Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ II Мілорд у «Білому олені»

«Сер Ентоні Ферндейл» сидів перед туалетним столиком у своїй кімнаті готелю «Білий олень», неспішно поліруючи нігті. На спинці його стільця висів пишний шовковий халат, а за спиною Джим рихтував перуку та вертівся ще біля наготованих сурдута і жилета.

Карстерз — стрункий, зграбний, у батистовій сорочці та в абрикосових атласних бриджах — перестав полірувати нігті, позіхнув і сперся на спинку. Якісь кілька секунд він розглядав свою краватку в люстро, і тоді підніс до неї руку. Солтер затамував подих. Дуже поволі, на дюйм, рука посунула і знову пристебнула діамант і смарагд, а тоді опустилася. Солтер полегшено зітхнув, і пан глянув на нього.

— Там все добре, Джиме?

— Все добре, сер.

— І в мене так само. Це було напрочуд легко. Ці птахи були такі задерикуваті, як горобчики. Двоє в кареті, один купець, ще той шахрай і негідник, другий — його секретар. Господи! Шкода мені цього чоловічка! — Він замовк, тримаючи руку на баночці рум’ян.

Солтер запитливо дивився.

— Так, — кивнув Карстерз. — Дуже шкода. Той гладкий, здається, цькує його і залякує — така-от звичка: масний боягуз докоряв йому навіть за мою появу! Так, Джиме, твоя правда: він мені не сподобався, цей мсьє Фадбі. Тому — отак «простодушно» — я звільнив його від виторгу і двохсот гіней[25]. Подарунок бідноті у Льюїсі.

Джим знизав плечима й насупився.

— Як ви оддаєте все, що добуваєте, сер, то чом грабуєте? — прямо спитав він.

І знов на вустах мілорда та сама химерна усмішка.

— Це моє покликання, Джиме, шляхетне покликання... Мене, певно, забавляє ця гра в Робіна Гуда — забирати в багатих, аби віддавати бідним, — уточнив він, аби Солтер зрозумів. — Але вернімося до моїх жертв, — ти б за пуза брався, якби бачив, як той чоловічок випав із карети, коли я розчахнув дверцята!

— Випав, сер? А то чому?

— Він намагався це пояснити. Здається, йому наказали тримати дверцята, щоб не дати мені вдертися, та не встиг він навіть за ручку взятись, як я вже рвонув ті двері, ото він і вивалився на дорогу. Звісно, я щонайсмиренніше попросив вибачення, і в нас зав’язалася розмова. Приємний такий чоловічок... Але коли він ото розпластався посеред дороги, я таки не втримався від сміху!

— От би це побачити. Мені так хтілось бути тоді з вами, ваша честь. — І він гордо глянув на гнучку постать перед собою. — Дорого б я заплатив, аби подивитися, сер, як ви ото зупиняєте карету!

Тримаючи заячу лапку[26] в руці, Джек перехопив захоплений погляд слуги в дзеркалі й розсміявся.

— Я й не сумніваюся, що ти заплатив би... Я виробив пречудовий голос, грубий і пропитий, може, трохи гучний — о, таке ще й наснитися може! І їм, певно, таки сниться, — замислено додав він і приліпив мушку до кутика вуст. — Так? Гадаєш, трохи занизько? Але добре й так... А що це там таке?

За вікном здійнялися галас і метушня: стукали копита, перекрикувалися конюхи, тарабанили по бруківці колеса. Джим підійшов до вікна і виглянув надвір, ще й витягнув шию, аби краще роздивитися вулицю з балкона.

— Карета прибула, сер.

— Я так і подумав, — відповів мілорд, пудрячись.

— Так, сер. О Боже! — Слуга залився сміхом.

— Що там таке?

— Та смішно дуже, сер! Двоє джентльменів, один гладкий, а другий — дрібний. Один скорчився, як той павук, а другий...

— Нагадує бегемота, особливо, як глянеш на його писок?

— Еге ж, сер. Так і є. Ще й вбраний у фіолетове.

— Господи, так! У фіолетове і в жовтогарячому жилеті!

Джим знову визирнув.

— Так і є, сер! А як ви вгадали? — Та не встиг слуга спитати, як раптом сам усе збагнув, аж очі йому зблиснули.

— Думаю, це тому, що я просто вже мав честь зустрічатися з цими джентльменами, — безтурботно відповів мілорд. — Моя пряжка, Джиме... Карета здоровенна з жовтими колесами?

— Так, сер. Ці джентльмени, здається, трохи не в дусі.

