Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ IV Знайомство з леді Лавінією Карстерз

Річард поволі повернувся на місце. За якусь мить сів: склавши руки на столі, він байдужо вдивлявся у вікно. Просидів отак непорушно досить довго. Нарешті, тихо зітхнувши, обернувся до стола і взяв перо. Умочив його у чорнило, підсунув до себе папір і став завзято щось писати.

Мабуть, хвилин зо двадцять перо мережило папір, а потім спинилося, і Річард перевів погляд на двері. На порозі стояла леді Лавінія. Вона впевнено увійшла в кімнату зі своїм вишиттям у руках. Присівши жартома перед чоловіком у реверанс, підійшла до високого крісла. Вже навіть простягла руку, щоб підсунути його ближче, але, щойно торкнувшись, враз передумала й пурхнула до диванчика і вже там сіла, зашелестівши пишним парчевим платтям. І тут же взялася до роботи, голка завертілася в її руках.

Річард мовчки дивився на дружину, стежив за кожним поворотом її красивої руки та кожним порухом її милої голівки.

Тиша, певно, була не до душі міледі, бо вона одразу ж почала вистукувати по підлозі стрункою ніжкою. Проте чоловік не озивався, і вона звела на нього свої небесно-сині очі.

— Ти чого такий похмурий, Діку? Хоч би слово мені сказав. — Її тоненький голос скоріше нагадував дитячий, а ще мала цікаву манеру говорити — завершувати кожну фразу мовби наспівуючи і розтягуючи слова — слухати було дуже приємно.

Річард ледве спромігся на усмішку.

— Та ні, моя люба. Ти вже пробач. Тут просто щойно був Варбуртон.

На її лице враз лягла тінь, а повні вуста невдоволено скривилися.

— Він бачив його.

— О? — Спитала з умисною байдужістю.

— Так. Джек від усього відмовляється. Він просить мене стати його розпорядником і керувати Вінчемом, як я тільки сам захочу. Він дуже щедрий.

— Так, це правда. І ти пристаєш на це, Річарде?

Він проігнорував це питання.

— Він... Варбуртон каже... не дуже змінився.

— О? — знову протяжно вимовила, ледь позіхнувши.

— І переконаний, що Джек не тримає на мене зла... — і замовк, буцімто чекаючи відповіді, але дружина цілком зосередилася на тому, щоб приколоти взяту з вази квітку собі до сукні, і навіть уваги на нього не звернула. Карстерз втомлено відвернув голову.

— Якби не ти, моя люба, я вже сказав би правду. Бо інакше, здається, просто збожеволію.

— Діку!.. — Квіти впали на підлогу, і вона забула про них. — Діку!

— Ох, та ти не бійся! Навряд чи мені вистачить тепер відваги в усьому признатися, — гірко мовив він, — адже минуло цілих шість років.

Лавінія стривожилася, стала водити рукою по диванчику.

— Але ж ти цього не зробиш, Річарде? Пообіцяй! Ти... так не вчиниш? Я не переживу такої ганьби. Пообіцяй ніколи цього не робити!

— Ні, — поволі вимовив він, навіть не дивлячись на неї. — Я не можу цього обіцяти.

Вона зірвалася на ноги, жбурнула вишивання і схвильовано, сердито замахала тонкими руками.

— Це означає, що ти це зробиш. Ти хочеш мене зганьбити! Тобі байдуже, скільки болю ти мені завдаєш — так жорстоко мені погрожуючи! Ти...

— Лавініє, заради Бога! — став просити, підводячись зі стільця. — Заспокойся! — Він знав, що її от-от накриє хвиля неконтрольованого гніву, і з досадою нахмурився.

— Не заспокоюся! О так, так! По-твоєму, я якась мегера! Я знаю! Знаю! І не треба отак на мене хмуритися, бо сам ти ще гірший! І я не втихну. Я хоч жахлива жінка, але ти махляр... махляр... махляр!

Карстерз ступив до неї.

— Лавініє!

— Ні... ні! Забирайся від мене! Через тебе я нещасна! Ти позбавив мене всього того, чого я найбільше жадаю, а тепер ще й погрожуєш зганьбити...

— Це неправда! — втрачаючи терпець, закричав Річард. — І я таки не можу тобі цього пообіцяти — крапка. Хіба ж я тебе чогось позбавив, хіба відмовив коли-небудь? Бог мені свідок, ти хочеш мене розорити...

