Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ VIII Попався той, хто кусався

Зиму Джон Карстерз прожив цілком одноманітно. Він і далі вчиняв розбої на дорогах, але припустився двох прикрих помилок — не як злочинець, а як джентльмен. Одного разу він перехопив багату з вигляду карету, в якій було хіба дві дами з покоївкою та їхні прикраси, а другого разу він перестрів великий екіпаж, а в ньому старого джентльмена — хоч не дужого, зате вельми відважного. У першому випадку мілорд опинився в смішному становищі і, недолуго перепрошуючись, поквапився втекти. А старий джентльмен так шляхетно й мужньо закликав розбійника на двобій, що Карстерз мимоволі навіть запропонував йому один зі своїх пістолетів. Старий пан від здивування аж випустив зброю з рук, пістолет упав і вистрелив, нікому не завдавши шкоди, хіба що куряву здійняв. Тоді Карстерз щонайсмиренніше попрохав вибачення, допоміг чоловікові сісти у свій екіпаж і подався геть, допоки подивований містер Дунбар не спам’ятався.

Грабуючи, Карстерз аж надто порушував правила ремесла: він, як і раніше, не міг змусити себе нападати на жінок чи старих чоловіків, тож йому залишалося мати діло з джентльменами молодими або середнього віку, й одному з них Джек запропонував двобій за право володіти коштовностями. Чоловік одразу прийняв виклик, можливо, мав добре почуття гумору або ж навіть сподівався таки відвоювати свою власність. Він швидко зазнав поразки, але Карстерзові так сподобався один вправний випад супротивника, що він навіть відмовився від половини здобичі, і обидва просто при дорозі розділили навпіл коштовності зі скриньки: спритний джентльмен узяв собі найцінніші речі, а Джекові віддав решту. Розпрощались як найближчі друзі, тому з цієї пригоди Карстерз тільки й користі мав, що кілька дрібничок та вправу з фехтування.

З початком травня він став прочісувати західні краї Сассексу, за Мідгерстом[41], — не тому, що сподівався на якусь вигоду, а тому, що знав і любив ці місця. Якось одного разу пізно ввечері він радо собі заїхав в одне невеличке селище, що лежало у видолинку, і по головній дорозі добрався до заїзду «Ґеорґ», де й зупинився та розпріг кобилу. На його поклик з бічних дверей пришкутильгав старий конюх, пожовуючи соломинку. Добре роздивившись нового гостя і його коня, він, певно, вирішив, що вони таки варті його уваги, бо підійшов і навіть заговорив — мовляв, гарний день видався.

Карстерз притакнув і додав, що й завтра, якщо вірити заходу сонця, можна сподіватися на гарний день. Конюх зауважив, що ніколи не довіряв таким прикметам, як колір призахідного сонця, і що це, додав понуро, взагалі дуже непевна прикмета. От, бувало, сонце заходить таке червоне-червоне, а на ранок дощ як уперіщить... То що, забирати цю кобилу до стайні чи як?

Карстерз похитав головою.

— Ні, дякую. Я хіба на кілька хвилин заскочив. Хіба, може, напоїти її... га, Дженні?

— Води, сер?

— Так, для неї. А мені, будь ласка, кухоль вашого домашнього елю. Постійно тут, Дженні! — І він рушив по сходах до дверей заїзду.

— А ви що, отак і лишите її тут? Хіба ж вона буде сама стояти? — запитав здивований чоловік.

— Аякже, вона в мене слухняна.

— Ну! Ваша справа, але я б не лишав кобилку отак при дорозі, та й ще таку норовливу. Пане, може, хоч до стовпа її прив’яжіть.

Карстерз схилився на перило і глянув згори на стайничого.

— Ні, не буду. Вона на таке може дуже образитися, правда, мала?

Дженні захитала головою, мовби погоджуючись, і конюх, глянувши на все це, почухав потилицю:

— Певно, вона розуміє, що ви кажете, сер!

— Аякже, розуміє! Я ж казав, що це мала розумашка! От покличу її зараз, вона й підійде просто по цих сходах, і жоден конюх її не спинить.

— Та не тре’, сер, не тре’! — позадкував старий. — Вона, певно, страшне, як вас любить, правда?

— Як принесеш їй напитися, то й тобі трохи тої любові перепаде, — прямо натякнув Джек.

— Так, сер! Уже біжу! — Тривожно оглядаючись на цілком спокійну кобилу, конюх подався на подвір’я.

Коли Карстерз вийшов зі своїм елем і сів на одну з лавок, що стояли вздовж стіни, кобила вже пила з відра, яке старий тримав перед нею.

