Троян-зілля

14

— Давно то діялося чи недавно — ніхто не відає, тільки в ті далекі часи люди вміли говорити з травами та розуміли мову тварин. Мали в собі дужу силу, бо могли вмовити найлютішу бурю не зачіпати їхніх осель, мали в серці таку віру, яка гори розвертала, повені висушувала. Але, як то споконвіку ведеться, заздрість, ненависть, спокуса, хтивість, пиха також мешкали між людьми, перетворюючи любляче серце на камінь, вірність замінюючи зрадою, надію — приреченістю та відчаєм, смиренність наповнюючи пихою, щирість затуляючи скнарістю, чистоту помислів — спокусами й жагою всемогутності.

Жив собі в ті часи один добрий чоловік, і мав він щиру та віддану дружину. Народила вона йому трьох донечок-красунь. Дівчата ті були непрóсті, бо сповна обдарував їх Господь. Найстаршу звали Любою. Вона справді була така — усім та кожному люба. Уміла вона одним своїм чистим і невинним поглядом зворушити найчерствіше серце. Слова її були мудрі, глибокі й разом з тим сповнені світла. Такою, мабуть, і має бути справжня любов. Середня сестриця — Віра. Мовчазна і з чистим усміхом на устах. Говорила дуже мало, але завжди влучно і тільки про найважливіше — про те, чого прагло серце зневіреного. Наймолодшу донечку звали Піснею. Бо як іще можна було назвати ту, котра сонце зустрічала піснею, проводжала день співаючи, і до кожної нагоди, веселої чи сумної, у неї була готова пісня — завжди гожа.

Жили вони в злагоді та любові, горя не знали, радістю світ довкола себе насичували, людей любили і люди любили їх. Та враз постукало в їхню оселю лихо. Занедужала матінка, злягла і за кілька днів раптово померла. Затужила Люба, змарніла Віра, вмовкла Пісня. Нещастя поселилося в родині. Так гірко і сумно стало в хаті без матінки, без Надії. Довго чи недовго горював її чоловік, але хіба сльози дружину повернуть? Мусив якось і донькам, і господарству раду давати. Хоч і добрий, та все ж і доволі практичний він був. Розумів, що доньок хтось має научати жіночих премудростей, які чоловічому розуму не до снаги. Та й хаті дбайлива жіноча рука потрібна. Бо без теплих жіночих долонь і кутки в оселі плачуть, не тільки піч та скриня. Та й він живий і міцний козарлюга, ще ого-го. Теж потребував жіночої ласки. Надумав чоловічина одружитися вдруге. Нараяли йому добрі люди вдовицю Варвару із сусіднього села. Вродливу, до роботи беручку, хоч і без посагу, зате бездітну. Останнє найдужче потішило чоловіка. Раз своїх не має, то його доньок точно любитиме як рідних. І байдуже, що посагу нема. Він не останній ґазда в селі: і землі доволі, і худібки повний хлівець, і птиці повне подвір’я. Зустрілися, познайомилися. Молодиця йому відразу сподобалася — медовими речами, чорними бровами, карими очима, тонким станом та тугими, як на її вік, персами. Чолов’яга аж голову стратив від тої краси, заступила вона йому світ, як чорна хмара заступає сонце.

Недовго думаючи, заслав чоловічина до вдовиці сватів, і за кілька тижнів справили скромне весілля. Варвара зі своїм нехитрим крамом перебралася до чоловікової оселі. Донькам було велено слухати в усьому мачухи. Батько аж світився від щастя, не помічаючи суму в очах донечок. Адже всю найважчу роботу лиха мачуха переклала на тендітні плечі дівчат. Та робила то так вправно, що батько ні про що і не здогадувався, бо закохані чоловіки часто бувають і глухими, і сліпими, і недоумкуватими, догоджаючи тій, кого люблять.

Варвара відразу не злюбила нерідних дітей. Їхня чиста врода та молодість постійно нагадували вдовиці про літа, що не стоять на припоні та прудкими конями мчать уперед, лишаючи на обличчі, навіть найпрекраснішому, зморшки-оранки, в очах зрілість, а на серці камінь.

