Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ V Його світлість Ендовер

На другий день перед обідом леді Лавінія прибиралася куди дбайливіше, аніж зазвичай, і зовсім зашарпала свою покоївку суперечливими наказами, спалахами гніву й невдоволення. І це тривало так довго, що коли сповістили про Його Світлість герцога Ендоверського, вона досі ще була у своєму будуарі. Не встигла навіть відповісти лакеєві, що прийме Його Світлість: Джеймс власне ще доповідав їй про гостя, як герцог уже кланявся в порозі, упевнений, що його радо привітають.

Він був надзвичайно схожий із сестрою, а водночас дуже від неї відрізнявся. Мав так само високі вилиці та вузький, аристократичний ніс, а от губи в нього були тонкі, та й очі під тяжкими повіками — зелені. Брови Його Світлості розкосо загиналися вгору, а пронизливі та блискучі очі постійно ховалися за чорними віями. Чорне ненапудрене волосся і неодмінно чорне, оздоблене сріблом вбрання тільки підкреслювало його природну блідість. І тепер ця дивовижна постать на тлі білих дверей уклонилася міледі.

Лавінія скочила до нього, зметнувши перлисто-сірою парчею.

— О Трейсі! — проворкувала вона, простягнувши до нього руки.

Його Світлість ступив на зустріч і низько вклонився.

— Радий тебе бачити, Лавініє, — і в його солодкавому голосі чути було саркастичні нотки. — Як бачиш, я їхав верхи. — Він вказав на свої високі чоботи з величезними острогами. — А Ендрю, певно ж таки, забув передати тобі мого листа?

— Ні, — відповіла, потискаючи йому руку. — Він вчасно згадав, і... о Трейсі, я так зраділа!

— Приємно чути, — мовив він. — Маю тут одну важливу справу.

— О! — Вона розчаровано відсмикнула руку. — Гроші!

— Ти незрівнянна, люба моя. Але як це брутально звучить — гроші! Може, як твоя ласка, сядемо?

Вона впала на диванчик і засмучено дивилась, як він бере стільця й сідає навпроти.

— Твій чоловік, найшляхетніший лорд, якось позичив мені трохи, але суму вельми незначну. А в мене постійні витрати. Та ще цей дурний хлопчисько Ендрю вліз у борги.

Міледі здивовано округлила очі.

— Тобто ти хочеш взяти гроші в Річарда, щоб оплатити борги Ендрю? — з недовірою перепитала вона.

— Звісно, ні. Хіба таке може бути? Це я так, сказав принагідно.

— Та добре, але Ендрю якраз вчора сам позичив три тисячі в бідного Діка. Я знаю, бо чула їхню розмову.

Його Світлість роздратовано підняв чорні брови.

— А це вже Ендрю дарма зробив! Хоча це так характерно для нього! Значить, «бідного Діка» вже обібрали?

— Не кажи так, Трейсі! — обірвала вона. — Діккі добрий до мене! — І рішуче глянула в його пронизливі очі.

— А це вже цікаво, — мовив протяжно герцог. — Коли ж це ти дійшла такого висновку? І що за вірність отак зненацька?

— Я завжди була вірна йому, Трейсі! Завжди! Я завдаю йому прикрощів... а він справді дуже великодушний.

— Як мило з його боку!

— Не насміхайся, Трейсі! Він пообіцяв відвезти мене до Лондона на цілу зиму...

Його Світлість знову сперся на спинку стільця.

— Отепер розумію, — сказав спокійно. — А то не міг збагнути.

— Ні, не в цьому річ, Трейсі! Я справді розумію, який він добрий до мене, хоч ми знову посварилися. Ми завжди сперечаємося, і я знаю, що сама й винна.

— Яка зручна впевненість, дорогенька!

— Ні, ні! Зовсім це не зручно, Трейсі! Бо я однаково не можу змінити свою вдачу, хоча повинна бути терплячою і поступливою. Трейсі, я ненавиджу Вінчем!

— Ти ненавидиш Вінчем? Був час...

— Я знаю, знаю! Але я ніколи не збиралася жити в такому місці, як це! Я хочу в Лондон!

— Ти й поїдеш, хіба ні?

— Так, але я хочу поїхати з кимсь веселим... а не...

