Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XIX Повернення його світлості Ендовера

Упродовж наступних днів Річардові здавалося, що капітан Лавлейс ніколи не покидає його будинку. Зайдеш у будуар своєї дружини, а Лавлейс уже там — стоїть, схилившись над Лавінією, поки вона грає на спінеті або переглядає сторінки «Мандрівника»[70]. А виряджається Лавінія на бал чи маскарад, то капітан і тут завжди серед фаворитів, допущених до її покоїв, і то задля того лише, щоби помилуватися, як вона одягає свій убір та розмірковує, куди ліпше причепити мушку. Попросить Карстерз дружину бодай один ранок побути з ним, то вона відмовляє, мовляв, дуже шкода, але Гаррі запросив її у сади Воксголлу[71]. Щойно ступить чоловік до неї на поріг, то перше, що впадає йому в очі, — це увінчана бурштином капітанова тростина і його ж таки капелюх з обрізаними крисами; а визирне у вікно, то запевне побачить, як біля воріт зупиняється той самий портшез[72] і звідти виходить Лавлейс. Терпляче витримавши тиждень його присутності, Карстерз став усовіщати дружину: не треба аж так підохочувати свого друга проводити весь час на Ґросвенор-сквер. Спершу вона з докором глянула на чоловіка, а тоді спитала, чому він так вирішив. Відповідь прозвучала якось вимушено, так, мовляв, негоже. На це вона широко розплющила очі й стала допитуватися, що такого негожого може бути у візитах звичайного старого друга? Річард з дотепністю відповів, що спротив у нього викликає якраз не те, що капітан Гаролд «старий», а, навпаки, те, що він дуже ще молодий. За такі слова вона звинуватила чоловіка у ревнощах. І це була правда, але він обурено заперечив. Добре, тоді це трохи по-дурному! Не варто так злитися: Гаррі — дуже хороший її друг, і, до речі, хіба Річардові не сподобалось, як по-новому вона зачесана? Та Річард не дав себе задурити, а тому: чи добре вона зрозуміла, що візити Лавлейса мають припинитися? Вона зрозуміла тільки одне: її Діккі сьогодні чомусь не в гуморі і тим смішний. Але не треба до неї придиратися! Добре, вона буде дуже хороша, але й він повинен таким бути! А зараз вона поїде по крамницях, і їй треба щонайменше двадцять гіней.

Попри свою обіцянку «бути хорошою», вона й не думала охолоджувати Лавлейса, завжди чарівливо всміхалася йому та кивала, зазиваючи до себе.

Якось вранці, якраз перед вечіркою в герцогині Девонширської, Карстерз знову почав цю мову. Міледі лежала в постелі, біляве волосся променисто розсипалося по плечах, на маленькому столику біля неї стояла чашка шоколаду, а по простирадлу розкидано було силу-силенну billets doux[73]. У руці вона тримала букет білих троянд з запискою, а на ній чітким, сягнистим почерком було виведено «Ґ. Л.». Можливо, саме через ці листи Річард знову розгнівався. І то так, що годі було впізнати в тій несамовитості його звичну лагідну ввічливість: він видер квіти в неї з рук і жбурнув у куток.

— Пора вже завершувати з цим безумством! — закричав він.

Приголомшена Лавінія сперлася на лікоть.

— Я-ак ти смієш? — прошепотіла вона.

— То он до чого дійшло! — відрізав він. — Як смію я, твій чоловік, бодай якось обмежувати всі ці твої витівки? Кажу тобі, Лавініє: з мене вже годі! Я не збираюся більше все це терпіти!

— Ти... ти... Заради Бога, та що тебе так зачепило, Річарде?

— Оце все! Я не потуратиму тому цуцикові, що лізе в мій дім! — При цьому він розлючено тицьнув на зів’ялий букет. — І не дозволю, щоби поговір про тебе пішов на увесь Лондон!

— Про мене? Про мене? Про мене поговір на весь Лондон? Та як ти смієш?! Як ти смієш?

