Розділ X. Того дня

Того дня на генеалогічному дереві Кубасів розкрилася ще одна прекрасна квітка. То народився я, і прийняла мене у цей світ Паскуела, відома баба-пупорізка з провінції Мінью, котра хвалилася тим, що відчинила двері цього світу цілому поколінню славних лицарів. Цілком можливо, що мій батько не чув оте її зізнання, проте гадаю, що батьківські почуття наштовхнули його на думку віддячити їй двома монетами по півдублона. Після того як мене вимили й загорнули в пелюшки, я невдовзі став головним персонажем нашого дому. Кожен з присутніх намагався передбачити моє майбутнє, зважаючи на власні уподобання. Мій дядько Жоау, старий артилерійський офіцер, знаходив у мене щось подібне до погляду Наполеона — а мого батька від такого натяку нудило, мій дядько Ідельфонсу, на той момент простий священик, хотів, щоб я став каноніком.

— Він стане каноніком, може піти й ще вище, втім, не хочу наперед загадувати, проте мене не здивує, якщо Богу буде угодно зробити з нього єпископа... Справді, чому б йому не стати єпископом? У цьому нема нічого неможливого. Що скажеш на це, брате Бенту?

Мій батько всім відповідав, що я стану тим, ким Бог захоче. Він підкидав мене вгору, ніби хотів мені показати місто і світ, у всіх запитував, чи я на нього схожий, чи розумний я, чи гарнюк...

Я розповідаю про це все так, як мені пізніше розповідали. Також я пропускаю велику кількість дрібниць, що мали місце того знаменного дня. Я знаю, що подивитися на мене приходили сусіди, або ж просто знайомі слали вітання з новонародженим, і що протягом перших тижнів наш дім відвідало чимало гостей. Не було в домі такого стільця, якому б не довелося тримати на собі гостей, чимало піджаків та черевиків провітрилося під час прогулянок до нашого дому. І якщо я вже не розповідаю про подарунки, поцілунки, вияви захоплення та благословення, то лише тому, що якби я все це описував детально, то кінця цьому розділу не було б, а його таки треба закінчувати.

Крім того, я не можу вам розповісти нічого про свої хрестини, бо мені нічого такого не розказували, хіба те, що свято з цього приводу було одним з найгучніших наступного, тобто 1806 року. Хрестили мене в церкві Святого Домініка, у вівторок у березні, день був ясним, небо чисте і світле, хрещеними стали полковник Родрігеш де Матуш і його дружина. І він, і вона походили з дуже древнього роду з Півночі, і насправді кров, що текла в їхніх жилах, була благородною, колись її пролили у війні проти Голландії. Гадаю, що імена своїх хрещених були першими, котрі я вивчив і промовляв особливо кумедно, чи, може, тим виявляв свій ранній талант, бо не було такого випадку, щоб, коли хто-небудь новий з’являвся в нашому домі, мене не примушували сказати, як звуть моїх хрещених.

— Ну ж бо, синку, скажи цим сеньйорам, як звати твого хрещеного батька.

— Мого хрещеного? Його звати високоповажний сеньйор полковник Паулу Важ Лобу Сезар де Аради-і-Соуза Родрігеш де Матуш; а мою хрещену — високоповажна сеньйора дона Марія Луїза де Маседу Резенди-і-Соуза Родрігеш де Матуш.

— Який розумний цей хлопчик! — вигукували слухачі.

— Дуже розумний, — ствердно кивав мій батько, і його очі наповнювалися сльозами гордості. Він гладив мене по голівці, лагідно на мене дивився, з любов’ю та гордістю за нас обох.

Коли саме я почав ходити, не знаю, проте, звичайно ж, раніше, ніж того очікували. Можливо, то квапилася природа, мене рано примушували стояти, тримаючись за стілець, підтримували, обхопивши під пахвами пелюшкою і простягували мені дерев’яного візочка:

— Ну ж бо сам, Ньонью, сам-сам, — говорила мені няня. А я, почувши дзвіночок у руках матері, що ним вона калатала переді мною, йшов вперед, звідси туди, звідтіля сюди. І я почав ходити, напевне поганенько, проте пішов і так почав ходити сам.

Загрузка...