Троян-зілля

10

— Щоб мене розірвало! Мамо рідна! Веронічко, се ти? Я в шоці. Ти така-а-а! Зачіска — вав. Прикид — круть! Просто рокова жінка — та й по всьому!

Леся була ошелешена зовнішньою переміною в подрузі. Перед нею стояла геть інша Вероніка. Чорнява, звабливо вбрана: червона спідничка гарно оголювала довгі та стрункі ноги, біла блузка на бретельках тільки підкреслювала смуглявість шкіри та тугі перса. Зачіска, макіяж — усе ідеальне. Навіть очі — завжди напівдитячі — змінилися. Олівець і туш зробили гарну переміну.

— Ого! — сипала далі компліментами Леся. — Крута чикса, що тут скажеш! Молода, красива, ефектна. Молодець, так тримати, і хай ті хлопи вдавляться та вдушаться.

Вероніка стримано всміхнулася. Хай там як, але овдовіла Леся все ще плекала надію вдруге вийти заміж. І час від часу таки стрибала в гречку. Періодично в її оселі поселялися якісь зайди, але всі вони рано чи пізно жінці набридали. Жоден з них, зі слів Лесі, не годився на роль голови родини. Жінка мала тверде переконання, що її обранець має відповідати певним критеріям: кохати її, любити дітей, бути добрим господарем (чи то крани відремонтувати у ванній, чи розетки полагодити на кухні, дверцята в шафках попідкручувати так, щоб на ноги та на голови не падали, — і список можна було продовжувати, але якщо сказати двома словами, то в справжнього хлопа руки мають рости не із задниці). Але найважливішим було інше, і йшлося геть не про називання мамочкою коханої тещі, а про банальне стабільне заробляння грошей. Звісно, жоден із залицяльників до рівня Лесиних вимог не дотягував. Та Вероніка ніколи не критикувала колежанку та не вчила її, як поводитися з кавалерами. Просто знала: якщо та закохається чи зустріне того єдиного, хто буде потрібен насамперед їй, то всі ті критерії стануть другорядними.

Вони сиділи в Лесиній квартирі й говорили «під коньячок». Вероніка довго зважувалася на цю розмову. Після тої злощасної аварії, свідком якої вона стала, минуло три дні. Дитячі голоси зникли, погані сни також, однак у серці поселилися терпкий неспокій і відчуття, наче світ навколо несправжній — картонний чи пластиліновий. Як у дитячому мультику. Гарна картинка, цікавий сюжет, але все або намальоване, або зліплене з глини… Звісно, можна було взяти в оберемок усі свої сумніви та піти до Ангеліни Павлівни, психотерапевтки, і та стовідсотково знайшла б потрібні слова та змусила б саму Вероніку розкласти всі сумніви по поличках і навіть за алфавітом. Але жінка мала відчуття, що й сеанси Ангеліни Павлівни також картонні, несправжні, як навіювання, як мантра для смертельно хворого, котрий завтра помре, а йому торочать, що все буде добре. Вероніка знала: не буде, бо так не буває. Не буває «все добре». Та чи треба, щоб усе було добре? Усе має бути по-різному, по-всякому, і добре, і не дуже… Вона трохи недолюблювала свою психотерапевтку, бо не вірила в щирість людини, яка бралася за гроші латати чужу душу. Можна вколоти знеболювальне, але вилікувати… То вже робота самої людини, як отого бродячого пса: коли хворий, то інстинктивно йде шукати цілющу травинку-билинку, а не намагається потрапити в руки людини, яка і приспати може хворе створіння. Вероніка відчувала себе тим псом. Та поки їй замість трави дають жерти якусь хімозу, переконуючи, що це помічне.

Подумала, чи не сходити до панотця на сповідь чи просто на розмову. І таки пішла в церкву, але на вечірній з’ясувалося, що отець Дем’ян на три місяці поїхав у Канаду. Довіряти душу для сповіді іншому пастирю для Вероніки було немислимо: вона важко впускала чужинців у своє життя і майже нікого й ніколи в душу.