Та над усе переймалася мачуха навіть не тим, що врода її з часом зов’яне, а тим, що досі не подарував їй Господь власних дітей. Ні в першому шлюбі, ні в другому. Віддадуться чоловікові доньки — і всі оті багатства, уся земелька, статки, коні, худоба рано чи пізно потечуть приданим у руки пасербиць. Туга в серці переросла в чорну ненависть. Як вона хотіла мати дитинку! Оте пискляве маленьке диво... Та в Господа не допросишся, хай скільки молитов проказуй, скільки свічок у церкві став, скільки благай — не вимолиш у нього щастя... А літа ж утікають... Уже он сивина проситься в коси... І одного дня, коли чоловік відлучився на кілька днів у справах, надумала Варвара піти по пораду до рідної тітки, яку матінка, коли ще була живою, не те що недолюблювала — вона й чути про неї не хотіла. До всього взяла з доньки тверду обіцянку, що та не знатиметься з тіткою, хай як важко-сутужно їй буде. Варвара пообіцяла. Лиха слава ходила за тіткою, як тінь за людиною. Різне люди галайкали, часто називаючи тітку Устину чорною мольфаркою. Та від того дня багато води в Латориці утекло. Кості і матері, і батька, і брата з сестрою, котрі маленькими померли, уже давно в землі лежать. Нікого з рідних прикра доля в живих не залишила. Нікого, крім тітки. Замислилася Варвара, згадуючи обіцянку, яку матері давала. Але ж... Неня мертва. А тітка? Ніби ще жива. Хоч і старша від мами на п’ятнадцять літ, та досі вікує. Хіба Бог не велить нам прощати ворогам своїм? А тітка Варварі не ворог. Ну, замолоду чогось не поділили з матір’ю. Всяке-різне буває. Хай там як, єдина рідна кров. Якщо не пожаліє, то хоч вислухає.

Злі язики подейкували, що живе тітка самотиною в старому Пралісі. Ото щойно провела мужа та роздала роботу пасербицям, рушила Варвара в дорогу. Довго чи не довго йшла — здавалося, стежка сама її веде, — та ще до заходу сонця надибала тітчину халупку. Стара жінка, убрана в чорний благенький одяг, запнута чорною хустиною, сиділа на призьбі та курила люльку. Вона ніби й не здивувалася, побачивши молодицю. На похиленому журавлі криниці, наче вітаючись, тричі каркнув ворон. Озвалася і стара:

— Здорова будь, небого! Від ранку тебе піджидаю. І стежку тобі простелила, і дощі від села відігнала. Щось ти, Варваро, аж так забарилася? Либонь, до полудня спиш, геть зледащіла. Що то значить за добрим чоловіком жити: долівка метена, і в печі напечено, і подушки пухкенькі, і боки біленькі… — І стара враз чи то закашлялася, чи то сміх у неї був такий непривітний. Голос тітки дуже був схожий на скрегіт сороки — такий само скрипучий: — Не відповідай, небого. Не мусиш. І хоч зараз у тебе все є, та щастя нема. Тому-то ти до мене причалапала. Знаю я про твоє горе. Ачей кров рідна. Ото вона мені й нашептала. Та хіба то горе, Варваро? Ту справу легко залагодити. У мене й ліки від сего є. Хочеш знати які?

У Варвари похололо на серці. Згадала настанову нені — не знатися з тіткою. Ще не пізно відступитися, вернути назад. Але... Очі ненависних пасербиць затуляли їй світ. Ні, вона не відступиться. І жінка ствердно закивала:

— Зроблю, що скажете. Тільки поможіть.

Тітка навчила, що і як робити. А платня? Платня виявилася не такою вже й великою. Хіба моторошною.

Коли чоловік знову поїхав у справах, вигадала мачуха старшій Любі роботу. Збудила пасербицю посеред ночі — саме повня в небі висіла, — вивела надвір та наказала негайно йти до Пралісу, який у селі ще Заклятим лісом називають. Люба мала назбирати в глечик роси з терну, що над урвищем Загублених Душ рясно росте. Знаючі люди кажуть, що то найліпші ліки від гризачки, котра батечка їхнього ночами мучить. Так спина йому болить, що він часто від того болю плаче. І хіба вона свого татка не любить і в такій дурниці відмовить? Варвара сама б залюбки пішла, бо щиро і палко чоловіка кохає і ладна заради нього на все, але не може, бо ті ж таки знаючі люди переконують, що то в повню має зробити тільки по крові рідня. Не дуже вірила Люба словам мачухи, але перечити жінці не стала. Важко зітхнула, взяла в руки глечика й пішла.

