Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XVIII З’являється капітан Гаролд Лавлейс

Наприкінці серпня, після помірно тихого літа на селі, леді Лавінію знов охопило бажання податися до міста, бажання розваг. Вона й слухати не хотіла застережень Річарда про жахливий стан доріг, заявляючи, що її нічого не обходить і що вона конче має поїхати до Лондона. Після тих наполягань він поступився й пообіцяв узяти її з собою наступного тижня, а потай тішився, що й так спромігся довгенько втримати її у Вінчемі, та ще й у порівняно веселому настрої. Лавінія ж вельми зраділа, без кінця його цілувала, дорікала самій собі за таку нестерпну вдачу і заходилася готуватися до подорожі.

Дороги виявилися ще гіршими, аніж передбачав Річард: двічі карета ледь не перекинулася, а в багні застрягала повсякчас, тож пасажири перетерпіли чимало незручностей. Карстерз їхав збоку біля важкого екіпажу, де була дружина, її покоївка, крихітний песик, а також незліченні картонні коробки і маленькі згортки. Незважаючи на прикрощі через постійні зупинки, подорож його дуже тішила, бо Лавінія була в чудовому настрої, а на кожну невдачу відповідала бешкетливим сміхом та якимись дотепами. Навіть коли в одному заїзді в її спочивальні страшенно зачадів димар, вона не розлютилася, як очікував Річард, не нагримала ні на кого і не закричала, що більше жодної миті не пробуде під цим дахом, а натомість хіба трошки засмутилась і попросила «любого Діккі» зайняти її кімнату, а вона, мовляв, переночує в його: тоді вранці вона знайде його засушеного й закоптілого! І в гарному настрої Лавінія спустилася з ним пообідати, заявивши, що куріпки незрівнянні, випічка — чисто тобі французька, а вино на диво стерпне як на таке огидне місце, і все смішила його своїми дотепами й витівками, аж доки не пора було спати.

Мандрівка була, і мусила бути, дуже довга, не лише через бездоріжжя, а й тому, що міледі, як тільки бачила десь шипшину, що звисала з живоплотів, так зразу й зупиняла карету, аби нарвати трохи собі. А потім вона з Річардом якийсь час ще йшла пішки: він вів за вуздечку коня, а карета котилася за ними. Усе це було дуже ідилічно, і Річард почувався на сьомому небі від щастя.

Коли врешті-решт вони прибули до Вінчем-Гаусу, у Мейфейр, то виявили, що слуги, приїхавши на тиждень швидше, часу не гаяли. Ще ніколи, як прихвалила Лавінія, будинок не бував таким гостинним — таким ідеально прибраним.

Один з її чорношкірих пажів підніс мавпенятко і, низько кланяючись та шкірячись, пробурмотів: «Подарунок маси[59]».

Леді Лавінія кинулась обіймати свого Діккі: як же він здогадався, що вона вже сто років мріяла про мавпенятко? Звісно, вона тільки раз чи два про це прохопилася. О, він найкращий чоловік! І вона в екстазі протанцювала аж до своїх покоїв.

До міста повертався бомонд, і коли через кілька днів Карстерз супроводжував свою дружину до Ренелських садів[60], то обоє, як і сподівалися, застали там багато і дуже веселого люду. На деревах висіли ліхтарі, хоча було ще видно; безупинно вигравали скрипалі; нескінченно вибухали феєрверки; літні будиночки виблискували свіжою фарбою, а весь павільйон світився.

Втіху леді Лавінії посилювало усвідомлення своєї вроди та ошатності своєї сукні з грузинського шовку та з золотою сіточкою. Коси вона напудрила, локони, перевиті гофрованими мережаними стрічками, звисали над скронями, голова була прикрита сірою відлогою від плаща. Її палантин був вишитий золотим, під колір сукні, а закріпила його вона брошкою з рубінами. З рубінами були і сережки, такі довгі, аж перехожі жінки заздрісно озиралися; великими червоними каменями виблискували й браслети поверх довгих рукавичок. Зовнішністю Річарда вона теж була задоволена й розмірковувала про те, що він, коли захоче, може навіть дуже модно вбиратися. У своєму бордовому оксамитовому костюмі чоловік був дуже показний, а його золоті годинники на ланцюжках були просто розкішні.

Не минуло й десяти хвилин, як навколо нових гостей у Садах зібрався гурт чоловіків, зачарованих прекрасною леді Лавінією, і кожен старався якось висловити свій захват. Один приніс їй стільця, другий — склянку негусу[61], а інші пожадливо крутилися довкола неї.