Ох, ті кляті слова Оксани Полудниці зі сну… Вони просто переслідували її. Нехай дурні сни намарилися, але ті слова… Колючі, болючі — і справедливі. Нехай Полудниця — це лише витвір її уяви, але якщо це так, то це її підсвідоме кричить до неї з безодні: «Агов, жінко, досить жерти пластилін, бо здохнеш!» Як там казала Полудниця: «Уважно роздивися довкола себе. Смерть твоїх дітей — не твоя провина… Ти мусиш добре переосмислити власне життя. Неспроста це все відбувається з тобою. Є причини, і є наслідки. Ми зараз згадаємо останні двадцять прожитих тобою років, щоб зрозуміти, для чого і для кого ти жила».

А якими були двадцять останніх років її життя? Навіть не знадобився фотоальбом — Полудниця провела її дорогою марень. Наче розсипала пазли, і тепер жінці потрібно всі фрагменти скласти докупи, щоб відтворити справжню картину.

І серед пазлів трапився один, на якому Вероніка впізнала себе, ще студентку, в колі найліпших подруг — Орисі, Лесі та Ксені.

Отже, вона не просто так прийшла до колежанки. Це точка відліку. І її макіяж, нове вбрання та ефектна зачіска — це тільки декорації, прагнення відтворити початок навіть зовні. Тим паче Ростика батько терміново відіслав у Прагу розрулювати якусь ділову дилему, тож побути з подругою — це краще, аніж ночувати самій у порожній квартирі. І тато, і чоловік не проти. Мама для годиться побурчала, нагадавши Вероніці про пережите, але теж не заперечувала.

Вероніка старанно добирає слова. Говорить неквапливо, але впевнено. Леся уважно слухає, нервово термосить паперову серветку, інколи зупиняє Вероніку, перепитує, киває і слухає далі. Вероніка розповіла колежанці все. Починаючи від дивних снів з Полудницею, що почали до неї приходити, коли вона повернулася з альпійської клініки додому, і аж до страшної аварії із загиблими малими дівчатками. Не забула розказати і про угоду з Оксаною Полудницею, про те, як нервувалася, коли її укладала, припускаючи, що за порятунок душ власних дітей доведеться когось убивати, і про те, що Оксана вимагала мізер: запросити її в людський світ, дозволити в нього увійти лише на одну годинку в полудень, і то раз на тиждень, у четвер, і не назавжди. Час угоди — рівно два місяці, тому що острівець посеред мертвої річки в безчассі не може пустувати. Одинадцять діток пішло, і одинадцять має прийти. Закон рівноваги, трясця. І четвергова, випадкова чи не випадкова, аварія та смерть малих дітей на дорозі в полудневий час — це просто збіг чи, може, і справді примарна Оксана Полудниця, наче правдивий жнець, збирає страшний урожай. Коли Вероніка переповідала Лесі про смерть малючок, про відірвані голови, подруга зблідла, зціпила губи, затулила долонями рота, щоб не закричати.

А потім Вероніка почула від Лесі слова, по які прийшла. Подруга, як уміла і як могла, переконувала жінку, що насправді Вероніка ні в чому не винувата, що це божевільний збіг обставин. Тому що сни — це всього лише сни. Людське бажання перекласти на бодай чиїсь плечі свої болі та гризоти. Бо ж страшно подумати, скільки щодня народу гине в аваріях. Якщо Вероніка не вірить Лесі, то нехай подивиться статистику. А в полуденний час народу гине в рази більше, особливо влітку, особливо в спеку. Тому Вероніці слід нарешті почати жити далі й не перейматися бідами цього світу, бо її серця на всіх не вистачить. Біди трапляються, і від них ніхто не застрахований. Діти помирають не тільки у Вероніки. Це добре, що вона нарешті й на себе увагу звернула, і ремонт хай у квартирі робить, а після… А після може й про роботу подумати чи про якесь цікаве хобі. І то не задля грошей, а задля переміни обстановки. Не все ж життя в хаті сидіти й Ростика бавити. Хай і він інколи дружину почекає, ба навіть поревнує.

— Ти надто глибоко занурилася в себе, Веронічко. Ну-бо, випірни, адже пропадеш там. Це ще не параноя, але щось дуже на неї схоже. Ти не мусиш бути дуже правильною, зациклюватися на бідах світу. Живи на повну, подруго, інколи помиляйся, стрибай у гречку, купи машину, навчися кермувати, сходи в гори, нароби дурниць.

