Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XXIV Річард грає чоловічу роль

Прокинувшись уранці, леді Лавінія навряд чи почувалася тією жінкою, що зібралася втекти від чоловіка з коханцем. На серці їй було тяжко, від гірких думок голова йшла обертом. Не змогла навіть випити свій шоколад, та від вилежування було ще гірше, тож вона швиденько сковзнула з ліжка й дала покоївці себе вдягнути. Потому вона повільно рушила до свого будуару, а думки її були всі про те, де зараз Річард і що він робить. Сіла біля вікна, дивилася на площу й аж покусувала край хустинки, щоб не розплакатись.

Річардові було так само невесело. Він теж не торкнувся свого шоколаду, а глянувши на червоне м’ясо за сніданком, ледве затамував нудоту. Подужав хіба випити маленьку чашечку кави й одразу пішов у будуар до дружини. Визнавав перед собою, що поводиться як слабак і краще йому уникати дружини, але врешті-решт поступився бажанню бачити її і постукав у білі двері.

Серце Лавінії мало не вискочило з грудей. Як добре знала вона цей стукіт!

— Заходьте! — запросила вона, намагаючись виглядати спокійною.

Річард зайшов і зачинив за собою двері.

— О! Доброго ранку! — усміхнулася вона. — Ти хотів поговорити зі мною, Діку?

— Я? Так. А запрошення від Карлайла в тебе?

Це, певно, був невдалий привід. Лавінія відвернулася, ледве стримуючи сльози.

— Я... Певно, воно в моєму секретері, — спромоглася вимовити. — Я пошукаю.

Встала й відімкнула бюрко, повернувшись спиною до чоловіка.

— Це неважливо, — кивнув Карстерз. — Я просто не міг його знайти. Прошу, не переймайся!

— О, та нічого страшного, — відповіла, висипаючи жменю листів перед собою. — Так, ось воно. — Підійшла до нього, простягаючи запрошення.

Карстерз подивився на цю золотокосу голівку, на маленьке личко з опущеними додолу очима, і на червоні, жалібно стиснуті вуста. Господи, як же він без неї житиме! Він механічно взяв листа.

Лавінія повернулася і рушила від нього, і тут Річардові мовби стрілила раптова думка. Він жбурнув нещасне запрошення на підлогу.

— Ні, Боже мій, ти не зробиш цього! — раптом закричав він.

Лавінія зупинилася, затремтіла.

— Ох, що ти маєш на увазі? — тремтливо пролебеділа вона.

Туман у його голові враз розсіявся, все стало ясно. Лавінія не втече з Лавлейсом. Два кроки — і він уже біля неї, схопив за плечі й розвернув обличчям до себе.

— Ти не покинеш мене! Ти розумієш? Я не житиму без тебе!

Лавінія зойкнула — це був зойк полегшення, радості й подиву заразом — і припала до чоловіка.

— О, прошу, благаю: пробач мені й дозволь залишитися з тобою! — заридала вона, вчепившись за вилоги його сурдута.

Карстерз міцно, шалено її обійняв й підняв над землею; і хоч шовки на сукні м’ялися, вона не опиралася. Їй тепер було не до шовків. Вона палко цілувала його у відповідь і часом схлипувала.

Коли Карстерз нарешті зумів вимовити ще щось, окрім того, як сильно її кохає, то зажадав знати: чи ж кохає вона його?

— Звісно, кохаю! — проворкувала. — Я завжди, завжди тебе кохала, тільки була такою егоїсткою, такою неуважною!

Він поніс її до канапи і посадив собі на коліна, пробував зазирнути в очі. Але вона сховала лице в нього на плечі.

— То, значить, ти ніколи не кохала того цуцика? — здивовано спитав він.

Її рука лагідно лягла йому на плече.

— Ах, Діккі, ні! І ти... не кохаєш ту страшну місіс Феншо, правда?

Він ще більше здивувався.

— Місіс Феншо? Боже милий, ні! Хіба ти таке подумала?

— Думала... думала! Ти ж учащав до неї, а тим часом був такий холодний до мене. Як я могла не думати?

— Холодним до тебе? Найдорожча моя, невже справді?