— Ну дуже вже славна кобила, сер, — мовив він, оглядаючи її з усіх боків.

Карстерз добродушно кивнув, прижмурено позираючи на Дженні.

— Я й сам кожен раз про це думаю, — відповів.

— Вона, певно, ще й бистра, еге ж, сер? Либонь, і на перегони її брали?

— Ні, вона в мене не для цього, але вона й справді прудконога.

— Ага. І що, навіть без ґанджу?

— Боже, звісно, що ні!

— І не брикається?

— Не до мене.

— Так, вони знають, хто стерпить, а до кого зась.

Джек допив ель, поставив на лавці кухоль і підвівся.

— До друга вона ніколи не буде брикатися. Дженні!

Конюх дивився, як кобила пустотливо вимахує головою, як грайливо ступає до свого хазяїна. Обличчя слуги аж осяяла усмішка.

— Оце тільки дивитися на неї, і то втіха! — на цих словах він взяв гінею від Джека, який ніколи не втомлювався вислуховувати похвалу про свою улюблену Дженні.

Карстерз знову скочив у сідло, помахав на прощання конюхові та потрюхикав по дорозі, що переходила в типову сассекську вуличку, і тепер його шлях пролягав між живоплотами, оповитими солодкими пахощами травневого цвіту, і тихими полями, що ген удалині зливалися з пагорбами, і їхні хвилясті вершини ледь мріли крізь морок долини. Вечір був навдивовижу тихий, лише з заходу повівав ніжний легіт, а в темному небі вже зблискував блідий місяць. І тільки стукіт копит порушував цю чудесну тишу.

Майже годину він проїхав, не зустрівши жодної душі, а потім розминувся хіба з одним селянином, що повертався додому після довгого дня на полі. Джон люб’язно з ним привітався й потому ще дивився, як чоловік ішов далі, щось собі мугикаючи.

Більше він не бачив нікого. Мирно їхав собі милю за милею, коли довкола ставало все темніше. Карстерз про щось зосереджено розмірковував.

Дивно, але чогось йому згадалися дні його безгрошів’я у Франції. Він давно застановився забути про все те раз і назавжди, але часом, як оце тепер, спогади все ж зринали з пам’яті.

З гіркотою він згадував ті дні, коли він, син графа, давав уроки фехтування у Парижі, щоб лише вижити... Тут він зненацька розсміявся, кобила аж застригла вухами й смикнулася вбік. Вершник цього навіть не зауважив, і тварина, струснувши головою, рівно побігла далі...

Згадував, як він, екстравагантний Джон, обмежував себе в усьому, заощаджував, на чому тільки міг, аби якось протриматись; як жив в одному з найбідніших кварталів міста, самотній, без друзів — безіменний.

Тоді, уже з цинізмом, відновив у пам’яті той час, коли почав пити, багато і часто, як ледве втримався на краю прірви, що вже зяяла перед ним.

Далі — звістка про смерть матері... Джон швидко перескочив цей спогад. Навіть зараз ця гадка будила в ньому задавнений біль і муки від власного безсилля.

У пам’яті сплив італійський період. На власні заощадження він помандрував до Флоренції, а звідти поволі рушив на південь, дорогою опановуючи нові способи та хитрощі фехтування.

Зміна атмосфери і людей сприяли зміцненню його духу. Він знов став на шлях безжурного «якось воно буде», почав грати на той дріб’язок, що лишався в кишені. Одного разу йому пофортунило: виграш його виріс удвічі, втричі, вчетверо. Тоді Джон і зустрів Джима Солтера та взяв собі за слугу. Це був перший Карстерзів друг, відколи він покинув Англію. Вони разом мандрували Європою: Джон весь час грав, а Джим був дбайливим скарбівничим. Це саме завдяки його пильній турботі Джон не дійшов до злиднів, бо ж не завжди йому щастило, і бувало, що програші здавалися нескінченними. Але Джим ревно стеріг виграші, тож вони завжди мали якусь монетку на чорний день.

Та врешті туга за батьківщиною і земляками стала просто нестерпна, і Джон надумав повернутися. Проте виявилося, що в Англії все зовсім не так, як було за кордоном. Він тут весь час почувався вигнанцем. Хотів оселитися в місті під прибраним іменем, але надто вже багато людей колись знали з виду Джека Карстерза і могли пам’ятати його. Тож залишалося або жити відлюдником, або... отут він і придумав, що може стати розбійником. Відлюдником він з його темпераментом не зумів би прожити, а от мандрівний дух свободи і пригод його справді вабив. Остаточно все вирішилося, коли Джон придбав свою третю Дж., як він жартома називав свою кобилу. Мандруючи улюбленими південними краями, одразу увійшов у роль донкіхота-розбійника, почуваючись найщасливішим за весь той час, відколи покинув Англію. Потроху до нього повернулася молодеча бадьорість, хоч він думав, що вона назавжди згасла під вагою пережитих негараздів...