— Припини нарешті це глупство. Не про те йдеться, чи смію я, а про те, як смієш ти цілий тиждень не слухатися мене?

Вона зіщулилася в ліжку.

— Діккі!

— То дуже добре — кричати «Діккі» та всміхатися, але це для мене не новина. Іноді мені здається, що ти зовсім безсердечна!.. Ти себелюбна, суєтна, марнотратна жінка!

Дитинячі губки затремтіли. Леді Лавінія сховала обличчя в подушках і заридала.

Обличчя Карстерза злагідніло.

— Вибач мені, будь ласка, серце моє. Може, це трохи несправедливо.

— І жорстоко! І жорстоко!

— І жорстоко. Пробач.

Вона обійняла його за шию білими гладенькими руками.

— Ти ж не насправді про все це?

— Ні. Але я про те, що не дозволю Лавлейсу упадати за тобою.

Вона відсахнулась од нього.

— Ти не маєш права так казати: я знала Гаррі ще задовго до того, як зустріла тебе!

Він здригнувся.

— Ти зізнаєшся, що він тобі дорожчий за мене?

— Ні, хоча ти й стараєшся викликати до себе ненависть. Тебе я кохаю найдужче. Але Гаррі я не прожену!

— Навіть якщо таким буде мій наказ?

— Наказ? Наказ? Ні! Ні! Тисячу разів ні!

— Я тобі наказую!

— А я відмовляюся слухати тебе!

— Їй-богу, мадам, вас треба провчити! — зірвався він. — Я відвезу вас до Вінчема сьогодні ж таки! І, повірте, якщо тільки не послухаєтеся мене, то точно поїдете у Вінчем! — За цими словами він твердим кроком вийшов з кімнати, а Лавінія впала в подушку, аж побілівши й тремтячи від люті.

Щойно вона вдягнулася, то прожогом збігла сходами, настроївшись закінчити сварку. Проте Карстерз уже поїхав з дому і повернутися мав пізно. Лавінія, було, розлютилася, але тут якраз прибули коробки від кравчині, і це розігнало хмари на її виду, тож вона знов усміхалася.

Річард не повертався, доки не настав час готуватися до вечірки, а як тільки приїхав додому, одразу пішов до своїх покоїв, де віддав себе в руки свого камердинера. Він покірно дозволив злегка підмалювати собі нігті, побризкати свою білизну трояндовою водою та підвести брови. Костюм мав фіолетовий з прозолоттю, на пальцях — персні, по боках на обтислих панчохах — вибагливий візерунок, а на чорний бант своєї перуки він причепив діамантову брошку. Потім, напудрений, підмальований і з наліпленими мушками, він подався в кімнату дружини.

Лавінія, вже зовсім забувши вранішні contretemps[74], усміхнулася чоловікові. Вона сиділа перед дзеркалом у легкому халаті, що недбало спадав з плечей. Перукар уже пішов, її волосся було густо напудроване й пишно укладене на спеціальні валочки, кілька локонів вилися над вухами, решта спадали на плечі. Увінчували всю ту композицію червоні та білі страусові пір’їни, а на шиї виблискувало масивне діамантове намисто. У кімнаті аж дихати було тяжко від якихось сильних парфумів; на підлозі валялися стрічки, шнурки, пантофлі та рукавички; на спинці стільця висіло блискуче червоне доміно[75], а на ліжку була дбайливо розкладена її сукня — ціла копиця білого атласу і парчі, з рясними складками і густим мереживом на корсеті й на рукавах. Поряд лежало віяло, м’які мереживні рукавички, маска і малесенький ридикюль.

Карстерз обережно сів на краєчок стільця, споглядаючи, як покоївка пудрує дружині й так рожеві щічки.

— Цього вечора я розбиватиму серця, правда ж? — весело спитала вона, зиркнувши через плече.

— Не сумніваюся, — коротко відповів він.

— А ти, Діккі? — Вона озирнулася подивитися на нього. — Фіолетовий... я б обрала інший колір, але й цей непоганий. Нова перука, так?

