Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XVII Леді О’Гара наполягає на своєму

Леді О’Гара суворо зиркала на свого сплячого чоловіка. Той розтягнувся на кріслі під величезним дубом, коли вона щось собі шила за кілька кроків од нього. Очі О’Гари були заплющені, а рот привідкритий. Міледі насупилася й кахикнула. Вона досить таки голосно прокашлялася, але дарма: чоловік хіба закрив рота й ліниво розплющив одне око. Міледі одразу ж набрала лагідно-скорботного вигляду, чоловікове око кліпнуло і тут-таки мало не закрилося знову. Моллі глянула з докором і сердито заговорила:

— А я от не думаю, що це дуже гарно — заснути, коли я хочу поговорити з тобою, сер.

О’Гара враз розплющив друге око.

— Чому, серденько, я не спав! Я... е... замислився!

— Ну хіба ж це правда, сер? А ти завжди розкриваєш рота і... хропиш, коли замислюєшся?

О’Гара випростався.

— Але я не хропів! — обурився він. — Моллі, ну ти як та злюка!

— Майлзе, ну а ти як та велика дитина! — перекривила вона. — У тебе на перуці гусінь, і вона зовсім перекособочилась.

— Гусінь? — здивовано спитав О’Гара.

— Ні, дурнику, перука. І, певно, краще я сама її поправлю. — Вона встала і, схилившись над ним, поправила перуку, а двома заздалегідь зірваними листочками зняла гусінь. Потім поцілувала чоловіка в чоло і сіла біля його ніг.

— По-перше, ти так і не спитав мене, де я була вчора ціле пообіддя.

О’Гара був уже добре навчений і знав, чого від нього хочуть, тож продемонстрував велике зацікавлення:

— І де ж ти була, міледі?

— Я їздила в гості до міс Боулі та її племінниці, сер!

Вона дивилася на нього переможно і майже з викликом.

— От чорт, ну ти й утнула!

— Звісно, сер, я відчувала, що тут щось не те, та й ти сам мені в листі писав, що Джек закохався в Діану. От я й подумала: поїду-но побачити її на власні очі.

Майлз глянув на неї не то поблажливо, не то з досадою.

— Ти так і зробила, кицюню?

— Я так і зробила. І побачила, що вона, певна річ, так само закохана в нього, як і він у неї.

— Певна річ?

— Хіба ж можна не закохатися в нього? Він такий чарівний. Я й сама хотіла б вийти за нього.

Вона схилила голову, щоби приховати лукаву усмішку.

— Перепрошую? — спитав О’Гара, заскочений.

Міледі креслила пальчиком візерунки на його коліні.

— Це, звісно, якби я не вийшла за тебе, Майлзе.

Але О’Гара побачив ту її усмішку, зітхнув і похмуро відказав:

— Річка завжди під боком, мадам.

Пальчик міледі спинився, вона схопила Майлза за руку.

— Це поганий жарт, Майлзе.

Він засміявся і поправив їй кучерик.

— Атож, а ти хіба не про це просила, серденятко моє?

— Звісно, не про це. А про Джека, любий...

— Я гадав, це й було про Джека?

— Майлзе, ти можеш послухати спокійно й уважно?

— Так, дорогусю.

— От і добре. Як я вже казала, подалася я вчора після обіду до Літлдіна й познайомилася там з обома Боулі.

— І що ти про них думаєш?

— Думаю, що Діана напрочуд гарна — такі очі, Майлзе! — а коси! Міс Боулі дуже люб’язна й цікавенька така жіночка! Я випила в них чашку чаю й поговорила про Джека...

— Тільки не кажи, що ти називала його Карстерзом?

— Ні, простачиську ти такий! Звісно, не називала. Коли про нього зайшла мова, міс Боулі назвала його містером Карром. І я вже так само назвала. А от Діана лише раз чи два про нього прохопилася, та й то з холодною байдужістю. Оце ж мене ще більше переконало в тому, що вона в нього закохана.

О’Гара явно збентежився.

— Але звідки в тебе така певність, якщо вона про нього майже не говорила, серденько?

— Та ти цього й так ніколи не зрозумієш, любий, бо ти лише чоловік. Та це й не важливо — от знаю, і все. Я була просто в захваті від Діани і вирішила поговорити з нею віч-на-віч. Я стала захоплено говорити про троянди, і вона запропонувала мені прогулятися в саду, чого я якраз і хотіла. Ми вийшли разом. Думаю, Діані я сподобалася, бо...

— Ото ще!

