Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XII Мілорд надиктовує листа і приймає відвідувача

Мілорд отямився. Він змучено розплющив очі й повернув голову. І як же він здивувався, побачивши, що лежить у якійсь не баченій раніше кімнаті, а біля вікна сиділа з вишиттям у руках якась маленька літня леді. Йому здавалося, мовби він її десь уже бачив.

— Хто ви? — спитав він, роздосадуваний, що його голос такий слабкий.

Маленька леді тут же опинилася біля нього.

— Хвала Богу! — скрикнула вона. — І благослови вас Господь, хлопче. Гарячка минула. — Вона поклала йому на чоло тонку руку й усміхнулася, дивлячись у подивовані очі.

— Свіженький як огірочок, славний хлопчику, слава Богу!

Уже давно ніхто не називав Джека ані славним, ані хлопчиком. Він відповів слабкою усмішкою і заплющив очі.

— Я... нічого... не розумію, — промурмотів він.

— Не беріть до голови, просто засніть.

На мить він замислився про це. Цей аргумент здався йому переконливим, та й він сам дуже, дуже втомився. Зітхнувши, він заплющив очі.

Коли Джек прокинувся знову, був ранок нового дня, з вікон било таке ясне сонце, аж він примружився.

Зашелестіла сукня, хтось до нього наблизився, це була та сама леді, яка називала його славним і вмовляла заснути.

Він усміхнувся і підняв з постелі свою тонку руку.

— Але хто ви? — мовби примхливо допитувався він.

Міс Бетті м’яко стиснула йому руку.

— Нащо ж ви трудите свою бідну голівоньку? Я Бетті, тітка Ді... хоча, певно, ви не знаєте, хто така Ді!

Пам’ять повернулася до мілорда.

— Чому... а, ви — та сама леді з карети!.. Трейсі... пам’ятаю!

— Ну, нічого не знаю про Трейсі, але я і є та сама леді з карети.

— А та друга...

— Це Діана Боулі, моя племінниця... улюблениця моя. Ви побачите її, коли вам стане легше.

— Але... але... де я, мадам?

— Не хвилюйтеся, дорогий хлопчику!

— Мені тридцять! — обурився Джек, пустотливо підморгнувши.

— Я про таке не думала, але тридцятирічний для мене — усе одно хлопчик! — відпалила міс Бетті, і він розсміявся. — Ви в домі містера Боулі... батька Ді, мого брата. І тут ви залишитеся, допоки цілком одужаєте!

Джек піднявся на лікті і зразу скривився від болю.

— Боже, мадам! І довго я вже тут? — спитав вимогливо.

І знов упав на подушки.

— То ви будете лежати спокійно, чи ні? От гарно буде, якщо роз’ятрите рану! Завтра тиждень, відколи ви тут. Господи, та що це коїться з хлопчиною?

На Джековому обличчі виник вираз недовіри і жаху.

— Тиждень, мадам? Навіть не кажіть так!

— Але це така сама правда, як те, що я тут стою. Добряче ж ви нас наполохали — одною ногою в могилі, а все балакали про якихось Діків і Джимів!

Мілорд зиркнув на неї.

— То я балакав?

— Балакали? Ну, якщо так можна назвати ту бридню й чужоземщину, що ви тут мололи. А тепер мусите лежати спокійно і дочекатися, доки знову не прийде лікар.

Якийсь час Карстерз лежав мовчки. Йому згадався Джим, і це викликало у хворого слабку усмішку. «Кращої покари я б не вигадав, скільки б не мудрував, — сказав він собі, а потім насупився: — Бідолашний хлопчина! Він місця собі не знаходить, так хвилюється». — Міс... е... Бетті?

— Ну, ви що — досі не спите?

— Сплю, мадам? Звичайно, ні! — гідно відповів він. — Мені треба написати листа.

— Боже, але ж вам не можна!

— Але я повинен! Це надзвичайно важливо, мадам.