— Угу.

В очах її стояло питання, чого це він такий холодний, і тут вона пригадала ранкові події. То він досі дується? От і добре! Хай мсьє побачить!

Хтось постукав у двері; покоївка пішла відчиняти.

— Сер Дуглас Февершем, сер Ґреґорі Маркгем, мусью[76] шевальє і капітан Лавлейс очікують, м’леді.

У Лавінію мов яке бісеня вселилося.

— О-ля-ля! Так багато? Ну, всіх я прийняти не зможу, то точно. Проси сера Ґреґорі й капітана Лавлейса.

Луїза передала це лакеєві й зачинила двері.

Річард розгнівано стис губи.

— А я тут тобі точно не de trop[77]? — спитав він з лютим сарказмом.

Леді Лавінія відкинула свій халат і підвелася.

— О, та мені байдуже... Я готова вдягнутися, Луїзо.

У двері знову постукали, і цього разу відчиняти пішов Карстерз.

Зайшов Маркгем, трохи незграбний красень у малиновому з прозолоттю костюмі, і Лавлейс — його протилежність, вродливий витончений блондин у блідо-блакитному зі сріблом. На ньому, як завжди, була кучерява висока перука, в якій зблискували три сапфірові шпильки.

Він манірно вклонився міледі.

— Склоняюся перед вашою красою, о найчарівніша!

Сер Ґреґорі крізь лорнет дивився на білі вечірні капчики Лавінії.

— Самоцвітна підошва, от їй-богу! — протягнув він.

Вона граційно покрутилася на одній нозі, засвітивши п’яткою.

— Правда ж, гарно придумано? — допитувалась вона. — Але не можна гаяти часу... сукня! А тепер, Маркгеме... і ти, Гаррі... тепер ви побачите шедевр!

Лавлейс усівся на стілець обличчям до спинки, розставивши ноги, поклав на неї руки і сперся підборіддям на сплетені долоні. Маркгем сперся на гардеробну і дивився на все крізь лорнет.

Минула без чверті година, поки сукню нарешті вбрано, всі поради щодо мережива, стрічок і брошки проговорено, а на Лавінію накинуто вогняне доміно. Карстерз уже тратив терпець. То було не для нього — виголошувати хтиві компліменти, як оті двоє, врешті їхня присутність тут, поки Лавінія чепурилася, почала його дратувати. Його брало зло, що Лавінія їх впускає до себе, але така вже була mode, і він знав, що повинен з цим покірно змиритися.

Нарешті міледі була готова; золочений портшез чекав на неї під дверима при світлі flambeaux[78]; вона ледве просунулася всередину, страшенно потерпаючи, що помне шовки чи зачепиться пір’їнами своєї височезної зачіски об дашок. Тут вона зауважила, що забула своє віяло у кімнаті, і Лавлейс та Маркгем наввипередки кинулися, щоб принести його. Та поки вони перекидалися дотепами, кому ж випаде така честь, Річард тихо вернувся в покій і приніс те розмальоване віяло з курячої шкіри; Лавлейс досі ще мірився піднятися в її покої. Нарешті Лавінія вмостилася в портшезі, дверцята за нею зачинили, а носії підняли ноші. Маленька кавалькада рушила вздовж майдану, праворуч ішов Лавлейс, а Річард і Маркгем — ліворуч. Вони минали вибоїни, обережно обходили острівці болота, оминали інші портшези та перехожих, які з різних кварталів сходилися на Південну Одлі-стріт. Усі троє мовчали: Маркгем просто лінувався, Лавлейс — бо відчував ворожість Річарда, а сам Річард був надто вже зажурений. Доки не дійшли до Керзон-стріт, ніхто й словом не озвався, та й тепер хіба що Маркгем, глянувши на засунуті вікна великого будинку на розі, принагідно зауважив, що Честерфілд ще у Велсі[79]. Карстерз байдужо погодився, і на тім розмови скінчилися.

