Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XXV Його світлість Ендовер полонить королеву

Діана стояла на старому дубовому ґанку і тримала батіжок, а через руку перекинула собі пишний шлейф від плаття. Міс Бетті стояла поруч, гордо позираючи на племінницю.

Очі Діани здавалися тітці темнішими, ніж будь-коли, а уста — трагічнішими. Вона знала, що дівчина, як сама ж сказала, «смертельно сумує за цим містером Карром». Хоч би як вона намагалася розрадити Діану, її лице вперто залишалося сумним; на якусь мить дівчина могла повеселіти, але потім сміх уривався і вона замовкала. Тож багато разів міс Бетті махала п’ястуком на відсутнього Джона.

Тепер Діана зітхнула і всміхнулася до тітки.

— Ви б здивувалися, якби побачили, як вправно Гарпер керує кіньми, — сказала. — Нам його просто Бог послав. Набагато кращий, ніж той дурний Вільям.

— Так, це правда, — погодилася міс Бетті. — Подумати лише, моя любонько: він був конюхом у сера Г’ю Ґрандісона. Я бачила листа, якого сер Г’ю написав твоєму татусеві. Надзвичайно вишукане послання, повір мені, дитино.

Діана кивнула і спостерігала, як новий конюх скаче на коні. Слуга спішився і, торкнувшись капелюха, став чекати на наказ своєї міс.

Діана підійшла до присадкуватого коня, погладила його по лискучій шиї.

— Ми їдемо сьогодні до Ешлі, тітонько, — мовила вона. — Я вже так хочу назбирати ягід, а Гарпер каже, що десь там неподалік їх дуже рясно вродило.

— Люба моя, прошу: тільки не натомися, не заїжджайте далеко, і я бачу, що й дощ скоро почнеться, ти ж там замерзнеш!

Діана засміялася з такого.

— Ой, ні, тітонько! Який дощ — на небі майже ні хмаринки! Але ми не поїдемо далеко, обіцяю. Тільки до Кросдаунського лісу й назад.

Вона саме поставила ногу конюхові на руку, як вийшов містер Боулі, щоби подивитися на її їзду.

— Справді, моя люба, треба й мені завтра поїхати з вами, — заговорив він. — Вже сто років, як ми не їздили разом.

— О татусю, а чому б тобі не поїхати зі мною ще сьогодні? — заохочувала батька Діана. — Я б так хотіла!

Тітку вразило, що Гарпер чогось ураз стривожився. Тож міс Бетті здивовано позирала на нього. Однак коли містер Боулі відмовився, вона не зауважила в обличчі конюха нічого особливого й вирішила, що, мабуть, їй щось здалося.

Отже, помахавши рукою, Діана рушила, а конюх їхав за нею на певній відстані. Але міс Бетті було якось неспокійно. Мовби недобре передчуття пробилося у душі, а коли вершники зникли за поворотом, їй шалено захотілося кинутися за ними, покликати племінницю назад. Та відразу ж себе стрепенула, от, мовляв, це ж вона просто стара жінка і занадто вже турбується за Діану. Та все ж спинила брата, коли той повертався до дверей, і взяла його за руку.

— Зачекай, Горацію! Ти ж, правда, частіше їздитимеш з Ді?

Він дуже здивувався.

— Тебе щось непокоїть, Бетті?

— Ох, непокоїть. Ну, так, трохи. Мені не подобається, що вона їде сама, тільки з конюхом, а ми ж не знаємо цього чоловіка.

— Дорога моя, я отримав найкращі рекомендації від сера г’ю Ґрандісона, а він точно не рекомендував би того, кому не можна довіряти. Ти ж бачила того листа!

— Так, так. І справді, я якась дурна. Але ж надалі ти таки їздитимеш з нею, правда?

— Звісно, я супроводжуватиму свою донечку, коли матиму час, — з гідністю відповів він, і цим їй довелося задовольнитися.

