Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XV Рішення О’Гари

Джим Солтер згорнув один із жилетів мілорда та обережно поклав у розкриту валізу; потім узяв сурдут і став обережно складати його на ліжку так, щоб на ньому не залишалося складок. По всій кімнаті була розкладена одежа мілорда: михельнське мереживо[54] і краватки — на одному стільці, шовкові панчохи — на другому; на спинці крісла висіли пишні жилети; у ряд стояли, чекаючи своєї черги, черевики різноманітних фасонів, з червоними підборами і білими, чоботи для верхової їзди та пантофлі; всюди, де їх тільки можна було начепити, кокетливо стриміли перуки, а з майже спакованої торби виднілися стоси білосніжних сорочок.

Джим обережно поклав куртку у валізу, порозправляв складки і замислився, де ж подівся пан Джон. Цілий ранок його десь не було, а повернувся, то такий на виду, мовби хворий. Джим захвилювався й подумав, що не варто так скоро їхати з Гортон-Гаусу. Недавно мілорд пішов у кабінет до господаря: Джим вважав, що його пан і досі там. Простягнувши руку по ще один жилет, Джим ще не встиг його торкнутися, але так і застиг — став прислухатися. На сходах почулися швидкі тверді кроки, і ось на порозі вже стояв мілорд. Джим, стурбовано глянувши в те вимучене обличчя, з гіркотою зауважив, що сині панові очі горять вогнем, а красиві уста стиснулись затято й безкомпромісно. Тонка рука так смикнула за двері, що Джим одразу втямив: мілорд не в гуморі.

— Ти вже скінчив? — спитав Карстерз.

— Не зовсім, сер.

— Я хочу виїхати тепер, а не через рік, якщо ти взагалі бачиш різницю!

— Так, сер, я просто не знав, що ви так квапитеся, сер.

Відповіді не було. Мілорд пройшов у кімнату, швидко оглянув свій розкладений довкола багаж.

— Де мій костюм для верхової їзди?

Джим затремтів увесь аж до кінчиків пальців.

— Я... е-е... запакував його, сер. Хочете вбрати його?

— Звісно, хочу! Чи ти думаєш, що поїду отак, як є?

— Я думав, що вирушите в екіпажі, ваша честь.

— Ні. Шарлатний костюм, і негайно, будь ласка.

Він всівся перед туалетним столиком і схопив пилочку для нігтів. Солтер понуро й непорушно дивився в дзеркало, мовби й не думав виконувати наказ. За якийсь час мілорд озирнувся.

— Ну! Чого стоїш стовпом? Ти що, мене не чуєш?

— Та чую, сер, але... Я, звісно, перепрошую, серале хіба ж то, по-вашому, мудро їхати верхи сьогодні... вперше?

Пилочка дзвенькнула на стіл.

— Я поїду верхи до Горлі сьогодні ввечері! — промовив пан погрозливо.

— Це ж миль п’ятнадцять відси, сер. Чи не ліпше вам...

— Чорт забирай, Джиме, замовкни!

Солтер більше не перечив.

— Та добре, добре, сер, — мовив він і дістав потрібний одяг. — Я припильную, щоб багаж повезли в екіпажі, осідлаю кобилу та скажу Пітеру.

— Не треба Пітера. Правити екіпажем будеш ти.

— Ні, сер.

— Що!

Мілорд уп’явся в нього поглядом. У шанобливому тоні слуги чути було непохитність. Мілорд аж побілів.

— Ти переходиш межу, Солтере.

— Вибачте, сер.

— У дорозі ти пильнуватимеш мої речі, як завжди.

Джим зціпив губи й засунув один черевик зовсім не в той куток валізи.

— То ти мене розумієш?

— Цілком розумію, сер.

— Ну, то домовились.

— Ні, сер.

Джек випустив свій лорнет.

— Що, у біса, це має означати — «ні, сер»?

— Ви вже вибачте, будь ласка, сер, що насмілююся сперечатися з вами, але я не можу і не дозволю вам скакати на коні — ваша рана ледве чи загоїлась. — Це був голос рішучий, але навіть без тіні непослуху чи зухвальства.