Місяць показував Любі дорогу, і дівчина, трішки налякана і трішки засмучена, ішла туди, куди наказала мачуха. Заклятий ліс та урвище Загублених Душ мали недобру славу. Різні чутки про ці місця ходили. Одні люди розповідали, що в Заклятому лісі живуть упирі та вовкулаки, інші переконували, що урвище Загублених Душ кишить душами проклятих. Чи довго чи недовго йшла Люба, але й до лісу вона без пригод потрапила, і урвище, і тернові кущі знайшла.

Дивувало тільки те, що надто тихо було в лісі. І нехай зараз ніч, і світ наморений відсипається, але це не означає, що має панувати мертва тиша? Бо ані шелесту, ані теревенів нічних, пташиних чи комашиних, дівчина не чула. Роззирнулася. Роса рясно вкрила листя терну й видавалася коштовними перлами на його листі. Люба замилувалася видивом. Тоді тріпнула головою, наче скинула з себе ману, згадавши, навіщо прийшла. Бігцем кинулася до терну, простягла пальчики до першої росяної намистинки, щоб зірвати її, і... Земля під ногами різко гойднулася, місяць перелякано заголосив голосом птаха, простреливши тишу, тернові гілки колючками потягнулися до юнки. Вони злісно впивалися в дівоче тіло, вони шипіли. Люба не встигла не те що закричати, а й зрозуміти, що коїться, бо хльостка та груба колюча гілка обвилася довкола дівочої тонкої шиї та здушила так сильно, що світ в очах погас. Люба знепритомніла. І тому не могла знати, бачити чи відчувати, як її тіло густо й рясно обплітає колюче віття, шпичаками міцно впиваючись у шкіру, як кров із тіла витікає тоненькими цівочками, як відлітає життя.

Уранці повернувся додому батько. І вродлива та зваблива мачуха пригощала коханого терновим вином, приправленим кров’ю рідної доньки. Усе підливала й підливала і собі, і чоловіку вина Варвара, зазираючи в очі та обмовляючи пасербицю Любу. Бо невдячна дитина у батька, така-сяка-перетака, утекла з дому з якимсь чужинцем. Сусіди бачили, як тікала. І посеред ночі то утнула, коли в хаті всі спали. Ой-ой, невдячне дівчисько, проміняло любов батька на кохання приблуди. Розсердився батько на доньку старшу за такий учинок і строго наказав меншим в усьому слухати мачуху.

Життя тривало. Сестри тужили за Любою, бо та наче у воду канула — ні слуху ні поголосу. Хотіли вірити, що та і справді не витримала наруги та дурних мачухиних наказів і дременула з дому. Хоч і не вірили, що з парубком, адже не було в Люби навіть залицяльника.

За кілька тижнів батько знову вирушив у справах. Але перед тим покликав донечок, поцілував кожну в маківку, сказав, що любить їх щиро, адже інших дітей у нього нема. А ще він дуже сподівається, що вони теж його люблять. І якщо в їхніх серцях є хоч крихта поваги до рідного батенька, то, поки його не буде, вони в усьому слухатимуться його кохану дружину Варвару. Дівчата це не раз уже чули, тому тільки сумно й покірно покивали головами.

Батько поїхав. А мачуха знову взялася за старе: придумувала пасербицям важку роботу, не даючи жодної хвилинки на спочинок. Тому дівчата, щойно вкладалися в ліжка, як моментально засинали, такі були зморені. Настала повня. Мачуха розбудила посеред ночі Віру, вивела її надвір і наказала сходити до Заклятої річки, що тече біля Заклятого лісу. Дала в руки батькову сорочку, яку дівчина має в тій річці ще до сходу сонця випрати. Бо знаючі люди кажуть, що найліпші ліки від гризачки, котра батечка їхнього ночами мучить, то носіння сорочки, випраної в повню у водах Заклятої ріки. Бо в батечка їхнього так інколи спина болить, що він від того болю навіть плаче. І хіба Віра свого татка не любить і в такій дурниці відмовить? Варвара і сама б залюбки пішла, бо щиро і палко чоловіка кохає і ладна заради нього на все, але це не допоможе. Бо ті ж таки знаючі люди переконують, що то в повню має зробити тільки по крові рідня. Не дуже вірила юнка словам мачухи, але перечити не стала.