Діана неквапом їхала доріжкою вздовж високих дерев і живоплотів, що мінилися буйними барвами. Осінь розмалювала листя тьмяно-золотим і полум’яним, коричневим і червоним упереміш із жовтогарячим, та ще подекуди мідним — де траплялися букові дерева. Все довкола було мов у казці — надто прекрасне, щоб бути справжнім; дерева змикалися в неї над головою, але подекуди пробивалося сонячне проміння, і закурена стежина здавалася всипаною золотом.

Живоплоти ще стояли зелені, а поміж ними видно було поля. І тут вони натрапили на ягоди — чорними і червоними був просто встелений берег по той бік придорожнього потічка. Діана притримала коня і вже готова була зіскочити на землю:

— Дивіться, Гарпере: ось ягоди! Нам не треба далі їхати.

— Те місце, про яке я вам казав, зовсім близько відціля, міс, — наважився заперечити.

Вона постояла.

— А хіба нам цих мало?

— Ну, добре, міс, як уже хочте. Але ті інші куди ліпші. Шкода так їх там і лишити.

Діана нерішуче поглянула на дорогу.

— А це не дуже далеко?

— Ні, міс, десь зо чверть милі, а далі стежкою он туди до лісу.

Та все ж вона таки вагалася.

— Я не хочу пізно вертатися, — мовила вона.

— Ні, міс, то ж близенько. Я от подумав, що ми ж можемо вернути через поля Чорлі.

— Поза млином? Хм...

— Так, міс. Зразу за ним — лужок, от прямо по ньому можна доїхати аж додому.

Її очі зблисли.

— Чвалом? Дуже добре. Але поквапмося.

Вона вдарила коника п’ятами, й обидва вершники стрімко рушили вперед, з-під листяного покрову виїхали на дорогу, вгорі синіли небеса, обабіч простягалися пасовиська. Незабаром показався ліс, а за хвильку вони вже їхали стежкою, що завертала вбік від дороги. Гарпер слідував за Діаною, під’їжджаючи щораз ближче. Майже несвідомо вона пустилася швидше. Навколо не було ні душі.

От уже й поворот, тепер Гарпер був просто біля неї.

Їй аж дух перехопило від якогось незрозумілого страху, Діана напнула віжки.

— Я не бачу тут жодних ягід! — кинула вона.

— Правильно, міс. Он вони там, тре’ зайти в ліс. Якщо злізете з коня, можемо пройтися туди і я вам покажу.

Проказав це найшанобливішим тоном. Діана заспокоїлась і спішилася. Гарпер, уже стояв на землі, узяв її коня й прив’язав разом зі своїм до дерева.

Діана підібрала поділ сукні й пішла через ожинові кущі, куди він указував. Він притримував їх рукою, щоб відкрити шлях, і от вони зімкнулися за їхніми спинами, геть затуливши дорогу. Ягід там не було.

Серце Діани закалатало, усі її страхи знов ожили, але вона ніяк цього не показала, бо хотіла, щоб він знову притримав зарості й випустив її.

— Нема тут жодних ягід, самі бачите.

Вона розвернулась і спокійно рушила до кущів.

Тоді — а як саме, потім уже ніяк не могла згадати — хтось схопив її ззаду, і не встигла вона поворухнутися, як на голову накинули довгу шовкову хустину і тісно зав’язали рот, а якась рука, мов залізна, міцно й непорушно тримала її.

Несамовито пручаючись, вона змогла висмикнути одну руку і люто вдарити нападника тонесеньким нагаєм. Але після короткого спротиву вона втратила свій батіжок, а руки, попри весь опір, їй зв’язали за спиною.

Тоді викрадач перекинув її через спину і, не промовивши й слова, пішов далі в ліс.

Діана не ворушилася, зберігаючи сили, щоби потім ними скористатися, але її зав’язані очі горіли страхом і люттю. Вона помітила, що її несуть не в глиб лісу, а околицею, і не здивувалася, коли вони вийшли на ту саму дорогу, але вже за поворотом.

