Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XXIII Леді Лавінія їде на виставу

Цілий наступний день Річарда не було дома, і дружина мала час обдумати своє становище. Вона дійшла висновку, що мусить покинути чоловіка й утікати з Лавлейсом, і лише чекала вечора, щоб розповісти це йому. Вона ніколи, ніколи не попросить Річарда дозволу залишитися з ним, тим паче тепер, коли знає, що він кохає іншу. Це справді дуже гірко. Цього вечора Карстерзи збиралися до Друрі-Лейн[87] подивитися на Ґарріка[88] в його найблискучішій комедії — «Хитрі джиґуни»[89]. Великий світ жадав побачити неповторного Арчера[90], сходилося найдобірніше товариство, особливо, коли одну з ролей виконувала місіс Клайв, а зазвичай леді Лавінія просто згорала од нетерпіння, щоб подивитися п’єсу. Однак сьогодні їй хотілося радше впасти на ліжко й плакати. Але мусила відповісти Лавлейсу, а до того ж вона погодилася на товариство двох своїх кузин, які щойно приїхали з Шотландії, і не могла відмовити їм.

Тому на вечір вона, як завжди пречудесно вбрана, вже сиділа у своїй ложі й розглядала присутніх. За нею стояв чоловік. Їй раптом подумалося, що це ж востаннє вони разом у театрі, і тепер вона заледве стримувалася, щоб не зайтися сльозами перед усіма цими людьми. Поряд сиділа кузина, місіс Флемінґ. Містер Флемінґ стояв, заклавши руки за спину, й щоразу щось вигукував, як тільки його родич, молодий Чарльз Голт, показував йому новоприбулих вельмож. Цей куций, огрядний чоловічок мав на собі звичайний брунатний костюм, дуже охайний, як глянути на оті манжети і комірець, але, як подумала собі Лавінія, доречнішим він би був на селі, а не в місті. Простакуватий одяг Флемінґа дивно контрастував з убранням містера Голта — надміру яскравою мішаниною яблучно-зеленого і рожевого кольорів, та ще й з жовтим жилетом зверху: і з костюмом Річарда, однотонним, але набагато красивішим — абрикосовим зі сріблом. Перука в містера Флемінґа теж була зовсім не модна — як у провінційних джентльменів. А от його дружина була вбрана ошатно, але занадто вже голосно вихваляла шовки і мережива своєї заможнішої кузини.

Вона вийшла заміж за представника нижчого стану, тепер вона місіс Флемінґ, і Бельмануари так і не пробачили їй цього скандального мезальянсу. Вільям Флемінґ був усього-на-всього простим шотландцем, а його батько — уся шляхетна родина дотепер здригалася від самої цієї думки — був фермером.

Лавінія була не в захваті, що вони вирядилися до Лондона, і ще менше її тішило те, що вони вирішили вшанувати своєю присутністю доброчесного Річарда з дружиною.

— О Лавві, так приємно сидіти тут і милуватися всіма цими людьми! — вигукнула місіс Флемінґ, мабуть, уже раз двадцятий за вечір. — Кажу тобі, я стала абсолютно старомодна, проживши так довго на селі!.. Так, люба моя, я вже абсолютно старомодна!.. Як мені не милуватися тут кожною дамою у цих пишних кринолінах! От твій наполовину більший за мій, а в леді отам, у ложі, то й ще більший!

Леді Лавінія перевела зір туди. Якби колись, то їй стало б прикро, що такий інтерес викликає її запекла суперниця в усіх модах. Але зараз їй було геть байдуже, вона хіба зауважила, що вважає ті безглузді гірлянди з троянд на сукні просто пародією.

За спинами жінок Голт звернув увагу містера Флемінґа на останню ложу.

— Господи помилуй, Вільяме! Та це ж герцогиня Квінсберрі зі своїм сином... Марчем, ти знаєш. Повір мені, в цілому місті немає гостинніших людей. Коли я востаннє в них бував...

— Чарльз знає тут все про всіх, — простодушно зауважила місіс Флемінґ і здивувалася, чому кузина засміялася.