— Тобто ти хочеш розвіятися, але не в товаристві розважливого Річарда? Гадаю, жити з ним справді може бути скучно. Затишно, безпечно, але нецікаво.

— Я знала, що ти зрозумієш! Знаєш, йому не подобається, що я граю в карти, бо я не вмію зупинитися! І до нього не доходить, що мені осоружний оцей так званий «хатній лад», коли десь у світі є вечірки, ігри і справжнє життя. Він... він такий... поважний і ощадливий!

— Це ж чесноти для чоловіка, Лавініє, — цинічно зауважив Його Світлість. — Я таких не маю, тому й досі не одружений.

Вона презирливо скривилася, бо добре знала свого брата.

— Ні, Трейсі, не тому! Просто ти — сам диявол! Жодна жінка не вийде за тебе!

— Це цікавезна тема для розмови, дорогенька, — проворкотів її брат. — Але ж будь трохи оригінальніша. Тож поділись-но ще своїми міркуваннями щодо бездоганної Річардової натури.

— Просто ми з ним дуже різні, — зітхнула вона. — Мені завжди хочеться все робити швидко, і щойно подумаю про щось, зразу хочу це мати — негайно! Ти знаєш, Трейсі! А він зволікає і розмірковує, і... як же це нудно, і мене це злить, я гніваюся, наче якась селючка! — Вона зірвалася, стискаючи свої малі руки. — Коли він отак ніжно, помірковано говорить зі мною, то просто верещати хочеться, Трейсі! Думаєш, я божевільна? — Вона фальшиво засміялася.

— Ні, — озвався він, — але є ще дещо: кров Бельмануарів. Може, то й прикро, що ти побралася з Річардом. Зате маємо гроші...

— Їх немає, — скрикнула вона.

— Немає? Це ж як?

— Трейсі, от про це я й хотіла поговорити! Гадаєш, мілорд заповів гроші Дікові?

— Звісно. І тепер він, певно, казково багатий.

— А от і ні!

— Але, дівчинко моя, прибутки мають бути величезні — він же має землю, правда?

— Ні! Ні! Нема в нього землі! І мене злить сама думка про це! Він переконав батька відписати все Джонові. А в самого лишилася тільки звичайна частка меншого сина!

— Ніяк не зрозумію. Ти ж казала, що граф усе заповів Річардові?

— Він змінив свій заповіт!

— Він... змінив... заповіт. Що ж, дорогенька, це значить, що ти препогано зіграла свою партію!

— Я в цьому не винна, Трейсі... Чесно, я не винна! Я нічого не знала, поки не прочитали заповіт. Річард ніколи про це мені не казав! І тепер ми майже бідняки! — Її голос аж дрижав від обурення, але Його Світлість лише свиснув.

— Я, звичайно, завжди знав, що Дік — дурень, але ж не аж такий несосвітенний!

Від цих слів вона спаленіла.

— Він не дурень! Він — чесна людина, а от ми... ми мерзенні й продажні поганці!

— Та певно що так, Лавініє, але слухай-но, не накручуй себе. Я так розумію, він досі обожнює цього гарячоголового хлопаку?

— Так... так... без кінця оте «Джек», «Джек», «Джек»! Мене вже нудить від цього імені... і... — Вона враз змовкла, закусивши губу.

— І що?

— Та нічого! Але все це так нестерпно, Трейсі!

— Справді, все це трохи досадно. Краще б ти таки обрала тоді Джона.

Вона розлючено тупнула ногою.

— Ну і нащо ці пусті балачки?

— Дорога моя Лавініє, а все інше нащо? Здається мені, що ситуація досить-таки смішна. Подумати тільки: шановний Річард вправненько поламав усі мої плани!

— Якби не ти, я ніколи б не вийшла за нього. Нащо ти підсунув мені їх обох? Нащо я взагалі з ними знайомилася?

— Дорогенька, це ж мала бути вигідна партія, і, якщо пам’ять мені не зраджує, ти сама чи не найбільше в це вірила.

Вона розлючено скривилася й обернулася до нього спиною.

— Але все ж таки, — глибоко замислившись, говорив він далі, — визнаю: попри всю нашу кмітливість, тут ми добряче промахнулися.

