Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Джорджет Геєр (Пролог) #2

Пролог

Г’ю Трейсі Клер Бельмануар, герцог Ендоверський, сидів біля секретера в бібліотеці свого міського будинку і щось писав. Одягнутий, як завжди, у чорне зі сріблом. Його чорне, ненапудроване волосся було дбайливо укладене, а на пальцях і на краватці поблискували діаманти.

Він не був нарум’янений, а мушки під правим оком, здавалося, ще більш увиразнювали його майже неприродну блідість. Чорні брови і вії трохи розкосо загиналися вгору, а з-під тяжких повік дивилися примружені, зелені й навдивовижу пронизливі очі. Тонкі губи кривилися презирливим та глумливим посміхом, мертвотно-біла рука ковзала туди-сюди по паперу.

«...але ж у Прекрасної Леді нібито є Брат, і він, зрозумівши, що Я — закоханий, кинув Рукавичку. Я дав добрячого прочухана зухвалому Хлопчиську, тож і Справі кінець. Тепер, оскільки Ви, дорогий Френку, теж мали Інтерес до тієї Леді, маю Вас повідомити, що Я Її не скривдив, та й не скривджу. Це Я до того, що Ви не мусите почуватися зобов’язаним чи вважати справою Честі кидати Мені виклик, а такий намір, якщо не помиляюся, учора просто читався у Ваших очах. Не маю ні найменшої Охоти зустрічатися з Вами вдруге, бо мусив би дати Вам уже суворіший Урок, ніж попереднього разу. Але дуже цього не хотів би, бо прихильний до Вас.

Тож на знак Приязні, Френку, прошу Мені повірити.

Смиренний, відданий Вам,

Диявол»

Його Світлість Ендовер спинився з пером у руці, очі його насмішкувато зблисли, і він знову взявся писати.

«А якщо ж Ви забажаєте спробувати щастя в Моєї колишньої Обожнюваної, то дозвольте попередити, що Вона має Брата-забіяку, задерикуватого півня, і ця гаряча голова захоче розправитися і з Вами, і зі Мною. Сподіваюся в четвер побачити Вас на вечірці у Квінсберрі[1] — Матимете нагоду ще раз спробувати навернути Мене з хибної путі на Тернисту Стезю Чесноти».

Його Світлість перечитав листа із задоволено-сардонічною посмішкою. Потім склав листа, запечатав сургучем і закалатав у дзвоник.

Високошановний Френк Фортеск’ю, читаючи той постскриптум через пів години, теж усміхнувся, але інакше. Потім зітхнув і кинув листа у вогонь.

— Що ж, кінець ще одному роману... Невже ти будеш отакий зарозумілий ціле своє життя? — міркував він, спостерігаючи, як у полум’ї спалахує й розпадається папір. — Хотів би я, щоб ти по-справжньому, щиро закохався — і щоб та леді змогла врятувати тебе від самого себе, мій бідолашний Дияволе!