Посмертні записки Браса Кубаса

Розділ LXXXIX. In extremis[57]

— Завтра я проведу увесь день в будинку Вієгаса, — якось сказала Віржилія мені. — Бідолашний! У нього немає нікого...

Вієгас зліг остаточно, донька, заміжня, саме в цей час захворіла і не могла до нього приїхати.

Час від часу Віржилія провідувала його. Я скористався такими обставинами й вирішив провести цілий день поруч з нею. Коли я прийшов, була друга година по полудню. Вієгас так кашляв, що аж у мене в грудях все запекло. У проміжках між нападами кашлю він обговорював з якимось худорлявим чоловіком вартість нового будинку. Той тип пропонував тридцять мільйонів рейсів, Вієгас же наполягав на сорока. Покупець квапив його так, ніби він ось-ось запізниться на потяг, проте Вієгас не відступав від своєї ціни. Він відмовився спершу від тридцяти мільйонів рейсів, потім той додав ще два, потім три, врешті Вієгаса здолав сильний напад кашлю, що відтермінувало розмову десь хвилин на п’ятнадцять. Покупець ставився до нього дуже лагідно, поправляв подушки і врешті запропонував тридцять шість мільйонів.

— Нізащо! — загримів хворий.

Він наказав принести купу паперів на письмовий стіл і, оскільки не мав сил розв’язати поворозку, якою вони були перев’язані, попросив мене, щоб я це зробив. Я розв’язав. То були рахунки за витрати на будівництво будинку. Рахунки від муляра, від столяра, від маляра, рахунки за шпалери у вітальні, у їдальні, у спальнях, у кабінетах, рахунки за сантехнічні роботи, вартість земельної ділянки. Він їх розгортав, один за одним, рука в нього тремтіла, він попросив, щоб я йому їх прочитав.

— Ну от подивіться: тисяча двісті, шпалери по тисяча двісті за рулон. Петлі дверні французькі… Подивіться, те, що я пропоную, то просто подарунок, — сказав він, коли було прочитано останній рахунок. — Гаразд, але ж...

— Сорок мільйонів, я не погоджуся на меншу суму. Лише податки... Ану підрахуйте, скільки треба заплатити відсотків.

За цими словами він знову почав кашляти, там був свист, з рота летіла слизота, ніби то були шматки розірваних легенів. У глибоких западинах оберталися зіниці, що мерехтіли, нагадуючи мені ліхтарі на світанку. Під ковдрою просвічувала кістлява фігура, що випирала у двох місцях — де коліна і де власне ступні. Його голову вкривала жовта, стареча, у зморшках шкіра, обличчя не мало ніякого виразу, білий бавовняний капор закривав його давно облисілу голову.

— Ну то як? — запитав худорлявий чоловік.

Я зробив йому знак, щоб той не наполягав, і він замовк на кілька секунд. Важко дихаючи, хворий мовчки подивився на стелю: Віржилія зблідла, встала й пішла до вікна. Вона боялась, що той помре. Я намагався говорити на інші теми. Худорлявий чоловік розповів одну цікаву історію і знову повернувся до колишньої теми, піднявши ціну за будинок.

— То нехай буде тридцять вісім мільйонів, — сказав він.

— Що?.. — простогнав хворий.

Сухорлявий тип підійшов до ліжка, взяв його за руку і відчув, що вона холоне. Я підбіг до хворого, запитав його, як він себе почуває, чи, може, йому принести келих гарячого вина.

— Ні... ні... сор... сорок... сор... сор...

У нього знову стався новий напад кашлю, і то вже був останній. Невдовзі він сконав, що страшенно вразило сухорлявого чоловіка, котрий пізніше зізнався, що він був готовий заплатити всі сорок мільйонів, проте було вже пізно.