— Цілком можливо. А в меншого джентльмена одяг весь у болоті, еге ж?

— Мені не видно, сер. Він стоїть за тим товстим джентльменом.

— Містер Джміль... Джиме!

— Сер! — Джим умить обернувся на різкий голос свого пана і побачив, що той стоїть і бридливо тримає двома пальцями лимонний жилет з блідо-зеленим візерунком. Ще не встиг пан суворо нахмуритися, а Джим уже опустив очі, наче школяр, заскочений на гарячому.

— Ти підготував оце... страхіття... для мене? — це було сказано дуже сердито.

Джим понуро глипнув на жилет і кивнув.

— Так, сер.

— Хіба я не наголосив: кремовий жилет?

— Так, сер. Я думав... я думав, що це воно і є кремовий!

— Друже мій, це... це... я навіть не можу сказати, яке воно. Горохляно-зелене! — і бридливо скривився. — Забери це!

Джим прожогом забрав зганьблений убір.

— І принеси мені вишитий атлас. Так, саме його. Він особливо тішить око.

— Добре, сер, — погодився збентежений Джим.

— Цього разу пробачаю, — додав мілорд підморгнувши. — А що там наші друзі поробляють?

Солтер повернувся до вікна.

— Вже зайшли в будинок, сер. А ні, ось же джентльмен-павук! І, бачиться, він десь поспішає, ваша честь!

— Ага, — пробурмотів Його Світлість, — а поможи-но мені одягти сурдут... дякую.

Хоч не без клопоту, нарешті мілорд убрався у свій атласний стрій, який сидів на ньому так, мов на нього й шитий. Трохи насупившись, він порозправляв мереживо та надів смарагдовий перстень.

— Думаю, пробуду тут кілька днів, — зауважив він. — Щоб... гм... розвіяти підозри. — Він прижмурено поглядав на слугу.

Джим не мав звички розпитувати пана про його справи, а ще менше — дивуватися з того, що той зробив чи сказав. Радо приймав накази і спішив їх вчасно виконати: він просто обожнював Карстерза і був йому вірний, як пес хазяїнові, безоглядно слідуючи за ним скрізь, щасливий прислужитися в усьому.

Карстерз знайшов його у Франції, у тяжкій скруті, без роботи — попередній хазяїн відпустив його, бо вже не мав чим платити. Так Джим став особистим слугою мілорда Джона і його неоціненним скарбом, і звідтоді вони нерозлучно трималися разом. Хоч і простакуватий, дурнем він аж ніяк не був, тож не раз допомагав Карстерзу на його безславному й авантюрному розбійницькому шляху. Цей слуга розумів свого дивного пана краще, аніж будь-хто інший, тож і тепер одразу здогадався, що той мав на думці, — і значущо підморгнув.

— Так це ви оцих джентльменів сьо’дні обчистили, сер? — спитав він, показуючи великим пальцем на вікно.

— Еге ж. Містера Джмеля з дружком. Схоже на те. І я, певно, недооцінив Містера Джмеля. По-моєму, він з тих, з ким самі тільки клопоти. Але, цілком можливо, що й він про мене думає те саме. Треба зазнайомитися з ним ближче.

Джим презирливо гмикнув, а в очах пана виникло запитання.

— Ти не в захваті від нашого друга? Прошу, не спіши з висновками. А може, він прекрасного ума чоловік. Хоч я так не думаю. 3-зовсім так не думаю. — І він захихотів. — Знаєш, Джиме, я переконаний, нині в мене має бути чудесний вечір!

— Навіть не сумніваюся, ваша честь. Це ж завиграшки — обкрутити джентльмена-товстуна.

— Напевно. Та тільки не з товстуном мені доведеться мати діло, а з усіма чиновниками цього чарівного містечка, і то без сумніву. О, чую, павучок виходить?

Солтер повернувся до вікна.

— Так, сер, і з ним ще троє.

— От бачиш. Будь ласкавий передати мені табакерку і тростину. Дякую. Думаю, що настав час показатись у всій красі. Прошу також пам’ятати, що я тут уперше, приїхав із Франції, поволі їду до Лондона. Словом, клей дурня. Отак, чудесно.

Джим радісно посміхнувся: він і так справляв враження дурня — навіть вдавати не треба було, тож комплімент йому сподобався. І він розчахнув двері, а потім стояв і дивився, як «сер Ентоні» збігає східцями.