— От воно що! То ти ще й мене винуватиш! Будь ласкавий сказати: чи ж не ти змусив старого мілорда заповісти гроші Джонові, хоча і знав, що він відпише все тобі, якщо промовчиш? А про мене ти й не подумав...

— Прошу, Лавініє, заспокойся! Ти сама не тямиш, що кажеш!

Вона притулила долоні до розпашілих щік.

— Так... я нерозсудлива! Знаю, але не кажи мені цього, я не витримаю! І не дивися на мене з таким докором, Річарде! Ти доводиш мене до безумства, кажу тобі! — Вона металася туди-сюди кімнатою, наче тварина у клітці, лютуючи дедалі більше.

— Скажи щось, Річарде! Зроби щось! Не стій отак! О, не треба було тобі одружуватися зі мною! Я тебе засмучую, а сама поруч з тобою стаю ще гіршою; тобі не зрозуміти, але я не можу жити без утіх і грошей! Думаєш, я нікчема? Так, так, але що ти таке? І чому ти розповів мені, що змахлював у карти, аж після вінчання? — Вона аж здригалася від люті і ридань; подерта носова хустинка валялася долі.

Карстерз відвернувся від неї, щоб вона не бачила, як боляче він вражений, але вона на це розгнівалася ще більше.

— Не роби так! Не роби! Не роби! Чуєш! Через твою жахливу мовчанку мені ще гірше! Якби ж ти мене справді кохав!

— І ти ще сумніваєшся?! — скрикнув він і враз обернувся: — Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Знаєш? — Він схопив її за плечі й різко розвернув обличчям до себе.

Вона затремтіла і чи то схлипнула, чи то хіхікнула. Напад втих так раптово, як і почався.

— Ох, знаю, знаю! Ти ж кохаєш мене, Діккі? — Вона обійняла його за шию і тісно пригорнулася.

— Господи, та певно, що так! — простогнав він, відпихаючи її. — Але ти... ти думаєш тільки про себе!

— Ні! Ні! — палко заперечила вона, знову пригортаючись до нього. — Не кажи так, Діку. Я справді кохаю тебе, але не можу без розваг — знаєш, що не можу. Звісно, я дуже себелюбна, але така вже я є, і не можу змінити своєї вдачі. І ось я завдала тобі болю, але не хотіла цього! Я ж не хотіла!

— Люба моя, знаю, що не хотіла, але прошу: не будь такою дитинною! Ти така неконтрольована, така...

— Я знала, що ти це скажеш, — відповіла вона мертвим голосом. — Ти мене не розумієш. Ти хочеш, щоб я була добра, терпляча і стримана, а я кажу тобі: це не в моїй вдачі.

— Але ж, Лавініє, ти можеш якось себе тримати в руках, — м’яко заперечив він.

— Ні! Не можу! Нас, Бельмануарів, Бог такими створив, такі вже ми є, і Він створив нас марнотратниками, і любителями забав, і шаленцями! — Вона подалася до дверей. — Але ти не розумієш і хочеш, щоб я стала виваженою, і розсудливою, і доброю матір’ю, хоч я гину за життям, азартом, не домашнього затишку я прагну! — Вона повільно відчиняла двері. — А тепер у мене болить голова, а ти понуро дивишся й кажеш, що все це мій зіпсований темперамент, а я ж тільки хочу, щоб ти мене пожалів і зробив хоч щось, щоб утішити. От відвіз би мене до Лондона! Ти ж знаєш, як давно я хочу бути там, а не в цьому похмурому домі, де тільки й занять, що дитина та голка! Я втомилася від усього цього! Так втомилася!

Вона вже намірилася було вийти з кімнати, але він затримав її.

— Стривай, Лавініє! Ти кажеш, що нещасна?

Вона випустила ручку й емоційно замахала руками.

— Нещасна? Ні, я знуджена. Роздратована. Невдоволена. Назви це як хочеш, але не будь отакий понурий, Річарде. Я не зношу, коли ти такий. Ох, і чому ми сваримося? — І зі звичним для неї поривом за мить уже знов була біля чоловіка, піднявши до нього своє миле личко. — Кохай мене, Річарде! Візьми мене до Лондона і не сердься, що я переводжу твої гроші. Скажи, що тебе це не турбує! Скажи, що тобі нічого не шкода заради мого щастя! Чому ж ти мовчиш? У чому річ? Не будь аж такий ощадливий, Діккі! Будь шалений! Будь безтурботний! Будь-який, аби не похмурий і не старий! — Підлещуючись, вона міцно його обійняла. — Візьми мене до Лондона!