З жахом побачила вона на дорозі карету й одразу здогадалася, що її чекає. Мов крізь туман побачила біля дверцят якогось чоловіка, а потім її втягнули в карету і кинули на м’які шовкові подушки. І тепер вона як могла трималася, щоб не знепритомніти. Діані потрохи стало легше, вона почала дослухатися до того, що відбувалося зовні.

Тут вона впізнала знайомий воркітливий голос:

— Відв’яжи їх і прив’яжи оце до сідла. — Далі запала тиша.

Вона чула кроки: хтось повертався. Щось пробурмотів Гарпер, тут відчинились дверцята і впустили Його Світлість Ендовера в карету. Екіпаж колихнувся і рушив.

Трейсі дивився на неї, ледь усміхаючись до тих блискучих очей, що так сердито вп’ялися в нього.

— Дуже-дуже перепрошую, міс Боулі. Дозвольте звільнити вас од цього шарфа.

Кажучи це, він розв’язав вузол, і шовк спав їй з лиця.

Вона мовчала, добираючи слів, аби виповісти свій гнів; нарешті червоні вуста розтулилися — й показались міцно стиснуті білі зубки.

— Ви покидьок! — прошипіла йому. — О, ви покидьок і боягуз! Розв’яжіть мені руки!

— Залюбки. — Він нагнувся і взявся до тугого вузла.

— Сердечно прошу мені пробачити, що ви мусите терпіти такі страшні незручності. Певен, згодом ви самі визнаєте, що так було треба.

— О, якби тут був чоловік, що міг би помститися за мене! — лютувала вона.

Його Світлість розтягував тісний вузол.

— Назовні є троє, — м’яко відповів він. — Але я не думаю, що вони прислужаться вам.

Він зняв пута і сів у кутку, милуючись нею. Його погляд упав на її зап’ястя в синцях, Трейсі одразу спохмурнів і нахилився до неї.

— Повірте, я цього не хотів, — мовив він і торкнувся її рук.

Вона відкинула його руку.

— Не торкайтеся мене!

— Вибачте, люба. — Він знов сперся на спину.

— Куди ви мене везете? — вимогливо спитала, пробуючи приховати страх у своєму голосі.

— Додому, — відповів Його Світлість.

— Додому! — Вона недовірливо розвернулася, щоби поглянути на нього, зазирнути йому в очі.

— Додому, — повторив він. — До нас додому.

Надія вмерла.

— Ви смішний, сер.

— Це майстерність, моя люба, яку найважче опанувати.

— Сер... містере Еверард... ким би ви не були... якщо у вас є бодай іскорка мужності, лицарства, якщо ви бодай трохи про мене турбуєтеся, то висадіть мене негайно!

Ніколи ще вона не здавалася йому прекраснішою, жаданішою. Її очі сяяли від невимовних сліз, м’які й ясні, трагічні вуста навіть намагалися всміхнутися.

— Здається, жодна з цих ознак мене не стосується, — пробурмотів Його Світлість і спитав, чи почне вона тепер плакати. Йому ніколи не подобались жінки, які плачуть.

Але Діана була горда. Вона зрозуміла, що ні від сліз, ні від благань не буде жодної користі, і вирішила не втрачати самовладання, принаймні в його присутності. Трейсі здивувався, побачивши, як вона майже бадьоро розправила сукню та вмостилася серед подушок.

— То оскільки ви такі непорядні, сер, прошу мені сказати: що ви хочете зі мною вчинити? — Тон був невимушений, навіть добродушно-глузливий, але герцог, людина на диво прониклива, вгадав у тому голосі переляк.

— Не хвилюйтеся, люба, я хочу одружитися з вами, — відповів він і вклонився.

Стиснуті пальці її аж побіліли.

— А якщо я відмовлюся?

— Не думаю, що ви відмовитеся, люба.

Вона задрижала.

— Я відмовляюся! — випалила вона.

Від його усмішки на ці слова в неї аж кров у жилах похолонула.

— Трошки потерпіть, і я певен, що ви радо вийдете за мене, — сказав він.

