Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XI Мілорд кидається на підмогу і мало не гине

Надвечір Карстерз виїхав від мирового судді на його коні. Жаль було Джекові прощатися з О’Гарою і його леді, він пообіцяв їм повідомити про своє місцеперебування та невдовзі заїхати в гості. О’Гара домігся від нього урочистої обіцянки, що коли б він попав у скрутне становище, то неодмінно повідомить друга:

— Я не дозволю тобі знову весело чкурнути — і з кінцями.

Джек залюбки погодився, бо це ж таке щастя — ще раз зустрітися з другом, і сказав Майлзу, у якому заїзді якого селища його можна знайти, адже О’Гара затявся, що сам приведе йому кобилу. Отже, Карстерз їхав у Тренчем до Джима, згадуючи, як сердечно друг потис йому руку і які слова промовив, вимагаючи обіцянки повернутися:

— Ну й упертюх же ти, молодий чортяко! Ти або зробиш, як я кажу, або нікуди звідси не поїдеш!

За шість років ніхто не міг його ні до чого присилувати, то ж він наказував іншим. Але чомусь тепер йому було приємно почути наказ, тим паче від Майлза.

Він повернув у вуличку та й замислився над тим, що ж міг подумати Джим. А що той дожидається у «Зеленчука», Джек був певний, бо сам так звелів. Він був сердитий на слугу через халепу з пістолетами, бо коли він їх таки перевірив, виявилося, що вони справді розряджені. Якби його підловив не О’Гара, в якого він не міг стріляти, то така недбалість, певно, коштувала б Джекові життя. Врешті-решт, всяка безвідповідальність його завжди гнівила. Тож на Солтера чекала добра прочуханка.

Майже годину Карстерз їхав без перешкод і без пригод, та за поворотом того безлюдного шляху він раптом побачив дещо незвичайне. Посеред дороги стояв екіпаж, біля нього, загородивши візників на козлах, стояв обшарпаний бандит з двома великими пістолями, тим часом двоє інших вчепилися в двері карети і силувалися вдертися усередину.

Джек приострожив коня й підвівся на стременах, аби добре все роздивитися. Отут його очі заблищали, і він аж присвиснув. Вся ця товкітня була через тоненьку милу дівчину років дев’ятнадцяти-двадцяти. Вона завзято опиралася розбійникам, що намагалися перетягнути її в іншу карету на шляху. Джек встиг роздивитися, що вона темнокоса і дуже гарна.

Надзвичайно мужньо боролася й інша жінка, літня леді: вона дряпала і била нападників по руках, лаючись і благаючи водночас. Джек перевів погляд на нерухому мовчазну постать на узбіччі — вочевидь, призвідника цього дійства.

— Здається, пора мені втрутитися, — сказав собі Джек та, радісно засміявшись, надів маску й зіскочив з коня. Прив’язавши румака до молодого дерева, Карстерз витягнув з кобури пістолет і тихо шаснув попри стіну живоплоту до місця пригоди саме тоді, коли нападник з двома пістолями націлився на візників і зібрався було стріляти.

Джекова куля влучила йому просто в шию, змахнувши руками, він беззвучно повалився додолу, один з його пістолетів тим часом вистрелив, але нікому не зашкодив.

Кидаючи прокльонами, інший, досі мовчазний спостерігач, розвернувся й побачив просто перед носом блискуче лезо в руках мілорда.

Карстерзові аж дух забило, коли побачив бліде обличчя Його Світлості Ендовера.

— Ох ти ж чорт! — сказав Трейсі спокійно, відстрибуючи назад і вихоплюючи шпагу.

— Це точно, — охоче погодився Джек. — Захищайтеся, мсьє герцог!

Трейсі вишкірився, примружив очі. Оглянувшись, він гаркнув:

— Пильнуйте дівчину. Я візьмуся до цього юного забіяки.

Після цих слів леза схрестилися.

Джекові аж очі блищали від передчуття бою, і він завзято вимахував шпагою, хоча й був обачний, знаючи, що Трейсі здавна був майстерним фехтувальником.

Нападники й далі міцно тримали дівчину за руки, але їхня увага була прикута до дуелі. Візники тим часом дістали мушкетон, готові в разі потреби стріляти. Сама ж дівчина стежила за двобоєм, затамувавши подих: її червоні вуста розтулилися, а очі мінилися страхом, обуренням і тривогою. Що ж до старої леді, то вона аж підстрибувала в захваті та все вигукувала заохочення Карстерзові.

Леза раз у раз схрещувалися і дзвеніли: подеколи герцог люто кидався на супротивника, а той вдало відбивав удари. Трейсі був незворушний, а на вустах застиг глузливий вишкір. Він навіть не здогадувався, з ким б’ється, бачив тільки, що супротивник упізнав його, а значить — його треба позбутися якнайскоріше. Тому він бився безпощадно й рішучо. А от Карстерз не збирався вбивати Його Світлість. Він ніколи не мав до нього приязні, але був надто добросердим, аби зважитися на кровопролиття. Він настільки звик чути про інтрижки Трейсі, що зовсім не здивувався, впізнавши його в мовчазній постаті. Йому не хотілося зв’язуватися з Бельмануаром, але й не міг же він просто стояти й дивитися, як нападають на жінку. Тому він бився так, аби обеззброїти Його Світлість і скинути його зі сцени. І от один вправний удар, один випад — і по герцогській руці потекла кров. Бельмануар мовби й не помітив, хіба що його повіки затремтіли, і він став обережніше вести свою гру.

