Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ VII З’являються нові персонажі

Неподалік від будинку леді Лавінії, хвилин двадцять ходи, на Площі Королеви мешкала така собі мадам Томпсон — удова, яка жила в Баті майже п’ятнадцять років. Тепер у неї гостювала міс Елізабет Боулі з племінницею Діаною. Мадам Томпсон та Елізабет ще в дитинстві разом навчалися в пансіоні і зберегли дружбу після того на роки, тож іноді навідували одна одну, але частіше обмінювалися довжелезними посланнями з переліком найдрібніших новин і різних пліток, потішних від міс Елізабет та нудних і безтолкових — від удови.

Мадам Томпсон дуже зраділа, отримавши листа від міс Боулі: товаришка хотіла приїхати в Бат і просила прийняти в гості її з племінницею хоч на три тижні. Поважна леді була щаслива з того, що її запрошення нарешті прийняли, й одразу відповіла радісною згодою. Як вона зрозуміла, міс Боулі їде до Бата насамперед для того, щоби перемінити клімат після тривалої та виснажливої недуги, тож підготувала їй щонайкращу кімнату.

Як і домовлялися, приїхало двоє жінок: старша — дуже дрібненька, тендітна, з мовби пташиними рухами; молодша — височенька, тоненька, як верба, з великими карими очима, що безстрашно й безпосередньо дивилися на світ, і трагічними вустами, що здавалися ознакою меланхолійності, хоча насправді дівчина була здебільшого весела.

Мадам Томпсон бачила Діану вперше, і першого ж вечора звернула увагу на ті її сумні вуста в бесіді з міс Елізабет, чи Бетті, як зазвичай називала її ще замолоду. Обидві жінки саме сиділи біля каміна, а Діана вже пішла до своєї кімнати.

Міс Бетті трагічно похитала головою і прорекла, що її безцінна Ді одного дня так закохається, як, на її думку, не варт закохуватися в жодного чоловіка!

— І це кохання розіб’є їй серце, — сказала вона, завзято перебираючи шпицями для плетіння. — Знаю я цих дітей з химерами в голові!

— Здається, вона дуже меланхолійна, — насмілилась зауважити вдова.

— Ну, тут ви помиляєтеся! — відповіла міс Бетті. — Це весела, жвава дитина, як той сонячний промінчик, і така надзвичайно ласкава, хай Бог її благословить! Але й те правда, що часом вона схильна до смутку. Атож, таке буває. Я ж бо знаю, бачила, як ті гарненькі оченята навіть над здохлим цуценям проливають сльози! Але зазвичай вона досить життєрадісна.

— То чи ж не буде їй у цьому домі надто нудно і кепсько, — з жалем міркувала мадам Томпсон. — Якби ж то мій синок Джордж був удома, аби розважити її...

— Тільки прошу тебе, люба: не турбуйся! Запевняю, Діана зовсім не проти побути в невеличкій тихій пристані після зимового гостювання у своєї приятельки.

І хоч би там що думала про «тиху пристань» сама Діана, але принаймні не нарікала і досить добре прижилася в новому середовищі.

Уранці вони втрьох прогулювалися до Асамблеї[33]; міс Бетті пила воду у старому павільйоні, поважно прогулюючись туди-сюди зі своєю подругою та племінницею. Мадам Томпсон мало кого знала в Баті, та й то були люди її віку та звичок, а велелюдних світських місць уникала. Тож і Діана мусила вдовольнятися товариством двох літніх жінок, які були щасливі вже самою нагодою потеревенити, але дівчині ті розмови були зовсім не цікаві.

Вона з мовчазною тугою споглядала monde[34]. Он у жіночому товаристві красується Бо Неш[35]: галантно розкланюється, завжди бездоганно вбраний і, хоч постарів і потовстів, але й досі єдиний король Бата. Он розцяцьковані дами, обтягнуті незліченними обручами, з напудрованими й химерними аж до гротеску зачісками дріботять поряд зі своїми такими різними кавалерами; он підстаркуваті дженджики в сурдутах з підкладними плечима, щоби приховати свою сутулість, з підмальованими обличчями, щоби приховати зморшки; он молоді гульвіси; он опасисті вдови зі своїми манірними доньками; он старенькі леді, що приїхали до Бата по здоров’я; он титуловані модники і провінційні дворяни — усе це, мов якась дефіляда, проходило перед її зором.