Вона рішучо похитала головою.

— Не раніше, ніж дозволить містер Джеймісон, — твердо промовила вона.

Джек ледь підвівся, закусивши губу.

— Тоді я встану! — пригрозив він.

Ту ж мить вона вже стояла біля нього.

— Ні, ні! Ану лягайте і будьте чемним!

— А я не ляжу і не буду чемним!

— А я не дозволю вам навіть торкатися пера цілі тижні!

Джек владно насупився.

— Мадам, я вимагаю дати мені змогу написати цього листа!

— Сер, я вимагаю лягти й лежати!

І він ледь стримався, щоб не розсміятися.

— Кара впаде на вас, якщо не принесете мені перо і папір, міс Бетті!

— Дорогий хлопче, та годі вам! Ви ж поворушити тою рукою не можете.

— Ні, можу! — вперся Джек, але знову впав на подушки і заплющив очі; між прямими бровами пролягла ледь помітна зморшка болю.

— Я ж вам казала! — дорікнула міс Бетті, не без тріумфу в голосі, і заходилася поправляти зім’яте покривало.

Сині очі широко й благально розплющилися.

— Мадам, це справді дуже важливо.

Вона не витримала такого погляду.

— Ну, гаразд, — поступилась вона, — я не дозволю вам писати, це точно... але, може, ви надиктуете мені?

Джек аж засяяв і притис її руку до своїх уст.

— Міс Бетті, ви янгол! — промовив він.

— Ах, облиште! — І побігла по перо і чорнило.

Повернувшись, побачила, що він насупився й нетерпляче мне постіль.

— Я готова, — сказала леді.

— Дякую, мадам. Ви дуже ласкаві до мене...

— Дурниці!

Він засміявся.

— Я хочу, щоб ви написали моєму слузі, аби він перевіз мій багаж до найближчого заїзду...

— Ні! Я напишу, щоб привіз сюди.

— Але, міс Бетті, я не можу зловживати...

— Та ви перестанете чи ні? Теж мені — зловживати!

— Бачу, що мною попихатимуть, — зітхнув Джек, спостерігши, як на її лиці мелькнула усмішка.

— Ви ХЛОПЧИСЬКО! То ви диктуєте чи ні?

— Добре, мем. Але ні, я передумав. Лист буде другові, будь ласка: «Дорогий Майлзе... Вірний своїй обіцянці... я пишу тобі... тож якщо ти непокоїшся, чому я зник... то знай... що я...» — прошу, мадам: де я?

— Феодальний маєток Гортон, Літлдін[51], — відповіла вона, записуючи його слова.

— Дякую. «Зі мною сталася прикрість: я пошкодив плече...»

— «І руку», — невблаганно додала вона до запису.

— «І руку, у двобої... одна дуже... добра леді...»

— Я відмовляюся записувати цю нісенітницю! «Одна з тих леді, яких я врятував...»

— Боже милостивий, мадам, ви ж цього не написали? — нажахано скрикнув Джек.

Вона заспокійливо всміхнулася.

— Ні. Я написала: «Тобі це пише моя доглядачка».

— Мадам, і охота вам весь час дражнити мене, — дорікнув мілорд. — М-м... але пишемо далі... «Коли ти забереш Дженні... до Тренчема... то перекажи, будь ласка, Джимові, щоб він привіз мій багаж... саме сюди?» Чи записали ви, міс Бетті?

— Так.

— «Нагадай про мене леді... Моллі, благаю тебе... і прошу мені вибачити... і дякую». — Він спинився. — Напишіть, якщо ваша ласка, що лист від Дж. К., і адресуйте серу Майлзові О’Гарі, Терз-Гаус, Молтбі?

— Сер Майлз О’Гара! Він справді ваш друг, містере... містере... не знаю, як вас звати.

— Кар... — почав був Джек, але обірвав себе, прикусивши губу. — Карр, — твердо продовжив він. — Джон Карр. Ви знаєте О’Гару, міс Бетті?