На Кларджиз-стріт до них приєднався суворий патрицій сер Джон Фортеск’ю, близький друг Річарда, хоч і старший за нього на кілька років. Вони відстали від портшеза, і Фортеск’ю взяв Річарда під руку.

— Я не бачив тебе сьогодні в «Білому», Джоне, тебе там не було?

— Ні. Мав справу зі своїм адвокатом. Гадаю, ти там не перетнувся з моїм бідолашним братом?

— Френком? Ні, а чому «бідолашним»?

Фортеск’ю знизав плечима.

— Гадаю, хлопець здурів, — сказав він. — Учора він мав би бути на званій вечері в Марча, але о четвертій отримав послання бозна від кого й страшенно розхвилювався. І що, думаєш, зробив? Одразу кудись поспішив нічого не пояснивши. Відтоді я його більше не бачив, але його слуга сказав мені, що мій брат пішов зустрітися з другом. Чортівня якась, зовсім це на нього не схоже.

— Справді дивно. Сподіваєшся побачити його цього вечора?

— Хотів би! Карстерзе, друже, а хто цей чоловік, що іде за портшезом твоєї дружини?

— Маркгем?

— Другий.

— Лавлейс.

— Лавлейс? Чорт, а хто він такий?

— Можу сказати тільки те, що він капітан гвардії.

— Для мене і це новина. Якось я бачив його в Ґузтрі, от і здивувався. Певно, він якийсь розпусник.

— Смію сказати, що так. Мені він не подобається.

Біля воріт Девоншир-Гаусу вони мусили розійтися, бо в тій несусвітній штовханині просто неможливо було триматися разом. Карстерз залишився біля портшеза Лавінії, а всі інші розчинилися в юрбі. Крісла наштовхувалися одне на одне — всі пхалися до дверей, міські карети підкочувалися, випускали свій розцяцькований вантаж і поволі проштовхувалися крізь натовп назад.

Портшез Карстерзів добирався до будинку щонайменше чверть години. Бальна зала вже була переповнена й ряхтіла різнобарв’ям. Лавінію майже одразу підхопив один засліплений нею молодик, до якого вона почувала хіба що материнську приязнь; якби він про те довідався, то рвав би з горя на собі свої елегантні локони.

Річард розгледів лорда Ендрю Бельмануара, він був серед джиґунів, що зібралися навколо найновішої красуні, міс Ґаннінґ, яка разом зі своєю сестрою Елізабет штурмом узяла модний Лондон. На Ендрю була маска, але його легко було впізнати за довгими руками й ногами і недбало-франтівським виглядом.

Вайлдінґ кивнув Річардові з другого кінця зали, а коли той підійшов, потягнув його в картярську кімнату, щоб зіграти в ландскнехт[80] у товаристві Марчема та Селвіна.

Карстерз зауважив, що граф у дуже доброму гуморі, і, за словами Селвіна, все то завдяки оперній співачці, ще прекраснішій, ніж її попередниця. Від ландскнехту дуже швидко перейшли до гри в кості з іншими партнерами, що посходилися до стола. Потім Карстерз перепросився й повернувся до бальної зали. Він одразу ж опинився біля Ізабелли Феншо — веселої вдови, знаменитої своїми дотепами і вродою. Карстерз здибався з нею хіба один раз, тож дуже здивувався, що вона махає йому та припрошує сісти біля себе, поплескуючи по канапі рукою, внизаною перснями.

— Ідіть-но сюди і сядьте біля мене, містере Карстерз. Я так давно хотіла з вами поговорити. — Вона трохи відсунула маску і стала вдивлятися йому в обличчя сяйними, веселими очима.

— Звичайно, мадам, мені приємно це чути, — уклонився Річард.

Вона одразу ж обірвала його.

— Я не маю настрою на компліменти, сер. І не маю охоти ні виговорювати, ні вислуховувати мудрування. Але я трохи стурбована через за вас.

Річард сів, заінтригований і зацікавлений цією безпосередньою маленькою жіночкою.

— Через мене, мадам?

