Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XXI Місіс Феншо запалює вогонь, а О’Гара роздмухує полум’я

Річард Карстерз не забарився скористатися запрошенням місіс Феншо, і в належний час вже стояв під шістнадцятим номером. Дім цей, як він потім собі зауважив, був опоряджений зі смаком, сестра — старша і добродушна, а сама вдова — чудова господиня. Уперше, коли його запросили, він був не єдиним гостем: там уже сиділо двоє незнайомих йому жінок та ще молода кузина хазяйки дому, а потім прибув і містер Стендіш, з яким він хіба що десь колись перетинався. Побачивши, що не матиме нагоди поговорити з удовою про свого брата, він швиденько розпрощався та пообіцяв невдовзі знову зайти. Коли через три дні знову з’явився на порозі, то леді вже була сама, і він був їй вдячний, що вона наказала слузі більше не пускати жодних візитерів.

Він схилився до її руки і, як то годиться, перепитав, чи добре леді почувається.

Місіс Феншо всадовила його коло себе на канапі.

— Я почуваюся дуже добре, містере Карстерз. А ви?

— Так само, — усміхнувся він, але вигляд його свідчив про протилежне.

Вона, засміявшись, так і сказала, і він поскаржився на важкий тиждень.

— Ну, сер, я здогадуюся, що ви прийшли поговорити зі мною не про своє здоров’я, а про свого друга... еге?

— Запевняю...

— Пам’ятайте: жодних пустих компліментів! — благально перебила вона.

— Тоді, мадам, так. Я хочу почути про... Ферндейла. Бачите, мене він, як і вас, дуже цікавить.

Вона проникливо глянула на нього й кивнула.

— Звісно, я розповім вам усе, що знаю, містере Карстерз, але це небагато, і ви, може, будете розчаровані. Адже я знала його дуже мало, поки ми обоє були у Відні, і... він був не дуже балакучий.

— Ах!.. Він не довіряв вам, мадам?

— Ні. Якщо хтось пробував завоювати його довіру, він обертався на ввічливий айсберг.

— Мадам, хоч би там як, прошу, розкажіть мені все, що знаєте.

— Боюся, це не займе багато часу. Я зустріла його сорок восьмого року, у Відні, на Пратері[85], де гуляла зі своїм чоловіком, який саме приїхав туди лікуватися. В мене випав ридикюль, і тут де не візьмись сер Ентоні: він підняв мою сумочку і заговорив до мене такою жахливою німецькою, що й слова не розбереш. — Вона всміхнулася, згадуючи це. — Містер Феншо, який страшенно не любив іноземців, дуже зрадів, почувши англійську вимову. Він запросив сера Ентоні прогулятися разом із нами, а потім і до нас додому. Думаю, наш новий знайомий теж був радий зустрічі з земляком, бо часто навідувався до нас, а одного разу, коли я з ним балакала, він мовби скинув свою... як би це назвати... замкненість... свою броню... і сказав, що не розмовляв рідною мовою вже років чотири. Згодом, як мені здалося, він пожалкував про сказане і змінив тему. — Вона змовкла і подивилася, чи цікаво її слухачеві.

— Добре, добре? — спонукав її Річард. — А потім?

— Не пам’ятаю. Здебільшого він приходив, як я казала, щоб побесідувати з моїм тоді вже тяжкохворим чоловіком, але іноді — щоби побачитися зі мною. Про Англію заговорював рідко... Гадаю, він не довіряв сам собі. Ніколи не згадував ні про родичів, ні про друзів з Англії, а коли я заговорила про дім, то він одразу стиснув уста і став страх який сумний. Я зрозуміла, що йому це болить, і більше не починала, аби не ранити.

Він був дуже цікавий співрозмовник, містере Карстерз; розповідав моєму чоловіку історії, від яких той сміявся, хоч доти я вже довгі місяці не чула його сміху. Був дуже жвавий, дуже дотепний і вбирався трохи аж химерно, але хто він за фахом, я так і не змогла визначити. Сам себе він називав джентльменом на дозвіллі, але не думаю, що він був аж такий заможний. Він не минав жодного грального дому, і я чула про його неймовірне везіння, тож одного разу стала випитувати його про це, а він засміявся і сказав, що живе таланом — мав на увазі гру в кості. Але якось я розмовляла з його слугою і довідалася, що гаманець нашого знайомого бував і зовсім таки порожнім.

— Місіс Феншо, а ви казали, що якось він вам допоміг, коли це було?

Вона зашарілася.

— Це було через кілька місяців після нашого знайомства. Я була... дурепа, моє подружнє життя було не дуже щасливе, і я була... точніше, гадала, що була... закохана в одного австрійського дворянина, який... ну, гаразд, сер, досить того, що я погодилася на вечерю з ним. Отоді я зрозуміла, що зовсім це не такий вже порядний чоловік, як я собі уявляла, ба навіть цілком навпаки. Не знаю, що зі мною було б, якби не з’явився сер Ентоні.

