Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XIV Міс Діана. Зовсім не по-дівочому

Ідилія літніх днів минула швидко, і мілорд навіть словом не міг прохопитися про від’їзд — щоразу наражався на таке обурення і протест, що враз і втихав, і подумки дозволяв собі залишитися ще на кілька днів. З плечем йому полегшало, але остаточно воно ніяк не загоювалось, і кожне зусилля віддавало болем. Тому дні його збігали здебільшого в товаристві міс Ді надворі — він допомагав у саду, на городі, доглядати курей (Діана захопилася птахівництвом на невеличкій фермі) та іншу домашню живність. Якщо Фідо загнав у лапу скалку, то песика віддавали під опіку містерові Карру; якщо Неллі, спанієль, упіймала кролика, містер Карр точно знав, як тут зарадити, і так з усіма іншими тваринами. Близькість між молодою парою зростала з дня на день, а міс Бетті та О’Гара здалеку спостерігали за цим: вона — гордо і з утіхою за свою пестунку, а він — із острахом. О’Гара знав, що його друг мимоволі закохується, і боявся того дня, коли Джон це нарешті й сам усвідомить. У дуже велемовному і дуже ірландському листі він звірився про це своїй дружині, що саме гостювала з юним Девідом у материнській господі в Кенсінґтоні. Вона відповіла, що треба, мовляв, заохотити мілорда приїхати до них, де її власні чари затьмарять чари міс Діани; хоча насправді, писала місіс О’Гара, їй невтямки, чого це Майлзу так не хочеться, щоб його друг закохався, це ж бо, як він сам знає, таке чудесне і приємне почуття. А якщо ж він не знає, то поганець він, от хто! І чи ж бачив він колись отаку чудесну красу? — Девід намалював коня! Так, справжнього коня! Правда ж, розумний хлопчик? І ще одне: хай любий Майлз приїде й забере її додому, бо хоч мамуся дуже добра та мила і припрошує побути ще кілька тижнів, але вона вже ні дня не проживе без свого чоловіка!

Щойно О’Гара дочитав останні рядки, зразу забув і про Карстерза, і про його любовні справи — тут-таки майнув до Лондона підкорятися запрошенню-наказу.

Потроху до мілорда дійшло, що він палко закоханий у Діану. Спочатку серце йому мало з грудей не вискочило, а потім те серце мов хто у жменю стиснув. Він згадав, що такий знеславлений чоловік, як він, не може попросити руки цієї дівчини, тут же й усвідомив, що мусить негайно звідси забиратися. Не зволікаючи й миті, він зразу пішов до містера Боулі й повідомив своє рішення. На питання, чому так поспішно покидає Гортон-Гаус, він пояснив, що кохає Діану, але честь не дає йому освідчитися. Від цих слів містерові Боулі аж дух забило, він став вимагати пояснень. Карстерз відкрив правду про своє розбійницьке ремесло і побачив, як той аж затремтів од гніву. Завжди милий і усміхнений, містер Боулі тепер заговорив льодяним ввічливим тоном. Він цілком розуміє позицію містера Kappa, і... він шанує таке рішення. І все це стримано, холодно. Карстерз звелів Джимові негайно пакувати речі, щоб завтра ж і виїхати; неохоче повідомив про свій намір міс Бетті. Вона була вражена і здивована. А вона ж так хотіла, щоб він провів з ними весь червень. Обставини, хоч як йому шкода, складаються інакше. Він назавжди запам’ятає її сердечну доброту і сподівається, що вона простить йому такий поспішний від’їзд.

Коли він розповів Діані, її очі враз широко розкрились, і вона засміялася, махаючи йому пальчиком.

— Ви розігруєте мене, містере Карр! — скрикнула і втекла до будинку.

Того ж вечора міс Бетті підтвердила дівчині Джекові слова, та, побачивши муку в юних очах, мудро дала їй спокій.

Уранці в саду Діана підійшла до мілорда й суворо запитала:

— Ви справді покидаєте нас сьогодні, містере Карр?

— На жаль, мушу, міс Ді.

— Так несподівано? То вчора ви не розігрували мене?

— Ні, мадемуазель... не розігрував. Думаю, я й так надто довго зловживав вашою добротою.

— О, ні, ні! — стала запевняти вона його. — Насправді анітрохи не зловживали! А вам насправді треба їхати?

Зазирнувши в її великі очі, Джон відчитав там кохання й поблід. Від цього тільки гірше — знати, що й вона його любить. Якби знав, що вона до нього байдужа, то й розлука не здавалася б такою болісною.

— Мадемуазель... це мене дуже зворушує... мушу їхати.

— Мені дуже жаль. Від вашої присутності тут було стільки втіхи! Я... — Вона змовкла і подивилася на квіти.

— Ви? — підказав Джек, аби пересвідчитись у своїх здогадках.

Ледь усміхнувшись, вона глянула на нього.

— Звісно, я засмучена тим, що ви їдете від нас.