— Так, сер. Мені от не дає спокою ваше обличчя. — Побачивши його подив, вона засміялася й замахала віялом. — Дуже миле обличчя, маєте щастя! Але мені йдеться про разючу подібність... з одним моїм другом.

Річард чемно всміхнувся і взяв у неї віяло.

— Справді, мадам?

— Так. Я познайомилася з тим джентльменом у Відні, три роки тому. Припускаю, що він молодший за вас, так мені здається. Очі в нього сині, але дуже схожі з вашими. Ніс — майже такий самий, як у вас, але вуста... н-ні. Проте загалом... — вона затнулася, помітивши, як співбесідник раптом зблід. — Вам недобре, сер?

— Ні, мадам, ні! Як звали вашого друга?

— Ферндейл, — відповіла вона. — Ентоні Ферндейл.

Віяло в його руках спинилося.

— Ах! — вимовив Річард.

— Ви його знаєте? — зацікавилась вона.

— Колись давно, мадам, я... знав його. А можете сказати, чи в доброму гуморі він був, коли ви з ним бачилися?

Вона замислено стисла губи.

— Якщо хочете знати, чи був він веселий, чи був дотепний, то так. Але іноді, коли він мовчав, то мені здавалося, містере Карстерз, що очі його були такі сумні!.. Навіть не знаю, нащо я вам це розповідаю.

— Будьте певні, мадам, що я зберігатиму таємницю і не зраджу вашої довіри. Я дуже... шаную цього джентльмена. — Кажучи це, він згортав і розгортав її віяло та перебирав пальцями його перетинки. — А вас він теж цікавить, мадам?

— Думаю, сер, він цікавить кожного, хто його хоч раз бачив. Було щось таке в його манерах, у ньому самому... це тяжко пояснити, але те щось викликало приязнь до нього. А ще він одного разу допоміг мені, коли в мене виникли труднощі.

Річард, згадавши деякі чутки про минуле вдови, просто кивнув.

Вдова трохи помовчала, мовби вивчаючи свої руки, але потім усміхнено підняла на нього очі й забрала своє віяло.

— Терпіти не можу, щоб отак теребили щось у руках, сер! — сказала вона йому. — А он, бачу, наближається лорд Фотерінґем. Я обіцяла йому цей танець. — Вона підвелася, але Річард затримав її.

— Місіс Феншо, чи дозволите зробити вам візит? Я хотів би розпитати про... того вашого друга. Може, вам це здасться дивним... але...

— Ні, — відповіла вона. — Не здасться. Безперечно, заходьте якось, сер. Я з сестрою поселилася на Маунт-стріт, номер шістнадцять.

— Ох, мадам, ви дуже добра...

— І знову — ні. Я ж уже казала, що люблю, коли чоловік говорить як чоловік, а не як екзальтована жінка. Буду рада бачити вас.

Вона зробила реверанс і відійшла, опершись на руку віконта.

Водночас чийсь голос з-за спини протягнув Річардові:

— Невже я бачу вас біля ніг жвавої вдовички, дорогий Діку?

Карстерз озирнувся й побачив швагра, полковника Бельмануара.

— Хіба не весь Лондон біля її ніг? — усміхнувся.

— О, ні! Принаймні відколи тут з’явилась красуня Ґаннінґ. Але визнаю, що й вдова — ласий шматочок. А Лавінія? Чи це не розіб’є їй серце? — Він засміявся, побачивши, як зблиснули Річардові очі.

— Певен, що ні, — відповів Карстерз. — А ви всі тут цього вечора?

— Думаю, без нашого величного голови роду. Ендрю десь у Блакитному Салоні фліртує з панною Флетчер, я тут, а Лавінія забавляється з Лавлейсом. Так, Річарде, з Лавлейсом! Стережися! — знову глузливо розсміявся й пішов собі, уклонившись Елізабет Ґаннінґ, що саме минала його попід руку з Його Світлістю Гамільтоном[81], кавалером, що був надзвичайно нею épris[82].