Лавінія умлівіч розвернулася.

— Ох, та тебе тільки це і турбує? Як можна бути таким байдужим? Тебе самого це справді нітрохи не хвилює?

Він демонстративно наморщив тонкий ніс.

— Я не побиватимуся над цим, Лавініє, хоч мені дуже прикро. Та й треба придивитися, що тут ще можна вдіяти. От ми й повертаємося до початку нашої розмови. Незважаючи на всі ці скрушні одкровення, мені потрібні гроші.

— Ох, Трейсі! Скільки тобі треба?

— П’ятсот було б досить.

— А хіба від маєтків немає прибутку? — зухвало спитала вона. — І ще Ендрю казав, що тобі зо два тижні тому ще й казково пощастило, хіба ні?

— Відтоді, люба моя, я пережив аж три чорні смуги. А щодо маєтків, то всі вони закладені до останнього клаптика, і ти це добре знаєш. Та й Роберт ще той марнотрат.

— Ненавиджу Роберта!

— Я й сам до нього не дуже прихильний, але що з того.

— Хай би він уже вмер!.. О ні, ні! Я знову злюка... Не хочу бути такою... як же я втомилася від цього всього. Передам тобі гроші щонайшвидше, але не будь такий легковажний, Трейсі... будь ласка! У Діка нелегко випросити грошей!

— Навіть не сумніваюся. Однак донедавна ми досить непогано давали собі з ним раду.

— Донедавна він мав достатньо грошей. Мілорд йому нічого не жалував!

— Ну що ж, це, як я вже сказав, дуже прикро, але треба з цим миритися. А де Дік?

— Не знаю. Ти залишишся на обід, Трейсі?

— Дякую. Навіть дуже охоче.

— Так, так... Ах, як же я рада тебе знову бачити! Скоро я приїду в Ендовер[29]. Можна, я залишуся там на кілька днів?

— От тільки чи дозволить Річард залишатися тобі так довго в моєму згубному товаристві?

— Річард ніколи не стримував би мене, Трейсі! — гордовито заявила вона. — Він не може. О, я б хотіла кохати його ще більше? Чому ж не переймаюся ним бодай так, як тобою?

— Дорога моя Лавініє, просто ти, як усі Бельмануари, спочатку дбаєш про саму себе, а вже потім — про свого зверхника. Отак-то воно! Річард до такого ще не здібний.

— Але я кохаю Річарда. Кохаю, кохаю, проте...

— Отож-бо. «Проте»! «Велика пристрасть» поки що не торкнулася тебе, моя дорога, і ти думаєш тільки про себе.

— «Думаєш тільки про себе!» Звучить жорстоко.

— Та не так уже й жорстоко. Ти думаєш тільки про себе, про свої насолоди, про свою персону, про свої почуття. Якби ти могла відсунути себе бодай трохи на другий план, ти значно менше досадувала б і обурювалася.

— Як ти смієш, Трейсі! Можна подумати, що ти сам великий альтруїст!

— Зовсім ні. Я ж не змінився. Просто припустив: тобі, щоб стати щасливішою, варто трохи присадити власне «я».

— Краще своє присади!

— Люба моя Лавініє, як тільки захочу стати щасливішим, то неодмінно так і зроблю. А зараз мені й так добре.

— Злюка! — обурилася вона. — Ще й насміхаєшся з мене.

— Прошу, вибач мені, ну, будь ласка! І приїжджай до Ендовера, якщо тільки шановний Річард дозволить.

Її лице прояснилося, мов від чарів.

— О Трейсі! Я так хочу знов повеселитися! Приймати гостей поки що не можу — через цю жалобу! Але коли буду в Ендовері... о, ми нічим не будемо журитись, і я зможу капризувати, не потерпаючи за те, що комусь від того зле! О, ходімо до Діка вже! Негайно!

Він неквапом підвівся.

— Можу уявити, як ти випробовуєш Річардове терпіння, — зауважив він. — На щастя, твоя запальна вдача нітрохи мене не турбує. Ходімо шукати Річарда.

Посеред головних сходів вона побачила свого чоловіка і пурхнула до нього.

