Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ CXXXV. OBLIVION[72]

А тепер мені видається, що якась дама, котра відстежувала події на цих сторінках, згорне книжку і не читати далі. Вона вже втратила інтерес, що ж сталося потім з моїм життям, яке раніше було сповнене кохання. П’ятдесят років. Це ще не цілковита немічна старість, проте вже й не молодість. Мине ще десять років, і я зрозумію те, що сказав колись один англієць, зрозумію, що: «річ полягає не в тому, щоб знайти когось, хто пам’ятає моїх батьків, а в тому, як саме мені самому зустрітися з самим ЗАБУТТЯМ».

Це слово написано великими літерами OBLIVION. Справедливо буде віддати всі почесті цьому такому зневаженому і такому гідному персонажу, свідкові нашої останньої години. Саме так. Це знає дама, котра вражала своєю красою на зорі правління цього імператора і ще болісніше відчує та, котра була нещодавно в розквіті і полонила своєю красою в міністерстві, бо зараз вона ще на вершині слави і тріумфу, та відчуває, що її тріумфальну колісницю зайняли інші. Тоді, якщо в неї є почуття власної гідності, то вона не стане намагатись пробудити пам’ять, яка вже померла або ледь жевріє, вона не стане шукати в поглядах присутніх такого ж захоплення, як вчора, коли ті, інші, лише починали вступати в життя з молодецькою завзятістю і душею, сповненою радості. Tempora mutantur[73]. Вона зрозуміє, що цей вихор такий самий, як і колись, та він безжально оголює дерева і несе їхнє опале листя дорогами, ні для кого не робить ніяких винятків. А якщо вона має схильність до філософії, то не заздритиме, а навпаки пошкодує тих, хто сів у тріумфальну колісницю зараз, бо вони теж муситимуть зійти на станції OBLIVION. Це видовище, метою якого є розважити планету Сатурн, котрій так нудно на своїй орбіті.