Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XXVI Мілорд вирушає розладнати плани його світлості

Мілорд широко позіхнув і випустив з рук «Оглядача»[94]. Перевівши очі на годинник, він невдоволено зауважив, що стрілки показували тільки пів на шосту. Зітхнув і взяв «Мандрівника».

Господар і господиня поїхали десь у гості до сусідів і повернуться, скоріше за все, ще не скоро, тож попереду в мілорда довгий нудний вечір, а він такого терпіти не міг. Леді О’Гара запрошувала і його їхати з ними, мовляв, не зустріне він там нікого знайомого, але мілорд розважливо і затято відмовлявся. Тому міледі на нього надулася, назвала найупертішим і найприкрішим чоловіком, якого вона тільки бачила, це якщо не брати до уваги її благовірного, бо від того цілий день одна досада, але нарешті вона полагідніла і сказала, що добре все розуміє та навіть запропонувала його поцілувати, аби він на неї не сердився за всі ті докори. На таке Джек одразу погодився, а потім помахав на прощання їм з ґанку й повернувся у порожню вітальню, щоби згаяти час над двома газетами і власними думками: вечеря через примхи кухарки сьогодні мала бути пізніше, аніж зазвичай.

Думки його були надто вже невеселі, щоб довго над ними застановлятися: здавалося, що все в нього пішло якось не так. Тож він розгорнув «Оглядач», і це йому видалося нуднющим читвом. Сонце майже зайшло, і стало темно, щоб читати; свічок у кімнату ще не внесли, і мілорд зовсім неромантично заснув у кріслі. Чи хропів він — невідомо, бо не минуло й чверті години, як дворецький розбудив його чарівними словами:

— Обід на столі, сер.

Карстерз сонно повернув голову.

— Що кажете, Джеймсе?

— Обід на столі, сер, — повторив той, і відчинив для мілорда двері.

— Боже! Нарешті!

Мілорд поволі підвівся і поправив краватку. Хоч він був сам, усе одно порозправляв одяг і елегантною мереживною хустинкою змахнув порошинки з манжетів.

Через старий, обшитий панелями коридор він зайшов до їдальні й сів за стіл.

Вікна вже були засунуті, на столі стояли вишукані срібні свічники з безліччю свічок, тепле світло від яких розливалося на білу скатертину і срібний посуд. Лакеї подали рибу, і мілорд дозволив, аби йому поклали шматочок. Дворецький поцікавився, що питиме містер Карр: кларет, бургундське чи ель? Містер Карр вибрав кларет. Коли зі столу забрали наступну страву — яловичину — то було її вже значно менше. Тоді перед мілордом понаставляли ще безліч страв. Куріпки, м’ясний пиріг, пюре, курчата, качка і добрячий кусень шинки.

Мілорд поволі переходив від одного до другого.

Дворецький все допитувався, чи не вип’є містер Карр келих бургундського. І показав запорошену пляшку. Мілорд оглянув її крізь лорнет і таки погодився. Він трохи надпив і махнув, щоб шинку вже забирали.

На стіл поставили цукати і суп, а заодно підсунули соковитих голубів.

Одного птаха йому вправно поклали на таріль, і щойно мілорд узяв ножа й виделку, як почув якийсь галас, гнівні голоси, що переростали у вмовляння, але найбільше було чути, як хтось задихано й наполегливо кличе то містера Kappa, то містера Майлза. Мілорд відклав ножа і виделку та звівся на ноги.

— Здається, це по мене, — мовив він і рушив до дверей. Ті одразу відчинилися, він вийшов у коридор, де й наштовхнувся на містера Боулі — той просив молодого лакея пропустити його. Побачивши Карстерза, слуга шанобливо відступив. Пан Боулі, розпашілий, скривлений, засапаний, кинувся до мілорда.

— Слава Богу, ви тут, сер!