Віра чемно попростувала до Заклятої ріки, несучи батькову сорочку. Моторошна тиша обступила її. Ані шереху, ані перешіптувань нічних чи перегукувань... Млосно й мулько у Віри було на душі. Якесь передчуття лиха гнітило дівчину. Вона списувала то на лякливість, на ніч та на ті страхи, що наганяли односельці, розповідаючи небилиці про лихих нявок, котрі жили у водах Заклятої ріки й піджидали заблудлого мандрівника, щоб затягнути його в глибокі води. Аж ось і річка. Та якась дивна вона, навіть здаля. Чому під місячним світлом не виблискує сріблом, чому така мертво-спокійна й мовчазна? Щойно дівчина ступила у воду, як почали відбуватися дивні речі. Віру щось міцно вхопило за ноги й різко потягнуло у воду. І так швидко то сталося, що лише на мить дрібний плюскіт порушив мертву тишу, щось гулко ляснуло, і річка забрала собі Віру. Знову довкола стояла тиша, а в небі сумно зітхав срібний місяць.

Уранці прокинулася найменша сестриця і насторожилася. Віри не було. Невже і Віра утекла з дому вслід за Любою? Кинулася Пісня Віру шукати. Не знайшла. Розпитувала людей у селі — чи хто не бачив. Мачухи не питала, бо та від рання нічого не робила, лишень бурчала, що пасербиці геть від рук відбилися і роблять що хочуть. Серцем відчувала найменша сестриця: щось тут не так. Не могли любі сестри її тут саму залишити.

Батько вернув додому наступного дня і не став навіть слухати підозр меншої доньки. У нього такі невдячні діти!.. Спочатку втекла старша з якимсь волоцюгою, тепер ось Віра слідком за Любою дременула. Що далі чекати? Тільки Варвара, дружинонька вірна, його розуміє і поважає. Ось і зараз наварила борщу, напекла хліба, насмажила риби. Правда, в тому, що риба із Заклятої ріки, не зізналася. Чи не однаково? Їж, коханий. І смачно, і поживно.

Варвара розуміла, що з Піснею їй найважче буде впоратися. Вона ще не має тих літ, щоб подобатися хлопцям. Але добра тітонька заспокоїла племінничку. Для початку і двох невинних жертв достатньо. Третя буде потрібна аж через дев’ять місяців. До того часу щось придумається. Тож Варвара на деякий час просто забула про пасербицю, догоджаючи в усьому чоловікові, особливо в тілесних утіхах.

Тужила найменша сестра за старшими сестрицями, тільки жалісливих пісень і співала, а мачуха, навпаки, квітнула й гарнішала. І нарешті була при надії.

Минуло майже дев’ять місяців, осінь перейшла в зиму, відтак і весна підоспіла. Природа прокинулася від зимового сну, порозквітали дерева, кущі, всюдисуще птаство співало так п’янко, що аж кортіло піднятися на крилах у небо. Менша сестричка Пісня часто дивилася у височінь, ніби чекала звідти доброї вістки для себе. Маленька надія жевріла в серці, що сестриці теж можуть якусь вісточку передати. Та все намарно. Батько наче забув, що в нього були ще дві доньки. Ходив щасливий та окрилений. Кохана дружинонька от-от подарує йому сина. Тому він не розумів туги Пісні. І вже вслід за дружиною теж сердито гримав на неї.

Якось пішла Пісня в ліс по суницю. Батько відправив, бо вагітна Варвара суничок захотіла. А Пісня й так нудить світом, то нехай краще ним у лісі нудить. Дівчинка і пішла. Ходила лісом, сумних пісень співала, суниці збирала, додому йти не хотіла та й незчулася, як звечоріло. Сіла Пісня під розквітлою калиною, слухаючи співи лісового птаства. Саме в тому місці, де сходилися Заклятий ліс і Заклята річка. І задрімала дівчинка, і наснився їй сон.