Карстерз ніжно її погладив, відгорнув пасмо волосся з чола, але в його очах лишався неспокій.

— Люба моя, я заберу тебе, але трохи згодом. Тут ще стільки роботи. Зачекай ще трохи...

— Ах, зачекай! Це якби я була терпляча і слухняна! Але я не можу! Та ти не розумієш, Діккі... ти не розумієш!

— Мені шкода, люба, обіцяю відвезти тебе, як тільки зможу, і на стільки довго, як тільки схочеш.

Вона опустила руки.

— Я хочу поїхати зараз!

— Люба...

— Добре... добре. Ми скоро поїдемо. Тільки нічого не пояснюй.

Він подивився на неї з тривогою.

— Ти перенервувалася, серце моє... і втомилася.

— Так, — байдужо погодилася вона. — Так, піду відпочину. Пробач мені, Діку! — І послала йому повітряний поцілунок. — Я хочу бути хорошою хоч один день. — Вона розвернулася, квапливо вийшла з кімнати і побігла вгору східцями, а двері залишила відчиненими.

Річард ще постояв, оглядаючи сліди її присутності. Він машинально нахилився підняти вишиття й роздерту хустинку. Дві зламані квітки просто викинув. Потім вийшов на сонячну терасу, озираючи прекрасні сади в голубій далечині.

По газону біг хлопчик років чотирьох-п’яти, помахав йому замурзаною ручкою.

— Татку!

Річард всміхнувся до дитини.

— Що там, Джоне?

Хлопчик покарабкався по сходах тераси, розповідаючи, що він бачив.

— Там дядько Ендрю. Він приїхав до тебе і йде через сад, аби з тобою зустрітися.

— Справді? А коня він залишив у стайні?

— Так, татку. А я прийшов сказати.

— Правильно. Підеш зі мною його зустріти?

Маленьке рум’яне личко засяяло від утіхи.

— Можна? — зрадів і взяв Річарда за руку.

Обоє спустилися східцями і пішли через газон.

— Я втік від Бетті, — гордо заявив Джон. — О, дядько Ендрю! — Він побіг до чоловіка, що крокував навпроти.

Лорд Ендрю Бельмануар був швагром Річарда, братом герцога Ендоверського. Він підійшов з Джоном на руках і поставив його на землю.

— Вітаю, Діку! Яка ж у тебе розпещена дитина!

— Так і є. Він щойно втік від своєї няньки.

— Молодець! Ходи-но, Джоне, з нами, додамо клопотів товстунці Бетті! — Він простягнув Річардові руку: — Ходімо, Діку! Є справа, маю тобі дещо сказати. — І він жалібно скривився.

Хлоп’я побігло поміж дерев, а слідом помчав великий бульмастиф.

— Що там у тебе? — спитав Річард, глянувши на жваве, розпутне лице.

— Самого диявола діло, це точно, — відповів його вельможність, зажурено схиливши голову.

— Борги?

— Боже мій, так! Вчора ввечері я заскочив до Делабі, і ставки були високі. Програв усього зо три тисячі... якщо не рахувати того, що заборгував Кар’ю. І, чорт візьми, я не знаю, як розплатитися! Оцей Трейсі став таким уже святим — присягається, що він мені, проклятому, не дасть більше жодного пенні. І навряд чи передумає.

Трейсі — то герцог. Річард трохи цинічно всміхнувся: він саме позичив Його Світлості тисячу гіней на певні «дрібні борги».

— Певно, таки не передумає. Мабуть, він і сам шукає, де взяти грошей.

— Та ну? Що за неможлива людина! Та ж він тижнів два тому був у місті, і йому поталанило, як самому дияволові. Кажу тобі, Діку, я бачив, як він за ніч виграв п’ять тисяч! А потім не хоче дати мені якісь три тисячі! Боже, і це називається браток! Янголом прикидається, нібито сам ніколи не програвав. Ще й казання виголошує! Можна подумати, нібито це я змахлював, а не... Ой, Діку, пробач, я не хотів... якось не подумав про Джо... що я верзу... ото дурне!