— Тихо, Майлзе!.. Бо вона розтанула і стала дуже привітна. І я набалакалася скільки хтіла.

Вона відчула, як чоловік здригнувся й стримано кашлянув. Вона запитливо підняла брови.

— Що, сер?

— Нічого, серденя... нічого, розповідай далі... ти казала...

— Що набалакалась. — Вона змовкла й зиркнула на нього задирливо; потім на щоках з’явились ямочки, і вона опустила вії. — Я не розкажу тобі всього, що я там набалакала...

Він полегшено зітхнув.

— А якщо ти й надалі будеш поводитися негідно, то я ні слова більше не скажу!

Переконавшись, що він і не думає перечити, вона повела далі:

— Ми довго балакали, і з усього, що вона сказала й про що змовчала, я збагнула, що Джек з якогось дурного дива не попросить її до вінця.

— Дурного дива? — урвав він.

— О, я знаю, по-твоєму, це надзвичайно поважна причина, але скажу тобі: це страшенно жорстоко. Бідолашне дитя. Та їй байдуже до того, розбійник він чи ні!

— Не тільки в цьому річ, як я зрозумів, а в...

— Так, але ж він міг сказати їй, що не винен... о Майлзе, не дивися так досадно! Ну бо ж міг! От кажу тобі, якби ти так зі мною повівся, то я б не дала тобі піти, аж поки ти не розкаявся б! Я надумала поговорити з Джеком.

— Це дуже цікаво, але поводься обережно, міледі.

— Та він не розуміє. А я знаю: вона буде горда вийти за нього...

— І ти гадаєш, це добре, що Джек попросить її руки, перебуваючи в такому становищі?

— Я... О, не знаю!

— Ні, кохана. Джек має рацію: спочатку він мусить відновити своє добре ім’я.

— Ради Бога, то чого ж він цього не робить? — розгнівано скрикнула Моллі.

Тепер зверхньо дивився О’Гара.

— Ну, моя солодка, ти й так цього не зможеш зрозуміти, бо ти лише жінка.

Леді О’Гара навіть уваги не звернула на цю шпильку.

— А як же ж тут зарадити?

— Ніяк. Він сам мусить з усім впоратися. Нещодавно попросив мене зберігати таємницю, а то я не втримався б і поговорив би з Річардом.

— Як же я ненавиджу Річарда! — скрикнула. — От він точно самолюбний, недобрий. А тепер Джек присягається, що мусить негайно їхати звідси... Ох, бачив би ти Діану, її відчай, коли я згадала, що він збирається за кордон. Майлзе, мусимо затримати його тут якомога довше! О, дорогий! Як же це сумно.

О’Гара стиснув їй руку, і вона урвала розмову — через лужок до них ішов мілорд.

— Ніщо вже не врятує мене від ганьби, — почав він. — Я залишився з вашим шибеником, Моллі, і щоб забавити його, дав разок намиста, який ви залишили на столі.

— Моє улюблене індійське дерев’яне намисто!

— Так... певно. В усякому разі, фарби на ньому вже не залишилось, зате Девід, коли повернулася Джейн, мав такий вигляд, ніби дістав якусь страшну болячку. Вона дуже сердита. — Мілорд сів на стілець, де щойно сиділа Моллі, й почав старанно стирати зелену пляму зі свого вказівного пальця.

Моллі засміялася.

— Сердега Джейн! Їй доведеться засукати рукави, аби його відмити. Але ви прийшли саме вчасно. Ми говорили про вас.

О’Гара подумки застогнав і вже було насупився на неї.

— Справді говорили? Це приємно! А про що саме, не скажете?

— Чого ж ні, — про те, що ми не хочемо, щоб ви їхали у Францію.

О’Гара аж зітхнув.

— Це дуже люб’язно, міледі, мені й самому не хочеться, але мушу.

— А чи точно таки мусите? Ви могли б жити тут, у цьому затишному куточку десь по сусідству з нами, якась мила старенька жіночка вела б ваше господарство... І... здибалися б із Джимом... І взагалі — стільки втіх.

Мілорд похитав головою.

— Ні, дякую!

— Так, так! А згодом ви могли б знайти собі гарну дружину! — звитяжно провадила вона.

— Зовсім ні. Я не мав би вибору, довелося б мені побратися з вашою милою старенькою жіночкою. Ви точно змусили б мене до цього.

Вона засміялася.

— Серйозно, Джеку, може б, ви справді оселилися тут поблизу?

— Тільки не з тою старою жінкою, Моллі.