Її величезні очі були повні зацькованого відчаю, обличчя пополотніло, пересохлі вуста розтулилися.

— Я гадаю... ви... дуже пошкодуєте... коли приїде... мій батько.

Але він так поблажливо усміхнувся, аж їй кров вдарила до лиця.

— А він приїде!

Його Світлість люб’язно перепитав:

— Справді? Та я й не сумніваюся в цьому, Діано. Він навіть знає, куди приїхати.

— Він знайде дорогу, навіть не думайте!

Вона засміялася з упевненістю, якої насправді зовсім не мала.

— Та чого ж. Я навіть буду радий його вітати, — запевнив Його Світлість. — Але не думаю, що він відмовить мені, коли попрошу вашої руки.

— Не думаєте? — Діана й собі глузливо глянула.

— Ні, люба моя. Дещо може його... переконати.

— Хто ви?

Його плечі затряслися від такого звичайного для нього беззвучного сміху.

— Я є кількома людьми одразу, дитино.

— Я так і думала, — відповіла спокійно. — І сер Г’ю Ґрандісон з-поміж них?

— Ах, то ви здогадалися?

— Та то ж очевидно, сер. — Наслідувала вона його саркастичний тон.

— Так. Це було майстерно, похвалю себе.

— Справді, надзвичайно.

Йому ще з жодною жінкою не було так приємно спілкуватися, як-от зараз із нею. Інші ридали і благали, лаялись і підлещувались, а це вперше зустрів таку, що відбивалася словом на слово, обертаючи проти нього його ж таки зброю.

— Ким ви ще маєте честь бути? — спитала, позіхнувши.

— Я містер Еверард, дитино, і герцог Ендоверський.

Крутнула головою і блиснула очима.

— Я чула про вас, сер, — проказала спокійно.

— І, певно, скоро почуєте ще більше.

— Цілком можливо, Ваша Світлість.

Тепер вона зрозуміла, що то була за така загадкова шпага з короною на інкрустованому ефесі. Цікаво, подумала собі, чи досі ця шпага у Джека і де він сам. От якби його привело сюди якесь чарівне провидіння — він зараз їй так потрібен! Не було нікого, хто міг би її оборонити; вона була в необмеженій владі безжального розпусника, чию репутацію добре знала і чия присутність сповнювала її жахом і безмовною ненавистю. Діана дуже сумнівалася, що батько зможе її знайти. Якби тільки Джек був в Англії! Він знайде її, вона вірила.

Його Світлість нахилився до неї, поклавши тонку білу руку їй на коліно.

— Моя люба, не будь дурненька, я не така погана партія.

Його ніжний голос викликав у неї огиду. Зіщулилась і відсунулась.

— Заберіть руку! — схвильовано скомандувала. — Не торкайтеся мене!

Він тихо засміявся, і при цих звуках вона опанувала свій страх і повернулася до глумливого тону.

— Що ж це таке? Де ваша галантність? Прошу, Ваша Світлість, триматися на відстані!

Її увагу привернула кобура на стінці карети. Діана зразу відвернулася, сподіваючись, що ворог не помітив її інтересу. Та мало що могло сховатися від очей Його Світлості.

— Мені дуже жаль, та мушу вас засмутити. Вона порожня.

Мовби неохоче торкнулася кобури, щоби пересвідчитися.

— Ця? О, я здогадалася, Ваша Світлосте!

Він дедалі більше захоплювався силою її духу. Хіба є десь ще така сама дівчина?

— Мене звати Трейсі, — зауважив він.

Вона щось собі подумала і схилила голову набік.

— Мені не подобається ваше ім’я, сер.

— Коли мене хрестили, ніхто не думав вам догодити, — зауважив байдужо.

— Та певно що так, сер, — сказала вона. — Ви могли б бути моїм батьком.

Це був влучний удар, і на мить брови Його Світлості зсунулися. Потім він розреготався.

— Мерсі за комплімент, мадемуазель! Я в захваті від вашої дотепності.

— Повірте, я просто дуже схвильована. А можна спитати, коли ми маємо прибути туди, куди їдемо?