— Так, справді, був таким... А мені було так гірко, що подумалось — я ж така нерозважлива і така вредна, тож ти тому мене й розлюбив. І не знала, що робити. А тоді ти сказав, що хочеш зізнатися. І я просто з досади сказала, що не залишуся з тобою. Але я ніколи, ніколи так не думала. А коли зрозуміла, що ти чекаєш, коли я від тебе піду, я не знала, що мені далі робити!

Він заспокійливо поплескував її по плечу.

— Серденько моє, не плач! Я ж і гадки про це не мав, бо ж був певний, що ти кохаєш Лавлейса. Навіть не сумнівався в цьому. Чому ж ти не сказала мені правди?

На цих словах вона підняла голову і глянула на нього.

— А хіба я могла? — спитала вимогливо. — Я була впевнена, що ти кохаєш Ізабеллу Феншо. Я зрозуміла, що мушу піти, але ж не могла зробити цього сама... І тому... Звісно, я зібралась тебе покинути. І вчора ввечері я сказала Гаролду, що втечу з ним, та він, здається, не дуже зрадів, як почув, що я кохаю тебе. О Діккі, любий, ти ж скажеш йому, що я нікуди з ним не тікатиму, скажеш?

Він не міг стримати сміху.

— Аякже, скажу. Ой, серденько, як по правді, то мені його шкода!

— О, він недовго сумуватиме, — філософськи промовила. — Він кохає так поверхнево, розумієш! Але ти, Діку, чому ти так часто покидав дім? Чому так часто їздив до місіс Феншо?

Його обличчя споважніло.

— Вона знала Джека. Познайомилася з ним у Відні. Я хотів вислухати все, що вона може мені розказати. І більше ні про що не міг думати.

— О Діккі! Якою... безбожно дурною я була! І ти через це був такий холодний. А я думала... О, любий мій!

Він знову пригорнув її до себе.

— Моя бідолашна кохана! Місіс Феншо — надзвичайно добра леді, але кохати її!.. — І виціловував любу руку. — Я кохаю, і завжди кохав зовсім іншу особу: неслухняну, нестерпну, свавільну, вперту, чарівну маленьку...

Леді Лавінія охопила його за шию.

— Від таких слів я почуваюся такою дуже, дуже жахливою! Я справді була неслухняна...

— І будеш такою ще не раз, — сміючись мовив він.

— Ні, ні! Я постараюся бути хорошою!

— Я не хочу, щоб ти була хорошою! — запевняв її Річард. — Я хочу, люба, щоб ти лишалася собою! — Леді Лавінія, полегшено зітхнувши, вивільнилася з його обіймів і стала на ноги.

— Як це чарівно — бути знову щасливою, правда! — проказала безтурботно. — Це ж тільки подумати: ще півгодини тому я хотіла вмерти! — Вона підійшла до дзеркала і поправила волосся.

Річард тривожно дивився на неї.

— Лавініє, чи ти до кінця розумієш, що я розповім усім правду про все наступної п’ятниці? — спитав він.

— Так, звісно ж, розумію... Це дуже прикро, але думаю, ти це зробиш. Сподіваюся, люди хоч не відмовляться нас упізнавати.

— Ніхто ніколи не відмовиться впізнавати тебе, люба.

Вона аж засяяла.

— Ти справді так думаєш? Ну, може, зрештою, це буде не аж так жахливо. І тобі ж хочеться повернути Джека, знову бути з ним, правда? Так, я знала, що хочеться. О, то незабаром уже все буде добре, я впевнена!

Його Світлість Ендовер встав досить рано і швиденько вирушив з дому. Він викликав портшез і звелів везти на Стренді, де мешкав якийсь полковник Шеперд. Півгодини він провів у нього, а коли виходив, то на герцогських вустах світилося вдоволення. Він не одразу взяв портшез і ще прогулявся до парку на Сент-Джеймс у товаристві Дера, який власне й влаштував сім років тому оту злощасну вечірку з партією в карти.

Дера приємно заінтригувала найновіша Річардова затія.

— Як думаєте, що там може бути, Бельмануаре? — зацікавлено спитав він. — Він же й вам написав?

— Так, я отримав якесь повідомлення від Карстерза. Ага, пригадую, те запрошення приніс мені Ендрю.