Річард здригнувся, наморщив чоло.

— Ти тут ні до чого, — силувано усміхнувся він. — Годі вже перепрошувань, розповідай далі.

Вони саме перейшли місток над потічком, за яким починався лісок.

— Та вже нема що. Треба щось робити з тим Кар’ю, бо він чекати не буде, а я, хоч убий, ні про що не проситиму це піснолице опудало!.. Отому й прийшов до тебе, Діку.

Він випустив Річардову руку і вмостився на пеньок, не переймаючись ні оксамитом, ні мереживом.

— Ти добрий товариш, і не читаєш моралі, як той чортів Трейсі! Ти й сам багато виграєш — ну, чи вигравав, хоч я вже сто років не бачив, аби ти виграв чи програв стільки, щоб аж про це говорити. Врешті, ти ж чоловік Лавві, і... от чорт, Діку, це так складно — про щось тебе просити!

Карстерз, притулився до дерева і, вдоволено посміхаючись, поглядав на молодого гультяя.

— Та ну, Ендрю! — заспокоїв він його. — Можеш собі просити, та от тільки Бог знає, де ті гроші взяти! Господи, ну й життя! Лавінія весь час купляє шовки і ще невідь-що...

— Вона завжди була марнотратка, — сказав Ендрю насупившись.

Річард зареготав.

— А ти нібито ощадливий!

Ендрю озирнувся — чим би то кинути по швагрові, а тоді знову впав у розпач.

— Твоя правда. Ми просто нікчемні. Це все кров нашого старого, та й від матері, певно, дещо перепало. Ти не знав мою маму, Річарде. Вона була француженка — Лавві вся в неї вдалася. І Трейсі... от Божа кара, але Трейсі — достеменно як той диявол! Ти бачив десь ще таке обличчя, як у нього? Ну точно ж не бачив! Такий глузливий рот, і зелені очі... о, з таким братком — раз, і зійшов на пси! Ось ти смієшся, а я тобі серйозно кажу!

— Ну, кажи, кажи!

— Гаразд, далі — Боб... от чорт, шкода мені того Боба! В армії він дістає просто жалюгідне утримання, а ощадливим він ніколи не був. Ну, от оцей Боб, де б я його не перестрів, завжди своєї: «Позич сотню, Енді!». І то все — щоб купити своїй дамі якусь дрібничку. Оце ж і найбільша досада! Так, Боб вічно вскочить у халепу через якусь дівку, як і Трейсі... Господи, як вони можуть! Ну і Лавінія, але ти й сам, певно, вже добре знаєш її натуру, і нарешті я, твій покірний слуга. Кажу тобі, Діку, що ці перегони, карти, пиятика докінчать мене — не встигну й оком моргнути! А інакшим же ніколи не буду. І все через кров, тож марно навіть пробувати щось змінити! — Він зажурено скривився і підвівся. — Ходімо, шибенику! Повертаємося.

Джон неподалік зосереджено ловив пуголовків у воді, тепер кивнув і побіг уперед.

— Боюся, моя леді нездужає, — нерішуче промовив Річард. — Ти хотів її побачити?

Ендрю багатозначно підморгнув.

— Знов істерика? О, я її знаю. Ні, я не так уже й хочу бачитися з нею, та й їй до мене байдуже, зате з Трейсі вони — нерозлийвода... Але все, я більше ні слова!

Вони поволі підходили до будинку, а Ендрю, нарешті змовкнувши, лише крутив у руках свою оздоблену золотом тростину.

— Звичайно, гроші в тебе будуть. Коли тобі ліпше їх отримати? — спитав Річард.

— Слово честі, ти просто неймовірний, Діку! Але якщо це завдасть тобі...

— Дурниці. То коли?

— Мушу якнайшвидше заплатити Кар’ю. Маркгем може зачекати, якщо ти...

— Та ні! То як, середа?

— Так буде якраз добре. Діку, ти...

— Та перестань! Тож нічого такого. Ходімо, ліпше подивишся на мою гніду кобилу, я купив її минулого тижня. Може здаватися, що в неї трохи задовгі ноги, але насправді вона чудова.

Джон побіг у будинок, а двоє чоловіків подалися до стайні. Ендрю цілу дорогу не замовкав, переповідаючи швагрові найпікантніші деталі найгучніших світських скандалів. Річард слухав усе це упіввуха, але Ендрю й так ні на мить не змовкав і був у досить доброму гуморі, щоб сердитися на відсутність відповіді співрозмовника.