Один-двоє молодих ловеласів трохи попускали Діані бісики, але у відповідь їм дісталося таке обурення в її ясних очах, що вони вже й близько не наважилися б підійти до дівчини, але здебільшого її, невідому та просто вдягнену, мало хто помічав.

І тут на сцені з’явився Його Світлість Ендовер.

Він одразу привернув Діанину увагу — як тільки зайшов до павільйону — чорний метелик серед гурту барвистих. Він обвів поглядом усіх довкола й одразу зауважив Діану. Якимсь чином (як саме, вона потім не могла пригадати) він представився її тітці та здобув прихильність цієї жінки своїми бездоганними манерами і галантністю. Самотня мадам Томпсон ніколи не бувала в Асамблеї і навіть не здогадувалася, що простий містер Еверард (як він їй відрекомендувався) — то насправді Диявол Бельмануар.

Як він сказав сестрі, Діана була до нього холодна. Щось у Його Світлості відштовхувало її, хоч він був гіпнотично чарівна особистість. І вона справді його боялась, їй було тривожно, а це частково породило й цікавість. Заінтригована, Діана стала з нетерпінням і дедалі більшим збентеженням чекати на свій щоденний променад до павільйону. Їй лестила увага такого поважного кавалера. Не раз бачила, як він іде по залі і зі звичною зухвалістю розкланюється на всі боки, і пишалася, бо знала, що ж він прямує саме до неї, байдужий до всіх цих розцяцькованих красунь, які так відверто стріляли за ним очима. Їй аж трепетно було відчувати свою владу, вона всміхалася містерові Еверарду, подаючи руку для поцілунку, і люб’язно дозволяла сісти біля них з тітонькою. Він показував дівчині всіх знаменитостей Бата, переповідав ретельно дібрані та ще ретельніше процензуровані анекдоти про кожну персону. Діана зауважила, що містер Еверард дотепний та цілком безпечний кавалер, і навіть трохи поступилася, відкривши і свою химерну натуру: могла як засміятися, так і часом пустити сльозу.

Його Світлість Ендовер легко розгадав незвідані глибини її душі і став вдавати закоханого. Діана інстинктивно відсахнулася і відсторонилася. Її стурбувало не те, що він казав, а те, як саме він говорив: щось непевне було в його вуркітливому, майже зловісному голосі, і від того серце її калатало, кров вдаряла у скроні. Спочатку вона стала побоюватися ранкового променаду, а потім — уникати. То їй заболіла голова, а то їй тягнула нога, іншим разом їй хотілося зосередитися над хитромудрим шитвом, аж урешті тітка відверто дорікнула їй, бо ж знала, що племінниця терпіти не може голки-нитки і що голова в неї болить украй рідко, отож річ якраз у небажанні виходити на прогулянку.

Це сталося в Діаниній кімнаті. Дівчина сиділа біля туалетного столика, розчісуючи волосся перед сном. І тут тітка прямо про все запитала, на що Діана розгубилася, стала зосереджено розчісувати довге пасмо, удаючи, мовби те пасмо — єдиний її клопіт. Хвилі пишного волосся майже затулили її лице, але міс Бетті зауважила, як тремтять дівочі пальці, і знову повторила питання. Тоді й почалося зізнання: містер Еверард нестерпний, його увага непристойна, а його тривала присутність ненависна. Панна Ді боїться його, боїться його моторошних зелених очей і його тихого голосу. Краще б вона не їхала в Бат і ніколи не зустрічала цього чоловіка. Він дивиться на неї... наче... о, та, словом, вона його терпіти не може!

Міс Бетті аж сахнулася.

— Невже ж таки правда! Дівчинко моя люба! Я ж думала, що він такий милий джентльмен, а він, виявляється, весь час надокучав моїй бідолашці Ді! От негідник! Я знаю цей тип мужчин, люба моя, і я мушу йому все виповісти!

