Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XVI Містер Беттісон освідчується

Містер Беттісон останнім часом ніяк не міг зрозуміти Діану. Спочатку така мила й весела, а тепер раптом стала байдужа і навіть холодна. Здавалося, вона навіть не чує його найкращих оповідок та анекдотів і двічі геть забула посміятися зі справді вдалих дотепів. Йому було прикро від того, що вона так непривітно на нього дивилася — мовби була проти його присутності в Гортон-Гаусі і взагалі не хотіла ніяких залицянь. Але містер Беттісон був ще той егоїст і, відігнавши од себе всі отакі підозри, спинився собі на тому, що Діана просто вихована бути скромною, звідси її холодність. Він і далі приїжджав у гості, і то так часто, що й дня не минало без його гордовитих кроків під будинком і без його голосу, що цікавився, як там обидві міс Боулі. Містер Боулі, який потай сподівався мати містера Беттісона за свого зятя, не дозволяв жіноцтву цуратися цих візитів і щоразу радив міс Бетті вже через кілька перших хвилин залишати молоду пару наодинці. Отже, Діані випав жереб приймати кавалера й вислуховувати його нескінченні монологи. Вона вперто його осаджувала, щоб відбити йому охоту освідчитись їй, але чи то вона була не достатньо вперта, чи то містер Беттісон занадто товстошкірий, та не минуло й двох тижнів після від’їзду мілорда, як залицяльник попросив її руки. І дістав дуже рішучу відмову, але, списавши це на кокетування, став наполягати ще люб’язніше, і то так самовпевнено, що міс Ді обурилася.

— Сер, — скрикнула вона, — здається, ви справді хибно зрозуміли моє ставлення до вас.

Містер Беттісон подивовано насупився. Він і припустити не міг, що Діана може справді відмовитись од нього. Навряд чи й вірив власним вухам, почувши такий цілковито категоричний тон, і просто сидів, вилупивши очі.

— Я прошу вас, — вела далі Діана, — прошу припинити ці постійні візити до нас. Будь ласка, не майте ці мої слова за зле, але я втомилася від вашого переслідування — інакше це не назвеш, і, даруйте на слові, вони мені вже набридли. Дивно тільки, що ви й досі не бачили, як мені спротивилася ваша увага.

— Спротивилася! — нарешті скрикнув містер Беттісон після кількох недорікуватих спроб щось сказати. — Тобто насправді ви маєте на увазі, що ви не вийдете за мене заміж?

Вона кивнула.

— Так, містере Беттісон, саме це я й маю на увазі.

— І що моя увага вам неприємна! Ну, міс Боулі! Ну, добре!

Діана дещо злагідніла.

— Мені справді шкода, що вийшло таке непорозуміння...

— Жодного непорозуміння, мадам! — враз втративши самовладання, відрізав кавалер. — І ви смієте стверджувати, що не заохочували мене приходити до вас?

— Зовсім не заохочувала!

— О, я вже бачу, що й до чого! Мене не проведеш. Це все почалося, відколи з’явився той тип!

— Містере Беттісон, я вже зовсім вас не розумію, але хочу, щоб ви покинули цю кімнату, поки не сказали нічого такого, про що потім пошкодуєте.

Він мовби й не почув цих слів.

— Вам закрутив голову цей розцяцькований чепурун... цей капосний Карр, а про нього ж то тільки й знати, що він дуже непевна особа, і...

Блискавично підвівшись, Діана підійшла до дзвінка й смикнула за нього так різко, що задзеленчало на весь будинок.

Стояла цілком незворушна, просто тобі статуя Зневаги — висока, прекрасна і розгнівана, зі стиснутими вустами та високо піднятою головою. Містер Беттісон замовк і, люто на неї зиркаючи, витирав чоло.

Стривожений Томас появився у дверях.

— Ви дзвонили, мадам?

— Проведіть містера Беттісона, — відповіла з погордою.

Кавалер незграбно підвівся.

— Я, звичайно, перепрошую, якщо сказав щось не те, — замимрив він. — Сподіваюся, ви не будете гніватися за мої слова...