— В Ендовері маємо бути десь по восьмій, люба.

Отже, дорога довга.

— Сподіваюся, ви потурбувалися про якісь харчі на дорогу? — спитала, позіхнувши. — Ви ж не захочете показувати мене в придорожніх заїздах, правда?

Він здивувався з її непохитної мужності.

— Звичайно, ми зупинимося біля заїзду, люба, і мій слуга принесе вам поїсти. Це буде приблизно через годину.

— Так довго? — насупилась. — Ну то, з вашого дозволу, я трохи посплю. По-моєму, досить нудна видалася мандрівка.

Вона посунулась у сам куточок, схилилась на подушки і заплющила очі.

От вона й перехитрувала Його Світлість. Бо як можна освідчуватись дівчині, що прикидається сплячою, хоч мала б якось впиратися, намагатися втекти. Трейсі, якому точно не бракувало почуття гумору, і собі вмостився в кутку. Так вони поволі й їхали...

Добравшись нарешті до заїзду, карета спинилася. Діана сонно розплющила очі.

— Уже? — здивувалася.

— Надіюсь, ви добре спали, — спитав поштиво Його Світлість.

— Так, дуже добре, дякую, — відповіла безпосередньо.

— Радий чути, люба, бо думав, що неможливо спати, отак чарівно зімкнувши губенята. Ви, безперечно, навчали ваш рот не розтулятися, поки ви спите сидячи? Я б і сам хотів так уміти.

Він ледве чи приховував тріумф у своєму голосі. Діана не знайшла що сказати.

Він підвівся.

— З вашого дозволу я піду купити вам щось поїсти, дитино. Не сприйміть це за нетактовність, але нагадаю вам: біля кожної дверці стоїть по слузі.

— Дякую за турботу, — усміхнулася, хоч серце стискалося.

Він повернувся через кілька хвилин з келихом вина і кількома маленькими тістечками.

— Я перепрошую, що ваш стіл такий злиденний, але я не хотів гаяти час. Вишуканіший вас чекає в Ендовері.

Діана вдячно випила вина, і це наче додало їй снаги. Але їсти зовсім не могла, та щоб герцог цього не помітив, відломила шматок тістечка і почала довго жувати, щоб так виграти час — сподівалася, що батько ще встигне їх наздогнати. Вона показала, що тістечко їй не смакує, і примхливо та ображено завимагала калача.

Очі Трейсі зблиснули.

— Боюся, нічим не зможу вам зарадити, люба. Та на нашому весіллі буде вам калачів скільки схочете.

Він узяв у неї келих, руки її тремтіли.

Далі подорож тривала суцільним нічним жахіттям. Вона більше не наважувалася прикидатися, що спить. Її лякало, на що може бути здатен Його Світлість, і тримала його на відстані балачками і жіночими хитрощами. Насправді ж Ендовер добре й сам тримав себе в руках і не збирався давати волю пристрасті. Але час спливав, і коли стемніло, Діані ставало дедалі важче триматися, вона все менше нагадувала самовпевнену жінку, а все більше — спіймане в пастку налякане дитя. Коли вони нарешті дістались Ендовера і Його Світлість допоміг їй зійти з карети, ноги ледве винесли її по сходах до великих кутих залізом дверей. Він узяв її за руку, вона знову затремтіла.

На порозі він зупинився і низенько вклонився.

— Ласкаво прошу до вашого майбутнього дому, моя королево, — проворкотів він і провів її всередину повз дерев яноликих лакеїв до своїх покоїв, де стояв стіл, накритий на двох. Герцог спробував її обійняти, але вона ухилилася та втомлено осунулась на стілець.

— Не треба, — ледве промовила. — Не треба, я зараз зомлію... з голоду.

Ендовер, побачивши, як вона зблідла, повірив. Сів навпроти.

Біля столу їм прислужувало двоє лакеїв, і хоч Діана згоряла від сорому, що вони бачать її тут, але й була їм вдячна за стриманість.