— О, ні... ні! — заблагала Діана. — Не робіть цього, тітонько! Він не сказав нічого, що могло б мене образити, але ота його манера і те, як він дивиться на мене... Ні, ні, не кажіть нічого!

— Чш-ш, дитинко! Добре, не скажу нічого, але я дуже сердита, це ж тільки подумати: отак мучив моє бідне пташатко! Та я йому очі видерла б! Але, слава Богу, наступного тижня ми їдемо з Бата!

— Нарешті, — зітхнула Діана. — І хоч мадам Томпсон дуже гостинна, я рада покинути це місто! І це таки недобре, коли поряд немає чоловіка!

— Так, твоя правда, моя люба. Нам слід було наполягти, аби твій батько залишився тут з нами замість вертатися до своїх зацвілих, старезних фоліантів. Більше я не буду така дурна, обіцяю тобі. Але до Асамблеї нам ходити більше не варт.

— Мені не варт, — тактовно виправила Діана. — А ви з мадам Томпсон і далі можете туди ходити.

— Сказати по щирості, моя люба, — зізналася міс Бетті, — я зовсім не пошкодую, як не піду туди. Безперечно, це дуже негарно з мого боку, але ж бо Естер так прикро змінилася за ці роки. Тепер у неї тільки й мови, що про проповіді та добрі діла!

Діана ж, далі заплітаючи довгу пишну косу, розреготалася.

— Ах, тітонько, правда ж це нудно? А я весь час думала: як же ви це все витримуєте! Вона вся така поважна, от бідося!

— Ну, та годі, — поблажливо сказала міс Бетті, — Естер Томпсон бувало дуже нелегко в житті. І щось мене непокоїть цей її Джордж. Ледащо, молодий жевжик, та й тільки. Хоч це, може, негарно звучить, але я дуже рада, що вже скоро ми повернемося додому! — Вона підвелася та взяла свічку. — Направду, мені здається, що Бат не такий уже й цікавий, як про нього розказували і яким мав би бути.

Діана провела її до дверей.

— Тут зовсім не цікаво, особливо без друзів, але торік, а я була тут з кузинами і тато винайняв нам на сезон будинок на Північному Параді, було дуже весело. От якби тоді з нами були ви, а не та нестерпна тітка Дженніфер!

Вона лагідно поцілувала тітку і посвітила їй, проводжаючи до кімнати. Потім повернулася до свого покою та, сонно позіхнувши, зачинила двері.

А приблизно в цей самий час Його Світлість Ендовер зайшов у переповнену картярську кімнату в будинку мілорда Ейвона на Катарин-Плейс, і його зустріли бурхливими вигуками: «О-о, Бельмануар!», «А де твоя леді, Дияволе?».

Він незворушно пройшов уперед, прямісінько під сяйво величезної люстри; діамантова відзнака в нього на грудях сяяла й мерехтіла, як жива. Діаманти на краватці та в перснях зблискували з кожним його порухом, так що здавалося, ніби він увесь осипаний самоцвітами. Як завжди, Його Світлість був убраний у чорне, але ніхто в цій кімнаті не мав такого розкішного та величного вигляду, аніж він у своєму атласному костюмі, щедро оздобленому сріблом, та мерехтливому жилеті. Срібне мереживо прикрашало комір і пишні манжети. Відмовившись од моди на чорні стрічки, він показово перев’язував волосся срібною, разюче блискучою на його ненапудреній голові.

Він вставив монокль і крізь скельце обвів зором кімнату зі здивованою зверхністю на обличчі. Лорд Ейвон, відкинувшись на стільці за одним із ігрових столів, грізно помахав прибулому пальцем.

— Бельмануаре, Бельмануаре, ми її бачили і переконані, що вона занадто чарівна для тебе!

— Нашправді ми тут подумали, ш-шо теж маємо право на кілька ушмішок чієї леді, — прошепелявив один із гостей десь за спиною, і Його Світлість, озирнувшись, побачив ледь не під своїм ліктем примхливий писочок жіночного, низькорослого віконта Фотерінґема: він був весь у блискучому рожевому атласі й блідо-жовтому оксамиті, пишні поли недоладно стирчали навсібіч, а на своїх височезних підборах чоловічок не міг і кроку нормально ступити, хіба що дріботіти.