У кав’ярні купець, містер Фадбі, розповідав історію своєї кривди перед мером, клерком та церковним старостою Льюїса: він раз за разом витримував значущі паузи й наголошував кожне слово. Усіх трьох скликав його секретар містер Чілтер: чим більше було слухачів, тим охочіше містер Фадбі перед ними розпинався. Він і тепер радо старався, хоч і втратив свій дорогоцінний виторг.

Але мера, містера Геджеса, все це зовсім не тішило. Він був чоловік дражливий, потерпав від нетравності. Йому було байдуже до всієї цієї справи, та й він зовсім не знав, як можна зарадити цьому містерові Фадбі. Його відірвали від обіду, він був голодний, та й самого того містера Фадбі він вважав геть-таки неприємним типом. Одначе ж розбій на великій дорозі — справа серйозна, і треба було добре подумати, як діяти далі, а тому він прикидався зацікавленим, прибрав мудрого виду і час од часу щось мугикав — мовляв, він тим дуже стурбований.

Чим більше він чув і бачив містера Фадбі, тим менше той йому подобався. Так само — міському клеркові. А містер Фадбі і не спішив подобатися своїм співрозмовникам, тим паче, що вони були нижчого стану. А церковний староста узагалі ні про що не думав. Він собі вирішив (і то справедливо), що справа ця його ніяк не стосується, і відкинувся собі на спинку стільця, байдужо втупившись у стелю.

Розповідь містера Фадбі вже аж надто мало скидалася на правду. В його надміру прикрашеній версії він поводився надзвичайно відважно. І усе це він устиг понапридумувати дорогою до Льюїса.

Фадбі все ще просторікував, коли до кімнати зайшов мілорд. Карстерз байдужо оглянув усіх через монокль, трохи вклонився й підійшов до каміна. Він всівся у крісло, анітрохи не звертаючи ні на кого уваги.

А містер Геджес тільки глянув — одразу ж зрозумів, що це якийсь grand seigneur[27], і йому захотілося, щоб цей містер Фадбі не говорив аж так голосно. Але той, зрадівши новому слухачеві, правив своєї далі, і то ще гучніше та зі ще більшою насолодою.

Мілорд злегка позіхнув і взяв понюшку тютюну.

— Так, так, — метушився містер Геджес. — Але ж я тільки й можу, що послати до Лондона по слідчих. Та якщо й виряджу, то, звісно, вашим коштом, сер.

Містер Фадбі наїжачився.

— Моїм коштом, сер? Ви сказали — моїм коштом? Оце тобі диво! Просто диво дивне!

— Справді, сер? Ну, я ще можу вирядити оповісника, хай би оголосив повсюди прикмети коня та... е... про нагороду тому, хто впіймає чоловіка верхи на такому. Але, — знизав він плечима і глянув на міського клерка, — не думаю, що з того буде багато толку... га, містере Бренд?

Клерк зціпив губи і розвів руками.

— Боюся, не буде, дуже боюся, що не буде. Я порадив би містерові Фадбі розвісити оголошення у нашій окрузі. — І сів собі знов так, мовби вже вніс свою лепту в роботу і більше ніякої підмоги пропонувати не збирається.

— Ого-го! — прогарчав містер Фадбі і сердито надувся. — Це вдарить по кишені, але таки треба, та от не полишає мене відчуття, що якби не ваша жалюгідна легкодухість, Чілтере, — так, легкодухість, — то мене ніколи б не пограбували аж на двісті фунтів! — Він засопів і з презирливим докором втупився в Чілтера — той геть почервонів, але змовчав. — Однак, мій візник запевняє, що, їй-богу, впізнає цього коня, хоч самого вершника не дуже запам’ятав. Чілтере! Як він описав коня?

— Ну... гнідий, містере Фадбі... гнідий, з білим півмісяцем на чолі, одна передня нога біла.

Джек зрозумів, що настав час і собі долучитися до гри. Він крутнувся у своєму кріслі й навів монокль на містера Чілтера.

— Перепрошую? — протягнув він.

Містер Фадбі аж засвітився. Поважний джентльмен нарешті зацікавився ним. І знов почав свою розповідь — вже для нового слухача. Карстерз холодно глянув на оповідача, і Геджес, вмітивши це, кинувся на підмогу.

— Е... так, містере Фадбі... саме так! Даруйте, сер, не маю честі знати вашого імені?

— Ферндейл, — відрекомендувався Джек, — сер Ентоні Ферндейл.

— Ах, от як, — уклонився Геджес. — Ви вже вибачайте, що отак нав’язливо турбуємо вас нашими...

— Аніскільки, — сказав мілорд.