Коли завіса піднялася перед першим актом, Лавлейса ніде не було видно і Лавінія спробувала зосередитися на виставі. Але важко зосередитись на такому, коли всі думки перейняті чимось набагато більшим. Вона була не єдина глядачка, чию увагу не полонив Ґаррік. Нещасний Річард сидів у тіні ложі й думав тільки про те, як мине цей короткий час, і що вже ніколи він не поведе дружину до театру, і що ніколи не сидітиме з нею, не спостерігатиме за кожною зміною на її обличчі.

У першому антракті Лавлейс ще не з’явився, але прибуло багато інших знайомих, які захотіли побачити Карстерзів. Маркгем, Вайлдінґ, Деверо, сер Джон Фортеск’ю — кожен заходив у ложу вклонитися Лавінії, а тоді був представлений місіс Флемінґ, сміявся та обмінювався жартами з чоловіками й виходив.

Як це вона раніше не розуміла, що наскільки любить таке життя? — дивувалася Лавінія. Почався другий акт, і тепер майстерність Ґарріка зацікавила й захопила також її. На якусь мить вона навіть забула про своє лихо й аплодувала так само щиро, як і всі інші, так само весело сміялась.

Але потім знову про все згадала і знову впадала в несказанний смуток.

Але Річард почув її веселий сміх, і його брав ще більший жаль, ніж її. І нічим тут не зарадиш: Лавінія втішається думкою, що покине його.

Коли завіса впала, місіс Флемінґ раптом стала допитуватися, чи не Трейсі це сидить у ложі по той бік. Лавінія озирнулася, щоби глянути. У ложі сам сидів Його Світлість і, певно, не знав про присутність кузини.

— Правда, це Трейсі? — наполягала місіс Флемінґ. — Я дуже добре пам’ятаю його обличчя.

— Так, — кивнула Лавінія та помахала йому.

Ендовер підвівся, уклонився й вийшов зі своєї ложі. Вже через якусь мить він власною персоною був біля них і поцілував руку кузині.

Тепер Лавінія побачила Лавлейса — стояв у партері й дивився на неї. Він теж зник з поля зору, і вона здогадалася, що Лавлейс підійде поговорити з нею. Вочевидь, він не помітив герцога неподалік у тіні.

Річард і містер Флемінґ вийшли з ложі, залишився тільки Чарльз Голт, захопивши всю увагу місіс Флемінґ. Хоч би Трейсі пішов звідси! Як вона взагалі може відповісти Лавлейсу, поки тут засів Його Світлість.

Капітан Лавлейс постукав у двері. Вона одразу запросила його ввійти і прикинулась здивованою. Його Світлість прижмурено глянув на неї, швидко зиркнув на Лавлейса, що помітно розгубився через присутність герцога. Ані тіні емоцій не було на цьому безпристрасному обличчі, але Лавінії братова поведінка здалася просто зловісною — от мовби він розгадав її наміри й готовий був їх розбити. Вона дивилась, як він посміхається до Лавлейса, як припрошує сідати. Чи то випадково, чи умисне, але він розмістив крісла так, аби сидіти між нею і капітаном. Він уміло зав’язав розмову з місіс Флемінґ і переставив сцену по-своєму.

От уже й Лавінія мусила слухати люб’язного містера Голта, Лавлейс тим часом, як вона побачила краєм ока, став жертвою її кузини. Леді Лавінія не могла з ним ані заговорити, ані навіть знаку подати не наважувалася, так вправно Його Світлість керував цією сценою. Тепер Лавінія уже була цілком упевнена, що він таки керує. Він якось здогадався про її намір переговорити з Лавлейсом цього вечора, і робить усе, щоб їм завадити. Як саме він про це довідався, вона й уяви не мала, але надто добре його знала, щоб дивуватися. Він зробить все, що тільки зможе, аби не дати їй зганьбитися. Це Лавінія також знала. Сам він хоч би як там уже поводився, а от поведінка сестри мусить бути поза плітками і підозрами; він знайде спосіб розлучати їх з Лавлейсом, поки не зможе остаточно позбутися залицяльника. Вона не знала, як він це зробить, але й не сумнівалася, що свого він доможеться. І тоді їй доведеться залишитися з Річардом... Річардом, який її не хоче. Якби Трейсі пішов! Ах! Він підводиться!