Цок-тук, цок-тук... Він різко спинив коня, затягнув віжки і став прислухатися.

Можна було добре розчути звуки кінських копит та торохтіння коліс по піщаній дорозі.

Місяць світив ясно, але грався з хмарами в жмурки, і от у цю мить стало темнувато. Тут Джек швидко і вправно надів маску й насунув на очі капелюха. Як підказували йому вуха, наближалося щось на колесах: він причаївся на узбіччі, витягнув пістолета і стежив за поворотом.

Коні підходили все ближче, от уже й передній кінь повернув за ріг. Карстерз побачив, що це звичайна дорожня карета, й прицілився.

— Стій, а то стріляю! — Йому довелося повторити наказ, аж поки його почули, і вийти з тіні живоплоту.

Карета зупинилася, і візник нахилився, щоб роздивитися, що то за зухвалець заставляє їх зупинитися.

— Чо’ ви хоч’те? Хто ви? Що це за наскок? — сердито розкричався, аж тут побачив просто в себе перед носом довге дуло пістолета.

— Ану кинь зброю!

— У мене нічо’ нема, а щоб тобі лихо!

— Слово честі? — Джек спішився.

— Та ж нема! А якби й мав, то чорта б лисого я тобі оддав би!

Цю ж мить дверцята карети відчинилися, і на дорогу зістрибнув джентльмен. Високий, верткий, і поводився він, як зауважив Карстерз, досить вільно.

Мілорд наставив пістолет.

— Стій! — хрипко та різко наказав він.

Місяць краєчком визирнув з-за хмари і пролив світло на цю парочку, мовби хотів побачити, що ж там за метушня. Лице високого чоловіка було в тіні, але не Джеків пістолет. Джентльмен дивився на нього, одну руку засунувши в кишеню свого великого плаща, а другою стискаючи маленький пістолет.

— Дорогий мій друже, — сказав він з ірландським акцентом, — ви, певно, не знаєте, що пістолет, яким мені погрожуєте, не заряджений? Ані руш! Я вас підновив!

Джек опустив руку, пістолет упав на землю. Але його вразила не Джимова недбалість, що призвела до такого фатального початку, а дещо куди значніше. У голосі високого джентльмена Джон упізнав чоловіка, якого шість років тому вважав, як і Річарда, своїм найближчим другом.

Чоловік трохи поворухнувся, і місяць освітив його лице, довгий ніс, добродушний рот і сонні сірі очі. Майлз! Майлз О’Гара! І тепер Джекові його становище здавалося зовсім не веселим. Як же ж тяжко зустрітися зі своїм другом, перебуваючи у такій подобі й не сміючи викрити себе. Йому захотілося тут же зірвати маску та схопити Майлза за руку. Він ледве втримався, щоб не зробити цього, і став слухати, що говорив О’Гара:

— Буде краще, якщо ви мені пообіцяєте навіть не пробувати втікати. Буду вдячний. Але зразу кажу: тільки ворухнетеся — стріляю.

Джек приречено махнув рукою. Він був приголомшений. Усе це здавалось якоюсь насмішкою, а як би сміявся Майлз після всього цього. Він аж похолонув. Не буде жодного «після»... Майлз ніколи не дізнається... Його віддадуть у руки закону, і Майлз ніколи не знатиме, що допоміг Джекові Карстерзу зійти на ешафот... А може, якби знав, то не особливо й переймався б долею настільки знеславленого товариша. Хто його зна. Але навіть якщо ризикнути й зараз же викрити себе, зняти маску, то чи ж не відвернеться Майлз від нього з огидою? Це ж Майлз, завжди чесний Майлз. Карстерз усвідомив, що може витримати все, та тільки не зневажливий погляд цього чоловіка...

— І не кажіть мені, що ви німий, бо я сам чув, як ви кричали! То даєте мені чесне слово чи мені доведеться вас зв’язати?

Карстерз, зціпивши зуби, опанував себе і прийняв неминучість. Утекти неможливо: Майлз вистрелить, він був певен у цьому, а тоді зірвуть маску, і його друг побачить, що цей злодій — не хто інший, як Джек Карстерз. Звичайнісінький розбійник. Хоч би там що, а цього не повинно статися, заради Річарда і його доброго імені. І він спокійно простягнув руки.

— Так, даю слово, але ви можете зв’язати мене, якщо вважаєте за потрібне. — Він удавано заговорив хрипким, мов у розбійника, голосом.