— Я спробую забути ваші образи, сер. Двері, Томасе!

Містер Беттісон вийшов; кроки його лунали вже не так самовпевнено і пихато.

Двері за ним зачинилися, ще якийсь час Діана постояла на місці, а потім раптом лице її залилося рум’янцем, вона розвернулась і вибігла з кімнати, а щойно піднялася сходами до своїх покоїв, розридалася. Цю хвилину розради урвав стукіт у двері і голос міс Бетті, чи в себе, мовляв, її племінниця.

Дівчина миттю звелася й швиденько поправила кучері.

— Будь ласка, заходьте! — покликала вона якомога невимушеніше. Для повноти ілюзії, Діана стала щось собі намугикувати. Тітка увійшла.

— Я прийшла спитати, чи не в тебе моє вишиття. Ніяк не можу знайти, а ти ж точно вранці забирала його з саду в будинок.

— Так, справді, даруйте, тіточко! Ось, тут на кріслі, напевно, — і відвернулась.

Міс Бетті кинула на неї швидкий проникливий погляд і сіла на канапу, тобто йти звідси вона й не думала.

— Що сталося, люба моя? — твердо спитала вона.

Діана завзято вдавала, буцімто шукає щось у буфеті.

— Нічого, тітонько! А що могло б статися?

— Не знаю. Отому й питаю, — спокійно відповіла міс Бетті.

— Нічого не сталося, кажу вам! — Щоб довести правдивість сказаного, Діана попробувала засміятися. Спроба не вдалася й переросла в жалісне хлипання.

— Дівчатко моє, не обманюй! От уже й плачеш!

— Я... я н-ні! — вперто заперечувала Діана, заодно шукаючи свого носовичка. — Просто я підхопила нежить, ось уже третій день...

— Справді, люба? Боюся, вже довше.

— Так, може... Це ви про що?

— Може, я й помиляюся, але ти підхопила нежить того дня, коли містер Карр поїхав від нас.

Діана здригнулася.

— Тітонько, от не кажіть таких дурниць!

— Добре, дитино. Йди-но сюди, сідай коло мене і розкажи про все, — кликала міс Бетті.

Діана подумала, шморгнула носом і скорилася.

Міс Бетті пригорнула її за плечі.

— Ну, годі, годі! Не плач, солоденька моя! Що сталося?

— Цей бридкий, ненависний містер Беттісон! — захлипала Діана. — Він... він мав нахабність попросити в мене руки!

— Та що ти кажеш, дитино! Я, здається, чула, як він прийшов. То ти відшила його?

— Але спочатку він ще встиг образити мене!

— Образити тебе? Ді!

— Він... він насмілився натякнути... Хоча ні! Він таки звинуватив мене, нібито... що я без тями закохалася в містера Kappa! Закохалася!

Над її головою міс Бетті вловила своє відображення у дзеркалі.

— Оце неподобство! Але ж це таки правда?

Мовчанка.

— Хіба не так?

Дівчина схлипувала все частіше.

— Зви... звичайно, це правда, але я-як він насмілився таке сказати?

— Ді, люба моя, ти справді закохана в цього хлопчину?

— Я... я запропонувала йому взяти мене заміж... І він не захотів!

— Господи помилуй! — отут міс Бетті справді вжахнулася. — Діано моя дорога!

— Н-не так прямо... A-але він мене зрозумів... І він кохає мене! І я знову зробила б це, хоч би й завтра, якби могла... Хоч це і встид! Отак!

— Добре, добре, — стала втішати її міс Бетті. — Розкажи мені про це.

Діана підвела голову.

— А це все. І він кохає мене... Він кохає... Кохає!

— Чи він так сказав?

— Н-ні... Але я впевнена. І я кохаю його, — знов хлипання, — і скоріше вмру, ніж житиму без нього, та він не освідчиться мені через своє небездоганне минуле, і що так він був би негідником і ще там багато всякого жахливого, а мій чоловік не повинен бути... ізгоєм, поза законом, а... а мені все одно!

Здивована тітонька ледве чи могла з цього всього щось второпати.