— Ти не дозволиш, еге? То я, по-твоєму, мале дитя?

— Ні, сер.

— Або не годен сам про себе потурбуватися?

— Я думаю, ви ще не так зміцніли, як вам хотілось би, сер.

— Он як, то ти так думаєш?

Джим підійшов до нього.

— Можна, я поїду з вами, сер? Я не турбуватиму вас і просто їхатиму позаду, але самого вас відпустити не можу. Ви можете знепритомніти, сер...

— Будь певен, супутник з мене не вельми приємний! — сказав в’їдливо Карстерз.

— Та чого ж, я розумію, що вас щось тривожить. То можна, я з вами?

Мілорд сердито глипнув на нього, а потім враз злагіднів.

— Як хочеш.

— Дякую, сер. — Солтер знову почав пакувати багаж, зав’язував і ставив під двері валізу за валізою. Стоси лляної білизни швидко танули, доки геть не зникли, і тоді він пішов до шафи, щоб витягти звідти великий оберемок сурдутів і штанів.

Мілорд довго сидів мовчки, дивлячись перед себе незрячим поглядом. Тоді підійшов до вікна, постояв, визирнув, а потім розвернувся й знову сів на стілець. Джим, крадькома позираючи на пана, помітив, що блиск якоїсь затятості в його очах згас і що натомість з’явилася небувала доти втома.

Ще якусь хвилину Карстерз мовчки роздивлявся свої нігті. Нарешті заговорив:

— Джиме.

— Так, сер?

— Я... невдовзі поїду за кордон.

Слуга здивувався десь так само, якби Карстерз сказав, що сьогодні прекрасний день.

— Ми поїдемо, сер?

Джон глянув на нього, ледь усміхнувшись.

— А ти поїдеш, Джиме?

— З вами, сер, я будь-куди поїду.

— А як же те дівчатко з Фіттерінґа?

Солтер почервонів та став безпорадно затинатися.

— Дорогий хлопче, хіба ж я сліпий? Чи ти думав, що я нічого не знаю?

— Але ж... ну, сер... так, сер!

— Звісно, я знав! Невже ти покинеш її, щоб поїхати зі мною?

— Я не можу покинути вас, аби лишитися з нею, сер.

— Ти певний? Я не хочу, щоб ти йшов проти власної волі.

— Жінки — то ще не все, сер.

— Та ну? Я от думаю, що це... велике діло, — замріяно промовив мілорд.

— Я дуже полюбив Мері, але вона знає, що я мушу бути при вас.

— Знає, кажеш? Але чи це справедливо щодо неї? Не певен я, що варто тебе знову тягти через континент.

— Ви ж не збираєтесь покинути мене, сер? Ви не можете так зробити! Сер... Як ви могли таке надумати — їхати один? Я... не дозволю!

— Що ж, ти мені, мабуть, таки знадобишся. Але якщо передумаєш, то скажи. Добре?

— Аякже, сер. Якщо я передумаю. — З понурою ущипливістю усміхнувся Солтер.

— Я надто себелюбний, аби чекати, коли передумаєш. Більше ніхто, певно, не стерпить такої прикрої вдачі, як моя. Допоможи-но мені з цим сурдутом?

— Я ніколи не передумаю, сер. А щодо вдачі... Хіба я коли тим переймався!

— Ні. Ти таки чудо. Мої бриджі. Дякую.

Він скинув атласні короткі штани і став натягувати білі з оленячої шкіри.

— Не ті чоботи, Джиме, іншу пару.

Він сперся на стіл і тарабанив пальцями по спинці стільця. Почувся стукіт у двері, мілорд насупився та подав знак Джиму, і той пішов відчинити.

— Твій хазяїн тут? — почувся добре знайомий голос, і на ці звуки мілордове лице засяяло, а Солтер одійшов убік.

— Заходь, Майлзе!

Великий ірландець так і зробив, одразу обвівши очима безлад у кімнаті. Побачивши Джекові чоботи, він підняв брови і запитально глянув на нього.

Мілорд підсунув йому ногою стілець.

— Сідай, чоловіче! А я гадав, ти в Лондоні.