Прилетіли на калину дві голубки білі. Сиділи вони, воркували та й про своє розмовляли.

— Якби моє тіло із Заклятої річки дістали та й у землю під калину красну поклали, то моя душа спокій би мала і відьма лиха її б не займала.

— Ой, сестрице, правду кажеш, правдоньку говориш. І мені тяжко, люба, з відьмою лихою. Вона мою душу мучить, вона її суше — красу забирає, муками доймає. Якби моє тіло із терну, що над урвищем Заклятих Душ, дістали та й у землю чорну поряд із твоїм поклали, то я б тоді муку землиці віддала, а спокій пізнала.

— Якби наша сестриця нас почула та й учинила нашу волю, то й злу мачуху ми б покарали і душі свої порятували.

— То скиньмо їй по пір’ячку, сестро! Воно до наших тіл дорогу їй покаже, а сопілка з калини правду розкаже. Та сопілка силу велику має: поки вона грає, темрява тебе не займає.

Прокинулася менша сестра і обімліла. У її правиці були затиснуті дві білі пір’їнки, а у лівій руці — калинова сопілка. Розтулила Пісня праву долоню, налетів легкий вітерець, підхопив одну з пір’їнок і хвацько закрутив у таночку, погнавши до Заклятого лісу. Дівчинка Пісня ту пір’їнку, що залишилася, поклала собі до кишені, а ту, котру вхопив вітер, кинулася наздоганяти.

Довго чи недовго мандрувала пір’їнка лісом, тільки привела вона найменшу сестру до тіла старшої сестриці. Чимало часу минуло, відколи загинула Люба, та здавалося, що дівчина щойно заснула в густих обіймах колючого терня, яке з усіх боків тримало її та не відпускало. Одна з гілок обвилася зашморгом довкола Любиної шиї. Пісня заплакала від безвиході, тоді приклала сопілку до уст і заграла. І щойно мелодія розлилася лісом, як колюче терня відступило, живими колючими змійками поповзло в Закляте урвище. Сплела Пісня з гілок ліщини ложе для сестриці й потягла на ньому Любине тіло до калини. Добре, що ґрунт у цьому місці піщаний, бо яму, хоч і мілку, для сестри довелося рити руками.

Дістала Пісня з кишені другу пір’їнку, підкинула її вгору. Вітер підхопив легку здобич і стрімко поніс у бік річки. Пісня за пір’їнкою ледве встигала. А коли пір’їнка опустилася на плесо, дівчина все зрозуміла. Важко зітхнула, витягла сопілку і заграла. Мелодія торкалася води, розходилася плесом і раптом... Завирувала, зашипіла до того спокійна й тиха ріка... Сестра менша не спинялася, грала... Мить — і хвиля на берег, майже під ноги Пісні, поклала бездиханне тіло Віри. Зовні середня сестриця зовсім не була схожа на потопельницю. Лише через відсутність дихання можна було здогадатися, що вона мертва. Зробила менша сестра з вербових гілок ложе для середньої сестри й потягла на ньому тіло до калини.

Поклала Пісня Віру в ямку, вириту поряд із Любиною, засипала землею та гірко заплакала. Вона не стане нічого розповідати батечкові. І додому вона не повернеться. Батько ані в її сон, ані в лихі чари не повірить, лише мачусі віритиме. А та вигадає нову байку про те, що її сестри самі собі знайшли смерть, бо не слухали мудрих наказів нової матінки.

А лихій Варварі наснився дивний сон. Наче тітка на уродини подарувала їй трійко білих голубів, і Варвара має випити з них ще теплу кров, а тільця запекти в печі й обов’язково нагодувати цією печенею чоловіка. Прокинулася вранці від розуміння, що страву з двох голубів вона вже приготувала. Лишилася ще одна. Тож настав час третьої жертви, бо незабаром народжувати. Заходилася мачуха шукати найменшу пасербицю. А та наче крізь землю провалилася. Схоже, вдома не ночувала. От пройдисвітка! Либонь десь над рікою ходить і сумних пісень співає.