Після одного з ударів уже й Джекова правиця здригнулася, і на рукаві проступила темно-червона пляма. Він переважно оборонявся й вичікував, коли герцог утомиться. Незабаром дихання Його Світлості стало уривчасте та пришвидшене, а на чолі виступили краплі поту. Але не зникав ані глузливий вищир, ані самовладання — удари були точні, і хоч на лиці він аж побагровів, а сам аж кипів од люті, це ніяк не позначалося на його фехтувальній майстерності.

Тоді Карстерз змінив тактику і став застосовувати всі ті тонкощі та хитрощі фехтування, яких навчився за кордоном. Він був такий гнучкий і невтомний, мовби кутий з криці та сплетений з дроту. Раз у раз він спритно ухилявся від небезпечних ударів, посуваючи Його Світлість все далі назад. Він не задихався і знай підсміювався собі тихо й вдоволено. Кров із рани на руці все капала на землю, але у Трейсі було враження, що супротивникові до того байдуже. Зате сам Джек знав, що сили його покидають і пора з цим закінчувати.

І тут він зімітував напад і зразу відступив. Трейсі побачив свою перевагу і почав наступати на зневпевненого суперника.

Та вже за мить шпага випала йому з руки, і він лежав на землі, неушкоджений, але безпорадний, дивлячись на маску над собою та шпагу просто біля свого обличчя. Як його звалили, він не знав, але що його суперник — майстер фехтування, був уже впевнений.

Мілорд посміхнувся йому в обличчя і взявся перев’язувати собі хустиною поранену руку.

— Я знаю, м’сьє, що це дещо незвично і що в дуелях такий прийом заборонений. Але ж і мілорд погодиться, що ці обставини так само цілком незвичні, а нерівність шансів просто приголомшлива! — Він озирнувся на двох чоловіків — в цю мить той, що тримав дівчину за руки, відпустив її та зробив крок уперед.

— О, ні! — протяжно мовив мілорд, похитавши головою. — Ще крок — і я проштрикну вашого пана прямо тут.

— Стійте, — спокійно промовив Його Світлість.

— Віеп![43] Киньте вашу зброю мені до ніг і... е... відпустіть-но мадемуазель!

Вони навіть не думали йому скоритися, і тоді мілорд осудливо знизав плечима, приставивши вістря шпаги до горла Трейсі:

— Eh bien![44]

Вони завагалися і стурбовано глянули на свого пана.

— Підкоряйтесь, — наказав герцог.

Всі покидали пістолети, зиркаючи з-під лоба на Джека, тим часом дівчина підбігла до тітки, і та стала її втішати та припадати біля неї.

Джек знуджено позіхнув.

— Я не збираюся залишатися тут на всю ніч. Я не дитина і не дурень. Dépêchez![45]

Бельмануар побачив, що візник тримає свого мушкетона, готовий будь-якої миті вистрелити, тож збагнув, що грі кінець. Тоді озирнувся до своїх упертих дружків, що чекали його наказу.

— Кидайте все! — скомандував.

Ще два пістолети і два кинджали лежали на землі.

— Красно дякую! — уклонився мілорд, не зводячи з них очей. — Мсьє le Duc[46], прошу вас, заспокойтеся. Тепер ти, довгоносий — так, ти, mon ami[47], іди-но сюди й підніми пістолета, який випустив твій незграбний приятель.

Той, до кого звернулися, почовгав до застреленого компаньйона й жбурнув його пістолет до купи.

Мілорд нетерпляче махнув головою.

— Mais non[48]. Хіба ж не ясно, що я не дурень? Ану, розряди пістолет, будь ласка. Поклади його тут, doucement[49]. Тепер добре.

Він перевів погляд на візника карети, а той торкнувся капелюха й вигукнув:

— Я готовий, сер!

— Дуже добре. Будьте ласкаві притримати цих джентльменів на прицілі, але не стріляйте, допоки я не скажу. І тепер, мсьє le Duc, чи обіцяєте ви швидко забратися звідси туди, звідки прийшли, а цій леді — дати спокій і більше не турбувати? І тоді я дозволю вам підвестися.

Трейсі нетерпляче кивнув.

— У мене нема вибору.

— Мсьє, це не відповідь. Чи даєте ви слово?

— Так, щоб ти тріс!

— Ага, так і буде, — чемно відповів Джек. — Прошу, вставайте.

Він сперся шпагою об землю й дивився, як Трейсі підводиться.

Герцог став упівоберта, пильно придивляючись.