— Я там і був. Привіз мою Моллі додому вчора і почув, що ти втікаєш звідси сьогодні ввечері.

— І?

— І я не дам тобі вислизнути з моїх лапищ, отому й вирішив: приїду та переконаюся сам. Ти знаменитий крутій, Джеку.

— Та я ж і так збирався до тебе заїхати.

— Атож. От зара’ й заїдеш. Аби лишитися.

— О ні!

О’Гара поклав капелюха та батога на стіл і, зітхнувши, витягнув ноги.

— Оце натомився! Джиме, там надворі стоїть бричка, віднеси туди багаж, і то якнайшвидше.

— Хай все лишається тут, Джиме. Майлзе, це дуже вже мило з твого боку, але...

— Та годі з отим «мило з твого боку», Джеку. Я так вирішив.

— Але ж і я вирішив! Я не можу...

— Хлопче мій любий, ти поїдеш і лишишся з нами, поки не отямишся, навіть якщо мені доведеться спершу тебе пристукнути, оглушити, а потім перенести!

У Джекових очах зблиснув усміх.

— Як жорстоко! Але, я тебе прошу, не будь смішний і не побивайся тут через цю подряпинку. Отямлюся, кажеш, ага!

— Ти ще досі слабий. І перестань-но оце супитися, Джеку, я все одно не поступлюся.

Джим тихо причинив за собою двері, Карстерз похилив голову.

— Я не можу, Майлзе. Маєш зрозуміти: це неможливо.

— Пхе! Жоден, хто буває у Терз-Гаусі, не знає ні тебе, ані про тебе. Можеш ні з ким не бачитися, але приїхати до нас мусиш!

— Але, Майлзе...

— Джеку, не дурій! Ти мені потрібен, і Моллі теж! Це ж не пастка, тож не дивися так перелякано.

— Я й не переляканий. Справді, я дуже вдячний, але... не можу. Я вже ось-ось виїжджаю за кордон.

— Що?

— Так. Я саме про це.

О’Гара так і сів.

— Он воно що! Я так і знав!

— Що ти знав?

— До тебе дійшло, що кохаєш міс Ді.

— Дурниці!

— А вона — тебе.

Джек невідривно дивився на нього.

— Ага, знаю! Я безтактний грубіян, і манери в мене жахливі, але все це щоби пробитися крізь ті стіни, що ти понаставляв довкола себе. Але, Джеку, кажу тобі, то дуже болить, коли тебе відштовхують і тримають дистанцію! Я не хочу силувати тебе звіритися мені, але, заради Бога, не поводься зі мною, як з чужим!

— Вибач, будь ласка, Майлзе. Не так то легко комусь довіритися після шести років самоти, — мовив він, одягаючи куртку й зав’язуючи краватку. — А якщо вже ти так хочеш знати правду, то їду я саме через Діану.

— Аякже. Ти ж закохався?

— Якраз на те й схоже, хіба ні?

— То якого дідька не попросиш її під вінець?

— Чому не попрошу? Бо не хочу пропонувати їй зганьбленого імені! Бо так сильно її кохаю, що... — Тут він якось скажено розреготався. — Як ти можеш у мене таке питати? Я що, по-твоєму, добра parti[55]? Nom d’un nom[56]! За кого ти мене маєш?

О’Гара підняв очі, спокійно дивлячись у розгніване обличчя.

— За молодого дурного лицаря, — протягнув він.

Знову регіт, але вже розлючений.

— І на що то буде схоже, якщо я попрошу її побратися зі мною? «Мадемуазель, ви бачите перед собою приклад непоправного дурня: я почав життя з махлювання, а відтоді...» Ох, відтоді я вже й сам у це все повірив! Стільком людям це розповідав. І так по-дурному себе підставив... — він змовк, згадавши ту бесіду з містером Боулі.

— Дурощі, Джеку.

— Це не дурощі. У мене є тільки одна перевага... тільки одна.

— На Бога, аж стільки? Яка ж це?

Мілорд гірко розсміявся.

— Я дуже непогано вбираюся.

— А фехтуєш іще ліпше, наскільки пригадую.