Його Світлість Ендовер уклінно запросив Лавлейса скласти йому товариство в його ложі. Жодних відмов і слухати не хотів. І ось тріумфально забрав полоненого до себе.

За хвилину в ложу повернувся містер Флемінґ. Третій акт почався саме тоді, коли прийшов Річард і тихо сів на своє місце. Вистава тривала. У наступному антракті в її ложу не прийшов ні Трейсі, ні Лавлейс. Зі свого місця Лавінія бачила, як Трейсі представив Лавлейса Ендрю. Вона тільки здогадувалась, як майстерно Його Світлість тримає капітана біля себе...

Прийшов вклонитися і лорд Ейвон, який усього тиждень тому повернувся з Бата. Він має що розказати дорогій леді Лавінії. Як Чамлі з Формутом наважилися битися на дуелі на полях Півмісяця[91] і як їх заарештували. Яким скаженим був Красень, але як літа даються взнаки і як перешіптуються про те, що міць його слабне. У будь-який інший час це надзвичайно зацікавило б міледі, але тепер це здавалося їй нудним і навіть дратувало.

Вистава тривала. Скраб і Боніфейс грали так, що регіт у залі не вщухав; усі, окрім Річарда і його дружини, були в захваті. Незрівнянній Кітті не вдалося привернути увагу Лавінії. Чи зможе Лавлейс заговорити з нею в останньому антракті? Турботливе питання місіс Флемінґ розворушило її, і вона вимушено всміхнулася — нічого, мовляв, особливого, трохи болить голова — і продемонструвала зацікавленість п’єсою. Ще один антракт: чи він прийде? Вона відчула руку в себе на плечі. Річардів голос пролунав дуже ввічливо:

— Тут трохи душно, моя люба. Може, прогуляєшся на свіжому повітрі?

Їй до нестями хотілося схопити його за руку, але вона стримала себе. Невпевнено підвелася. Місіс Флемінґ поставила крапку.

— Аякже. Це так дбайливо, містере Карстерз! От і я хотіла б прогулятися між усіма цими людьми! Чарльз пропонує нас супроводжувати! Що скажеш, Лавві?

— Радо погоджусь, якщо вам так ліпше, люба кузино.

— Тоді ходімо, дорогенька. У Чарльза є по руці на кожну, тому можемо лишити наших чоловіків, хай балакають.

Вони вийшли в широкий коридор і рушили до фойє. Там Лавінію побачив лорд Марч — вона завжди його цікавила, він підійшов і запропонував товариську руку. Лавінія вдячно прийняла, бо ж так врятувалася від прісних теревенів містера Голта. Вони з Марчем рушили туди, де сиділа його мати та містер Селвін. Хтось приніс їй келих з ратафією[92], а Монтеґю підійшов поговорити.

Річард, щойно ступивши за двері ложі, зразу попав у руки Його Світлості Ендовера.

— О! Дік!

Річард відповів холоднокровно.

— Ви хотіли поговорити?

Трейсі побачив, що наближається містер Флемінґ.

— Тільки запитати, чи можна буде з вами під’їхати на Ґросвенор-сквер? Хотів би сказати вам дещо важливе.

— Звичайно, — вклонився Річард і повернув собі в другий бік.

Лавлейс, якому нарешті вдалося вирватися з бельмануарівських пазурів, поспішно шукав Лавінію. Не знайшовши її в ложі, подумав, що вона мусить бути у фойє, тож треба якось пробитися туди. Як тільки вона його побачила, поставила свій келих і зірвалася на ноги.

— О, капітане Лавлейс! Ви прийшли, щоб провести мене на моє місце? Я майже не бачила вас за цілий вечір. Ні, Маркгеме, не мусите йти зі мною! Ні, ні, і ви, мілорде! Мадам... — Вона зробила реверанс старій герцогині й пішла геть, спираючись на Гаролдову руку.