Трейсі низько вклонився.

— Безперечно, і вам перепаде кілька її усмішок, якщо сама леді цього захоче, — провуркотів він, і всі довкола вибухнули реготом, а той піжон за спиною аж спаленів і враз десь зник. Бо ж він був один із тих, хто пробував раз залицятися до Діани, і Вілл Стейплі, свідок тієї спроби та любитель попліткувати, розказав історію поразки щонайменше півдесятку джентльменів, а ті негайно ж передавали далі, потішаючись з того, що віконт дістав відкоша.

— Що там казав Селвін? — протягнув сер Ґреґорі Маркгем, тасуючи гральні карти за столом лорда Ейвона.

Давенант глянув на нього запитально.

— Джордж? Щодо Бельмануара? Коли?

— Ну, там якось увечері, у Байта... забув... там був Джек Чамлі... він має знати, і ще тоді був Гаррі Волпол. Балакали про Диявола і його колекцію коханок, загалом цілком справедливо.

Чамлі звів очі.

— Я, здається, почув своє ім’я?

— Ага. То що казав Джордж про Бельмануара у Вайта того вечора, коли Гіллі пішов на те дурне парі з Фолліоттом?

— З Гіллі... о, так, пам’ятаю. Нічого такого, просто стара цитата гекзаметром, де обіграно його ім’я: «Est bellum bellis bellum bellare puellis»[36]. Йому здалося, що це було б добре гасло для герцогського будинку.

Знову всі зайшлися реготом. Маркгем втрутився:

— Хто вона, Трейсі?

Його Світлість обернувся.

— Хто — «вона»? — перепитав байдужо.

Лорд Ейвон розсміявся.

— Ой, та перестаньте, Бельмануаре, так не годиться! Не годиться! То хто ж вона, врешті-решт?

— Так, Бельмануаре, хто ця чорнокоса красуня, і де ви її знайшли? — гукнув Том Вайлдінґ, протискаючись в юрбі зі склянкою в одній руці та пляшкою портвейну в другій. — Я гадав, вас причарувала Цинтія Еванс?

Трейсі на мить оторопів, але тут же йому сяйнула думка.

— Еванс! Ага! Зухвала вдовичка, яка жила у Кенсінґтоні[37], так? Пам’ятаю.

— Ти ба, він забув! — скрикнув Ейвон і знову голосно зареготав; і від цього сміху містер Неш раз по раз здригався й царствено заплющував очі. — Ви мене замучите, Дияволе! Боже! Таки замучите!

— О, сподіваюся, що ні. Дякую, Вайлдінґу.

Він узяв склянку, яку запропонував Том, і легенько надпив.

— Але ви не відповіли! — нагадав Фортеск’ю за сусіднім столом. Він як справжній знавець розкладав карти на столі. — Це значить «відчепіться», так?

— Звичайно, — відповів Його Світлість. — Як і завжди, Френку, ви ж самі знаєте.

— На жаль, на жаль! — засміявся Фортеск’ю у відповідь і потер собі руку, наче відчув задавнений біль. — А ви добряче покололи мене.

— Але трохи напартачив, Френку. Все мало бути значно швидше.

Віконт, який був у них секундантом, приязно захихотів.

— Найточніша робота, яку я колишь батшив, — слово тшесті. Одна мить — і по вшьому, Ейвоне! Слово тшесті!

— Ніколи не знав, що ви билися з Дияволом, Френку! Чи ви не при своєму умі були?

— Певно, здурів трохи більше, ніж зазвичай, — відповів Фортеск’ю низьким, радше мрійливим, голосом, — от і втрутився між Трейсі та його французькою співачкою, а він зі мною люб’язно засперечався, тож ми билися на дуелі в Гайд-парку.

— Їй-богу, так і було! — вигукнув його партнер, лорд Фолмут. — Аякже, я ж був секундантом у Диявола! Але ж то було зі сто років тому!