— Та забудьте про неї! Але подумайте над моєю пропозицією. Ніхто тут вас не знав би. Справді, ви не мусили б ні з ким бачитися... І... Ну, Джеку, не дивіться так. Майлзе, правда, це ж зовсім не смішно?

— Звісно, серденько, йому світить просто таки нуднюще життя, — гигикнув О’Гара.

— Бачу, до чого ви ведете, Моллі. Ви надумали обернути мене на відлюдника й одружити зі своєю економкою. Протестую проти такої безжальності!

Моллі невпевнено глянула на нього.

— Хіба ви так дуже проти такого життя, Джоне?

— Мадам, — урочисто відповів він, — ви знайдете мене мертвим у саду, ще й тижня не мине.

— Звичайно, я б цього не хотіла, — замислилася вона. — Але як же ми можемо вам помогти. О, згадала! Я вчора навідалася в Літлдін... Майлзе, любий, принеси, будь такий ласкавий, мені капелюшка! Сонце так пече...

— Посунемось у тінь, — мовив її незговірливий чоловік.

— Ну, добре! Нічого страшного. До речі, не сказала тобі: Браун хоче переговорити з тобою про ту нову маленьку конячину...

— Це дуже турботливо, Моллі, але з Брауном я вже бачився.

Леді О’Гара здалася.

— Ну, як я вже казала, Джеку, їздила я з візитом у Гортон-Гаус. Божечки, яка ж прекрасна дівчина та Діана!

Карстерз хотів щось сказати, але нічого путнього не придумав, тож просто щось мугикнув.

— Так от. Обидві вони передають найкращі вітання та сподіваються, що вам уже легше. Боже, як тут жарко. Може б, ви подали мені руку та прогулялися зі мною садком? І, якщо ваша ласка, принесіть мені капелюшка. Я лишила його, здається, в коридорі. Красно дякую!

Вона зачекала, доки Джек відійшов і вже не міг їх почути, а тоді звернулася до чоловіка:

— А тепер, Майлзе, будь ласка, сиди на місці. Я не зроблю нічого нерозважного.

— Моллі, я не дозволю тобі розтривожити його...

— Нічого такого не буде! Я просто хочу переконати його лишитися тут замість їхати за кордон. Певна: якщо нам вдасться переконати його залишитися тут, то щось та й станеться.

— Що саме станеться?

— Щось!

— Звідки ти знаєш?

— Я не знаю, я відчуваю.

— Дуже добре, серденько. Якщо ти примусиш Джека лишитися, я тобі не надякуюсь.

— Думаю, це буде вельми приємно! — відповіла вона й відступила так, щоб він не міг її дістати.

— О, дякую, Джоне! — Вона зав’язала капелюшка, поправила локони і взяла мілорда попід руку. — Лінюх Майлз знову засне! — сказала вона. — Дуже не люблю слухати його хропіння, тому ходімо подалі — до трояндових заростів!

— Не йдіть аж так далеко! — протягнув Майлз, заплющуючи очі. — А то втомитеся.

— І як ви дозволяєте йому робити вам отакі прикрі зауваження? — спитав Джек, поки вона витрушувала камінчик із черевичка.

— Не завжди, — відповіла вона. — Він надолужує своє, коли ви тут. — Вона жбурнула камінчика у бік О’Гари і рушила прогулюватися з мілордом.

Щойно стежка завернула за кущі, як вона почала атаку.

— Я хочу поговорити з вами про Майлза, — почала довірливим тоном. — Він так хвилюється.

— Справді, Моллі? Я й не помітив!

Вона подумки призналася собі, що теж не помітила, проте не знітившись продовжувала:

— Ах, але це так!

— Що ж його хвилює?

— Ви, — скорботно зітхнула леді. — Думка про те, що ви покидаєте нас. Сама це відчуваю.

— Чому...

— Він сподівався, що ви пробудете з нами ще довго... і я так само сподіваюсь.

— Ви обоє напрочуд сердечні люди, але...

— Навіть не знаю, що буде з Майлзом, коли ви поїдете. Він так надіявся, що ви останетеся з ним.

— Моллі...

— Насправді, це велике розчарування для нас обох — почути, що ви збираєтеся їхати звідси. Чи не краще вам передумати?

— Моллі, ви мене вражаєте. Я ж не можу залишатися тут цілу вічність!

— Якби ви лишилися! Ви й не знаєте, яке це щастя для нас. Запевняю: Майлз буде тривожитися за вас, ще до болячки дійде, якщо будете наполягати на своєму безсовісному рішенні.

— О Моллі, ви шалапутка!

Вона ледве стримала усмішку.

— Я правду кажу, Джеку.