Коли обоє опинилися в порожньому коридорі за ложами, він палко глянув на неї.

— Ну що, моя найдорожча? Що?

Лавінія сумно скривилася.

— Так, — мовила, — мені доведеться поїхати з вами.

Це прозвучало майже приречено, але він вдавав, що не помітив цього.

— Лавініє! Ви справді готові на це?

— Так, — підтвердила ще пригніченішим голосом.

— Моя прекрасна! Ви справді поїдете? Коли? Зараз?

— Зараз... О, ні, ні!

— Люба, чим швидше, тим краще. Я розумію, що це для вас надто серйозний крок, аби робити його поспіхом, але, повірте, саме так буде наймудріше. Можете виїхати завтра?

Її великі очі округліли.

— Ні! Ні! Я... Я не можу покинути Діккі так скоро! — І захлипала.

— Але, Лавініє, найдорожча! Ви ж не хочете лишитися з ним? — вигукнув він.

— Та ж хочу! — відповіла вона. — І зовсім не хочу його покидати!

Від цих убивчих слів йому аж мову відняло.

— Ви... Господи милий, та що ви таке кажете!? Ви кохаєте мене!

— Ні, не кохаю! — відрізала вона. — Я завжди к-казала вам, що не к-кохаю. Я кохаю свого чоловіка!

— Та то якесь божевілля! — вигукнув він. — Якщо кохаєте його, то чому тоді погоджуєтеся тікати зі мною?

Вона докірливо глянула на нього.

— Бо більше нема з ким, — мовила понуро.

— Боже мій! Що...

— Я мушу з кимось утікати, бо Дік н-не кохає мене більше... Розумієте? Я поїду з вами і постараюся бути доброю жінкою.

Він тут же поцілував їй руку.

— Наймиліша! Я таки думаю, що ви не при собі. Та завтра ви вже будете думати інакше. Бо ж насправді ви не кохаєте Карстерза.

Вона затято стиснула вуста, високо, по-королівському закинула голову.

А він тривожно дивився на неї.

— Якщо ви дійсно кохаєте його, то це безглуздо — тікати зі мною, — промовив.

Стиснула пальцями його за зап’ястя.

— Але я мушу! Ви не розумієте, Гаррі! Ви мусите мене забрати! Хіба ви не хочете бути зі мною?

— Звичайно, хочу, але не тому, що вам забаглося втекти з дому. Це все стає якимсь безглуздям!

— Це все жахливо... жахливо! Ніколи в житті я не була такою нещасною! Як би я не хотіла бути такою нерозважливою та себелюбною!

Лавлейс замислився на мить, вони саме підійшли до її ложі, та оскільки люди стали повертатися на свої місця, він відчинив двері і провів її всередину.

— Послухайте, люба! Це найбожевільніший план, який я бодай колись чув, але якщо вже ви наважилися, то мусите йти до кінця. Приходьте завтра ввечері до мене додому! Беріть із собою якомога менше багажу. В мене все готово, ми одразу ж виїдемо до Дувра. Згодом, як мине час, то ви, сподіваюся, забудете Річарда й трохи прихилитеся до мене.

— Ви дуже, дуже добрі, Гаррі! Я все так і зроблю, як ви кажете, і ще — мені дуже шкода, що від мене стільки прикрощів! Я для всіх якесь суцільне лихо, краще б я вмерла! Ви ж насправді мене не кохаєте, і я буду тільки тягарем!

— Але я таки кохаю вас! — запевнив він її, але в глибині душі гірко шкодував, що аж так палко закохався. — Тепер я покину вас, серце моє, бо ваш чоловік може повернутися будь-якої миті. — Він легенько поцілував їй руки. — A demain[93], найчарівніша!