— Два роки, — кивнув Фортеск’ю, — але я, бачите, не забув!

— Господи, зате я забув! То найкумедніший бій, який я тільки бачив: ви тоді цілковито знавісніли, а Дияволові байдужісінько. Ви й так ніколи не були вправним фехтувальником, Френку, але того ранку відбивалися так паскудно, аж я вже, було, подумав, що Диявол проштрикне вас наскрізь. Але він просто делікатно вколов вам правицю, і щоб мені очі вилізли, Френку, але ж ви ледь не вмерли зо сміху! А потім ми всі пішли до вас снідати, і то такі втішені, як дітки по забаві. Боже, ото був бій!

— Весело було, — визнав Трейсі, ставши біля Фортеск’ю. — Не грайте, Френку.

Фортеск’ю жбурнув на стіл свої карти спинками догори.

— А нехай тобі, Трейсі, ти притягнув сюди невдачу! — промовив він добродушно. — Мені нівроку таланило, доки ти не прийшов.

— Бельмануаре, я штавлю швою гніду кобилу проти вашої шірої, — прошепелявив віконт, підійшовши до столу зі скринькою на гральні кості.

— Та ну, це занадто! — крикнув Вайлдінґ. — Не зголошуйтесь, Дияволе! Ви ж бачите, що це за худоба?

Четверо гравців скінчили партію і були вже не проти перейти на кості.

— Спробуйте щастя, Бельмануаре, зіграйте! — порадив Прітчард, який полюбляв ризикувати чужим майном, але зубами тримався за власне.

— Так, зіграйте! — повторив Фолмут.

— Не ведися, — застеріг Фортеск’ю.

— Звичайно, я зіграю, — спокійно проказав Його Світлість. — Моя сіра проти вашої гнідої, кидаєм тричі. Ви перший?

Віконт захоплено потрусив своєю скринькою. Випало дві трійки та одна двійка.

Поклавши руку на плече Фортеск’ю, а ногу на поперечку стільця, Трейсі нахилився вперед і кинув на стіл свої кості. Він перегнав віконта на п’ять очок. Потім уже виграв Фотерінґем, але переміг-таки Його Світлість.

— Прокляччя! — радісно прошипів. — Чи ви поштавите вашу шіру проти мого Жаху?

— Громи небесні, Фотерінґеме! Та ж програєш! — застережливо вигукнув Неттлфолд. — Не заставляйте Жаха!

— Дурничі! Тши ви приймаєте, Бельмануаре?

— Звичайно, — і герцог кинув кості.

— О, раз ви в грайливому настрої, я зіграю з вами на право спробувати щастя з темнокосою красунею! — озвався Маркгем з іншого кінця кімнати.

— На що ставимо? — спитав Фортеск’ю.

— О, та на що він тільки схоче!

Віконт кинув кості й програв, а Його Світлість виграв удруге.

— Здається, мені щастить, — зауважив він. — Ставлю свою красуню проти ваших маєтків, Маркгеме.

Сер Ґреґорі сміючись похитав головою.

— Ні, ні! Лишіть її собі!

— Так і зроблю, друже. Вона не на ваш смак. Навіть уже замислився, чи так уже вона й мені самому до вподоби? — Він витягнув свою табакерку і запропонував її хазяїнові дому, а всі довкола, зрозумівши, що цими словами Диявол відсторонився від їхніх кпинів, і собі змінили тему розмови.

За весь вечір Його Світлість виграв три тисячі гіней — дві у ломбер[38] і одну в кості, програв Вілдінґові свою сіру улюбленицю та знову її повернув. Герцог покинув товариство о третій ночі разом із Фортеск’ю, обидва тверезісінькі, хоч Його Світлість випив чимало бордо, а стільки пуншу отак легко не міг подужати більше ніхто.

Щойно мілорд Ейвон зачинив за ними двері, як Трейсі запропонував другові:

— Прогуляємося, Френку?

— Звісно, тим паче, що нам по дорозі, — і Фортеск’ю взяв герцога під руку. — Найкоротше — вниз по Брок-стріт, а тоді по Круговій.