Вона сіла в альтанці, повитій трояндами, і показала на місце коло себе — з тією самою простодушною приязню, з якою завжди ставилася до Карстерза. Мілорд, одначе, стояв, однією рукою спершись на дерево, а в другій схвильовано стискаючи монокль.

— Міс Ді... думаю, буде правильно сказати й вам те, в чому я зізнався вашому батькові і навіть дещо раніше тітці, але вона не захотіла повірити мені. Я тут, так би мовити, під фальшивим іменем. Я не той, за кого ви мене вважаєте.

Діана сплітала і розплітала пальці з думкою про те, що все вона розуміє.

— О, ні, містере Карр!

— На жаль, так, мадемуазель. Я... просто злочинець... розбійник! — Наголосив, не дивлячись на неї.

— Але я це й так знала, — стиха промовила вона.

— Ви знали це?

— Так! Я пам’ятаю, як ви про це сказали тітоньці Бетті.

— І ви повірили мені?

— Розумієте, — стала пояснювати, — мене завжди дивувало, чому ви були під маскою.

— І, попри все, ви дозволили мені залишитися...

— Як це по-дурному з вашого боку, містере Карр! Звісно, мені все одно, хто ви! Я стільки вам завдячую!

Він різко повернувся і глянув просто на неї.

— Мадам, я можу витримати все, що завгодно, окрім вдячності! Хіба тільки через це ви терпіли мене стільки часу?

Вона сплела пальці.

— Чому ж, сер... Чому ж...

Вогонь у нього в очах згас, він рішучо виструнчився, і вона аж здивувалася, так сухо заговорив.

— Дуже прошу, пробачте. Мене слід відшмагати десь на стайні за таке зухвале запитання. Забудьте це, прошу вас.

Діана звела очі на суворе лице, і здивована, і вражена.

— Здається, я не зовсім вас розумію, сер.

— Тут нема чого розуміти, мадемуазель, — у роті йому пересохло. — Просто я, мов той дурень, тішив себе надією, що трохи вам подобаюся сам по собі.

— Ох! — прошепотіла вона. — І... це ж так страшно — бути розбійником! — видихнула вона.

— Так, мадемуазель.

— Але ж ви можете перестати ним бути? — спробувала переконати.

Він сам собі не довіряв, щоб хоч щось відповісти.

— Я знаю, що можете. Ну, будь ласка!

— Це ще не все, — заговорив з натугою. — Є дещо ще гірше.

— Є щось гірше? — перепитала вона, широко розплющивши очі. — Що ж іще ви зробили, містере Карр?

— Я... колись... о Боже, як же тяжко це вимовити! Я... одного разу... змахлював у карти. — От і все. Тепер вона з огидою відвернеться від нього. Він заплющив очі й чекав, відвернувши голову, на її зневагу.

— Тільки одного разу? — почувся тихий голос, сповнений захвату.

Він розплющив очі.

— Мадемуазель!..

Вона сумовито похилила голову.

— А я от завжди махлюю, — зізналася вона. — Я й не думала, що це так ганебно, хоча тітонька завжди сердиться і присягає, що ніколи більше не гратиме зі мною.

Він не стримався й розсміявся.

— Ви не вчинили нічого ганебного, мила дитино. Ви ж не на гроші граєте.

— О, а ви?

— Так, дитино.

— Тоді ви повелися жахливо, — погодилася вона.

Він мовчав, долаючи бажання розповісти їй усю правду.

— Але... але... не треба оцієї суворості, сер, — провадила далі. — Я певна, що у вас була дуже поважна причина?

— Ні.

— А тепер ви дозволяєте собі таке паскудство? — дорікнула вона.

— Та більше й не треба, — гірко мовив він.

— Ах, як жаль! Хіба один хибний крок має зламати все життя? Це ж смішно. Але ви вже... як же це сказати?.. Спокутували! Так, ви спокутували, я знаю.

— Минулого не можна перекреслити, мадам.

— Це, звісно, правда, — кивнула вона з розсудливим виглядом, — але його можна забути.

Його рука в пориві простяглася до неї та враз безсило опала. Дарма це все. Він не міг розповісти їй правду і попросити збагнути його ганьбу; він має сам нести цей тягар, а головне — не нарікати. Він сам так вирішив — узяти Річардову провину на себе, і тепер повинен стерпіти всі наслідки. Це не той тягар, який можна скинути, коли він стає занадто важким. Це назавжди... Назавжди. Він мусив примиритися з цим фактом. Тепер усе своє життя він мусить стояти сам проти світу; його імені ніколи вже не відмити від ганьби; він ніколи не зможе просити це чарівне й таке розсудливе дитя, яке сидить отут перед ним з благанням в очах, стати його дружиною. Він засмучено подивився на дівчину, переконуючи себе, що він справді байдужий і то все була тільки його дурна уява. Але тут заговорила вона: він вслухався в мелодійний голосок, який усе повторював:

— Невже ж таки не можна забути?

— Ні, мадемуазель. Це назавжди зі мною.

— А якщо дуже постаратися, то хіба не можна? — наполягала вона.

— Це завжди стоятиме на шляху, мадемуазель.

