Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XX Його світлість Ендовер вступає у гру

Обідаючи наступного дня на Ґросвенор-сквер, герцог Ендоверський дуже вправно і хитро зумів звести сестру на слизьке. Він зробив кілька маленьких люб’язних зауважень про її дружбу з Лавлейсом, але в тих словах вона вловила осуд і погрозу. А герцога вона боялася більше, ніж рідного чоловіка, і знала: якщо тільки він побачить глибину її почуттів до давнього кохання, то не спиниться ні перед чим, аби обірвати її спілкування з залицяльником. Тож саме тоді, зразу після повернення Трейсі, вона й звеліла Лавлейсу не упадати аж так явно коло неї. Та й не відвідувати її так часто. Якось вранці вони саме були удвох у її будуарі, і, ясна річ, Лавінія була дуже гарна і дуже принадна у пеньюарі, з ненапудрованими золотими кучерями, які легко зібрала гофрованою мережаною стрічкою. Так чи інакше, але Лавлейс геть забув свої звичні вишукано-насмішкуваті манери і, пристрасно, пестливо пригортаючи, мало не задушив її в обіймах.

Леді виривалася, навіть скрикнула, і заплакала. Від поцілунків, здавалося, сльози лилися ще більшим потоком, тож він узяв її на руки й переніс та ніжно всадовив на крісло. Потім, спочатку змівши носовичком підлогу біля крісла, він став навколішки перед Лавінією та міцно взяв її за руки.

— Лавініє! Богине! Я обожнюю вас!

Згадавши, що сльози псують колір шкіри, леді Лавінія висмикнула руки й піднесла до очей.

— О Гаролде! — дорікнула йому.

— Я скривдив вас! О, то я негідник...

— О ні, ні! — Леді Лавінія знову простягнула йому руку. — Але як це було жорстоко, Гаррі! Більше ніколи так не робіть!

Він обійняв її однією рукою за талію.

— Але я кохаю вас, серденько моє!

— О! О! Подумайте про Діккі!

Враз він відпустив її та звівся на ноги.

— Чому я маю думати про нього? Я думаю тільки про вас! Лише тиждень тому ви переконували мене, що він прикрий...

— Це дуже негідно з вашого боку нагадувати мені про це! Ми тоді з ним посварилися, але потім пошкодували про це. Я дуже люблю свого бідного Діккі.

— Любите його! Таке може бути, але ви його не кохаєте! Не так, як жінка кохає чоловіка... правда ж?

— Гаролде!

— Звичайно, не кохаєте! Ви ж колись кохали мене... Ні, не хитайте головою, це правда! Ви вийшли б за мене, якби не Трейсі.

— О Гаррі! Ну що ви таке кажете? До чого тут він?

— Як до чого?! А хто ж винен у тому, що мене повсякчас відмовлялися тоді приймати в Ендовері? Хто змусив вас вийти за Карстерза?

— Не Трейсі. Так хотіла я сама.

— Під його впливом?

— О ні!

— Ви ніколи не кохали Карстерза...

— Кохала! Кохаю!

— Вам, може, так здається, але я краще знаю. Та, зрештою, він же зовсім вам не пасує! Ви створені для життя, сповненого задоволень і ризику! Зі мною у вас було б усе це, а з ним...

Вона зірвалася на ноги і підійшла просто до нього, очі блищали, але вона затулила вуха руками і примхливо тупнула.

— Я не слухатиму цього! Не слухатиму, кажу вам! О, зла ви людина, якщо так мене мучите!

Лавлейс знову схопив її в обійми, затис їй руки, і цілував, знов і знов. Вона опиралася, виривалась, але була надто слабка проти нього, і він цілував би її далі, якби хтось не завадив.

У двері постукали, і лакей сповістив:

— Його Світлість Ендовер, м’леді!

Обоє перелякано відсахнулись одне від одного: вона — спаленіла, він — зблід, але залишився незворушний.

У порозі стояв Його Світлість, допитливо піднісши до очей лорнет. Його очі швидко перебігали то на неї, то на нього і все ширшали. Він поважно вклонився.

— Моя дорога Лавініє! Капітане Лавлейс, моє шанування!

Лавлейс розмашисто вклонився у відповідь.

— Ваша Світлість!

— Дорогий мій Трейсі! — вигукнула Лавінія, ступаючи вперед. — Який несподіваний візит!

— Певно, я прибув невчасно, дорога?

— О ні! — запевнила вона. — Я так рада тебе бачити! Просто ще так рано! І це мене здивувало! — Вона підвела його до стільця, лопочучи, як дитина; Трейсі так само мав цілком простодушний вигляд і приязно всміхався до капітана, тож Лавінія вирішила, що брат нічого не запідозрив і навіть не помітив, як вона почервоніла.

І тільки коли Лавлейс пішов, вона збагнула, що помилялась. Його Світлість пересів на стілець навпроти неї, і вона зауважила, який він похмурий.

— Ти... сердишся, Трейсі? — збентежено спитала вона.

Він ще більше спохмурнів.

— Н-ні. Я не «серджуся». Просто передбачаю скандальчик.

— Я... я не розумію. Що ти маєш на увазі?