— Ну, то що це означає? Запрошений Фортеск’ю, і ще Давенант. Це прецікаво.

— Дорогий Дере, я не довірена особа Річарда. Але невдовзі ми все почуємо. Я не охочий до утаємничень. Але приємно буде знов усім зійтися... Фортеск’ю і Давенант, кажеш? Дивина! Я чув, що Еванс і Мілворд теж отримали замовл... запрошення. Має бути дуже цікаво.

— Напрочуд цікаво, — підтвердив Дер. — Ніхто ж і уявити не може, до чого це все!

— Ага, — тонкі вуста Його Світлості здригнулися.

По обіді він навідався до Вінчем-Гаусу, його провели в бібліотеку.

Річард сидів там і щось писав, але як тільки побачив герцога, одразу підвівся й рушив назустріч.

Його Світлість був вражений, що Карстерз був цілком щасливий.

— Маєте радісний вигляд, Річарде!

— Так і є, — усміхнувся швагер.

— Дуже приємно це чути. Я бачив Шеперда.

— Шеперда? — здивувався Карстерз.

— Полковника, начальника Лавлейса, мій дорогий Річарде. Можете сподіватися на від’їзд капітана Гаролда з важливою місією, скажімо, за сорок вісім годин.

— Можете сподіватися на від’їзд капітана Гаролда набагато швидше, Трейсі, — промовив Карстерз, зблиснувши очима.

Герцог підійшов ближче.

— Вона втекла? — майже просичав він.

— Втекла? Ні! Вона зараз у вітальні з ним.

— З Лавлейсом! І ви це дозволяєте? Ви стоїте і глипаєте, як інший чоловік...

— Прощається з моєю дружиною, але я за таким не підглядаю, як бачите.

Гнів згас в очах Його Світлості.

— Прощається? То ви нарешті все між собою з’ясували?

— Ми виявили, що обоє помилялися, — люб’язно відповів Карстерз.

— Я дуже радий чути такі слова. Сподіваюся, надалі ви будете до Лавінії трохи суворіший.

— Сподіваєтеся?

— Сподіваюся. А мені, думаю, все ж не варто скасовувати домовленість — певно, Лавлейсу краще таки на якийсь час забратися з міста.

— Чому ж, не маю нічого проти його присутності, — уклонився Річард.

Його Світлість ледве кивнув і взяв капелюха.

— Ну то мені більше нічого робити в цій справі.

Він пронизав поглядом Карстерза.

— Вона не кохала його?

Річард відповів щасливим смішком.

— Вона кохає мене.

Тяжкі повіки знов опустилися.

— Ви уявити не можете, який я радий. Якщо вона справді кохає вас, то вона в безпеці. Я не думав, що Лавінія на таке здібна. Передавайте їй мої вітання. — Він узявся за ручку дверей, та раптом ще щось пригадав.

— Вважаю, що не конче мушу бути в п’ятницю у Вінчемі? — запитав з насмішкою.

Річард спаленів.

— Не конче.

— Тоді ви вже мені пробачите, якщо я не прийду. Маю інші, важливіші справи... Хоч і не хотів би пропускати таку героїку, — мугикнув собі. — Оревуар, добродію Річарде!

Річард радо попрощався.

За якийсь час він почув, як рипнули вхідні двері, подивившись у вікно, побачив, що капітан Гаролд Лавлейс їде геть.

Тепер Річард чекав на містера Варбуртона, якого вирядив на пошуки Джона ще кілька днів тому. Він мав би вже бути, думав собі Річард, хіба, може, його затримали. Річард з нетерпінням чекав на новини про брата, хотів нарешті його побачити. Але водночас боявся цієї зустрічі; він гнав од себе думку про те, як має глянути в очі Джекові, в його холодні... навіть зневажливі очі. Це було нестерпно, тому він думав, що Джек не здатний сердитися чи ображатися...

— Містер Варбуртон, сер.

Карстерз озирнувся і кинувся до гостя.

— Ну що там? Га?

Містер Варбуртон безпорадно розвів руками.

— На жаль, містере Карстерз.

Річард схопив його за руку.

— Що ви маєте на увазі? Він не... вмер?