Леська могла б стати чудовим психологом! Дівчата проговорили аж до третьої ночі. Теревенили про всяку-всячину, а коли вмовкли, то, мабуть, кожна подумала про своє. За вікном у світлі ліхтаря раз по раз миготіли якісь тіні, падаючи темними стрілами на стіни кімнати.

— Тебе ці тіні не бентежать? Може, зашторити вікна? — запитала Леся.

— Я люблю дивитися з теплого ліжка на темне небо, але оті тіні... Вони й справді мене трохи нервують, — якось невпевнено відповіла Вероніка.

— То кажани, не бійся, Веронічко, то тільки кажани. Тут поблизу покинутий ангар, от вони й розплодилися. Літають, шукають здобичі. Вони безпечні. Лишень кажани.

— Кажани? — повторила Вероніка. — Сподіваюся, не ті, котрі снилися мені перед кожним викиднем.

— А я легко поясню, чому вони тобі снилися, — заговорила впевнено Леся. — Ти ж пам’ятаєш, скільки різних гуцульських оповідок знала наша Ксеня, і про лиликів також. Ну? Ти просто емоційна, вразлива людина, от і притягнула ті розповіді собі в сни.

Вероніка не дуже пригадувала. Хіба що історію з кажанами, котрі прилетіли до Ксені на похорон. Однак вона добре пам’ятала, як гуцулка любила розповідати різні страшні небилиці. Правда, то траплялося зазвичай вечорами, у гуртожитку, де мешкали Орися та Ксеня. І львів’янку Вероніку батько дуже рідко туди ночувати відпускав. Мама ж Лесі дотримувалася більш демократичних поглядів і казала, що зіпсувати собі життя можна й у власній хаті, тому гуртожиток — то просто ще одна цікава пригода.

— Та я, — почала була відповідати Вероніка, — не дуже то й пам’ятаю. Точніше, нема чого пам’ятати, бо мене ж до вас у гуртожиток батьки рідко пускали.

Леся затараторила:

— Точно. Тебе не було тоді з нами. А Ксеня на сон грядущий нам таке-е-е вихимерювала! Але про троян-зілля ти ж чула? Ну? Чорна магія просто якась. Ух, ті гуцулки!

— О, цієї історії я не забула. А пам’ятаєш, Лесю, той вечір, коли я з Ростиком познайомилася? Отут, у твоїй квартирі? Я нікому про це не розповідала, але… — Вероніка затнулася, але за мить рішуче повела далі: — Та що вже... Кому це зашкодить? Ксеня мертва, Ростик — мій чоловік. Я випадково підслухала, як вони з’ясовували стосунки в тебе на кухні. Ксеня Ростику сказала, що він для неї порожнє місце. І що вільна вона, як ті гори. А ще так переконливо заявила, що її прабабка була босорканя і що вона на неї дуже схожа. «Легко живу і тяжко вмиратиму. Тож не закохуйся, хлопче, в босорканю, бо загинеш. Поки не пізно, не закохуйся». Ось таке вона йому сказала.

Леся якусь мить мовчала і раптом видала:

— Це правда. Хай як дивно се звучить, але то правда. Ти згадай нашу Ксеню. Вона ніколи не була в нашому колі стовідсотково своєю. Чи, точніше, була не такою, як усі. Вона і трималася трішки осібно. Та робила то не зі зла. Вона ніби спостерігала за нами, чи що. Мені часом спадало на думку, що дівчина знає про нас набагато більше, аніж ми про себе розповідаємо, і тільки через свою велику терплячість вислуховує наші бредні. Думаю, так воно і було. Вона знала, вона все знала. А щодо Ростика — то вона спеціально тоді його із собою на вечірку приволокла. Для тебе. Уявляєш? Так і сказала: «Я маю для нашої Вероніки хлопця. Саме те, що їй треба. Приведу до тебе, Лесю, Веронічкину долю!» Вона мене просто змусила вмовити тебе прийти на мій день народження. Пригадуєш, як довго ти вагалася й переймалася, чи відпустить батько? Бачиш, як воно інколи буває… Вона й мені якось на Великому Возі гадала. Хочеш знати, як то було? Колись посеред ночі стояли ми біля вікна в темній гуртожитській кухні. Світло вибило, ми собі цигарками підсвічували. Якісь бздури одна одній розповідали, реготали. Вікно в кухні величезне, і через нього добре видно зимове небо, геть усіяне зорями. Дев’ятий поверх, і ліхтарі тут не дуже бентежать небо. У рамах вікна шпарини в палець, із них добряче дуло, а нам хоч би що. Молоді ж, кров гаряча. Стоїмо, заворожено дивимося, як моргають зорі. Мама моя казала, що то на негоду отаке моргання. Я й ляпни то вголос. Ксеня розвернулася до мене і раптом каже: «Хочеш знати свою долю, Лесю?» Говорила то трохи сумно, ба наче трохи ніяково. А хто ж відмовиться дізнатись про майбутнє у двадцять років, коли всі дороги, здається, перед тобою відкриті! «Будеш мати подвійне щастя. І той, хто його в тобі засвітить і кого вважатимеш своїми крилами, буде тільки гирями на ногах. Та не журися, ти ті гирі скинеш». — «А крила?» Мене цікавили крила, бо ж мріяла мати кохання справжнє і літати. Ксеня якусь мить мовчала, я думала, що вже нічого й не скаже, але вона заговорила: «Бачиш, як зорі моргають у небі? То не на зміну погоди, Лесюню. То зараз там, у високості, хтось вибирає для тебе крила. Ти чекай і вір. Він обов’язково їх вибере». І знаєш, я чекаю досі. Ага, бо половина того пророцтва таки справдилася. Подвійне щастя народила, гирі самі по собі відпали, тепер чекаю на крила.

— Так, дивна і чарівна була гуцулка Ксеня, — видихнула Вероніка. — Вона мені здавалася таким потужним світлом, що інколи навіть страшно від цього ставало. Боялася згоріти в його променях, якщо надто довго буду поряд. І тоді, певне, спрацьовував інстинкт самозбереження і я ладна була тікати світ за очі, тільки б вона… — Замовкла, підшукуючи відповідне слово.

— Щоб вона не спалила тебе, еге ж?

— Так-так, — підтвердила Вероніка.

— Мені її бракує, — печально додала Леся. — Знаєш, я інколи думаю: була б вона живою, то й крила мої швидше знайшлися б. Паскудна річ, Вероніко, жити одиноким деревом.

— Ти не одинока, Лесю! Що ти таке говориш? У тебе є найважливіше: те, що робить жінку жінкою. У тебе є діти. — Вероніка вимовила це з тугою та деякою образою на світ. Як могла її Леся таке казати? Те щастя, про яке Вероніка молила Господа купу років, дісталося колежанці відразу. Як то називала Ксеня — «подвійне щастя». І що з того, що вона, Вероніка, має крила? Щастя ж нема...

Леся наче читала її думки.

— Ех, Вероніко! Яка ти ще дитина! У сорок п’ять залишаєшся наївнячкою. Ще трішки — і мої хлопаки наростять собі власні крила й полетять світ за очі. А що в мене залишиться, люба моя? Розбите дзеркало чи розбите корито? У тебе твої крила завжди при тобі, бо у вас із Ростиком одне небо на двох.

Вероніка замислилася на мить і весело додала:

— Не журися, Лесюню. Ксеня ж пообіцяла крила. Казала, що хтось для тебе ті крила вибирає, тож дочекайся.

— Ага, вибирає, і то, певне, мають бути якісь особливі крила, бо роки минають, а їх усе вибирають.

Вероніка давно не бачила Лесю такою, тому поспішила перевести розмову на інше:

— Ти щось говорила про кажанів-лиликів, то що то за історія?

Леся довго мовчала, аж раптом озвалася:

— А хочеш історію про Ксеню?

— Про Ксеню? Тобто? Її нема…

Вероніка відповіла якось невпевнено, та Леся, здається, цього не помітила, бо вже повела розповідь, і те, що чула Вероніка, здавалося їй і страшним, і моторошним, і приголомшливим.