— Я майже певен, що десь бачив вас, — м’яко і лагідно промовив.

Французький прононс Джека прозвучав ще виразніше.

— Можливо. Принаймні я, на своє лихо, раніше бачив мсьє.

Трейсі проігнорував образу, і вів далі єлейним голосом:

— І я точно знову впізнаю вас... якщо зустріну!

Щойно ці слова злетіли з уст, як Джек побачив у нього в руці пістолет і прожогом відстрибнув убік, і то саме вчасно, аби не загинути від пострілу, що влучив би просто в голову, а так куля влетіла лише у ліве плече.

— Не стріляйте! — суворо гукнув він візникові і вклонився Його Світлості. — Як я сказав, мсьє, затримувати вас не збираюся.

Зелені герцогові очі в’їдливо зблиснули, але враз важкі повіки знову зімкнулися, і він низесенько вклонився.

— Au revoir[50], мсьє, — усміхнувся він і нахилився за шпагою.

— Мсьє не мусить піднімати шпагу, — сказав Джек. — Я... хочу взяти її собі як сувенір. Отак.

— Ваша воля, мсьє, — безтурботно відповів Трейсі і пішов до своєї карети, а його зграя рушила за ним.

Мілорд, тяжко спершись на свою шпагу, стежив за людьми, і доки карета не зникла з виду, не видав свого знесилення. Але тепер враз заточився і впав би, якби не дві холодні руки, що підхопили його.

Він почув тремкий, хрипкуватий голос:

— Ви поранені! Ах, сер, вас поранили через мене!

Джек з усієї снаги тримався, щоб не зомліти, і тремтячою рукою підніс дівочу долоню до уст.

— Це... приємно... мадемуазель, — спромігся видихнути він. — Тепер ви... гадаю... в безпеці.

Діана підклала руку йому під плече і тривожно глянула на гайдука, що поквапився до них.

— Швидко! — звеліла вона. — Сер, ви можете знепритомніти! Дозвольте, мій слуга поможе вам сісти в карету.

Джек насилу всміхнувся.

— Це... нічого... запевняю вас... прошу... не... я... — і знепритомнів, впавши на дужі руки слуги.

— В карету його, Томасе! — скомандувала дівчина. — Обережно з його рукою, ох, і ще те бідне плече! Тітонько, маєте, чим перев’язати рани?

Міс Бетті заметушилась.

— Дитинко моя люба, оце так порятунок! Такий славний, сміливий джентльмен! Подбай про нього, Томасе! Так, поклади його на сидіння.

Мілорда обережно опустили на подушки, і міс Бетті побивалася над джентльменом, як квочка. Тоді Діана звеліла Томасові потурбуватися про мілордового коня, який спокійно щипав траву на узбіччі, а сама підібрала шпагу Його Світлості Ендовера з тим химерним кутим ефесом і заскочила в карету, аби допомогти міс Бетті подбати про пораненого Джека.

Подряпина на руці була несерйозна, але на місце, куди влучила куля, страшно було глянути. Доки дівчина роздивлялася рану, міс Бетті розпустила краватку і зняла з мілорда маску.

— Ді, поглянь, що за красень! Бідолаха, такий відважний джентльмен! Яке ж то щастя, що він нагодився! Якби ж нам тепер кров спинити! — торохтіла вона, завзято дошукуючись нюхальної солі.

Щойно тітка змовкла, Діана підвела очі й задивилась на бліде обличчя на темних подушках. Вона звернула увагу на красиві рішучі вуста, шляхетний ніс і тонкі, мов намальовані, брови — і серце тьохнуло. Через ту дуель вона була напружена до останнього нерва, і, захопившись своїм рятівником, вона зовсім не розчарувалася, побачивши його чуттєву вроду.

Вона підносила солі йому до носа і все придивлялася, чи з’явиться хоч якась ознака життя. Але він лежав непорушно, тож вона просто підмостила подушки під поранене плече і пильнувала, щоб його якомога менше трясло по нерівній дорозі.

Міс Бетті докладала всіх зусиль, щоб зупинити кровотечу, і коли вони надійно вклали мілорда, вона вмостилася навпроти і скрушно похитала головою.

— Більше ми тут нічим не зарадимо, дорогенька, але, так... аякже, змочи йому чоло лавандовою водою. Люба моя, оце так порятунок! Мушу сказати, що ніколи не подумала б такого про містера Еверарда! Можна подумати, що в кам’яному віці живемо! От мерзотник!

Діана здригнулася.

— Я зразу знала, що він лихий, але ніколи не думала, що аж настільки! Як він дізнався, що ми їдемо з Бата і чому напав на нас так близько від дому? Ох, ніколи не знайти мені вже спокою!

— Дурниці, моя люба! Глупство! Ти ж бачила, як швидко він зазнав поразки. Тепер він збагне, що спроба тебе викрасти була прикрою помилкою, і більше нас не турбуватиме.

Отак сама себе переконавши, вона знову похитала головою і сперлася на подушки: з міною знавця втішено дивилась, як племінниця доглядала за пораненим.