Якийсь час вони йшли мовчки, розминулися з ліхтарником. Фортеск’ю привітався з ним, відповідь пролунала пропитим голосом. Герцог мовчав. Френк задумливо глянув на товариша.

— Вам цього вечора таланило, Трейсі.

Майлз тільки угукнув у відповідь.

Джек примружено подивився у вікно.

— То Лавінія ніколи його не любила? Боже, як усе заплутано! А що Дік?

— А от він, схоже, таки кохає.

— Бідолаха Дік! Чорти б її вхопили, цю жінку! Вона знущається з нього? Я його знаю, він... завжди потурає.

— От не думаю. Зате впевнений: коли б не Джон, у Діка було б пекло, не життя. Він сумує за тобою, Джеку.

— Хто такий Джон?

— Хіба Варбуртон тобі не казав? Джон — це надія роду. Йому чотири з половиною роки, але ти й не уявляєш, яке воно вже розбещене, яке збитошне.

— У Діка є син? Господи!

— Атож, його син і твій небіж. — Він замовк і пильно подивився в обличчя другу. — Джеку, може, варто розкрити цю таємницю? І, може, б ти повернувся? — Він стиснув Джекові руку, але той висмикнув її, і погляд його став знуджений і холодний.

— Немає ніякої таємниці, — відрізав Карстерз.

— Джеку, старий, ти що, мені не довіряєш?

Тонкі вуста тепло усміхнулися.

— Ліпше поговоримо про погоду, Майлзе, чи про мою кобилу. Про що завгодно, але того ворушити не будемо.

О’Гара нетерпляче зірвався зі стільця й відвернувся до вікна. Джек спостерігав за ним.

— Якщо ти мені не довіряєш, звісно, то про що взагалі говорити, га?! — спалахнув О’Гара. — Якось не дуже ти цінуєш своїх друзів!

— Більш-менш. Сподівався повністю покрити видатки за той тиждень.

— Маєте, певно, борги?

— Та трохи є.

— І скільки ж?

— Дорогий друже, я й сам не знаю і знати не хочу. І, будь ласка, не треба зараз мене повчати!

— Не буду. Я вже давно сказав все, що хотів.

— І то не раз.

— Так... не раз. І толку з того — мовби й не говорив.

— Навіть менше.

— Та, мабуть. Але шкода, я однаково вірю, що ви, Трейсі, насправді непогана людина.

— І як же, цікаво, ви дійшли такого висновку?

— Ну, — засміявся Фортеск’ю, — майже в кожній найгіршій людині є щось добре. Я сподіваюся, що є... Та й до мене ви добре ставитеся.

— От цікаво, коли ж то я бував добрий до вас, за винятком того разу, коли мусив навчити вас не лізти в мої справи і в моє життя.

— Я не те мав на увазі, — прозвучало сухо у відповідь. — Та й не в такому світлі бачу ваш учинок. Я маю на увазі добро поза тим випадком.

— Ви ж такими словами себе самого ганьбите, — незворушно сказав Його Світлість. — Але ми ходимо колами. То коли це я був до вас добрий?

— Ви й самі знаєте. Коли визволили мене з тої проклятої кредиторської діри[39].

— Так, пригадую. Це було добре діло. Дивно, і по-що я так учинив?

— От і я хотів би знати.

— Мабуть, то через певну приязнь до вас. Я ніколи не зробив би такого заради когось іншого.

— Навіть заради брата?! — відрізав Френк.

Вони вже минули Кругову і вийшли на Ґей-стріт.

— А заради нього — найменше, — пролунало безтурботно. — Згадуєте ото трагічне дійство від Ендрю? Потішно так, правда?

— Вочевидь, так ви це побачили.

— Так. Я хотів подовше посмакувати дійством, допоки мій вельмишановний швагер не з’явився визволяти цього молодого дурня.

— А ви б його виручили?

— Урешті-решт, довелося б.

— Здається, вам трохи клепки бракує! — вигукнув Френк. — Бо як інакше пояснити таку химерну поведінку!

— Ми, Бельмануари, усі трохи божевільні, — приязно відповів Трейсі, — але гадаю, що я — суцільне зло.