Зашарівшись від такого тріумфу, міледі подала руку містерові Селвіну, колишньому палкому залицяльникові, посміялася з його витонченого компліменту: мовляв, він просто демон-спокусник, і їй точно не можна слухати таких лестощів!

Сер Ґреґорі Маркгем, який приніс їй негус, виявилось, буквально щойно повернувся з Парижа. Почувши це, вона на півслові урвала розмову з причарованим французьким шевальє і звернулася до Маркгема, піднімаючи на нього небесно-сині оченята і стискаючи обтягнуті рукавичками долоньки:

— О, сер Ґреґорі, Париж? То скажіть же мені... будь ласка, скажіть... чи не бачили ви там мого любого Диявола?

— Так, мадам, бачив, — відповів Маркгем, передаючи їй склянку. Вона пригубила негус і передала келиха шевальє, щоб той потримав його.

— То тепер я просто закохана у вас! — скрикнула вона. — Як він там і коли ж повернеться до Англії?

Сер Ґреґорі всміхнувся.

— Звідки мені знати, — протягнув. — Гадаю, мсьє s’amuse[62].

Вона грайливо помахала перед ним віялом.

— Ви страшна людина! — вигукнула. — Як можна так говорити?

— Бельмануар? — спитав лорд Д’Еґмонт, вертячи тростину. — Захопився тою Помпадур, здається... не при вас кажучи, леді Лавві!

Віяло випало з рук Лавінії.

— Помпадур! То він має бути обережний!

— Гадаю, між його величністю і чарівною Жанною вже сталось якесь непорозуміння через Диявола. Відтоді, кажуть, вона до нього охолола.

— А я чув, що ця мадам йому надокучила, — сказав Маркгем.

— Ну, добре, як би там не було, я рада, що з цим уже покінчено, — підсумувала Лавінія. — Це дуже небезпечна гра — залицятися до фавориток Луї. О, mon cher[63] шевальє! Я ледь не забула про вас! Але я певна, що й ви теж могли б розказати чимало всякого паскудства про нашого Ґеорґа, чи не так? Ох, і ви тримали мій негус увесь цей час? Який ви невимовно великодушний! Зараз я його вип’ю, а Джуліан забере склянку... Вуаля! — Вона вручила келих Д’Еґмонту, бешкетливо глянула на Селвіна, що стояв за її стільцем, і ляснула його віялом по пальцях.

— От капосний Ви ще довго будете вишіптувати мені на вухо ці безсоромності? Я обіцяла більше цього не слухати! І не сміятимуся з них! Сер Ґреґорі, ви мені не відповіли. То коли повернеться Трейсі? На вечірку в Кавендішів[64] цієї середи? Ах, ну скажіть «так»!

— Звичайно, я скажу «так», чарівна мучителько! Але, як по правді, то Трейсі, коли я його бачив, ні словом не обмовився, чи повернеться до Лондона.

Вона надула губи і невдоволено скривилася.

— Тепер я ненавиджу вас, сер Ґреґорі! Його ж немає ще з травня! О Джуліане, ви вже повернулися? То проведіть мене тепер до феєрверка. О, моє віяло! Де воно? Воно десь тут випало... Селвіне, якщо ви його взяли... о Діккі, воно в тебе! Дякую! Бачиш, я йду з Джуліаном, а ти можеш позалицятися до місіс Клайв — дивись, вона йде сюди... Аякже, можеш, і я не ревнуватиму! Чудово, Джуліане, я йду! Шевальє, сподіваюся побачити вас на вечірці цієї середи, але чекаю на ваш візит ще перед тим.

Француз аж засяяв.

— Мадам занадто добра. Чи можна мені завітати до Вінчем-Гаусу? Vraiment[65], до того часу я не житиму, а животітиму! — і чутним усім шепотом він повідомив Вайлдінґа: «Miladi est ravissante! Mais ravissante[66]».

Леді Лавінія оперлася на руку вдоволеного кавалера, зустрічаючи на шляху безліч поклонів і захоплених поглядів, та рушила собі далі, залишивши свого чоловіка, але той не залицявся до прекрасної Кітті, як йому було пораджено, а попрямував до павільйону в товаристві Томаса Вайлдінґа і Маркгема.

Д’Еґмонт повів міледі однією зі звивистих алей, і невдовзі вони вийшли на чималий лужок, де снували люди різних станів. До цих двох приєднався брат Лавінії — полковник лорд Роберт Бельмануар — розкішно вбраний джиґун. Побачивши сестру, цей рум’янощокий молодик не міг втаїти подиву, але низенько вклонився.

— Моє шанування... Лавініє!

Міледі трохи недолюблювала свого брата й у відповідь тільки кивнула.