— Не знаю, сер.

— Ви не змогли його знайти? Кажіть негайно!

— На жаль, ні, сер.

— Але ж «Шашки»... Він казав... Хіба ж вони там нічого не знають?

— Ні, містере Карстерз. — Містер Варбуртон витягнув табакерку. Дуже повільно видобув звідти жменьку тютюну, струснувши залишки з кінчиків пальців. — Хазяїн, Чедбер, — чесний чоловік, хоч йому й бракує почуття гумору, то він не бачив мілорда вже добрих півроку. Ото якраз відтоді, коли я їздив до мілорда повідомити про смерть графа.

— Але, Варбуртоне, він не встиг десь далеко поїхати? Він не вмер? Правда ж, ні?

— Ні, ні, паничу Дік, — заспокоїв правник. — Ми почули б, якби його вбили. Думаю, він знов подався за кордон. Він часто говорив про подорож.

— За кордон? Боже, не дай мені знову його втратити! — Він сів на крісло, упершись головою в руки.

— Містере Карстерз, я вас прошу, не впадайте в розпач, бодай поки що. Ще ж немає жодних доказів, що він покинув країну. Насмілюся припустити: ми вже дуже скоро його знайдемо. Чедбер гадає, що він мав би знов навідатися до заїзду. Ну, годі, паничу Дік! — Він підійшов до нього і поклав руку йому на плече. — Ми знайдемо його, навіть не сумнівайтесь! Тільки годі... Йому було б гірко бачити вас в отакій зажурі, паничу Дік!

— Якби я міг бодай щось йому відшкодувати! — простогнав Річард.

— Ну, гаразд, а хіба ж не це ви збираєтеся робити? Він не хотів би, щоб ви так себе мучили! Він так любив вас! Прошу вас, годі!

Карстерз зненацька підвівся й підійшов до вікна.

— Дуже прошу, пробачте, містере Варбуртон. Я пережив просто пекельний тиждень.

Варбуртон підійшов до нього і став поряд.

— Паничу Дік, ви знаєте, я ніколи особливо про вас не дбав. Ну, не так, як...

— Як дбали про нього.

— Еге, саме так, сер!.. А останні роки, то, мабуть, був і суворим. Я хотів би вибачитися за всякі несправедливі думки про вас, а може, й упередження. Я... може, ніколи як слід і не розумів вас. От, сер.

Він голосно висякався, а тоді взяв Річарда за руку.

Річард Карстерз мав безліч справ на той тиждень. Треба було все підготувати, придбати будинок для Лавінії, а Вінчем-Гаус ретельно вимити й прибрати, перш ніж прибуде новий власник. Лавінія в якусь мить вирішила змиритися з неминучим і просто вже насолоджувалася всіма цими клопотами. Новий будинок на Ґрейт-Джермін-стріт вона назвала чудовим і одразу ж заходилася скуповувати для нього дорожезні меблі та керувати облаштуванням. У своєму спокутному настрої вона навіть хотіла виїхати в понеділок з чоловіком до Вінчема, щоб залишитись пліч-о-пліч з Річардом аж до тієї доленосної п’ятниці, але він не дозволив і наполіг, аби вона побула в містечку, поки він не повернеться. Отож вона радісно пурхала від Ґросвенор-сквер до Джермін-стріт, дуже заклопотана і цілком щаслива.

Карстерз мав вирушити в понеділок і добратися до Вінчема наступного вечора. Їхав разом з Ендрю, якому треба було в Ендовер. Юний Його Вельможність, бувши добре під чаркою, знову з кимось почубився за якусь леді, тож через дуель у Барн-Елмз, а також через просто-таки величезні борги вирішив за краще втекти з міста й усамітнитися. Трейсі зник з містечка ще серед тижня, ніхто не знав, куди він подівся, але більшість вважала, що герцог поїхав у Шотландію.

Нарешті настав ранок понеділка, ясний і погожий. Ніжно попрощавшись з дружиною, обережно втерши їй сльози, Річард сів зі своїм швагром у велику подорожню карету. Ендрю вже значно побадьорів і вийняв з одної кишені скриньку гральних костей, а з другої — колоду карт, отак він хотів розважитись у нудній і втомливій подорожі.