— Він з’явився?

— Так. Розумієте, він знав, що цей австрієць запросив мене на обід... Я йому сказала, і він порадив мені відмовитися. Але я... Ну, гаразд, сер, я ж сказала, що була юна і дуже дурна... Словом, я не послухалася. Коли він прийшов до нас у гості й дізнався, що мене немає дома, то одразу здогадався, де я, і поїхав до графського будинку, назвався австрійським іменем і нагодився якраз тоді, коли граф намагався... намагався... поцілувати мене. Думаю, ніколи не забуду, яке то було для мене тоді полегшення! Він був такий надійний, такий англієць! Граф розлютився, і я гадала, що зараз же звелить своїм лакеям викинути Ентоні. Але коли він вислухав Ентоні, то збагнув, що марно навіть пробувати мене затримати... І мене забрали додому Ентоні був дуже добрий... він не сварився на мене, не дорікав і нічого не сказав моєму чоловікові. Через два дні він бився з графом на дуелі, і граф дістав поранення в легеню. Оце й усе. Але я дуже йому вдячна, і мені цікаво, як у нього справи. Ми з містером Феншо поїхали з Відня через кілька тижнів після того, і відтоді я більше ніколи не бачила свого preux chevalier[86]. — Вона зітхнула і крадькома зиркнула на Карстерза. — І ви... Ви так на нього схожі!

— Гадаєте, мадам? — тільки й спромігся відповісти.

— Так, сер, гадаю. І ще одне, хоч ви, певно, сприймете це як зухвальство. Ентоні — ваш брат?

Раптовий напад обеззброїв Карстерза. Він сполотнів.

— Мадам!

— Будь ласка, сер, не бійтеся того, що звуть довгим жіночим язиком. Те, про що ми тут говоримо, звідси не вийде, запевняю. Коли я вперше побачила вас того вечора, то була вражена подібністю і спитала свого партнера в танцях, містера Стейплі, хто ви. Він назвав мені ваше ім’я і ще багато чого наговорив понад те, але я не мала охоти вислуховувати.

— Як це схоже на Вілла Стейплі! — зауважив Річард, подумки проклинаючи добродушного пліткаря.

— Серед іншого, він розповів мені про вашого старшого брата, який... Насправді він розповів цілу історію. Звісно, я зразу подумала про бідолашного сера Ентоні, хоча він і видався мені молодшим, ніж ви. Я права?

Річард підвівся й підійшов до вікна, ставши спиною до співбесідниці.

— Так!

— Я й не сумнівалася, — кивнула вона. — То це тому він і не згадував про Англію? Бідолашний хлопчина!

Від її співчутливого тону Річардові мов по серці різонуло.

— То так він і зостанеться вигнанцем, — продовжувала. — Завжди самотній, нещасний, без друзів...

— Ні! — скрикнув він, розвернувшись. — На Бога, ні, мадам!

— Хіба ж суспільство, жорстоке, безсердечне суспільство, прийме його?

— Колись, одного дня, суспільство прийме його, місіс Феншо. Ви самі побачите.

— Я плекаю мрію про цей день, — зітхнула вона. — Я хотіла б допомогти йому. Якби ж тільки могла. Так я бодай частково повернула б йому борг.

На ці слова він підняв голову.

— Мій брат, я певен, мав це собі за честь, а не за борг для вас, — проказав він гордо.

— Так, — усміхнулася вона, — ви з ним схожі. А коли отак говорите, то майже викапаний він.

— Він вартий тисячі таких, як я, місіс Феншо! — з запалом відповів Карстерз і відразу урвав себе, втупившись у стіл.

— А як його звуть? — тихо спитала вона.

— Джон Ентоні Сент-Ервін Делані Карстерз, — відповів він, — граф Вінчем.

— Отже, Ентоні — справжнє ім’я! Я така рада, бо він назавжди лишиться для мене Ентоні.

Запала довга мовчанка, аж нарешті озвалася леді.

— Боюся, що засмутила вас, містере Карстерз. Може, вип’єте зі мною чашечку чаю бохі перш ніж підете? І ми більше не будемо про це говорити.

— Ви дуже добрі, мадам, і, повірте, я вдячний вам за цю розповідь. Чи можу я просити дозволу знову завітати до вас?

— Матиму за честь, сер. Для своїх друзів я майже завжди вдома.

Якраз на цей момент до кімнати зайшла її сестра, і приватна розмова обірвалася.

Карстерз після цієї розмови довго не міг заснути, чув, як відбиває час годинник і як скрикують на площі сови. Від слів удови його ще гірше запекла нечиста совість, і він все думав і думав про Джона. «Самотній, нещасний, без друзів»... Час від часу він ставив собі питання: Джон чи Лавінія?.. Він замислився, де ж тепер його брат: чи й досі розбійником поневіряється по Південному краю. Ніхто ніколи не дізнається, як він, Річард, боявся щоразу, як тільки військові знов когось арештовували. Весь час думав, що схопили Джона, і відвідував Ньюґейт так уже часто, що товариші стали кепкувати, мовляв, перейняв Селвінову пристрасть до жахіть.