Він ледь упізнавав себе у цьому штучному голосі.

В мозку пульсувала думка: «Це заради Діка... Заради його порятунку. Заради Діка — мовчи». Він рішуче зібрав волю в кулак.

— Стоятиме на шляху... до чого? — спитала Діана.

— Я ніколи не зможу просити жодну жінку стати моєю дружиною, — відповів просто.

Діана безтямно обривала на троянді пелюстки, запашні клаптики осипались додолу.

— Я не розумію, чому не можете, сер.

— Жодна жінка не розділила б зі мною цієї ганьби.

— Жодна?

— Жодна.

— Ви так впевнено це кажете, містере Карр, але ж чи ви ту леді про це питали?

— Ні, мадам. — Карстерз побілів так сильно, як вона почервоніла, але він тримав себе у руках.

— Ну то... — голос став хрипкий, низький, — ...то чому ж ви не спитали?

Вона бачила, як стискалася його тонка рука, якою спирався на дерево. Його сині очі на блідому обличчі здавалися чорними.

— Тому що, мадам, так вчинив би хіба...

— Хіба хто, містере Карр?

— Грубіян! Негідник! Падлюка!

Ще одну троянду спіткала та сама доля.

— Я чула, що деяким жінкам подобаються... грубіяни... і... негідники; навіть падлюки, — зауважила провокативним голосом. З-під вій вона бачила, як на чорній корі побіліли кісточки його стиснутих пальців.

— Але не тій, яку кохаю я.

— О? І ви впевнені?

— Так. Вона повинна побратися з чоловіком бездоганної честі; а не з безіменним вигнанцем, і не з махляром, і не з розбійником.

Він знав, що її карі очі блищать затамованими сльозами, але, попри власну волю, відвернувся. Вже був певний, що він їй небайдужий і що вона цю його певність помітила. Він не міг залишити дівчину з думкою, нібито її коханням знехтували. Їй не можна завдати болю, треба дати зрозуміти, що він не може відкрито сказати про своє кохання. Але як важко витримати цей печальний погляд і цей благальний голос, що враз затремтів:

— Вона повинна, сер?

— Так.

— Але припустімо... припустімо, що леді байдуже до цього всього? Припустімо, що вона... кохає вас... і готова розділити вашу ганьбу?

Земля біля її ніг була всипана червоними пелюстками, і всі троянди навколо тремтіли й хиталися. Легенький вітерець роздував її кучері та мереживо сукні, але Джон не міг і глянути на неї, бо інакше не втримався б і схопив би її в обійми. Вона була готова довіритися йому, готова до будь-якої небезпеки, аби лиш поряд з ним. Простою мовою кажучи, вона запропонувала йому себе, а він мусив відмовитися.

— Та це було б щось незбагненне, якби леді так собою жертвувала, мадам, — промовив він.

— Жертвувала! — Їй аж дух перехопило. — Ви так це називаєте!

— А як інакше?

— Я... Я не думаю, що це дуже мудро, містере Карр. І жінок ви не надто розумієте. Бо вона це так не називала б.

— Байдуже, як би вона це називала, мадам. Але через це зруйнує собі життя, а так у жодному разі не повинно статися.

От і біла троянда осипалась додолу з-під її тремтячих від жалю пальців.

— Містере Карр, якби ця леді... кохала вас... хіба це було б справедливо... так нічого їй і не сказати?

Запала довга мовчанка, і тоді мілорд сміливо збрехав.

— Сподіваюся, вона... з часом... забуде мене, — мовив він.

Діана сиділа непорушно. Більше не зламано жодної троянди; легенький вітрець майже грайливо розвіяв пелюстки попід ногами в дівчини. Десь на живоплоті співала пташка, зазиваючи на весь голос, і все навколо сповнилося невпинного дзвінкого вторування та щебету. Сонце залило ясним промінням увесь сад, купаючи його в золоті та щасті; але для тих двох у садовому затишку світло згасло — і в світі запанував морок.

— Я розумію, — нарешті прошепотіла Діана. — Бідна леді!

— Проклятий то був день, коли я ввірвався в її життя, — зітхнув він.

— Може, й так, — відповіло її скривджене серце.

Він схилив голову.

— Сподіваюся, що думка її не буде до мене надто сувора, — прошептав. — А в її серці знайдеться до мене співчуття.

Вона звелась і пішла до нього, сукня пливла по траві; благально простягнула руки.

— Містере Карр...

Але ж не можна йому дивитися в ці іскристі очі... Але ж треба пам’ятати про Діка, про брата Діка!

Він узяв у долоню кінчики її пальців, вклонився і поцілував їх. Потім крутнувся і прожогом рушив між живоплотами у глухі зарості, серце палало пристрастю й боліло від безсилої люті. Він мусив побути десь наодинці з собою, подолати того демона, що підбивав прокричати всю правду, скинути тягар заради кохання, забути свій обов’язок.

А Діана так і стояла серед розсипаних квітів, спокійна, холодна, з безнадійною тугою і нестерпним болем в очах.