— Ну... то річ у тім, що цих... е... джентльменів та й спіткало лихо — на них по дорозі сюди хтось напав.

Сер Ентоні знов повернув монокль до зібрання. На лиці його було видно легкий подив.

— Усіх цих джентльменів? — люб’язно перепитав він. — Боже, Боже!

— О ні, ні, сер! Не всіх... Тільки містера... е...

— Фадбі, — мовив шанований купець і побачив, як сер Ентоні холодно йому вклонився. Тоді сам одразу скочив на ноги, сперся одною рукою на стіл і повільно та якось стражденно зігнувся. Сер Ентоні схилив голову. І тут, на радість усім, містер Фадбі знову, і то ще врочистіше, вклонився. Містер Геджес зауважив, що в сера Ентоні посмикуються губи. Він зачекав, поки містер Фадбі вгамується, і став розказувати далі:

— Так... містере Фадбі і містере...

— Мій секретар! — відрізав Фадбі.

Сер Ентоні напрочуд люб’язно всміхнувся до містера Чілтера та знов розвернувся до містера Геджеса.

— Розумію. Грабіж серед білого дня, кажете ви?

— За білого дня! — гаркнув містер Фадбі.

— Е... так, так, — втрутився мер, побоюючись, що вже вкотре за цю чверть години почнеться та сама історія спочатку. — А ви часом не бачили якогось такого коня, як оце описував... містер... Чілтер?

— І це найбільше здивувало, — поволі промовив Карстерз, — адже я щойно придбав таку саму. — Він підняв одну брову та обвів поглядом присутніх, запитливо усміхаючись.

— Та ну! — вигукнув містер Фадбі. — Оце так!

— От тобі на! Який дивний збіг! Дозволю собі спитати, де ви її купили і в кого?

— Кобила стала моєю власністю години зо дві тому. Я купив її дорогою сюди в одного обідранця. Ще й здивувався, звідки в нього така чудова ще й чистопородна кобила, але й звернув собі увагу, що йому дуже кортить її збути з рук.

— Йому кортіло, бо він знав, що його за нею впізнають, — люб’язно пояснив містер Фадбі.

— Безсумнівно. Хочете на неї подивитися? Я пошлю свого слугу...

— О ні, ні! — вигукнув мер. — Ми й не думали так обтяжувати вас...

— Та я б залюбки, — уклонився Джек, щиро сподіваючись, що містер Фадбі не наполягатиме показати йому Дженні, яка — він був певний — зрадить його своєю надто палкою прихильністю.

— Ні, ні, сер Ентоні, повірте, зовсім немає потреби, але дякую вам за все. Містере Фадбі, якби ви таки описали самого нападника, я велів би виготовити оголошення.

— Опишіть його, Чілтере! — буркнув містер Фадбі.

Містер Чілтер раптом усміхнувся.

— Звичайно, сер! — сказав він бадьоро. — Це страшенний грубіян, а що вже височезний...

— Який на зріст? — урвав секретар. — Футів шість?

— О, саме так, — збрехав містер Чілтер. — І товстун.

Джек здвигнув плечима.

— Товстун, кажете? — перепитав люб’язно.

— Ще й який, — підтвердив містер Чілтер. — І так лихословив, так уже лаявся, і то таким грубезним голосиськом.

— Ви, здається, не роздивилися його обличчя?

Містер Чілтер знітився.

— Я бачив його рот і підборіддя, — сказав він, — і помітив довгий шрам біля вуст. Е... унизу.

Карстерз мимоволі погладив своє бездоганно гладеньке підборіддя. Або цей маленький служака — вигадник від природи, або з якоїсь причини він не хоче, аби розбійника впіймали.

— Ну, сер Ентоні? — сказав мер. — Чи відповідає цей опис тому чоловікові?

Мілорд задумливо насупився.

— Високий, — повільно промовив він, — і товстий, кажете, ба навіть товстенний, так, містере Чілтер?

Містер Чілтер стривожено повторив свої слова.

— Ага! І довгий шрам... так, це, безперечно, він. А ще, — зухвало додав мілорд, — він зизуватий на ліве око. Найпотворніший розбійник — як не дивись.

— Схоже, що так, сер Ентоні, — сухо зазначив мер. Він один не зміг сліпо повірити в цю байку і здогадувався, що джентльмен просто розважається, розігруючи їх. Проте він анітрохи не протестував: чим швидше скінчиться ця марудна тяганина, тим ліпше. Тому він поважно занотував усі свідчення, мовляв, що це для того, аби легше спіймати злочинця, і приготувався забиратися геть.

