Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XII. Епізод 1814 року

Однак я не хочу йти далі, не розповівши коротко про один пікантний епізод 1814 року. Мені тоді було дев’ять років.

Коли я народився, Наполеон уже перебував у розквіті своєї слави і влади. Він був імператором, яким захоплювалися. Мій же батько завдяки силі переконання інших членів нашого благородного товариства врешті-решт дійшов висновку, що той негідник і відчував до нього суто ментальну ненависть. Саме це й було причиною запеклих суперечок у нашому домі, бо мій дядько Жоау — не знаю, чому саме, чи то з класової солідарності, чи за спорідненістю за фахом — вибачав тому його деспотизм і в цілому захоплювався ним, а мій батько був незламно ворожим до корсиканця. Інші ж родичі ділилися на два табори: от з чого й виникали розбіжності та сварки.

Коли до Ріо-де-Жанейро дісталася новина про перше падіння Наполеона, звісно ж, у нашій домівці сталася гучна сварка, проте без усіляких жартів та наруг. Переможені, свідки загальної радості, вважали більш прийнятним мовчати; деякі ж пішли далі й почали плескати в долоні. Народ, від щирого серця веселий, не шкодував емоцій для вираження своєї любові до королівської родини. Влаштували феєрверк, салют, співали Te Deum[30], був кортеж і вигуки радості. Я ж крокував зі своєю новою іграшковою шаблею, котру мені подарував мій хрещений на день Святого Антонія, і, чесно кажучи, мене більше цікавила моя шабля, аніж поразка Наполеона Бонапарта. Я ніколи не забуду тих подій. Я ніколи не переставав думати відтоді, що наша власна маленька шабля завжди більша за шаблю Наполеона. Врахуйте й те, що я чув багато дискусій навколо Наполеона, коли той ще був живий, я прочитав багато славетних сторінок про великі ідеї та гучні слова, проте, не знаю чому саме, в глибині оплесків, що звучали в моїй душі, десь там відлунювало час від часу оце відчуття, про яке я вже писав:

— Йди собі геть, ти ж насправді думаєш тільки про свою маленьку шаблю.

Моя родина не вдовольнилася тим, щоби просто відзначити разом з усіма народне свято; вони вважали за належне відзначити усунення з трону імператора святковим бенкетом, та ще й галас від вигуків під час такого обіду був таким, що мав дійти і до вух Його Високості або, щонайменше, до його міністрів. Сказано — зроблено. Спустили донизу увесь срібний посуд, успадкований від мого діда Луїса Кубаса; принесли фламандські серветки та скатертини[31], великі глечики з Індії. Зарізали кабанця, замовили черницям з Ордену Допомоги компоти та варення, вимили та причепурили всі зали, сходи, начистили усі підсвічники та люстри, великі скляні лампи й усе причандалля з класичного набору розкоші.

У призначену годину зібралося вишукане товариство: мировий суддя, троє чи четверо військових офіцерів, кілька комерціантів та адвокатів, кілька державних службовців — деякі зі своїми дружинами та дітьми, інші самі, проте усіх їх об’єднувало бажання з виразом зверхності втоптати у бруд пам’ять про Наполеона. То був не просто обід, то був Te Deum, щось подібне до церковних співів. Особливо відзначився один із двох присутніх адвокатів, доктор Віласа, незрівнянний оратор, котрий додав до власне страв ще й приправу від муз. Згадується мені, — ніби це було вчора — як він підводиться, в перуці з довгою кіскою, у шовковому сюртуку, на пальці перстень зі смарагдом, і просить мого батька, щоб той виголосив яку-небудь сентенцію, а коли ту сентенцію виголосили, він витріщився і став дивитися на голову однієї з сеньйор, потім прокашлявся, підняв праву руку, зібравши пальці в кулак, окрім вказівного, і показав на стелю, і тільки тоді увесь витягнувся як струна і переказав у поетичній формі зміст тієї сентенції. Він склав не один куплет, а цілих три, а потім заприсягнувся, що зможе безкінечно продовжувати складати такі вірші. Він просив, щоб хтось йому проказав ще якусь сентенцію, йому її пропонували, він швиденько переінакшував по-своєму і просив наступну, а потім ще і ще — аж до того часу, доки одна з присутніх там сеньйор не стрималась і висловила своє неймовірне захоплення ним.

— Сеньйоро, це ви так кажете, бо не чули справжнього Бокаже[32] так, як це випало мені в кінці минуло століття. Було це в Лісабоні, — відказав скромно Віласа. — Ото справжній майстер! З якою легкістю він писав поезії, і які то були поезії! У нас відбувалися турніри протягом однієї чи двох годин у кав’ярні «Нікола», де ми складали вірші, і нам аплодували і супроводжували схвальними вигуками. Бокаже був таким талановитим! Саме про це мені говорила кілька днів тому сеньйора графиня де Кадавал...