Тої миті до зали зайшли двоє запізнілих гостей і попрямували до хазяйки дому, а вона, здавалося, була рада їх бачити, особливо вищого, якого добродушно ляснула по руці. Нижчий джентльмен був без маски, і полковник упізнав Френка Фортеск’ю. Тоді перевів погляд на другого гостя — а той, на відміну від більшості чоловіків, що тримали свої маски в руках, свою одягнув: очі в полковника враз округліли від здивування. Пурпурове доміно недбало розліталось, з-під нього було видно чорний атлас, оздоблений сріблом і діамантами; чорнюще від природи волосся, вузький ніс і тонкі губи.

— Диявол! — вихопилось у Роберта, і він рушив до гостя.

Фортеск’ю, побачивши, хто наближається, відійшов, і Його Світлість Ендовер повільно розвернувся до брата.

— А я думав, ти в Парижі, — кинув полковник.

— Шкода, що я завжди тебе розчаровую, — вклонився Його Світлість.

— Зовсім ні, я навіть дуже радий бачити тебе. А от і Лавінія вже йде сюди.

Леді Лавінія, упізнаючи Його Світлість, випустила руку супутника і зараз же кинулася до нового гостя.

— Трейсі, це ти! — Вона радісно схопила його за руку.

— Як це зворушливо, — насміхнувся Роберт. — Тільки Ендрю бракує, щоби звершилося щасливе возз’єднання. Що ж, перепрошую!

— Та будь ласка, — ласкаво відповів герцог і відкланявся, як чужому. — Який же зануда з нього, — зауважив, щойно полковник відійшов.

— О, той Боб! Та мені байдуже на нього! Але, Трейсі, як це так, що ти прибув сьогодні? Я думала...

— Дорога моя Лавініе, хіба я вже аж так оповитий таємницями? Я був певен, що ти знаєш про мою обіцянку Доллі Кавендіш бути на цій вечірці?

— Так, але... Ай, та яка різниця? Я така щаслива знову тебе бачити, дорогий!

— Ти улещуєш мене, Лавініє.

— А тепер, коли ти тут, я хочу знати, чому ти взагалі звідси їхав! Трейсі, ходімо он до тої кімнати, я знаю, що вона порожня.

— Добре, мала, якщо так хочеш. — Він притримав завісу, пропускаючи сестру, і тоді й сам зайшов у порожній покій.

— То ти хочеш знати, чому я поїхав? — почав він, сівши біля неї. — Раджу тобі, дорогенька, пригадати, що було весною і в Баті.

— Твоя інтрижка! Точно! То та леді була недобра до тебе?

— Не зовсім так. Але я трохи напартачив.

— Ти?. Розкажи мені негайно!.. Негайно!

Його Світлість простягнув ногу і прижмурено глянув на пряжку черевика.

— Я все влаштував, — почав він, — і все вийшло б добре, якби не одне молоде мавпеня, якийсь блазень, що трапився мені серед дороги й надумав оборонити мадам Діану. — Герцог примовк. — Він якоюсь хитрістю звалив мене з ніг, а потім... que veux-tu?[83]

— І хто ж те мавпеня?

— Звідки мені знати? Спочатку здалося, ніби я його знаю. Зате він мене точно знав. Зараз він, може, вже покійник. Я на це сподіваюся.

— Боже милостивий! Ти його поранив?

— Я зміг у нього вистрелити, але він був надто меткий, і куля тільки зачепила йому плече. Однак та рана могла бути смертельною.

— Отже, тому ти поїхав до Парижа?

— Так. Забути її.

— І що — забув?

— Ні, не забув. Вона не йде мені з голови. І я маю новий план.

Сестра зітхнула.

— Значить, вона ще гарніша, ніж Помпадур? — спитала умисне.

Трейсі повернув до неї голову.

— Помпадур?

— Так! Ми тут чули, що тобі вдалося добряче розважитися, Трейсі!

— Справді? Я й гадки не мав, що люди так цікавляться моїми справами, але «розважитися» — вдале слово.