— Приємно тебе побачити, Роберте, — церемонно проказала вона.

— Саме це слово «приємно» ніяк не виражає моїх почуттів, — відповів полковник тим розтягнутим неприємним голосом, властивим також герцогові. — Моє шанування, Д’Еґмонте. Я думав, Лавві, ти на селі?

— Річард привіз мене в місто минулого вівторка, — відповіла.

— Як необачно! — відпустив шпильку полковник. — Чи він не мав вибору?

Вона сердито задерла голову.

— Якщо ти надумав бути отаким капосним, Роберте, то прошу, не затримуй мене! — спалахнула вона.

Д’Еґмонт зовсім не розгубився від цього обміну люб’язностями. Він занадто добре знав родину Бельмануарів, аби почуватися незручно під час їхніх суперечок.

— Ми його покидаємо? — усміхнувшись запитав він.

— Так, — скомандувала вона. — Він хоче бути капосним.

— Люба сестричко! Навпаки, я певний, що можу підкинути тобі дещо з розваг. Лавлейс у місті.

— Капітан Гаролд? — перепитала недовірливо.

— Саме він.

— О Боб! — вона імпульсивно висмикнула пальці з долоні Джуліана, подаючи руку полковникові. — Я мушу негайно його побачити! Швидше, Джуліане, дорогий мій... ідіть і знайдіть його... і скажіть йому, що я, Лавінія, хочу його бачити! Ви ж знаєте його, так? Я так і думала. Хай біжить до мене негайно!.. Негайно!

Д’Еґмонт дуже засмутився тим, що прогулянка з його богинею так зненацька обірвалась, але він поцілував їй руку і змирився.

— Ага. Я знав, що це тебе потішить, — зауважив лорд Роберт і мугикнув: — Ну і дозволь показати тобі стілець... два стільці... навіть цілий ряд стільців... прямо за тобою.

Вона сіла, схвильовано балакаючи.

— О, це ж уже років п’ять минуло, відколи я бачила Гаррі! А він змінився? Боже милий! Та він же сприйматиме мене як стару каргу! А він довго пробуде в місті, от цікаво?.. Любий Бобе, поглянь-но на тих леді, прямо за мною!.. Господи Боже, що за несусвітні зачіски! Ще й вишневі стрічки!.. А скажи мені, Бобе, де ти зустрів Гаррі Лавлейса?

Полковник зовсім не слухав її монологу, а все кидав палкі погляди надзвичайно сором’язливій дівчині, яка повисла на руці свого батечка, і лиш коли той джентльмен припинив розмову з однією гладкою вдовою, зненацька знову глянув на сестру.

— Що ти там кажеш, Лавві?

— Це просто зухвальство — ти мене зовсім не слухаєш! Я питала, де ти зустрівся з Гаролдом.

— Де я з ним зустрівся? Дай-но поміркую... Де ж я його зустрів? О, згадав! У «Какао-дереві», два тижні тому.

— А він змінився?

— Зовсім ні, люба сестронько. Він, як завжди, безголовий, необачний відчайдух. І нежонатий.

— Як чудово! О, як я буду рада знову його побачити!

— Тобі треба познайомити його з Річардом, — глузливо сказав полковник, — як своє колишнє захоплення.

— Справді, треба, — погодилася вона, пропустивши цей сарказм повз вуха. — О, я бачу його! Дивись! Іде по траві!

Вона підвелася привітати високого привабливого білявого молодого гвардійця, який швидко наближався до неї, і зустріла його реверансом — так, як уміла тільки леді Лавінія, — велично й кокетливо водночас.

— Капітане Лавлейс! — простягнула йому руки.

Лавлейс схопив їх і нахилився так, що м’які, напудрені кучері його вільної перуки поспадали йому на обличчя.

— Леді Лавініє!.. Чарівниця!.. Навіть слів не доберу! Просто онімів!

— І я!

— У такому разі, — протягнув полковник, — ваше товариство навряд чи мене розважить. Прошу вас, дозвольте мені піти! — Він уклонився та попрямував од них з особливою зловтіхою на вустах.

Лавінія і Лавлейс знайшли два стільці, трохи оддалік від інших, і сіли, схвильовано розмовляючи.

— Капітане Лавлейс, я певна, що ви мене забули? — стала кокетувати.

— Ніколи! — одразу відповів він. — Хоч ви майже розбили мені серце!

— Ні, ні! Я не розбивала, і гадки не мала завдати вам болю.

Він недовірливо похитав головою.

— Ви мене відкинули, щоб вийти за іншого: скажете, що й гадки не було?

— Ах, ви, капосний Гаррі!.. А ви ще не одружилися?