Він сам себе переконував, що все у Джонових руках: якби надумав повернутися в суспільство, то так і зробив би; але Річард також усвідомлював, що навіть такий ниций, як оце він сам, вважав би рішення повернутися негідним. Тоді його думки перейшли до Лавінії, яка то розчулювала його, то дратувала. Ще тиждень тому вона відкрито нехтувала ним через свою дружбу з Лавлейсом, але ж перегодом вибачилась і прогнала капітана геть заради рідного чоловіка! Така чарівна у своєму непослуху, така по-дитячому нерозсудлива. Егоїстична? Так, він певен у цьому, але ж він кохав її! Кохав так сильно, що радий був би й померти за неї. Та все ж таки Джон йому брат, улюблений старший брат, але він тяжко його скривдив, улігши перед Лавінією. Якби тільки Лавінія згодилася з тим, щоб розповісти правду! Він весь час про це думав: якби тільки вона погодилася. Тільки ж вона ніколи на таке не піде. Вона твердила, що оскільки одружився він з нею, не признавшись в обмані, то й тепер не має права ганьбити тими зізнаннями її честь. І це слушно, він і сам це розумів, але хотів, аби дружина бодай раз поступилася себелюбством.

Отак цілу ніч він метався у величезному ліжку і картав себе. Тяжкі думки не сходили йому з голови, серце боліло.

На світанку він заснув і проспав, аж доки не подали шоколад. Йому стало гірко від думки, що Джона принаймні не терзає сумління; він не засинає з повною головою суперечливих міркувань і не прокидається з нездійсненним рішенням. Річардові нестерпно боліла голова, і він залишився в ліжку, вдивляючись у сірий ранок за вікном. Площа стояла огорнута туманом, крізь який журливими тінями проступали пожовклі осінні дерева. Було щось невимовно гнітюче в цій похмурій картині; не витримуючи бездіяльності, він встав, і камердинер нарешті зміг його одягти. Коли Річард зайшов до дружини, голова йому боліла вже менше, тож він вислухав її захоплену розповідь про минулу вечірку. Вже на площі замовив собі портшез і звелів слугам нести його до «Вайта», де він мав написати два листи. У Вінчем-Гаусі сьогодні геть усе чогось нагадувало йому про Джона, тому Річард радий був забратися з дому.

Хоч була ще рання година, та у «Вайта» вже було повно народу, і від галасу голова знов тріщала. Зусібіч до нього віталися, пропонували парі і ставки; хтось уже на ходу розповідав про якийсь скандал; йому кроку не давали ступити, нарешті він просто не витримав і вискочив звідти. Вирішив піти в інший клуб, у «Какао-дерево», сподіваючись, що там не так галасливо. Але й там застав цілий натовп, щоправда, сюди багато хто прийшов, як і він, аби написати листи і побути в тиші. Поодинокі відвідувачі грали в азартні ігри.

Річард безперервно писав, певно, з годину, врешті, заклеївши останнього листа, зібрався йти геть. Припечатавши сургуч, він почув за спиною якусь метушню і вигуки:

— Звідки ти, чорт забирай, тут узявся?

— Боже, сто років тебе не бачив!

— Ти диви, це ж О’Гара!

Відповідь прозвучала м’якою ірландською вимовою, і Річард розвернувся на кріслі до цих людей. Невеличкий зацікавлений гурт зібрався коло Майлза О’Гари, клубне товариство радісно з ним віталося, всі перемовлялися.

— Аякже, я оце приїхав у місто по ділу і вирішив ступити й сюди, аби побачити вас усіх, бо ж нечасто трапляється нагода...

Річард підвівся, зібравши свої листи, і пильно подивився на цього чоловіка — найближчого Джекового друга. Рушив, було, до нього, але у цю саму мить О’Гара розвернувся й помітив його. Річард хотів, було, привітатися, аж тут побачив, як той ураз змінився на виду. Веселий добродушний до всіх тут ірландець на нього глянув із затятою зневагою. Щойно привітні уста презирливо скривилися, Карстерз так і застиг біля стільця, відчитавши в очах Майлза і докори, і палючий гнів. О’Гара тут-таки зверхньо посміхнувся і відвернувся, продовживши бесіду з друзями.

Річард аж поточився. О’Гара знехтував його, навіть не заговорив... О’Гара знав правду! Він як сліпець дійшов до дверей, взявся за ручку... О’Гара знав! Минув коридор, спустився по сходах, ступив на дорогу, але й далі ще здригався. О’Гара знав і дивився на нього, як на... Побачивши вільний портшез, одразу підізвав до себе і подався на Ґросвенор-сквер... О’Гара зневажив його!.. Докоряв йому! Значить, Джек у біді? Він бачив його і дізнався правду? Боже мій, як же тріщить голова!..