— Ах! Так ти не був épris?

— Я? Цією манірною мужичкою?

Вона засміялася з його пихатого тону.

— Ти ніколи ще не був таким милим, Трейсі! Ну а щодо тої твоєї Діани — якщо ти так безумно закохався, то вінчайся!

— Чом би й ні, так я й думаю.

— Трейсі, ти що, серйозно? Люди добрі — вінчання?

— Чом би й ні, Лавініє?

— О, воістину респектабельний одружений чоловік! І надовго ж ця пристрасть?

— Не чекай від мене пророцтв! Сподіваюся, назавжди.

— І ти зав’яжеш собі світ заради якогось дівчиська? Боже мій!

— Чоловіка може спіткати й дещо гірше.

— Та ну? Але розкажи мені ще! Це страшенно цікаво. І що, думаєш за нею упадати?

— Ага, і в моєму становищі? Це буде трохи безтактно, дорогенька. Я повинен її викрасти, але вже набагато обачніше. Коли вона буде в моїх руках, то зможу задобрити татуся.

— Трейсі, це найбожевільніший задум, який я коли-небудь чула! А що люди скажуть?

— Ти справді гадаєш, що мене це обходить?

— Ні, гадаю, ні. Але хіба Боб не розлютиться?!

— То варто це зробити бодай для нього, ну, і щоб поламати йому плани. Він би так хотів стати моїм спадкоємцем. Але я не думаю, що так має бути. — Він сперся ліктем на коліно, а підборіддям на долоню й багатозначно посміхався. — От ти можеш уявити, що йому дістанеться моє герцогство, Лавініє?

— Дуже легко! — вигукнула вона. — Ох, Трейсі! Так, так, ти маєш одружитися з цією панною!

— Якщо вона схоче.

— Гм, щось на тебе не схоже — недооцінювати свою здатність переконувати!

Його Світлість скорчив якусь чудну гримасу.

— Думаю, що не можна присилувати дівчину стати під вінець.

— Якщо вона не дурепа, то погодиться на твою пропозицію.

— На її батька мій титул справить враження, але не на неї. Навіть якби знала про нього.

— А хіба не знає?

— Звісно, ні. Я містер Еверард.

— О, це ти мудро, Трейсі! Отже, тобі нічого боятися?

— Боятися? — Він ляснув пальцями. — Мені?

Тяжка завіса безшумно відхилилася, у просвіті стояв Річард Карстерз.

Трейсі розвернув голову і глянув на нього знудженим поглядом. Потім простягнув руку і зняв маску.

— Невже ж таки чоловік занюхав інтрижку? Але що ж, цього вечора мені, здається, судилося всіх розчаровувати.

Лавінія, якій досі дошкуляла вранішня образа, дико розреготалася.

— Більш імовірно, що він мене сприйняв за якусь іншу особу! — сказала ущипливо.

Річард уклонився, притримуючи завісу. Він і знаку не подав, що здивований побачити герцога.

— Набагато ймовірніше, моя люба. Я вирішив, що тут леді Черлвуд! Перепрошую, дозвольте вас покинути. — З цими словами й пішов.

Трейсі, мугикнувши, знову надів маску.

— Чесний Дік став крижаним, еге? Але ж як він тебе осадив, Лавініє!

Вона стиснула маленьку долоню.

— О, як він сміє! Він же ганьбить мене?

— Дорога сестричко, мусиш таки віддати йому належне і визнати, що все достоту навпаки.

— О, та я знаю... знаю! Але ж він провокує!.. Такий ревнивий!.. Такий нерозсудливий!

— Ревнивий? А то чому?

Нетерпляче обсмикнувши плаття, вона відповіла, не дивлячись на нього.

— О, я не знаю! І він не знає! Відведи мене знову до бальної зали.

— Аякже, моя дорога, — підвівся й подав їй руку. — Я матиму честь завітати до тебе... завтра.

— Так? Це ж чудово! Приїжджай на обід, Трейсі! Річард обіцяв бути у Фортеск’ю.