— Я? Ні! Як гадаєте, він відвідає вас тут?

— Якщо дозволите йому ввійти, мадам!

— Господи Боже! Добре, добре! Я скажу Томасу одразу відвезти цього листа.

— Міс Бетті, це так люб’язно. Як же я вам зможу віддячити...

— Хлопчику любий! Годі-бо тобі вже! Подумати страшно, що б сталося з Ді, якби ви не порятували нас! Це ми вам ніколи не зможемо віддячити.

Джек якось по-хлоп’ячому почервонів і зніяковів.

— Та ну, ви перебільшуєте...

— Годі, годі! Ну, засинайте і ні про що не тривожтеся, доки я не повернуся. Ви ж не думаєте вставати?

Він розсміявся.

— Присягаю, не буду! Навіть якщо ви ніколи не повернетеся, я так тут і лежатиму, аж поки всохну. — Але сказав це вже сам до себе, бо леді засміялася у відповідь і вийшла з кімнати.

Уже було досить пізно, вечоріло, коли приїхав О’Гара, він перекинувся кількома словами з Діаною та її батьком, і тоді його провели до кімнати, де лежав мілорд, і міс Бетті зустріла гостя веселою усмішкою та незграбним реверансом.

— Тільки не тривожте містера Kappa, добре? — просила вона, але її перебив голос мілорда з кімнати, слабкий, але дуже втішений.

— Заходь, Майлзе, і не слухай міс Бетті! Вона тиранка і забрала мою перуку!

О’Гара засміявся у відповідь на збитошну міну міс Бетті й підійшов до ліжка. Взявши мілорда за руку, удавано насупився.

— Юний гультяю! Ти не міг нічого ліпшого вигадати, аніж ото вскочити під кулю та нагнати нелюдського страху на свого слугу?

— О, то ти знайшов Джима?

О’Гара озирнувся й побачив, що міс Бетті обачливо зникла. Він сів, спершись об край ліжка.

— Так. Я відвів кобилу, щойно одержав твого листа... ох і добряче ти перелякав мене, Джеку, я тобі кажу! Так от, вона його впізнала, і я до нього заговорив.

— І розуміється, не надто багато ти від Джима почув, — сказав мілорд. — Він дуже по-дурному виглядав?

— Скажу тобі чесно: я було подумав, що цей чоловік трохи несповна розуму, і навіть задумався, чи не помилився я часом? Але врешті я зумів переконати його, що кажу правду, і він узяв кобилу, багаж твій привезе нині ввечері. До речі, Джоне, я розказав йому про ту нашу маленьку зустріч і про твої незаряджені пістолети. Він забідкався, що то його провина, ти не уявляєш, як він змінився на виду! Встидно йому було — це не те слово.

— Певно, що так. А бач, Майлзе, така достобіса смішна пригода мені трапилася!

— Ну то що ж сталося? Тільки кажи правду!

— Оце й збираюся тобі розповісти. Я виїхав тоді від тебе і десь через годину мирної путі напоровся на розбій: троє мерзотників перехопили карету міс Боулі й намагалися затягнути її в карету одного джентльмена, який усім тим верховодив. Звісно, я зіскочив з коня й побіг поглянути, що там можна зробити.

— Ти не можеш, аби не встромити свого носа до чужого проса. Четверо — а ти зухвало кинувся з ними битися? Ти безумець, святий дурник!

— Ага, звичайно! А якби ти опинився на моєму місці, то поїхав би геть десятими дорогами чи допоміг би тим негідникам? — ущипливо перепитав Джек.

О’Гара захихотів.

— Ну, давай далі, Джеку. Я ж не кажу, що не хтів би опинитися коло тебе.

— А було б дуже незле. Певно, міс Боулі тобі вже майже все розповіла, але чого вона тобі не розказала, бо й не знала, то це те, що верховода, з яким я бився, — то Бельмануар.