— І то теж не просто так. Але це ще один привід мене проклясти. Яка жінка вийде заміж за вправного фехтувальника? Боже мій! Як я поламав собі життя. — Він спробував засміятися, але не вийшло.

— А по-моєму, міс Ді вийшла б.

— Їй не запропонують так себе принизити, — була горда відповідь.

— Дорогий мій Джеку, ти забуваєш: ти ж граф Вінчемський.

— Нівроку граф! Ні, дякую, Майлзе. Син Річарда буде графом... Але не мій син.

О’Гара гупнув кулаком по столі.

— Чорти б ухопили того Річарда разом із його сином!

Мілорд підняв шпильку з самоцвітами і став біля дзеркала чіпляти її до краватки. Співрозмовник палким зором стежив за ним.

— Знов ти заховався в свою шкаралупу? — гаркнув Майлз.

Карстерз, трохи схиливши голову набік, мудрував, як би то ефектніше причепити шпильку. Потім розвернувся до друга.

— Мій дорогий Майлзе, вся суть у тому, що я безмозкий телепень. Як собі постелив, так, виходить, і мушу спати.

— Ну то, може, розкажеш і про того, хто тобі поміг?

Карстерз сів і почав взуватися.

— Думаю, ми ще довго будем один одному в печінках сидіти, — весело провіщував він. — А, я тобі ще не казав: я повідомив містера Боулі про своє... е... теперішнє ремесло?

Майлз зразу забув про свій гнів.

— Ти ж не сказав йому, що ти розбійник? — скрикнув він.

— Та сказав. Чом би й ні?

— Чом би й ні? Чом би й ні? Господи помилуй! Ти здурів, чоловіче? Ти що, намірився кожному стрічному розпатякувати, що ти за один? Далебі, ти геть розум стратив!

Карстерз зітхнув.

— Я так і думав, що ти не зрозумієш.

— Та треба якого ворожбита, щоб тебе зрозуміти! Ще один лицарський порив, не сумніваюся?

— Лицар? Ні! Просто це було нечесно, що він вважав мене шанованим джентльменом. Він непогано це сприйняв і тепер говорить зі мною з крижаною ввічливістю.

— Ввічливістю! Ще б пак! Старезне опудало вороняче, ти ж йому доньку врятував! То це він тебе так розлютив?

Карстерз розсміявся.

— І він, і я сам себе. Бачиш... Він вичитав мене. Доброзичливо так — за те, що я вибрав хибний шлях. Образливо.

— Ну то й добре, що ти їдеш до мене, тут тепер усе складається не найкраще.

Мілорд хотів було щось сказати, але, зустрівшись з тим аж вогнистим поглядом, передумав.

— Щось хотів сказати? — спитав О’Гара з грізним блиском в очах.

— Ні, сер, — смиренно відповів Джек.

— Приїдеш?

— Добре.

О’Гара звеселено схопився на ноги.

— От славний парубок! Боже, я боявся, що... Взувай-но другий чобіт, а я піду припильную за тим твоїм шельмою! — Він вискочив з кімнати, щоб знайти Джима, який, передбачивши результат суперечки, уже й сам поскладав багаж до брички.

Через півгодини вже пролунало мілордове «адью», і він із О’Гарою вирушили до Терз-Гаусу, а Джим з багажем — услід за ними.

Якийсь час їхали мовчки, хіба іноді, щоб розбити тишу, обмінювалися лаконічними заувагами про те, який чудовий день або яка спритна кобила. Думки Карстерза, як то добре знав товариш, залишилися позаду. Попрощалися вони з Діаною цілком звичайно, принаймні вона ніяк не виявляла того, що він для неї не просто випадковий знайомий: поводилася вона якось відсторонено, мовби думала собі про щось своє. Її рука, коли він поцілував її, була безживна й холодна, а усміх — милий, але холодний. Знав, що затримав її руку трохи довше, аніж годиться за строгими приписами добрих манер, і боявся, що дозволив собі ще більше непристойності, коли так тісно притулився устами до її пальців. Все думав і думав, чи помітила це вона. Навіть не здогадувався, що ще довго після того, як він зник з поля зору, вона відчувала цей дотик його уст. Якби він бачив, як палко цілувала вона кожний свій палець, боячись проминути той, якого торкалися його губи, то на серці йому стало б легше.