— У такому разі з великою приємністю приймаю твоє запрошення... О Господи, а це хто такий?

До них підлетів Лавлейс.

— Лавініє! Я скрізь вас шукав!.. Ах... Моє шанування, сер! — Він уклонився Його Світлості й узяв Лавінію за руку.

— О... о Гаролде!.. Пам’ятаєш Трейсі? — зніяковіло промовила вона.

— Трейсі! Я не впізнав вас під маскою! Востаннє бачив вас у Парижі.

— Справді? Шкода, що не знав про вашу присутність. Дуже багато років минуло, відколи мав честь бачити вас.

— П’ять, — кинув Лавлейс, усміхнено та закохано глянувши на Лавінію.

— Саме так, — кивнув Його Світлість. — Ви, як бачу, відновили товаришування з моєю сестрою.

Коли ті обоє пішли, він задумливо потер підборіддя.

— Лавлейс... а Річард «такий ревнивий, такий нерозсудливий». Тепер можна хіба сподіватися, що Лавінія не втне ніякої дурниці... Так, Френку, я говорив сам із собою. Погана звичка.

Фортеск’ю підійшов і взяв його під руку.

— Ознака божевілля, мій друже. Джим Кавендіш хоче вас бачити.

— Хіба? Можна спитати чому?

— Він у картярській кімнаті. Там якесь парі, здається.

— Ну то доведеться туди піти. Краще, щоб ви провели мене, Френку.

— Добре. А ви вже бачили леді Лавінію?

Очі Його Світлості під маскою примружилися.

— Так, бачив. А ще я бачив давнього друга на прізвище Лавлейс.

— Капітан в алонжевій[84] перуці? Ваш друг, кажете?

— Я так сказав? Мушу виправитися: друг моєї сестри.

— Так, здається, я бачив його біля неї.

Трейсі загадково всміхнувся.

— Думаю, так і було.

— Та що з вами, Трейсі?

— Що? Зі мною?

— Ви вранці мені сказали, що нарешті закохалися. Це правда? Ви щиро закохані?

— Щиро? Звідки мені знати? Я тільки знаю, що вже четвертий місяць згоряю від цієї жаги, а тепер уже й не сила терпіти. Це схоже на кохання.

— Ну, якщо це добра жінка, то, сподіваюся, прийме вас таким, який ви є, і зробить з вас такого, якого зможе!

— Дуже влучно, Френку. Вітаю вас. Звісно, вона мене прийме, а щодо решти... не певен.

— Господи Ісусе, Трейсі! Але якщо ви отак заговорите з нею, то вона вас точно не прийме!

— Мені ще ніхто не відмовляв.

— Ви про тих ваших розтелеп? Але ж якщо ваша Діана — леді, то вона вас за таке одразу відшиє! Просіть її руки, чоловіче! Забудьте, який ви в біса поважний, бо я думаю, що вам таки доведеться навчитися смиренності, якщо все сказане вами — правда!

Вони зупинилися біля дверей картярської кімнати. Завіса відділяла їх від бальної зали, і, тримаючись за неї, Трейсі зверхньо глянув вниз на свого друга.

— Смиренності? Та ви, їй-богу, збожеволіли!

— Певно, так і є, але кажу вам, Трейсі: якщо ваша пристрасть — кохання, то дуже дивно, що ви ставите себе на перше місце. Я й кінчика нігтя за таке не дав би! Ви хочете цю дівчину не задля її щастя, а задля своєї втіхи. Це не те кохання, про якесь я колись казав вам — що воно врятує вас від самого себе. Але коли воно нарешті прийде, ви почуватиметеся ніщотою, ви усвідомлюватимете власну нікчемність, а передусім — готовність на будь-які жертви заради коханої жінки. Так, навіть якщо доведеться втратити її!

Вуста Його Світлості глумливо скривилися.

— Ваше красномовство неперевершене, — озвався. — Відколи я покинув Париж, мене ще ніхто так не дивував.