Як вона досиділа останній акт, поняття не мала. Лавінія так хотіла повернутися до свого затишного дому, який уже ось-ось перестане бути її домом. Тепер голова в неї боліла так само, як у Річарда боліла вже тижнями. Понад усе їй хотілося припасти до плеча свого чоловіка, ось воно тут — таке рідне, хотілось захисту його обіймів. Але ж Дік закоханий в Ізабеллу Феншо, думала вона, тому їй слід сидіти прямо і незворушно та всміхатись у відповідні моменти.

Нарешті вистава скінчилася! Завіса опустилася перед Арчером, той кланявся, а зала заходилась тупотінням та оплесками. Завіса знову піднялася... Що? Ще не кінець? Але, ні! Це тільки містер Ґаррік виводить місіс Клайв. Коли ж уже нарешті кінець?

Місіс Флемінґ підвелася, отже, пора йти. Хтось накинув Лавінії на плечі плаща — Річард, востаннє. Містер Голт провів і посадив їх із кузиною до екіпажу. Він сам і містер Флемінґ взяли собі портшези, тож з дамами поїхали тільки Річард і Трейсі. Флемінґи мали ночувати в друзів на Брук-стріт, якраз неподалік од Ґросвенор-сквер, тож коли вони висадять Гаррієт, залишиться проїхати всього кілька ярдів.

Лавінія замислилася, чому Трейсі вирішив поїхати саме з ними. Чого йому треба? Може, хоче попередити Річарда про її намір втекти? Але ж він так мало знає, як воно все насправді!

Вже у Вінчем-Гаусі вона спинилася перед сходами, перш ніж піднятися до себе, і побажала чоловікам добраніч. До Трейсі просто кивнула, але Дікові простягнула руку. Він узяв її долоню, поцілував. Лавінія зауважила, які холодні в нього пальці і які вогненно гарячі вуста. Він випустив руку, і леді повільно рушила до своєї кімнати.

Його Світлість спостерігав за нею крізь лорнет. Коли вона зникла з поля зору, герцог озирнувся і критично глянув на Річарда:

— Якщо ви тільки так цілуєте жінку, то я співчуваю Лавінії.

Річард стиснув губи. Він узяв запалений свічник і повів Його Світлість до вітальні.

— Я припускаю, ви прийшли не про це зі мною поговорити?

— І правильно припустили, Річарде. Я прийшов відкрити вам очі.

— Ви занадто добрий.

Його Світлість поклав капелюха на стіл і сів на бильце крісла.

— Хтозна, може, я й такий. А вас, певно, зацікавить той факт, що Лавінія має намір утекти з нашим галантним другом капітаном.

Річард уклонився.

— Ви знали це? — здивувався герцог.

— Безперечно.

Ендовер глипнув на нього.

— То чи можна запитати: а як ви збираєтесь цьому запобігти?

— Ніяк.

Вираз обличчя Його Світлості годі було описати. На мить йому відібрало мову, а потім повернувся його лютий сарказм.

— Ну то хоч не забудьте провести її до карети! — протягнув він. — З вами тут, їй-богу, здуріти можна!

— Мені шкода. Але на таке є рада, — значущо відповів Карстерз.

Трейсі проігнорував цей натяк.

— Я бачу, вам байдуже до того, втратите ви її чи ні? Як і до того, що вона зганьбить своє ім’я?

— Моє ім’я, гадаю.

— Наше ім’я! Хіба можна ще якось зганьбити ваше ім’я?

Річард побілів, і його рука інстинктивно потягнулася до шпаги.

Трейсі дивився на нього.

— Ви гадаєте, що я поганитиму своє лезо об вас? — спитав він зовсім тихо.

Річард забрав руку з ефеса, вперся очима в лице співрозмовника.

— Ви знаєте? — нарешті спитав він цілком спокійно.

— Ви дурень, — лагідно відповів Його Світлість. — Ви дурень, якщо гадали, ніби я не знав цього одразу.

Річард притулився до камінної полиці.

— Ви ніколи не вважали мене невинним? Ви знали це ще того вечора? Ви здогадалися?

Герцог глумливо посміхнувся.

— Знаючи обох Карстерзів, я міг запідозрити тільки вас, — проказав зневажливо.