Це правда, що вона замкнулась у собі, трохи скривджена тим, що називала сліпою чоловічою впертістю. Вона розкрила йому серце, щоб він міг його прочитати; вона запропонувала йому себе такими простими словами, які не вважалися узвичаєними для світської бесіди; вона відчайдушно боролася за своє щастя, відкинувши всі уявлення про дівочу скромність. А коли потім збагнула, як повелася, і намагалась уявити собі, що він тепер про неї подумає, то почервоніла до кінчиків нігтів і подумки дорікала собі за брак гордості й манер. Перелякалася, що тепер він може вважати її нескромною, і через таку раптову сором’язливість поводилася з ним холодніше, ніж навіть хотіла, бо дуже боялася здатися нав’язливою. Але, попри цю холодність, як же вона сподівалася, що він відчує її кохання і все, що вона бажала йому сказати! Незбагненні жінки!

Та як міг Джон, не наділений жіночою проникливістю чи інтуїцією, зрозуміти її роздвоєні почуття? Він знав лише, що завдав їй болю і що вона відступила, бо не могла більше розкривати себе. Та й не міг він зрозуміти її, коли вона й сама себе ще сповна не розуміла.

Розмірковуючи над тим, як швидко спалахнуло їхнє кохання, він вирішив, що так само швидко воно й зітреться з пам’яті Діани. Він переконував себе, ніби сподівається на це, але й був достатньо чесним, щоб визнати: він би дуже цього не хотів. Від самої думки про те, що Діана збайдужіє до нього або, ще гірше, заручиться з іншим, він прикушував нижню губу й дужче напинав віжки.

О’Гара часто крадькома позирав на суворий молодий профіль поруч із собою і тривожився: витримає його вельможність цю довгу їзду чи ні. Він добре знав непохитну мужність Карстерза, тому й вірив, що той витримає, але побоювався, що це буде надто велике випробування й навантаження для його ослабленого тіла.

Він, і це було мудро, не пробував витягнути Карстерза з його самозаглиблених розмислів, тож так і їхали вони мовчки, минаючи поля з травою по коліно, яка скоро обернеться на сіна, і порослі щавлем та маками узбіччя, їхали вздовж живоплотів, що виростали стінами обабіч шляху, минали пагорби і доли, — і все це, не проронивши ні слова.

Зараз О’Гара відстав і їхав трохи позаду, щоб могти спостерігати за товаришем, не привертаючи його уваги. Йому здалося, що ніколи ще не бачив Джека таким похмурим. Гарні брови майже злилися в одну лінію, і їх ледь розділяли дві тонкі зморшки, уста були стиснуті, підборіддя трохи виступало вперед, а очі вдивлялися прямо, між настороженими вухами Дженні — ті очі мовби ковзали по всьому, але ні на чому не спинялися. Однією рукою він стискав батіг, другою механічно правив кобилою.

О’Гара зловив себе на тому, що милується гнучкою граційністю цього чоловіка, його прямою спиною і вправністю у сідлі.

І тут, напевно усвідомивши, що за ним стежать, мілорд озирнувся та зустрівся поглядом із очима О’Гари. Знизав плечима і мовби враз скинув з них свій тягар. Обличчя мілорда прояснилося, він усміхнувся.

— Перепрошую, Майлзе, понурий з мене товариш.

— Може, тебе болить плече, — тактовно припустив О’Гара.

— Н-ні, я про нього й не думаю. Нема чим виправдати мої погані манери і кепську вдачу.

І з цієї миті він постановив собі розважати друга, а якщо іноді сміявся він трохи силувано, то принаймні дотепність йому не зраджувала, щоби підтримувати радісний настрій О’Гари ще кілька миль.

Та поки вони прибули до Терз-Гаусу, вуста Карстерза підозріло побіліли і між бровами знову пролягла борозна — цього разу від болю. Але він зумів привітатися з міледі О’Гара щонайелегантніше й потішив її щонайменше трьома витонченими й жартівливими компліментами, тоді О’Гара взяв його міцно за руку й провів до кімнати відпочити та набиратися сил перед вечерею.