— Я? — Витончене його обличчя скривилися стражденно й нажахано. — Я одружився? Ні! Я завжди вірний своєму першому коханню.

Вона розкрила віяло й утішено засміялася.

— О! Завжди, Гаролде? А тепер скажіть-но правду!

— Майже завжди, — виправився він.

— Негідник! Визнаєте, що у вас бували грішки?

— Такі дуже незначні, моя люба, — почав було виправдовуватися. — І присягаюся: як тільки я приїхав до Лондона, то найперше, що зробив, навідався до Вінчем-Гаусу. Уявіть моє розчарування... мій невимовний смуток (а я ще й перед тим програв тисячу у фараон), коли я знайшов мушлю порожньою, а Венеру...

Вона обірвала його, замахнувшись на нього віялом.

— Сер! Ви сказали: найперше, що ви зробили, — це відвідали мене!

Він усміхнувся, струсонувши локонами.

— Я мав би сказати: найперше, що я зробив важливого.

— Ви не вважаєте втрату тисячу гіней важливою? — замислено спитала вона.

— Ну... навряд чи. Треба радіти життю, а що таке тисяча, якщо подумати? Я з того ще й потішився.

— Так! — видихнула вона, її очі сяяли. — Я теж так вважаю! Хіба вміє втішатися той, хто не ризикує і не переводить грошей? Але годі! — вона стенула плечем і змінила тему. — А ви бачили Трейсі останнім часом?

— Бачив його на придворному балу, коли відвідував Версаль, але не мав нагоди поспілкуватися. Я чув, він дуже популярний у Парижі.

— Аякже! — гордо сказала вона. — У нього французький шарм... Я так хочу його побачити, але боюся, він і не думає повертатися. Знаю, що він кілька місяців тому обіцяв приїхати на вечірку до герцогині Девонширської. Тоді ще навіть дати не визначили. Вона так обожнює Трейсі, але я й не сподіваюся його там побачити. — Вона зітхнула й затупотіла по землі ніжкою, взутою в черевичок з алмазною пряжкою. — Гаррі, мені холодно! Проведіть мене до павільйону! Там точно вже танці... і Діккі має там бути.

— Діккі? — перепитав він. — Діккі! Лавініє, не кажіть, що це ще один претендент на ваше серце!

— Зле, брутальне створіння! Та це ж мій чоловік!

— Ваш чоловік! Enfin[67]...

Вона кинула на нього погляд, у якому змішалося кокетство з докором.

— Тепер ви, напевно, вже заспокоїлися?

— Звісно ж! Чоловік? Яка дрібниця!

— Мій чоловік не дрібниця! — засміялася вона. — Я дуже його люблю.

— Це вже серйозно, — спохмурнів він. — Це, правда, зовсім немодно?

Вона зустріла його задиркуватий погляд й опустила очі.

— Капітане Лавлейс, проведіть мене до павільйону.

— Чарівна мучителько, коли ви вже перестанете мене так називати!

— Гаролде, я справді змерзла! — поскаржилась вона і відсмикнула руку від його уст. — Ні, ні! Люди побачать... Гляньте, повертається мій ненависний брат! Кажу вам, я не збираюся залишатися тут і вислуховувати його противні, глузливі коментарі!.. Ходімо!

Вони йшли разом по траві, перекидаючись гострими дотепами, які він пересипав екстравагантними компліментами, сповненими класичних натяків, а вона — задоволеним хіхіканням і глузливим вуркотінням. Так вони й дійшли до павільйону, де грали музики для охочих танцювати і де зібралася більшість товариства, бо надворі холоднішало. У кінці залу стояли столи, за якими представники обох статей грали в кості й карти, пили склянками бургундське або негус, чоловіки виголошували тости за дам, а жінки відповідали на тости грайливістю й низькими реверансами.

Лавінія відкинула свій каптур і розправила пера, тоді струснула гофрованими спідницями й розправила їх. Розгорнувши віяло, вона дуже величаво, з високо піднятою головою пішла вперед, її пальці в рукавичках ледь торкалися оксамитового рукава Лавлейса. Річард, помітивши рух у залі, глянув угору і побачив дружину. Її супутника він не впізнав, але з радісного сяйва в очах міледі й щасливої усмішки на вустах було цілком зрозуміло: це той, з ким вона була дуже рада зустрітися. Це була добра нагода роздивитися Лавлейса. Цей незнайомець і Лавінія виглядали гарною парою, і Річард мимоволі замилувався тонким, вродливим обличчям, сірими всміхненими очима, гарно закроєним ротом і рішучим підборіддям. Це не був один із белькотунів, отих розмальованих хатніх цуциків Лавінії: попри жіночні кучері, зразу було видно, що в цього чоловіка є характер і сила волі, та ще й дуже вишукані манери. Річард бачив, як Лавінія спаленіла і ляснула віялом капітана по кісточках пальців у відповідь на якесь зауваження, і серце його тьохнуло. Він підвівся й пішов до них.