— Грім з ясного неба! Що, герцог?

— Так. Трейсі.

— От чортяка! А він тебе впізнав?

— Навіть не знаю. Звісно, я був під маскою, але він сказав, що йому здається, ніби знає мене. І тої ж миті вистрелив у мене.

— Паскуда!

— М-м... Угу. Отому я й думаю, що він мене таки не впізнав. Ну бо, хай йому чорт, але ж навіть Трейсі так не зробив би!

— Та ну? Якби мене спитали, відповів би: Трейсі ладен піти ще й не на таке плюгавство.

— А це вже занадто, друже мій! Він не зміг би отак холоднокровно вбити того, з ким разом полював, і фехтував, і... та ніхто не зміг би!

О’Гара скептично скривився:

— Те, що ти сам на таке не здатен, ще не означає, буцімто Бельмануар не може.

— Не вірю, що він міг би. У нас були цілком нормальні взаємини. Може, якби це був Роберт, але все одно не вірю. І не кажи нічого цим людям, бо вони не знають Диявола. Зі слів міс Бетті я зрозумів, що він назвався їм Еверардом. Він познайомився з дівчиною, з Діаною, у Баті; ну, ти знаєш, як він поводиться. А вона його відштовхнула, от він і надумав її викрасти.

— Оце, їй-богу, погань, а не людина!

— У ставленні до жінок, то так і є. А загалом він не такий і кепський товариш, Майлзе.

— А я терпіти не можу такої мерзоти, Джеку.

— О, не знаю. Ніхто не святий. — Він різко перевів розмову. — Як там Дженні?

— Геть їсти не хоче — певно, сумує за тобою. Я залишив її з твоїм слугою. Гадаю, він уже скоро прибуде. Не думаю, що загається.

— І я не думаю. Бідолаха, він, мабуть, страшно переживав за свого нікчемного пана.

— Атож: став такий блідий, як оце ти, коли я сказав, що тебе поранили!

Карстерз швидко повернув голову.

— А що, я справді такий уже блідий? Подай-но мені, будь ласка, те дзеркало, Майлзе.

О’Гара засміявся, але послухався, і мілорд став уважно й подивовано розглядати своє лице.

— Цікаво-цікаво, справді блідий. Та що б там не було, я радий, що Джим уже в дорозі. — Він зустрівся очима з О’Гарою, і той не стримав сміху.

— По-твоєму, я надто марнославний, Майлзе?

— Це машкара, Джоне? Це сер Ентоні Ферндейл, баронет?

— Ні. Сподіваюся, це я сам. Розумієш, коли мусиш жити тільки для себе і думати тільки про себе, то й турбуєшся найбільше про себе! Звідси й марнославство. Забери дзеркало, будь ласка... Мені прикро дивитися на своє лице!

— Щось ви надто свавільні в наказах, мілорде! — сказав О’Гара, поклавши люстерко на стіл. — І, поки я не забув, — як тепер тебе називати?

— Джон Карр... Ледь з язика не зірвалося, але я вчасно його прикусив. Чую, моя доглядачка вертається... і... Майлзе!

— Ну?

— Приходь знову!

— «Приходь знову»! Мій друже дорогий, та я тобі ще й остогидну. Я тут буватиму щодня.

— Дякую. Непоганий спосіб остогиднути мені. — Він закусив губу і, щойно міс Бетті зайшла до кімнати, відвернув голову.

— А тепер, гадаю, вам доведеться залишити мого пацієнта, сер Майлз, — сказала доглядачка. — Він уже чимало нахвилювався за цей день і має поспати. — Вона допитливо глянула на відвернуту вбік голову. — Він, певно, втомився?

Джек розвернувся та всміхнувся до неї.

— Ні, міс Бетті, не втомився. Але ви й так мені не повірите.

— Дорогий мій хлопче, а ви хоч знаєте, що у вас синці під очима?