Невдовзі прибіг і Джим, дуже задоволений новим місцем та готовий подати схвальний звіт про стійло для Дженні. Він таки прийняв О’Гару як друга, хоч не без певних ревнивих тривог, і зараз був вельми втішений, що його хазяїн житиме в цьому домі замість поневірятися десь по селах.

О п’ятій годині, коли задзвонив ґонґ, мілорд спустився східцями в уборі кольору старого золота зі срібними оздобами: він настроївся поводитися, мов безтурботний веселун, як того вимагали обставини, так, начебто ніколи й не було ніякої Діани, яка перевернула все його життя.

Недарма він бився проти світу цілі шість років. Він навчився надійно приховувати всі почуття під маскою безтурботності й дотепності, ніколи не зраджувати себе, ніколи не виявляти свого болю і нікому не давати підстав навіть припустити, що він може бути ким іншим, а не просто легковажним парубійком. Ця школа добре йому придалася, і навіть О’Гара дивувався, бачачи друга таким піднесеним після всього, що сталося. Леді Моллі була в захваті від гостя, замилувавшись його зовнішністю й чудовими, вишуканими манерами, легко стала жертвою його шарму.

О’Гара, спостерігаючи за ними, задоволено зауважив, що мілорд справді зачарував його примхливу маленьку дружину. Висока честь, бо їй важкенько було догодити, і багатьох знайомих О’Гари вона приймала якщо не цілком холодно, то точно, що не з теплом.

Наприкінці вечері вона їх покинула, застерігаючи, щоб не сиділи за вином надто довго і щоб Майлз не обтяжував його вельможність.

О’Гара підсунув карафу до свого друга.

— Є в мене деякі новини, які тебе зацікавлять! — почав він.

Карстерз питально подивився.

— Ага. То от, Його Світлість Ендовер вирядив свою дорогоцінну особу до Парижа.

Карстерз підняв брову:

— Гадаю, цілком природно, що він хотів би залишитись у тіні після нашого скандальчика.

— Чи справді він хотів би залишитись у тіні?

— Ти, певно, знаєш його краще, ніж я. То як думаєш?

— Не хотів би. Він завше в перших рядах, його завжди видно. Чорт би його взяв!

Мілорд трохи здивувався.

— Чому це? Хіба він колись втручався у твої справи?

— Він втручався у справи моїх найліпших друзів заради свого інтересу.

— Боюся, все достоту навпаки!

— Ну, я знаю дещо про те, як він суне носа в справи Діка.

Карстерз поставив келиха і тепер слухав з усією увагою.

— Що там з Діком?

О’Гара, здається, пошкодував про свої слова.

— О, та добре... Я йому однаково не співчуваю.

— Що Трейсі йому зробив?

— Та нічого надзвичайного, просто Трейсі та його непутящий братець хочуть обдерти Діка, як липку.

— Роберт?

— Ендрю. Я дуже мало знаю про Роберта.

— Ендрюї Але ж він був таке дитя...

— Ну зараз він виріс і розтринькує гроші навсібіч, годі уявити. Дік, здається, оплачує їхні борги.

— От чорт! Чому?

— Тільки сам Бог знає! Гадаю, Лавінія всілася на карк. Ми всі знаємо, що саме задля цього Трейсі підсовував їй вас обох.

— Дурниці! То було з нашої власної волі. Вона саме приїхала зі школі.

— Точно. Але хто ж то все наколотив, як не Трейсі?

Карстерз широко розплющив очі й поклав руки на стіл, стискаючи пальцями ніжку келіха з вином.

— Чи багато тих боргів?

— Не можу сказати. Я й сам про це випадково довідався. Її Бельмануари ніколі не знали, що таке помірковане життя.

— Як і ми всі Не будь такий суворий до них, Майлзе!.. Я то, звісно, знав, що маєток Бельмануарів заставлено, але й подумати не міг, що борги настільки великі.

— Та і я не знаю точно, але Дікових грошей не вистачить, аби розплатитися. Все проциндрили на азартні ігри та на різних кралечок.