Клерк підвівся і поплескав старосту по плечу, і той поважний добродій щось пробурчав, стріпнувся після майстерної бездіяльності й попрямував за мером до порога.

Містер Фадбі підвівся.

— Сумніваюся, що колись знову побачу свої гроші, — з досадою проказав він. — Якби ви, Чілтере, не були такий...

— Дозвольте мені запропонувати вам понюшку тютюну, містере Чілтер, — м’яко вставив мілорд, простягаючи свою оздоблену коштовним камінням табакерку. — Безперечно, сер, ви ж таки хотіли б подивитися на мою кобилу?

— Я не знаюся на конях, — фиркнув містер Фадбі. — А мій слуга тямить у них, ще й як тямить. — Він глузливо вишкірився.

— Ну то запрошую пройтися зі мною до стайні, зробіть мені таку честь, містере Чілтер. Варто пересвідчитися, що це та сама кобила. Містер... е... Фадбі — моє шанування.

— Що ж, містере Чілтер, ви мене дуже засмутили, — сказав Карстерз, коли вони вийшли в садок.

— Я, сер? О... е... засмутив вас, сер Ентоні?

Він звів очі та побачив, що джентльмен сміється.

— Так, містере Чілтер, навіть образили: ви описали мене товстуном!

Чілтер мало не знепритомнів.

— Ви, сер, — пролебедів він, ошелешено глипаючи.

— А ще — нібито я лаюся по-чорному та лихословлю і що в мене шрам від рота до підборіддя.

Містер Чілтер оторопів.

— То це були ви, сер, увесь час? Це ви нас перехопили? Це ви той, хто рвонув за дверцята?

— Так, я той самий негідник. Ще раз прошу мені вибачити, що так незграбно прочинив ті дверцята. А тепер скажіть мені: нащо ви все те понавигадували? Аби замилити їм і так сонні очі?

Вони поволі пішли далі. Маленький служака геть почервонів.

— Присягаюся: не знаю, сер, хіба що... хіба що ви мені сподобалися... і...

— Я бачу. Це надзвичайна доброта з вашого боку, містере Чілтер. Цікаво: що мені зробити для вас, аби віддячитись?

Секретар знову зашарівся, але гордо скинув голову.

— Дякую, сер, але не варто.

Вони були вже біля стайні. Карстерз відчинив двері, обидва зайшли.

— То чи не приймете ви це на знак моєї прихильності, сер?

Містер Чілтер розглянув смарагдовий перстень, який сяяв і блискотів до нього в долоні мілорда. Чоловічок глянув у сині очі та почав затинаючись:

— Справді, сер... я...

— Це мені дісталося чесно! — наполягав. — Будь ласка, містере Чілтер ви ж не образите мене відмовою? І збережете це на пам’ять про того товстуна, що трохи пошарпав вас на дорозі?

Чілтер прийняв дар тремтливими пальцями.

— Сердечно вам дякую...

— Заради Бога. То я вдячний вам за таку люб’язну поміч... Ходімо поглянете на мою Дженні! Ну ж бо, дівчинко? — На звук його голосу кобила затупала у стайні, стала іржати та несамовито бити копитом.

— Я нічого не розумію, сер: якщо вже ви грабіжник, чому вшанували мене своєю довірою — чому ви довірилися мені? Але... я вдячний.

Промовляючи це, містер Чілтер взяв мілорда за руку і ще раз, вдруге в житті, відчув її твердий, добрий потиск.

— О, ваша честь! Ви загубили ваш смарагд!

— Ні, Джиме, я його віддав.

— Ви... ви... віддали його, сер?

— Угу. Маленькому павучку.

— Ал-ле...

— А ще він назвав мене товстуном.

— Назвав вас товстуном, сер? — перепитав приголомшений слуга.

— Так. Товстезним товстуном. До речі, маєш знати, що я купив Дженні сьогодні у Фіттерінґу в одного нестерпного грубіяна, який обчистив містера Джмеля.

І він двома словами усе переповів Джимові. А коли скінчив, то слуга з відчаєм похилив голову.

— Я певен, ви ніколи так і не станете мудрим, сер, — пробурчав він.

— Я? А що я не так зробив?

— Нащо ви оповідаєте це всім павукам, сер? Отеє дуже вже необачно. Він як пити дати прохопиться тому жирному джентльмену, і вже незабаром ціле місто полюватиме за нами.

— А оце свідчить тільки про те, що ти дуже мало знаєш цього павучка, — спокійно відповів мілорд. — Подай-но мені пудру.