Тим часом обоє вже роздивилися кобилу й близько четвертої пополудні повернулися до будинку; на терасі чекала Лавінія — у новісінькій сукні й із підправленою зачіскою. Карстерза її поява не надто здивувала.

— Здається, Лавінії полегшало, — зауважив Ендрю, піднімаючись по сходах. — І такою мінливою вона була завжди. О Лавві?

— Ендрю? — Вона байдужо простягнула йому руку для поцілунку, а своєму чоловікові мило всміхнулася. — Голова вже менше болить, а тут ще сповістили, що до тебе приїхав Ендрю. От я й спустилася. — Вона рвучко повернулася до брата. — Ендрю, а Трейсі вдома?

— Ясна річ! Він же вчора приїхав, чорт його забирай! Хочеш його бачити?

— О, так, — кивнула вона. — Звісно, хочу! Тисячу років з ним не бачилася. І ще хочу, щоб ти взяв мене з собою.

— Думаю, люба, зараз трохи запізно для такої подорожі. — заперечив Річард, ховаючи роздратування. — Може, ти б зачекала до завтра?

— На жаль, таки мусиш зачекати, Лавві, бо сьогодні я точно тебе не візьму з собою — поїду звідси до Флетчера. Трейсі, може, й сам навідається до тебе завтра, якщо вважатиме за потрібне.

— Чи ж навідається? — з сумнівом перепитала вона.

Ендрю ляснув по кишені жилета.

— Мало не забув! — вигукнув він. — Я ж маю його листа для тебе: він справді заїде до тебе завтра. Ото вже забудько з мене! — Він дістав з кишені якісь папери і витягнув з-поміж них запечатаний конверт — адреса була написана косим каліграфічним почерком.

Лавінія втішено схопила конверт і відкрила його. Ендрю засунув решту паперів у кишеню і винувато всміхнувся.

— А то все від кредиторів, Річарде! Надокучливих кредиторів.

— Віддай мені, — простягнув руку за тими листами Річард.

— О, ні! Але дуже дякую, Діку. Ці вже не такі важливі.

— Чому б не розплатитися з усіма і тоді почати жити по-новому? — наполягав Карстерз.

— Люди добрі, ні! Та я б від щастя ще того самого дня нахапав би нових боргів!

— То що, дати тобі на початок тисячу? Не встигнеш ускочити заново в борги?

— Щоб я не залізав у борги? Бути такого не може! Не дивися так урочо, як строгий судія, Джеку, я ж казав тобі: то все в мене в крові. У нас ніколи ні пенні не водиться, ну то й що? Мені скоро пощастить — не завжди ж збитки. Тоді я зможу тобі повернути гроші, але, звісно, не поверну. Покладу їх на стіл у новій грі. Я знаю! — І лепетав він це так невинно, що Річард не міг на нього сердитися. Ця відвертість викликала якусь приязнь. Ендрю міг бути марнотратом, і недбалим, і себелюбом, та Річард його щиро любив. Він би й тепер спробував щось заперечити, але втрутилася Лавінія, яка саме дочитала й згорнула листа.

— Трейсі приїде до нас завтра пополудні, — сказала вона чоловікові. — Це напрочуд приємна новина, правда?

Той погодився, але без ентузіазму, і це її зачепило.

— І він залишиться з нами на обід! — з викликом проказала вона.

— Звичайно, серце моє.

— Ну, де твоя радість від такого гостя, Діккі! Чому ти не любиш Трейсі? Він мій кревний брат — ти повинен його любити!

— Аякже, я люблю його, Лавініє. Тільки прошу: не поводься так по-дурному.

— Добре, добре! Не сердься, любий Діккі!

— Ну, дивно, що ти його любиш, — втрутився Ендрю. — Я от його терпіти не можу! І не блискай так на мене очима, начхати мені.

Лавінія тільки-но розтулила вуста, але тут втрутився Річард. Він терпіти не міг їхніх суперечок і ніколи не розумів, як це Лавінія може опуститися до сварок з цим буйноголовим хлопчиськом, що тільки й шукає нагоди з неї покпинити.

І він провів їх обох до будинку, почуваючись нянькою діток-упертюхів.