Мілорд насупив брови.

— Та-ак. Думаю, я поквитаюся з Трейсі за це... одного разу.

Майлз нічого не сказав.

— Але як Дік виживає, не чіпаючи моїх грошей?

— Не знаю. — Тон О’Гари свідчив, що це його найменше турбує.

— Сподіваюся, у нього самого немає боргів, — розмірковував уголос Карстерз, — здається, він ускочив по самі вуха. Якби ж я міг переконати його користуватися доходами. — Він спохмурнів і затарабанив пальцями по столу.

О’Гара зірвався.

— Аякже, тільки ти на таке здатен. Ради Бога, забудь про нього і не переймайся так за цього жалюгідного неробу, який завдав тобі більше шкоди, ніж...

— Майлзе, я забороняю тобі говорити так про Діка! Ти не розумієш.

— Якраз дуже добре розумію. Ти поводишся надто вже по-християнському. І досить уже цього фарсу! Я так само добре знаю, як і ти, що змахлював тоді Дік, і, по-моєму, це якесь неприродне бажання віддати йому свої гроші після того, як він позбавив тебе і честі, і всього-всього!

Карстерз спокійно попивав вино, чекаючи, коли Майлз перегорить гнівом, так воно скоро і сталося. Потім засміявся.

— О Майлзе, дай мені йти власним шляхом! Все це і для тебе стало випробуванням, я знаю. — І тут же розсудливо додав: — Але я не хочу, щоб ти так жорстоко осуджував Діка. Ти непогано його знаєш, тож можеш дещо здогадуватися про той вечір. І знаєш, яким екстравагантним він був, часто в боргах — хіба не можеш вибачити йому одного безумного пориву?

— Це я міг би вибачити. А чого не можу, то це його нечуваної підступності, через яку ти мусиш нести його провину.

— О’Гаро, він кохав Лавінію...

— Іти теж.

— Не так глибоко. Я хіба по-хлопчачому захопився нею, але в нього — серйозні почуття.

О’Гара мовчав, зціпивши зуби.

— Постав себе на його місце, — боронив брата Джек. — Якби ти...

— Ні, дякую! — О’Гара гірко засміявся. — Ні, Джеку, ми тут згоди не дійдемо і краще облишмо це так, як є. Просто не думаю, що тобі слід за нього перейматися. Сподіваюся, він не заліз у борги.

— Хіба йому не щастить на перегонах і в його...

О’Гара всміхнувся невблаганно і жорстоко.

— Дік дуже перемінився, Джоне. Він не тримає коней для перегонів, та й у карти не грає, хіба що про людське око.

— Дік не грає?! Що ж він робить?

— Керує твоїми маєтками і возить дружину по вечірках. Коли бувають у місті, — додав гірко, — то мешкають у твоєму будинку.

— Ну, іншого ж нема. Але навіть уявити не можу, що Дік став такий поміркований!

— Ага, легко бути праведником після того, як зло скоєно!

Мілорд пустив це повз вуха. На вустах заграла дивна усмішка.

— Їй-бо, Майлзе, цікаво виходить! Я колись був розважливим членом родини, а що сталося?.. Я пустився берега: я картяр, авантюрник, розбійник. А колишній гульвіса Дік — святий. Він живе доброчесно і праведно, а його оббирають кревняки дружини. Зрештою, я йому заздрю.

— Принаймні насолоджуєшся життям більше, ніж він, — засміявся О’Гара. — Бо тебе не мучить сумління.

Обличчя Карстерза було незворушне. Він витер уста серветкою і всміхнувся.

— Як ти кажеш, я справді більше насолоджуюся життям. Але щодо сумління, то не певен.

О’Гара зиркнув на нього: той сидів упівоберта, обхопивши рукою спинку стільця.

— А не образишся, як я дещо тебе спитаю?

— Звісно, ні.

— То... ти збираєшся повертатися на розбійницький шлях?

— Ні.

— То що ж робитимеш?

Лордове лице прояснилося, і він розсміявся.

— Як по правді, Майлзе, я ще не придумав. Доля вирішить — не я.