Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXV. Сніданок

Я не бачив, як корабель з Віржилією на облавку відчалював, проте у призначену годину я відчув щось таке, що не можна назвати ні болем, ні задоволенням. Це щось змішане, полегшення і туга, все переплелось у рівних пропорціях. Не гнівайся на мене, читачу, за таку сповідь. Я добре розумію, що для того, аби полоскотати нерви фантазії, я мусив би страждати від великого відчаю, пролити кілька скупих сльозин і не їсти. Так було б романтичніше, проте не відповідало б дійсності. Чиста правда полягала в тому, що я поснідав, як і в інші дні, серце згадувало наш роман, а шлунок смакував делікатеси шеф-кухаря мсьє Прудона...

Старі друзі, може, ви пам’ятаєте цього кулінарного майстра з готелю «Фарокс»? Цей чоловік, як розповідав власник готелю, служив у відомих Вері та Вефура в Парижі, а ще в палаці графа Моле та герцога Ларошфуко. Він був неперевершеним. Він з’явився в Ріо-де-Жанейро саме тоді, коли входила в моду полька... Полька, мсьє Прудон, Тіволі, танець, що його привезли з собою іноземці, казино — ось вони найкращі спогади тих часів. Проте найсмачнішими з усього були делікатеси від шеф-кухаря.

Так було і того ранку. Здається, що чортів кухар здогадався про нашу катастрофу. Ще ніколи його витвір та майстерність не були такими чудовими. Яка вишукана приправа! Яке соковите та м’яке м’ясо! Яка витончена сервіровка столу. Можна було смакувати і ротом, і очима, і носом. Ой, мій біль! Мені треба було поховати своє кохання в чудесний спосіб. Вони попливли туди на Північ, вийшли в море, перетнули простір і час, а я лишився тут, сидів у кутку за столом, маючи сорок з гаком років, таких порожніх і проведених без діла. Я більше ніколи їх не побачу, а от вона могла б повернутися і повернеться. Втім, хто може очікувати пахощі ранку в сутінках надвечір’я?