— Річарде, а я тебе шукаю! Трейсі запросив мене до Ендовера на тиждень — він покличе трохи гостей, і там будуть вечірки... і розваги! Ти дозволиш мені? Скажи «так», Діккі, — ну, скажи «так»!

Карстерз уклонився Його Світлості, що позирав збоку. Той уклонився з широким розмахом у відповідь. Карстерз глянув на дружину.

— Так скоро, Лавініє? — заперечив він, указуючи на її жалобний стрій. Вона нетерпляче висмикнула від нього руку.

— Ах, Діккі, ну хіба не все одно! Ну що це значить! Я ж не прошу тебе їхати...

— Не просиш, — проказав він і сумно, і вдоволено водночас. — Я це зрозумів, кохана.

— Ні, ні! Ти не подумай — я не хотіла тебе скривдити! Ти ж так не думаєш, Діку?

— Та ні, — зітхнув.

— Хороший Діккі! — Вона улесливо поплескала його по щоці. — То ти дозволиш мені поїхати... Ах, ти просто вислухай мене! Ти ж знаєш, я тут нуджуся й вередую, бо мені треба перемін, і я хочу поїхати до Ендовера. Хочу туди!

— Так, люба, я знаю. Але не минуло ще й шести тижнів, як помер мій батько, тому не думаю, що це...

— Будь ласка, Діку, ну, будь ласка! Тільки не кажи «ні»! Це дуже б мене засмутило! Невже ти поведешся зі мною так жорстоко? Ти ж не заборониш мені поїхати?

— Прошу тебе, Лавініє, перестань. Якщо тобі треба перемін, я просто повезу тебе до Бата[30] чи куди тільки ти забажаєш. Але не завдавай мені болю, не їдь до Ендовера просто зараз.

— Бат! Бат! Що я там робитиму в цю пору? Це так мило з твого боку, але я хочу до Ендовера! Хочу знову побачити всіх давніх друзів. Хочу заспокоїтися після всього цього... тут усе так гнітючо... після смерті мілорда!

— Серце моє, звичайно, поїдеш, але ж якби ти не забувала, що носиш жалобу...

— Але ж це саме те, що я хочу забути! О Діккі, та не будь уже такий лихий.

— Що ж, добре, люба. Якщо треба їхати — їдь.

Вона радісно сплеснула в долоні.

— О, дякую тобі, Діккі! І ти не сердишся на мене?

— Ні, люба, звісно, ні.

— Ах! Яка я тепер щаслива! Ти такий милий, Діккі, але зізнайся: у глибині душі ти навіть радий позбутися мене хоч на тиждень! Правда? — Вона радісно розгорнула віяло й кокетливо позирала з-за нього на чоловіка. Річард не стримав усмішки.

— Боюся, що таки сумуватиму за тобою, люба.

— О! — Вона згорнула віяло. — Але подумай: з яким нетерпінням ми будемо чекати зустрічі. І тому я через тиждень повернуся дуже вдячна і ще довгі місяці по тому буду чемна!

Його лице прояснилося, і він взяв її за руки.

— Люба, якби ти справді сумувала за мною...

— Та, звісно, я сумуватиму за тобою, Діку... Ой, прошу, обережніше з моїм платтям! Правда ж, я сумуватиму за ним, Трейсі?

Річард раптом згадав про присутність швагра. Озирнувся й рушив до східців.

— Отже, ви намірилися забрати в мене дружину? — усміхнувся він.

Трейсі неквапом спустився і розкрив свою табакерку.

— Так, мені потрібна господиня, — сказав. — І я... — він зробив паузу, — переконав її вшанувати Ендовер своєю присутністю. Чи матимемо ми щастя побачити колись там і вас?

— Дякую, але ні. Ви ж розумієте, я не прихильник таких веселощів, яких моя бідна Лавінія прагне всім серцем.

Герцог злегка вклонився, і тоді вони разом вийшли на терасу: Лавінія сміялась і щебетала — такою Річард не бачив її вже кілька днів. Вона була душею їхнього маленького товариства, любенько фліртуючи зі своїм чоловіком, догоджаючи йому. Домоглася свого, тож мала чудесний настрій, раділа з усього на світі, і через те навіть вино, пролите на нову шовкову сукню, не засмутило Лавінію.