Але очі О’Гари спинилися на простягнутих до нього тонких білих руках. Джек геть забув замастити їх, як то робив зазвичай. Тож Майлз побачив перед собою тонкі, білі й дбайливо доглянуті руки. Він узяв Карстерза за зап’ястя своїми великими руками й повернув долонями вгору під місячне світло.

— Напрочуд білі руки, як на ваше ремесло, — мовив протяжно і стиснув зап’ястя міцніше, коли Джек спробував їх вивільнити. — Ані руш! Тепер зайдіть-но, будьте ласкаві, всередину.

Джек на мить спинився.

— А моя кобила? — спитав з тривогою в голосі.

— Не турбуйтеся, — відповів Майлз. — Джордже! — Тут підбіг його гайдук.

— Так, сер?

— Бачите кобилу? Треба забрати її з собою. Зможете це зробити?

— Так, сер!

— Сумніваюсь, — промимрив Джек.

Дженні також сумнівалася. Вона не далася цьому чужакові себе осідлати. Де пан залишив її, там вона й стоятиме, допоки він звелить їй рухатися. Гайдук марно впрошував її та поганяв. Вона бігала довкола нього і мовби зовсім перемінилася. Притиснувши вуха, вона скрипіла зубами, готова будь-якої миті скажено хвицнути.

Джек спостерігав за цим даремним приборкуванням, презирливо скривившись.

— Дженні! — тихо покликав він, і насуплений О’Гара різко озирнувся на нього. Мимохіть Джон заговорив своїм природним голосом, і тому Майлзові здалося, що він уже десь його чув.

Дженні смикнулася з рук упрілого гайдука й побігла до бранця.

— Може, розв’яжете мені руки, сер? — спитав. — Думаю, я зможу приборкати її.

Майлз мовчки звільнив його, і той схопив вуздечку, щось пробурмотівши уже стихлій тварині.

О’Гара дивився на ту красиву руку, що ласкаво поплескує кобилу по морді, і наморщив чоло. Якийсь чудний був цей розбійник.

— Тепер осідлайте її — побачимо, чи піде? — Насмішкувато звернувся Джек до гайдука, покірно тримаючи вуздечку. Ще раз поплескавши кобилу, він одвернувся. — Тепер вона слухняна, сер.

О’Гара кивнув.

— Ти добряче її вимуштрував. А тепер залазь у карету.

Джек скорився, через одну-дві хвилі коло нього сів і О’Гара, карета рушила.

На якийсь час запало мовчання, Карстерз тримав себе в руках. Нестерпною здавалася сама думка, що після цього короткого переїзду він більше ніколи не побачить друга, а йому до болю хотілося прямо тут потиснути його сильну руку...

Майлз розвернувся та спробував роздивитися в темряві обличчя під маскою.

— Ви ж джентльмен? — спитав одразу на прямоту.

Джек був готовий до такого питання.

— Я, сер? Господи Йсусе, ні, сер!

— Не вірю. Я бачив ваші руки!

— Руки, сер? — невинний подив.

— Аякже, чи ви думаєте, що я повірю, ніби людина з такими руками може бути звичайним бандитом?

— Здається, я вас не розумію, сер?

— Ага, ну то завтра почнете розуміти!

— 3-завтра, сер?

— Атож. Можете й зараз все мені викласти. Я не такий бовдур, як ви гадаєте, і джентльмена розпізнаю, навіть якщо він і гарчить до мене, як оце ви! — засміявся у вус Майлз. — І ще мені здалося, що я впізнав ваш голос, коли ви говорили до своєї кобили. А я зовсім не хотів би послати на шибеницю друга.

Яким же рідним був для Джека цей тихий, переконливий голос. Стиснувши руки, бранець примусив себе відповісти:

— Не думаю, що ми колись могли бачитися, сер.

— Може, й не бачилися. Завтра перевіримо.

— А до чого тут оте «завтра», сер? — ризикнув спитати Карстерз.

— А до того, що завтра ви, звісно, матимете честь постати переді мною, друже.

— Перед вами, сер?

— Чом би й ні? Я — мировий суддя, хай Бог береже мою округу!

Запало мовчання, і тут Джекові враз мовби відкрилася вся комічність становища, і плечі його аж затряслися від нестримного сміху. Неперевершена гра долі — як тут не розсміятися. Він, граф Вінчем, постане на офіційному допиті перед своїм другом, містером О’Гарою, мировим суддею.

— А тепер що з вами, чоловіче? Це, по-вашому, весело? — здивувався Майлз.

— Ага, їй-богу! — ледве видихнув Джек і втиснувся у свій кут.