Карстерз здивувався з такої з’яви. Містер Боулі був холодний як лід, коли вони востаннє бачилися.

— Чим можу помогти, сер? — уклонився. — Маєте якесь прохання до мене?

— У нас страшне лихо, — простогнав гість. — Бетті веліла мені знайти вас або хоча б сера Майлза, бо ніхто інший не зможе нам допомогти!

Карстерзові очі стали колючі.

— Лихо? Чи, бува... ох, але я й не вихований, ходімо всередину, там говорити буде зручніше. — Він повів містера Боулі до вітальні. Боулі одразу простягнув йому якийсь папірець.

— Діана поїхала на прогулянку сьогодні ввечері... і повернувся тільки її кінь... з оцим — висіло біля сідла! Читайте, сер! Читайте!

— Діана! — Карстерз підійшов до світла і поспіхом, але пильно став читати.

Лист був короткий, та дуже змістовний. Мовляв, містер Боулі може згадати такого собі «містера Еверарда» з Бата, чию увагу міс Боулі так безсердечно знехтувала. То от, йому дуже шкода, що тепер він мусить сам взятися до справи, але він сподівається, що незабаром, коли міс Боулі стане «місіс Еверард», він матиме нагоду ближче познайомитися з містером Боулі.

Джек розлючено зім’яв папірець і аж заскреготав зубами, сиплючи прокльони.

— ...зухвалий мерзотник!

— Так, так, сер! Але хто врятує мою дочку? Я кинувся одразу до вас, бо моя сестра певна, що ви знаєте цього Еверарда і скажете, де його шукати!

Карстерз поплескав його по плечу:

— Не хвилюйтеся, містере Боулі! Даю слово честі, що знайду її вже цієї ж ночі!

— Ви знаєте, куди він її викрав? Знаєте? Точно?

— У своє лігво, Богом присягаюся: він завжди так робить. — Джек кинувся до дверей і, широко їх розчахнувши, покликав лакея:

— Прошу за десять хвилин осідлати мою кобилу, а Синього Диявола запрягти у двоколісний екіпаж вашого пана! Ну, чого витріщився, йди! І пришли до мене Солтера!

Лакей кинувся виконувати, але ще спинився повідомити мілорда: Солтера немає.

Карстерз пригадав, що дозволив Джимові поїхати у Фіттерінґ до тієї його Мері, і ледве стримався, щоб не вилаятись. Блискавкою кинувся по сходах, а містер Боулі захекано поспівав за ним.

Вже у себе в кімнаті, поки натягував чоботи, він ще дещо розпитав у містера Боулі. Той виклав цілу історію, скорботно зупинившись на тій, такій чудовій рекомендації щодо Гарпера від сера Г’ю Ґрандісона.

Джек натягнув другий чобіт.

— Це Трейсі, більше нема кому! — гнівно просичав, пристібаючи остроги.

— Містере Карр, скажіть, ради Бога, хто цей мерзотник? Ви справді його знаєте?

— Ендовер, — відповів Джек десь з глибини своєї гардеробної. — Чортів хлопчисько, де він засунув мого плаща? — йшлося про відсутнього Джима, а не про герцога.

— Ендовер! Але ж це не той герцог?! — зойкнув містер Боулі.

— Жодного іншого не знаю. О, нарешті!

Він вийшов і кинув на ліжко важкого плаща з рясною пелериною.

— Тепер, сер, уважно мене послухайте.

Він причіпляв шпагу і не дивився на співрозмовника.

— Трейсі поволік Ді... міс Боулі в Ендовер-Корт, це за сім миль на південний захід од Вінчема. Кінь, як я розумію, вже втомився, — він згадав коня містера Боулі. — Я замовив для вас екіпаж. Сам я поїду навпростець, бо не можна гаяти часу...

— Герцог Ендовер! — урвав містер Боулі. — Герцог Ендовер! Ви справді вважаєте, що він має намір одружитися з моєю донькою?