— Я не вірю! Ви показали, що можете бути й інакшим! От у мене ви не намагалися відібрати усе майно, тільки ж чому робите це, коли граєте з усіма цими нещасними молодиками?

— Ну, бачите, у вас мало майна, — став викручуватися герцог.

— Та перестаньте ви з цими вашими гидкими насмішками. Ну, то чому?

— Та бо мені цього майже жодного разу не хотілося. Ви мені подобаєтеся.

— От лиха година! А ще хоч хтось вам у цілому світі подобається?

— Та не думаю. Та й вас я не обожнюю. А на братів не можу дивитися без обурення. Я кохав різних жінок і, безперечно, покохаю ще не одну...

— Ні, Трейсі, — урвав його Фортеск’ю. — Ви ніколи в житті не кохали жодної жінки. Кохання — це якраз те, що вас порятувало б. Я не про тілесні любощі, від яких ви просто залежні, а про справжнє кохання. Заради Бога, Бельмануаре, почніть жити гідно!

— Прошу, не переймайтеся так, Френку, я того не вартий.

— А я гадаю, що варті. Не можу перестати думати, що якби вас у дитинстві любили... Ваша мати...

— А ви хоч раз бачили мою матір? — мляво спитав Його Світлість.

— Ні... але...

— А сестру мою бачили?

— Е... так.

— А розгніваною?

— Справді, я...

— Так от, якби бачили, то це мовби бачили мою матір, але та ще несамовитіша. О так, милі були вечори, коли вся сімейка збиралася разом.

— Розумію.

— Господи! Бачу, вам мене жаль? — презирливо гаркнув Трейсі.

— Так. А по-вашому, так не повинно бути?

— Дорогий Френку, коли мені самому стане себе жаль, то й вам можна буде. Але поки що...

— Коли той день настане, я вже не муситиму вас жаліти.

— Проникливо, Френку! Гадаєте, що я таки стану на шлях оновлення? Звучить самовпевнено. На щастя, така радісна мить ще не настала. І, думаю, не настане. От ми й прийшли.

Вони стояли перед високим будинком, де квартирував Фортеск’ю. Френк повернувся до друга і стиснув його за плечі.

— Трейсі, досить уже вам так безумно жити! Досить уже жінок, пиятик і азартних ігор, бо одного дня, от побачите, ви переступите всі межі і просто підете на дно!

Герцог вивернувся.

— Це дуже принизливо, коли тебе отак хапають посеред дороги, — дорікнув він. — Думаю, ще й з добрими намірами. Вам варто позбутися такої схильності до добра.

— Цікаво, ви знаєте, як зухвало звучить ваш голос, Бельмануаре? — твердо спитав Фортеск’ю.

— Ясна річ. Інакше я б не спромігся на таку майстерність. Але щиро дякую за добру пораду. Певний, ви пробачите мені, що я до неї не прислухаюсь. Мені більше до душі блукати манівцями.

— Та то видно, — зітхнув супутник. — Але якщо самі не ступите на шлях чесності й обмеження, то сподіваюся, що вам хоч пощастить закохатися глибоко і щиро — і ваша леді врятує вас від самого себе.

— Я повідомлю вас, коли до цього дійде, — пообіцяв Його Світлість. — А тепер — на добраніч!

— На добраніч! — у відповідь на низький уклін Френк тільки кивнув. — Чи ще будете завтра — ну, тобто вже сьогодні, вранці — у Баті?

— «Доволі дневі його лиха»[40], — усміхнувся Диявол у відповідь. — Солодких снів, Френку! — Він іронічно помахав на прощання й перейшов дорогу до власної оселі, майже навпроти.

— І вам, певно ж таки, насняться солодкі сни, мовби й совість ваша чиста... і мовби й не намагалися всіляко відвернути од себе єдиного друга, — гірко промовив Френк у мороці. — А щоб тобі, Трейсі, який же ви негідник! — Він піднявся по сходах до своїх дверей і повернув ключа в замку. Двері в домі через дорогу гримнули. — Бідолашний Диявол! — озирнувшись, сказав Френк.