— Тобто він був би негідником, якби попросив тебе вийти за нього? — спитала вона, пресуворо насупивши брови.

— Так. Бо він розбійник.

— Розбійник! То він тоді сказав правду? Ну, гаразд, хоч я ніколи б так не подумала! Він гарний хлопець!

Діана випручалася: її очі грізно спалахнули.

— Не смійте говорити про нього погано!

— Ні, ні... звісно, ні! Я просто здивувалася, але рада, що він таки не просив твоєї руки!

— Раді? Як ви можете бути такою жорстокою?

— Люба моя, ти не змогла б вийти заміж... за... за...

— Звичайного злочинця! — схлипувала Діана. — Я можу... можу!

— Один Бог знає, що ще він накоїв! Ох, дитино, та ж він сам сказав, що має строкате минуле!

При цих словах племінниця захихотіла крізь сльози.

— Отакої! Що тобі зараз, Ді?

— В-він ніколи не казав... «строкате».

Міс Бетті всміхнулася у відповідь.

— Ну то сумнівне.

— Я в це не вірю!

Тітка лише підібгала губи.

— Не вірю. Він не може бути злим. Не забувайте: він врятував мене!

Міс Бетті змирилася.

— Ні, я не забуваю, дитино; і я справді вважаю його милим хлопчиною, але й думаю, що він правильно зробив, коли поїхав.

Діана в пориві обійняла тітку.

— Тітусю, та ви ж любите його майже так само сильно, як я?

— Ні, не так само! — відказала вона різко. — Я не хочу виходити за нього!

Діана знов захихотіла крізь сльози й підійшла до туалетного столика причесатися.

— Тепер, напевно, я вже ніколи більше його не побачу, — промовила вона нещасним голосом. — Ох, тітусю, якби ви бачили ті любі, сумні очі!

— Нісенітниця і дурощі! «Ніколи більше його не побачу», аякже! Він ще навідається до нас у місті. Такі загальні правила доброго тону.

— Ви забуваєте, що він розбійник і не схоче знову потрапити нам на очі.

— Ну, дорогенька моя, якщо він так побивається за тобою, як ти кажеш, то знайде собі пристойніше ремесло. Може, піде до армії абощо. Тож зачекай і побачиш, ану ж він ще повернеться до тебе.

— Ви так думаєте? — у голосі звучав сумнів.

— Аякже, дорогенька! А якщо ж він не намагатиметься стати на путь істинну, і ти більше не побачиш його... то плюнь і забудь, бо він і сльозинки твоєї не вартий!

Діана зітхнула і набрала води, щоб умитися.

— Хіба я тобі не мудро раджу? — переконувала тітка.

Діана підняла голову і подивилася з невимовною зневагою.

— А я думаю, це справжнісінькі дурниці, — відповіла вона. І тут її почуття гідності пропало. — О, хіба всі чоловіки такі безголові?

— Більшість, — кивнула тітка.

— Але ж як він може казати, що я... о, і нещасна буду, і що життя моє зламається, якщо вийду за нього?

— Люба моя, вже як чоловікові щось припливе до голови, то, знай, сам диявол не вирве того! Але я, до речі, гадаю, що панич Джек таки правий. І я, і твій татко шукали для тебе когось поважнішого. Зрештою, ну хто такий містер Карр?

— Він єдиний чоловік, за якого я вийду заміж! Тому можете зупинити свої пошуки поважних кандидатів! Думаю, ви хочете, аби я побралася з цим простаком, сером Деннісом Фабіаном, якого ви завжди запрошували до нас? Або, може, з тим талантом, містером Беттісоном? Чи містером Еверардом? Як ви можете бути такою лихою?

— Я не лиха. Але й не миритимуся з тим, що ти занапащаєш себе через цього розбійника.

Діана кинулася до тітки, обіймаючи її за шию руками.

— Тіточко моя найдорожча, простіть мою грубість! Я знаю, що ви зовсім не лиха! Але ви не розумієте: я кохаю його.

— Я завжди казала, що ти це болісно переживеш, — похмуро і сумно кивнула міс Бетті.

— Що болісно переживу?