Саме оці три останні слова, вимовлені з особливою інтонацією, викликали у всіх присутніх трепет захоплення та подиву. Бо ж той чоловік — такий талановитий, такий простий у спілкуванні — не тільки вів бесіди і змагався з поетами, але й із графинями був на короткій нозі. Бокаже і Кадавал! Маючи справу з таким чоловіком, жінки відчували себе особливо витонченими, чоловіки дивилися на нього з повагою, деякі заздрили, було багато й тих, хто не дуже-то йому вірив. Він же тим часом ішов своїм шляхом — додаючи прикметник до прикметника, прислівник до прислівника, щоб узгодити усі рими з «тиран» та «узурпатор». Дійшла черга десерту, та ніхто вже не хотів їсти. У паузах між імпровізованими віршами було чутно веселий гул, що його може собі дозволити людина на ситий шлунок, погляди здавались лагідними і злегка вогкими, або ж гарячими і жвавими, гості перекидалися словами на обох кінцях столу, заставленого солодощами і фруктами, — ось тут скибочки ананаса, там розрізана диня, у скляних глечиках компоти чи порізаний тоненькими смужками кокосовий десерт, жовтий, як яєчний жовток, чи густий темний сік з цукрової тростини, неподалік від сиру й діскореї. Час від часу чутно сміх молоді — нестримний, щирий родинний сміх, що порушує урочистість політичного моменту банкету. У середовищі загальних і вагомих зацікавлень знаходять своє місце й інтереси окремих гостей — маленькі та особисті. Дівчата говорили про пісеньки, які співали під клавесин, про менует і про соло англійською. Вистачало й поважних сеньйор, котрі обіцяли показати, як слід танцювати ойтаваду де компассу[33], і це лише для того, щоби показати, якими вправними вони були молодими. Один тип, що стояв біля мене, розповідав комусь про прибуття нових чорношкірих, про що йому написали в листі з Луанди — там його небіж повідомляв його про те, що купив біля сорока душ, а в іншому листі, що... Він приніс ті листи прямо в кишені свого костюма, проте не мав можливості прочитати їх раніше. Що таки точно міг стверджувати, то це те, що лише цим рейсом прибудуть принаймні сто двадцять негрів.

— Плесь! Плесь... Плесь... — Віласа плескав у долоні. Раптом запала тиша, як під час репетиції оркестру, і голови всіх повернулися у бік мовця. Ті, хто були подалі, приставляли руку до вуха, щоб не пропустити жодного слова, більша ж частина ще до того, як Віласа почав промовляти рими — була готова зустріти його оплесками — традиційними й наївними.

Що ж до мене, то я, відчуваючи себе самотнім та забутим, зачаровано дивився на той компот, що мені найбільше припав до душі. Наприкінці кожного куплету я відчував велике вдоволення, сподіваючись, що то вже останній куплет, проте цього не ставалося і десерт залишався на столі неторканим. Ніхто не хотів брати на себе ініціативи. На чолі столу сидів мій батько, вельми втішений тим, що гостям було весело. Ті дивилися один на одного з веселим виразом обличчя, роздивлялися страви, квіти, втішаючись атмосферою близькості таких різних за духом людей, смакуючи гостинний обід. Я це бачив — бо переводив свій погляд з батька на компот, а потім з компоту на батька, ніби просячи його, щоб він мене ним пригостив, проте всі мої зусилля були марними. Він не звертав на мене уваги, поглинутий собою... А куплетам не було кінця, вони лилися, як злива, і примушували стримувати своє бажання і прохання. Я тримався, скільки міг, але терпіти таке мені вдавалось недовго. Спочатку я попросив десерту тихенько, згодом закричав, потім почав репетувати і тупотіти ногами. Мій батько, котрий ладен був дістати для мене саме сонце, якби я його попросив це зробити, покликав раба, аби той подав мені компот, проте було вже пізно. Тітка Емеренсіана зняла мене зі стільця й передала рабині, незважаючи на мої пручання й репетування.

Саме в цьому й полягала провина того куплетиста: через нього я не посмакував компотом, через нього мене вивели з-за столу. Цього було достатньо, щоб я вигадав для нього свою помсту — хоч яку-небудь, але щоб була вона великою і показовою, що-небудь таке, що зробило б його смішним перед іншими. А доктор Віласа був дуже серйозний чоловік — поважний і неквапливий, йому було сорок сім років, був він одружений і мав дітей. Мене не вдовольнили б у цьому випадку клаптики паперу чи смикання за кіску його перуки. Я став за ним стежити протягом решти післяобіднього часу, я ходив за ним по садибі, куди всі спустилися на прогулянку. Я бачив, як він розмовляв з доною Еусебією, сестрою старшого сержанта Домінгеса, — це була доволі огрядна дама, хай і не дуже гарна, але й не бридка.

— Я дуже сердита на вас, — говорила вона.

— Чому?

— Тому що... я не знаю чому... бо така в мене доля... гадаю, що краще я померла б.

Вони саме зайшли в кущі, а надворі вже смеркалося; я ж ішов за ними. В очах Віласи блищали вино та хтивість.

— Облиште мне! — сказала вона.

— Нас ніхто не бачить. Померти, мій янголе? Що за думки у вас в голові? Ви ж знаєте, що я також помру... Як вам сказати?.. Я... я помираю щодня... від пристрасті, від розлуки...

Дона Еусебія витерла очі хусточкою, куплетист згадував доречний уривок з літературного твору і врешті віднайшов той, що, як я з’ясував пізніше, належав до творів Юдея[34]:

— «Не плач, моє серце, не проси, щоб завтра вранці на небі з’явилося два сонця».

Після цього він потягнув її до себе, вона трохи опиралася, проте все ж підкорилася йому, їхні обличчя наблизилися один до одного, і я почув дуже тихенький звук поцілунку — такого собі несміливого поцілунку.

— Дон Віласа поцілував дону Еусебію! — заволав я та стрімко кинувся бігти стежкою в саду.

Мої слова пролунали, як вибух, всі завмерли від несподіванки, очі присутніх стали дивитися то в один, то в інший бік, почувся сміх, хтось щось тихенько зашепотів, матері забрали своїх доньок, говорячи, що вже випала роса і надто прохолодно. Батько тишком-нишком смикнув мене за вуха, проте він дійсно на мене розсердився за таку нетактовність. Але наступного дня за обідом, коли згадували той випадок, він мене смикнув за носа і засміявся:

— Ну ти й бешкетник, ох і бешкетник ти у мене!