— Боже мій! — скрикнув Карстерз. — Чому ж ви не сказали про це раніше?

Очі герцога широко розкрилися.

— Це вас засмутило... еге? Я знав, що так і буде. Я спостерігав за вами, угу. А ці дурні навіть не подумали зазирнути глибше. Усі як один повірили, що Джон — махляр. Джон! Вони слухняно це проковтнули і ніколи й не здогадувалися про правду.

— Принаймні ви не повірили?

— Я? Та ні. Знаючи вас як слабодухого дурня, а його — як дурня донкіхотського покрою, — я одразу все зрозумів.

— А проте, ви скинули провину на нього, а я, їй-богу, так хотів, щоб ви мене викрили!

— Отже, ви й самі тоді це зауважили. Зізнаюся, що не розумів того героїзму. Та й чому я маю лізти не в своє діло? Які докази я мав?

— Чому ви бодай не заперечили? Яким був ваш мотив?

— А по-моєму, це ясно як божий день.

Річард збентежено втупився в нього.

— На Бога, Річарде, ви справді трохи тупий. Чи ж я не сказав, що Джон — дурень донкіхотського покрою? Але хіба я казав, що він слабодухий?

— Тобто... ви хотіли, щоб Лавінія вийшла заміж за мене, а тоді — вичавити з мене все, що вам заманеться? — поволі вимовив Карстерз.

Тонкий ніс Його Світлості наморщився.

— Ви грубіян, — дорікнув.

— То вам було вигідно, щоб Джек став вигнанцем? Ви гадали, що я загребу його гроші. Та ви... ви...

— Мерзотник? Але ж визнайте, що я принаймні чесний мерзотник. А ви — нечесний святий. Краще вже буду сам собою.

— Я знаю, що в цілому світі годі знайти когось настільки ницого, як я! — люто відрізав Карстерз.

Його Світлість відверто глузував:

— Дуже мило, Річарде, але, по-моєму, трохи пізно. — Замовк, мовби щось раптом спало йому на гадку. — Тому, певно, ви й дозволили Лавінії покинути вас? Ви відкриєте правду в п’ятницю, так?

Річард кивнув.

— Я не маю права її тримати. Вона обирає свій шлях.

— Вона знає? — різко.

— Вона завжди знала.

— Зараза! А я й не здогадувався! — Він помовчав. — Так, я розумію шляхетність вашої настанови щодо неї. Дуже шкода, але не зможу вам потурати. Хоч би там що, я не дозволю сестрі занапастити себе.

— Вона однаково себе занапастить — якщо залишиться зі мною.

— Пхе! Спливло сім років — кому тепер яке діло, хто з вас тоді змахлював? Хоч раз поведіться по-чоловічому і зупиніть її!

— Вона кохає Лавлейса!

— То що з того? Вона легко вгамується.

— Ні. Я не можу попросити її залишитися... Це надто себелюбно.

Його Світлість розгнівався.

— Їй-богу, ви дурень! Та попросіть її! Примусьте! Викиньте Лавлейса зі свого дому й перестаньте вже врешті корчити героя!

— По-вашому, я хочу її втратити? — вигукнув Карстерз. — Я тому не стану їй на дорозі до щастя, бо надто її кохаю!

Герцог крутнувся і взяв капелюха.

— Шкода, що не зможу приєднатися до вашого героїзму. Певно, доведеться мені взяти справу в свої руки, як завжди. Господи, але ви мусите привчити її до послуху, мій добрий Діку! Лавінія водить вас за ніс, відколи ви побралися, а вона з тих жінок, які хочуть пана! — Він підійшов до дверей і відчинив їх. — Я прийду завтра і сподіваюся застати вас уже розсудливішим. А вони збираються втікати аж десь під вечір, я знаю, що Лавлейс обіцяв на третю завітати до Маллабі. Є час завадити їм.

— Я не втручатимуся, — повторив Річард.

Його Світлість глумливо посміхнувся.

— Ви вже сказали. Тепер це моє завдання. На добраніч.