— Що Майлз так переймається і занедужає через мене? Ага!

— Може, не все настільки погано, — зізналася вона. — Але він справді страшенно обурений... Шкода, що ви нас так засмучуєте. — Вона притулила хустинку до очей, але заразом спостерігала за ним. — Девід, дитятко, так вас любить! І Майлз такий радий, що знову знайшов вас... і мені... ви сподобались... і... і я думаю, що це було б справді брутально і жахливо, якби ви поїхали від нас... Я вже мовчу про те, що це буде так по-дурному!

— Та ну, Моллі? Я через вас мушу почуватися невдячним хамом, якщо відмовлюся...

Носовичок враз забрався з очей.

— Тому, звісно, ви й не намагатиметеся відмовитися! Ви залишитеся? Обіцяйте!

— Я не можу вам гідно віддячити...

— О, який ви добрий, Джеку! До осені? Обіцяйте!

— Моллі, я дійсно...

— Обіцяю, що плакатиму, якщо ви не залишитеся!

— Я не можу! Не можу так зловживати вашою гостинністю...

— Які дурниці, Джеку! Наче Майлз не проводив цілі місяці у Вінчемі, коли ви обидва ще були хлопчаками...

— То було інакше...

— ...Коли ви обидва ще були хлопчаками, а тепер ви так гордуєте, що відмовляєтеся побути в нас якихось три нещасні місяці...

— Ні, ні, Моллі, це зовсім не так!

— Зізнайтеся: якби Майлз був кавалером, ви б не посоромилися?

Карстерз зніяковіло мовчав.

— Ось бачите! Тільки тому, що в нього є дружина, ви так завзято опираєтеся й гордуєте. Відчуваєте, що терпіти не можете мого товариства...

— Їй-богу, ні!

— То чому відмовляєтеся? — перемога вже була на її боці.

— Моллі... справді, я... — І тут він розсміявся. — Ви, мала капосниця, навіть шансу мені не залишили!

— То ви зостанетеся?

— Ви впевнені?

— Цілком.

— Сердечно дякую, залишаюся. Ви надзвичайно добрі, їй-богу. Коли я вам набридну, скажіть.

— Скажу, — запевнила вона. — О, як це чудово буде! Як зрадіє Майлз! До речі, — безтурботно вела вона далі, — я запросила обох міс Боулі до нас на середу, але, на жаль, вони не зможуть навідатися. Та все ж таки, може, якогось іншого д...

Вона запнулася, трохи налякана, бо він став перед нею й схопив за плечі, достеменно як зробив би старший брат.

— Послухайте, Моллі. Тепер до мене дійшло: ви з’ясували, що я кохаю Діану, і ви хочете бути такою доброю та звести нас докупи. Але кажу вам, не буде з цього добра, це нам обом тільки завдасть болю. Якщо ви постараєтеся, щоб вона приїхала сюди, я муситиму звідси поїхати. Зрозуміло?

Моллі дивилася у його суворі очі, і її губи затремтіли.

— Мені дуже шкода! — зажебоніла вона.

Джек знову взяв її за руку.

— Вам немає про що шкодувати, і я справді дуже вдячний вам за цю спробу ощасливити мене. Але, будь ласка, не треба!

— Добре, не буду, обіцяю. Але... Як, по-вашому... чи це справедливо до...

— Моллі, скажіть мені: хіба ж це правильно, що ви оце не послухалися свого чоловіка?

Сині очі зблиснули. Вона невпевнено усміхнулася.

— Що ви маєте на увазі, Джеку?

— Адже ж Майлз заборонив вам порушувати цю тему в розмові зі мною, правда?

Вона висмикнула руку, вуста беззвучно розтулилися.

— Ну... ну... ну, ви просто нестерпний! — крикнула вона й помахала йому кулаком. — Піду я від вас!

Свого чоловіка вона знайшла в бібліотеці й кинулася йому в обійми.

— Пригорни мене тісно-тісно! — попросила. — Мене... мене загнали в глухий кут!

— Що? — О’Гара потягнув її до себе й посадовив собі на коліно.

— Так... образно... Джек. Думаю, я таки не захотіла б за нього заміж!

— Що він зробив?

— Н-нічого. Я налякана, — старанно полірувала пальчиком один з його ґудзиків. — Я налякана, що це скоріше моя провина.

— А!

— Так... Але я сказала тільки два слівця про міс Боулі, а він раптом перетворився на айсберг, і я почулася малодушним дівчиськом. Але він усе одно збирається залишитися, тож поцілуй мене, Майлзе!