Два дні мачуха шукала Пісню. Всю околицю оббігала. Аж надвечір третього дня знайшла-таки дівчину: утомлена розпачем, голодом і холодом, вона міцно спала на свіжому горбочку під калиною. Втішилася своїй знахідці мачуха. Те, що треба! Чоловік уже знає, що й найменша донька з дому втекла. У річці її тіло шукають, бо хтось там її біля великої води бачив, тож вигадувати історію про пропажу не доведеться. Як добре все складається! Ось і третя жертва. Остання. Вийняла лиха мачуха з-за пояса ножа, тихо перерізала своїй пасербиці горло, напилася її крові, а тіло закопала тут же, під калиною. Коли впоралася з оборудкою, то вже споночіло. Час додому вертати. Аж раптом десь поряд залунала пісня. Мила та гожа, вона вела-манила за собою. Не втрималася Варвара і пішла на ту пісню…

Ей-бо ми мали люту мачуху;

Она нас спалить на дрібний попелець,

Она нас посіє в загородойці,

Та з нас ся вродить трояке зілля:

Перше зілейко — біждеревочок,

Друге зілейко — крутая м’ята,

Третє зілейко — зелений барвінок.

Чистий та ніжний дівочий голос так гарно співав, виводив, краяв серце! Пісня привела Варвару до води. Спиною до неї стояла гола жіноча постать.

Вона обернулася і перестала співати. То була красива юнка, голову якої прикрашав вінок з дрібного білого квіту конвалії. І вінок той світився під місячним сяйвом. Краплі роси на косах, на устах, на руках, на її голому синявому тілі робили незнайомку прекрасною.

Упізнала мачуха співачку. Зрозуміла, що втрапила в халепу, та було вже запізно. Зусібіч її оточили зеленоокі нявки.

Уранці тіло Варвари знайшли пастухи, котрі гнали худобу до водопою. Жінка лежала горілиць біля річки, дивлячись у небо мертвими очима. Руки покійниці лежали на пласкому животі. Скидалося на те, що Варвара вже не була вагітною. Один з пастухів запримітив поблизу, під сірим каменем, маленького пташка, та не став його полохати. Бо, може, то душа ненародженої дитинки, хтозна? Але то зовсім і не пташок був, а звичайнісінький лилик. Щоб душа стала птахом, треба спочатку народитися.

Отаку смерть надибала собі мачуха. Старі люди казали, що то нявки бідну жінку зі світу звели, а дитину ненароджену собі забрали.

А тим часом під калиною, на горбочку, щороку рясно розквітає особливе зілля. Біждеревочок, м’ята і барвінок. Люди називають той квіт трой-зіллям. Кажуть, що воно не звичайне, бо ж росте на могилах невинно погублених чистих душ. І якщо не побоятися та піти в найкоротшу купальську ніч до тих могил, нарвати зілля та зварити з нього трунку, то…

— Агов, дівки, навіщо воно вам знати, що те зілля повертає людині. Тільки нещасний та упосліджений то може знати. Той, хто потребує допомоги, завжди знаходить її, якщо прагне.

Ксеня замовкла. Хвилину в кімнаті нічого не відбувалося. Принишклі дівчата чекали на продовження. Першою не втрималася Орися:

— Господи, Ксеню, ти чого мовчиш, га? Шо далі було, ну?

— Нічого, це вся історія! — спокійно відповіла Ксеня.

— Нє, так не чесно, — не вгавала Орися. — А де поділася дитина Варвари? То її душа стала кажаном, так?! І ще я не зрозуміла, як у мертвої Варвари народилася дитина? І яка — мертва чи жива? Коли жива, то нявки її мали б утопити й собі забрати. Тіло дитини здибали, нє? А батько тоді як? Хм, невже його ніхто не покарав? Хіба то чесно? Він у твоїй розповіді не менший лиходій, аніж мачуха.

Ксеня байдуже махнула рукою:

— Ну, припустімо, збожеволів від горя. Легше тобі від того, Орисю? Зрештою, це вже інша історія.

— Розкажи, Ксеню, розкажи!

— Мабуть, іншим разом, дівчата, а то ми до ранку протеревенимо, а нам ще десять білетів учити.

У гуртожитку, попри таку чи то пізню, чи то ранню годину (третя попівночі), ніхто й не збирався спати. Тут панував хаос. Потороча зимової сесії вклякло стояла на порозі…