Джек гнівно засміявся.

— Аякже, так само, як і з усіма іншими!

Містер Боулі здригнувся.

— Господи, сер, та що ж ви так кажете?

— Підозрюю, що ви не знаєте Його Світлості. Ви чули про Диявола Бельмануара?

І тут маленький чоловічок зблід як смерть.

— Боже, містере Карр, невже це він?

Карстерз схопив капелюха й батога.

— Авжеж, містере Боулі, саме він. Тепер, ви, може, зрозумієте, чому треба квапитися?

Нарешті містерові Боулі все прояснилося.

— Заради Бога, містере Карр, мерщій за ними!

— Це я і збираюся зробити, а ви їдьте за мною якомога швидше, гаразд?

— Добре, добре, але ні на що не чекайте! Ви зможете доїхати до Ендовера... вчасно?

— Я доїду до Ендовера ще до ночі, — відказав похмуро. — А ви, сер? Ви знаєте дорогу?

— Дізнаюся. Тільки вирушайте, містере Карр! Не марнуйте часу, благаю вас!

Джек накинув плащ, насунув капелюха і взяв шпагу Його Світлості герцога Ендоверського, і, спускаючись, перестрибував по три-чотири сходинки за раз. Надворі вже чекав конюх, тримаючи Дженні за вуздечку. Карстерз оглянув попруги і скочив на кобилу. Та стала дибки й затупцювала, готова вже гнати вперед, але господар стримав її залізною рукою, договорюючи з конюхом:

— Ви повинні привезти містера Боулі до Ендовер-Корт якомога швидше. Це питання життя і смерті. Ви знаєте дорогу?

Здивований конюх ледве зметикував що й до чого.

— Приблизно, сер.

— Добре й так... Містер Боулі покаже точно. Женіть, як сто чортів, чоловіче... сер Майлз не заперечить. Розумієте?

Джекове слово було законом у домі О’Гара.

— Так, сер, — покірно торкнувся шапки слуга.

Ще не встигли прозвучати ці слова, як кобила вже напружено скочила вперед, а за мить і вона, і вершник зникли в пітьмі.

— Ну... щоб я скис, — вигукнув конюх і пішов вивозити екіпаж для Боулі.

Джек летів чвалом[95] через вересове пустище, Дженні неслась, як вітер: вона начебто перейнялась тривогою хазяїна. Нахилившись уперед, він одною рукою тримав упоперек сідла герцогську шпагу, а другою — керував кобилою. Так він проскакав зо три милі. Тоді натягнув віжки, щоб кобила сповільнила біг і приберегла сили — їх чекала ще довга дорога. Вона була в чудовій формі, неслася радісно й шалено, була надто добре вимуштрувана, щоби рвати упряж, та Карстерз бачив, як норовливо тварина стриже вухами, як прагне розігнатися на всю силу. Він заспокійливо заговорив до кобили та й звернув на ту самісіньку стежку, якою ще недавно їхала Діана. Дженні бігла легким, широким кроком, непомітно долаючи милі. Ось вони вже й на полі, далі — їхня дорога вела на захід. Шлях їм заступив живопліт, але кобила легко і вправно перестрибнула через перепону. Дорога стелилася далі.

Вона чутко застригла вухами, коли він її прихвалив, і помчала далі.

— Легше, Дженні, легше!

Вона вся аж тремтіла, але скорилася його волі і з пів годинки тихо бігла клусом.

Карстерз ритмічно похитувався в сідлі, турботливо відводячи шпори від її блискучих боків. Припустивши, що вже година сьома, він спохмурнів від тривоги. Його Дженні була мов з криці, швидка, як блискавка, але чи витримає вона? Ніколи ще він не випробовував її так, як збирався сьогодні, але й не міг дозволити їй перепочивати. Дорога кожна мить, якщо він хоче встигнути добратися до Ендовера.