Леді Лавінія мило всміхалася чоловікові і дещо по-власницьки поплескала його по руці.

— Діккі, любий, я зустріла старого друга — дуже старого друга! Правда ж, це радість? Капітан Лавлейс — містер Карстерз.

Обидва чоловіки вклонились один одному, Річард — неохоче, капітан — з поблажливою bonhomie[68].

— Сер, визнаю, що я — вірянин у святині, де ви, безсумнівно, первосвященик! — зухвало мовив він і знову вклонився, цього разу — міледі.

— Ви один із багатьох, сер, — усміхнувся Річард.

Тут до них підійшла леді Деверо і з надто вже показовою прихильністю поцілувала Лавінію.

— Моя дорогенька! Моя люба Лавінія!

Леді Лавінія підставила їй напудрену щоку.

— Дорогенька Фанні, яке щастя знову бачити вас! — заворкотала вона. Через плече вона зиркала на величезну куафюру[69] своєї товаришки, на її завиті, напудрені локони та штучні квіти, вмощені на тому громадді.

— Але, янголя моє! — вигукнула леді Деверо, відступаючи на крок, аби роздивитись її, — ви, певно, хворіли?

— Як дивно! — усміхнулася Лавінія. — Я хотіла спитати у вас те саме, моя люба! Це все, напевно, роки. Ми обидві вже аж таке старе луб’я? — Вона повернулася милим личком до чоловіків і всміхнулася.

Посипалися компліменти, і леді Деверо, яка усвідомлювала, що її обличчя, хворобливо-жовтувате, навіть попри рум’яна і пудру, видається ще гіршим супроти рожевого личка Лавінії, сердито відвернулася, але таки попрохала «найдорожчу Лавві» піти з нею зіграти партію у фараон. Та Лавінія, як з’ясувалося, хотіла подивитися на те, як кидають кості за столом Річарда: вона запевняла, що неодмінно стане запорукою його успіху.

— Не сумніваюся, люба, — відповів чоловік, — але я цього вечора не граю. Може, ти спробуєш щастя зі своїм Бобом? — Він кивнув туди, де за столом розвалився полковник, тримаючи скриньку з гральними костями.

Лавінія надула губи.

— Ні, я хочу, щоб ти грав!

— Марно, леді Лавініє! — протягнув сер Ґреґорі. — Цього вечора Річард мов той диявол.

Селвін, потрясаючи гральними костями, спинився і з невинним здивуванням в очах озирнувся на Маркгема, потім поволі розвернувся і зі ще більшим зачудуванням пильно подивився на похмуре, майже суворе обличчя Карстерза. Він знову почав трясти кості і, підібгавши губи, вперся зором на свого супротивника.

— Чи це той самий? — удавано-пригнічено поцікавився він.

Навіть Лавінія розсміялася з усіма: не так зі слів дотепника, як через комічний вираз його обличчя та мовби загальмований роздум, з яким він розіграв цю сценку.

Хтось запропонував Лавлейсу парі, і той його негайно прийняв, тож очі Лавінії знову засяяли, коли вона змогла стежити за капітаном біля столу.

Річард пішов по якийсь прохолодний напій для дружини, а коли повернувся, то побачив, що вона схилилася над стільцем Лавлейса і, поклавши йому руку на плече, кидає кості на стіл. Лавінія сплеснула в долоні, і він почув її вигук:

— Мені таланить! О, мені таланить! Я ще кину!

Глянувши навколо, вона побачила свого чоловіка, і її обличчя спохмурніло.

— Ти ж не проти, Діккі? — благально спитала вона.

Він був проти, але не міг показатися грубим і непоступливим перед усіма цими людьми, тому засміявся і похитав головою, а тоді підійшов поближче до дружини, щоби поспостерігати за її грою.

Спинилася Лавінія вже аж коли везіння цілком покинуло її і вона втратила свою коштовну рубінову сережку, програвши її містеру Селвіну, і той дбайливо прилаштував прикрасу до нагрудної кишені жилета, пообіцявши завжди носити виграш біля самого серця. Оце тільки тоді вона погодилася покинути гральні столи, щоб потанцювати, і ще з годину Річард з насолодою споглядав, як вона перелітає через зал у менуеті з різними молодиками-денді, але найчастіше її кавалером ставав знову віднайдений Гаррі Лавлейс.