— І знов зауваження про моє обличчя! — зітхнув він і глянув на О’Гару, той саме підвівся.

— Ваша правда, міс Боулі: мені пора йти. Можна, я прийду завтра?

— Аякже, — аж засвітилась вона. — Будемо раді бачити вас.

О’Гара нахилився над ліжком.

— Тоді au revoir, Джеку. Сердечний привіт «кузену Гаррі» від моєї леді... от мале зухвальство!

— Невже? Це так мило, Майлзе! І їй передавай від мене привіт, і поцілуй її...

— Навіть так? — перепитав О’Гара з небезпечно спокійним тоном. — Поцілувати її?

— ...Руку від мене! — завершив Карстерз, пирхнувши сміхом. — Бувай здоровий, і дякую тобі...

— Та годі вже! — коротко відрізав Майлз.

Він уклонився міс Бетті й вийшов з кімнати.

Маленька леді заклопотано підлетіла до ліжка і заходилася поправляти подушки.

— Що ж, ви раді?

— І то дуже радий, мадам, і дякую вам. Я невдовзі встану.

— Гм! — тільки й промовила, а тоді лишила його сам на сам зі своїми роздумами.

Як вона й передбачала, він трохи задрімав, але через біль у плечі заснути глибоко не зміг. Лежав у напівзабутті, заплющивши очі, а між бровами прорізалася глибока зморшка болю.

На звук прочинених дверей він розплющив очі; повернувши голову, побачив, що посеред кімнати стоїть Джим Солтер і тривожно дивиться на нього.

Мілорд сердито зиркнув на нього, і Джим був готовий, що зараз у нього почнуть метати громи.

Але Карстерз розчулився, і навіть усміхнувся.

— Я страшенно радий бачити тебе, Джиме, — сказав він.

— Ви... як ви можете таке казати, сер! Я забув зарядити ваші пістолі.

— Я знаю. Неподобство і нехлюйство з твого боку, але, зрештою, я маю це робити сам.

Джим підійшов до ліжка.

— То це значить, що ви пробачили мені, сер?

— Ну звісно! Хіба можна звільнити найкращого друга?

— Ні, сер, але від цього не легше.

— Звичайно, мене й самого це трохи муляло... От, чорт, Джиме, не дивися на мене так! Я ж іще не покійник!

— Якби... якби вас убили, сер... то було б з моєї вини.

— Дурниці! Я ж мав шпагу, еге ж? І годі вже, не бери собі це до голови! Ти привіз увесь мій багаж?

— Так, сер. Такого більш не трафиться, сер.

— Звісно, ні. З Дженні все добре?

— Чудово, сер. А ви ще довіряєте мені, після цих пістолів, сер?

Карстерз застогнав.

— Та ти вже перестанеш колись? Так сталося, ну, буває, і я вже забув. Ось тобі моя рука! — Він узяв Джима за руку, і здавалося, що й справді про все те забув.

— Чи ти подів десь нарешті ту гидку куртку, яку хотів тоді натягнути на мене?

— Я віддав її хазяїну заїзду, сер.

— Її варт було б і спалити, але, мабуть, він уподобає.

— І таки вподобав, сер. Може тепер трохи поспите?

— Якби в тебе плече так пекло і боліло, як у мене, ти не ставив би таких дурних питань, — відрізав Джек.

— Вибачте, сер. Я можу якось помогти?

— Якщо хочеш, зміни мені пов’язку. З цією дуже жарко і незручно.

Солтер мовчки взявся перев’язувати плече свого пана — старанно й обережно, щоб, бува, не зачепити страшну рану, а на лиці його проступала така турботливість, що навіть коли він випадково торкнувся болючого місця, Карстерз не дозволив собі лаятися і врешті, вдячно зітхнувши, усміхнувся йому.

— Так набагато краще, — сказав він. — Легку руку маєш, Джиме.

Слуга почервонів від радості, але не сказав ні слова і пішов до вікна засунути штори.