Оскільки, міркував він, Трейсі викрав Діану близько четвертої, то важкій кареті треба чотири години чи й більше, щоб дістатись Ендовера. Дженні зможе добігти за дві з половиною години, а якщо зрізати дорогу, то він прибуде майже одночасно з ними.

Його мучили думки про Діану, яка опинилася в руках отакого типа, як Трейсі: Діана нажахана, Діана в розпачі. Мимохіть він стискав кобилу колінами, і Дженні прискорила свій широкий, швидкий біг. Здається, вона летіла над землею — не спотикалась, не спинялась; Карстерз турботливо старався її не смикати, лише то притримував віжки, то знов давав кобилі волю. Вони мчали далі й далі, а час спливав, іноді траплялися засипані листям стежки, іноді — поля й непрохідні дороги. Та недарма Карстерз мандрував цими околицями останні два роки, тож він ні разу тепер не помилився, ні разу не завагався, куди повернути. Одне за одним він минав сонні села і поодинокі садиби, узлісся, спускався з горбів у долини, не послаблюючи віжки, не відриваючи очі від дороги, хіба на мить позирав на узбіччя, чи ніхто там не сховався. Вже через годину їзди тупий біль у плечі нагадав йому про досі не загоєну рану. Але він зціпив зуби і погнав швидше.

Кобила спіткнулася, ступивши на камінь. Натягнув вуздечку, м’язи його напнулися, стали мов з криці, а голос підбадьорив Дженні, і вона знову сповільнила біг. Тепер уже не опиралася його волі. Він лівою рукою поправив шпагу, а правою, нагнувшись, погладив замилену шию Дженні і став щось лагідно їй пришіптувати.

Вона глухо заіржала. Кобила не могла зрозуміти, чому він хоче, аби вона гнала, долаючи цей незвіданий і страшний морок, зате вона просто знала, що така його воля. А ще їй здавалося, що він нею задоволений. Вона б знову помчала чвалом, але він притримав її, тож хвилин зо п’ять ішла ступою[96], а от уже й добре знана дорога. Ставало цілком темно, і він стиснув кобилу колінами, спонукаючи бігти швидше, сам нахилявся весь час уперед, вдивлявся в пітьму. Перед кущами дроку Дженні нерішучо спинилася, але потім побігла ще швидше.

Заговорив до неї, поплескав і заспокоїв, помчали далі. Він прикинув час: було десь пів на восьму, і він знав, що решту шляху вони мають подолати за годину. Карета може приїхати навіть зараз, а що потім, він навіть думати не хотів.

Минуло ще півгодини, він вже чув, як почастішало дихання в кобили, і знову притримав її та пустив легким клусом. Болота вже позаду, і теперішню дорогу він знав найкраще, звідси до Вінчема немає й десяти миль. П’ять із них — навпростець... Але Дженні повинна перепочити, він спинив її, спішився, став їй біля голови.

Ноги у тварини тремтіли, на лискучій шерсті виступив піт. Кобила сапаючи тицьнулася носом йому в руку. Він витирав їй вуха і погладжував, вона ласкаво торкалася мордою його щоки і потроху заспокоювалася.

Потім знову помчали вперед, аж земля розліталась з-під копит.

Об’їжджаючи Вінчем, повернули наліво, Карстерз зрізав дорогу на захід, а потім на північний захід і вискочив на шлях, що вів до Ендовера. Лишилося тільки дві милі...

Дженні знову спіткнулась і перейшла на ступу. Хазяїн поплескав її по плечу, вона побігла.

Тварина була вже геть загнана, і він знав це, але вони мусили квапитися. І вона слухала його рук, хоч уже не дихала, а хрипіла, великі лагідні очі налилися сльозами.

Та от нарешті ці величезні ковані ворота; навіть у темряві він роздивився, що вони міцно замкнені. Він спішився і подався шукати шпарину в огорожі, крізь яку можна було б просунутися разом із Дженні.