— Кохання. А жодний чоловік не вартий і сльозинки твоєї, дитино моя.

Самовпевнений, легкий смішок у відповідь дуже здивував тітку — така несподівана переміна.

— Ви не знаєте, — мовила Діана. Її очі були ласкаві і ясні. — Ви просто не знаєте.

Не встигла міс Бетті обдумати, що б то відповісти, як почувся стукіт у двері, і тут таки вже в порозі постав Томас.

— Міледі О’Гара внизу, мадам.

Якусь мить обидві жінки мовчки дивились одна на одну. Потім:

— Отакої, не мали клопоту! — проказала міс Бетті. — А у вітальні ще стоїть розгардіяш після прибирання!

Діана кивнула слузі.

— Ми зараз спустимося, Томасе. — Щойно той вийшов, як вона знов пильно глянула тітці в очі. — Леді О’Гара! Але чому?

— Вона, певно, подумала, що так годиться — після того як сер Майлз так часто тут бував. Але ж, Господи, і чого було приїхати саме в той день, коли у вітальні такий безлад? Хай тобі грець!

Діана напудрила носик і тривожно подивилася на себе в дзеркало, чи, бува, не лишилося сліду від сліз.

— Нема там ніякого безладу, тітонько Бетті. О, я так хочу її побачити... Думаю, вона дуже чарівна, сер Майлз стільки про неї говорив. Поквапмося!

Міс Бетті поправила шпильку у волоссі і пригладила сукню.

— А на мені ця стара тафта! — буркнула собі.

Діана крутнулася, зашурхотівши модними персиковими шовками.

— Навіть не думайте, дорога тіточко, — ви дуже гарна. Але поквапмося! — Міс Бетті зі страдницьким лицем слухняно пішла до дверей.

— Легко тобі говорити, моя люба, ти ж сьогодні в новому уборі! А поглянь-но на цю мою спідницю!

— Дрібниці, ви гарна! Ходімо!

Вони разом спустилися сходами та зайшли до вітальні.

Витончена, дрібненька леді підвелася з крісла їм назустріч і, простягаючи ручки, так чарівно всміхнулася, що сердитість міс Бетті як рукою зняло, і вона щонайпривітніше вклонилася у відповідь на глибокий реверанс гості.

— Дуже рада вітати вас, мадам, — проказала церемонно. — Це так люб’язно відвідати нас, та ще й з далекої дороги.

Вона підсунула міледі стілець і познайомила її з племінницею. Леді О’Гара уважно глянула на дівчину і знову зробила реверанс.

— Дуже приємно нарешті зустрітися з вами, міс Боулі, — усміхнулася вона. — Мій чоловік так багато мені про вас розповідав, що мушу признатися: дуже мені кортіло й самій познайомитися з вами!

Діана просто розтанула від чару цієї дрібненької леді.

— Таки так, мадам, і ми багато чули про вас від сера Майлза. І ми хотіли познайомитися з вами!

Леді О’Гара сіла та бадьоро кивнула.

— О, він, певно, нарозказував про мене страшних казок, — весело мовила вона. — Перепрошую, що раніше не заїжджала до вас, але, так собі думаю, ви знаєте, що я була далеко, а коли повернулася, то, хай Бог милує, усе дома було догори дриґом! — Вона засміялася до міс Боулі. — Повірте, міс Боулі, я мусила добряче потрудитися, поки всьому дала лад!

Міс Бетті підсунулася ближче до неї, і вже через хвилину-другу вони поринули в типові жіночі балачки: про несусвітне марнотратство слуг; про безпорадність чоловіків, покинутих на самих себе; про Лондон, його крамниці, парки, найновішу виставу.

Гостю припросили почастуватися чашечкою смачнющого чорного чаю міс Бетті — бохі[57], — а це була справді велика честь, — і коли містер Боулі зайшов до вітальні, то побачив там свою сестру і дочку, які сиділи побіля милої, жвавої, дрібненької леді, якої він раніше ніколи не бачив: всі троє не могли наговоритися і пригощалися китайським чаєм та янгольськими тістечками[58]. І він швидко забрався геть і замкнувся у своїй бібліотеці.