Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ XXXV. Шлях із Дамаска

Тож через вісім днів потому, коли я був на шляху з Дамаска, я почув таємничий голос, котрий прошепотів мені слова зі Святого Письма: «Встань та йди в місто…»[46] Цей голос виходив з мене самого і мав два походження: жалість, котра мене обеззброювала перед простотою юної дівчини, та жах перед тим, що справді можу закохатися й одружитися з нею. Кульгава жінка! Тож щодо причини мого рішення повернутися до міста, без сумніву, що вона її зрозуміла і мені про це сказала. Це було на веранді у понеділок по обіді, коли я їй сказав, що наступного дня збираюся спуститися в місто.

— Прощавай, — зітхнула вона і простягнула мені руку, — ти правильно чиниш. — І оскільки я нічого не сказав, то вона продовжила: — Ти правильно робиш, що тікаєш від посміховиська, коли б ти одружився зі мною.

Я хотів їй заперечити, але вона повільно пішла від мене, ковтаючи сльози. Я наздогнав її за кілька кроків і заприсягнувся всіма святими, що я мушу поїхати в місто, але що я її все ще кохаю, все більше і більше. Вона холодно вислухала цю мою гіперболу, не промовивши і слова.

— Ти мені віриш? — врешті-решт спитав я її.

— Ні, і я й далі наполягаю на тому, що чиниш ти правильно.

Я хотів її затримати, якби не погляд, який вона кинула, — в ньому я прочитав уже не благання, а волю. Наступного ранку я залишив садибу в Тіжуці, трохи засмучений, проте в чомусь і задоволений. Я говорив сам собі, що було би правильним послухатися свого батька, що принагідно було б зробити політичну кар’єру... що у нього є для мене наречена... що мій кінь...