— Саме зараз — нічого.

— Трейсі, будь ласка, ну що за загадковість! Чи ти хочеш далі сердитися?

— Повір, що ні, Лавініє.

— То що ж тебе турбує?

Замість відповісти він спитав:

— Сподіваюся, ти добре розважилася... вчора ввечері, люба сестричко?

Вона зашарілася. Напередодні був маскарад у леді Давенант, її туди привів Роберт. Вона цілий вечір танцювала з Лавлейсом, але оскільки обоє були під масками, то таке питання її скоріше здивувало.

— Я розважилася непогано, дякую. А ти був там?

— Ні, Лавініє, мене там не було.

— Тоді звідки ти зн... — вона спантеличено урвала себе, кусаючи губи. Отепер вона побачила його очі — пронизливі й холодні.

— Звідки я знаю? — незворушно закінчив її фразу. — Щось десь почув, Лавініє. А ще... — він озирнувся по кімнаті, — щось десь побачив.

— Я... я тебе не розумію! — вона тривожно і зніяковіло мнула в пальцях мереживо пеньюару.

— Ні? Сказати зрозуміліше?

— Так! Будь ласка!

— То я тебе дуже прошу, Лавініє: дивись, не втни якоїсь дурниці.

Щоки в неї почервоніли.

— Ти маєш на увазі...

— Я маю на увазі, що ти надто заприязнилася з Гаролдом Лавлейсом.

— Ну добре! То й що?

Його Світлість здивовано підніс до очей лорнет.

— То й що? А ти подумай хоч трохи, Лавініє!

— От навряд, чи то я буду тою, хто зганьбить наш рід, Трейсі!

— Щиро сподіваюся, що ні. Даю слово: я докладу всіх своїх зусиль, аби тільки не дати тобі наробити дурниць. Тому дуже прошу не забувати про це.

Вона мовчала, кусаючи губи.

— Дитино, небезпечно гратися з вогнем — рано чи пізно опечешся, і пам’ятай, що твій галантний капітан не має й половини Річардових багатств.

Вона скочила, копнувши свою спідницю, як завжди робила, коли лютувала.

— Гроші! Гроші!.. Завжди гроші! — закричала вона. — Та мені байдуже до цього! Та й не має той Річард ніякого такого багатства!

— Річард успадковує багатство, — спокійно відповів Його Світлість. — І навіть якщо тобі так до цього байдуже, то мені — ні. Мені з Річардом вигідно мати діло. Тому прошу не покидати його заради такого навісного плюгавця, як Лавлейс, який триматиме тобі вірність місяці зо три, та не більше.

— Трейсі, не говори зі мною таким тоном! Як ти смієш так мене ображати? Я не давала тобі жодного приводу! Я не сказала, що хочу тікати з ним чи що він буде вірний мені! Але він був вірним усі ці роки!

Його Світлість з досадою всміхнувся.

— Дорога моя...

— Та я знаю, що траплялось усяке... легковажне. Гадаєш, я через це ставитимуся до нього гірше?

— Схоже, що ні.

— Він нікого іншого так по-справжньому не кохав! А тебе я ненавиджу!

— Тебе переповнюють емоції, дорогенька. То, може, навіть надумаєш покинути чоловіка?

— Ні, ні, ні! Не покину! Я люблю Діккі!

— Боже мій!

— Звісно, я його не залишу!

— Що ж, радий чути, — відповів він і підвівся. — Сподіваюся надалі рідше бачити тебе в товаристві капітана Лавлейса. — Він узяв капелюха і тростину та став перед нею. Мертвотно-білою рукою, на якій сяяв перстень з величезною рубіновою печаткою, узяв Лавінію за маленьке гостре підборіддя і стиснув так, аж мусила глянути герцогу в очі — гострі і невблаганні.

— Ти мене зрозуміла? — перепитав гнівно.

На очах Лавінії виступили сльози, і її ніжна губка затремтіла.

— Так, — здригнулася вона і тихо схлипнула. — Так, Трейсі!

В його очах дещо пригас грізний блиск, герцог усміхнувся, тепер уже без глузливості, і, відпустивши її підборіддя, поблажливо поплескав сестру по щічці.

— І не забувай, мала, що я на п’ятнадцять років старший за тебе і що в мене в мізинці більше життєвої мудрості, аніж у твоїй голівці. Я б не хотів бачити твоєї згуби.

І тут полилися сльози, вона схопила його хусточку, втираючи очі мережаним кутиком.

— Ти любиш мене, Трейсі?

— Десь у закутку мого серця, здається, зачаїлась якась прихильність до тебе, — холодно відповів, забираючи свою хустинку. — Я колись прирівнював тебе до твоїх сумнозвісних братів, але, думаю, міг і помилитися.

Вона істерично розсміялася.

— Трейсі, який же ти буваєш нестерпний! Боже! Мені вже шкода Діану, якщо вона вийде за тебе!

На її подив, він трохи зашарівся.

— Діана, якщо вийде за мене заміж, матиме все, чого її душа забажає, — суворо відповів і покинув сестру.

На вулиці він оглянувся, чи нема де поблизу порт теза, і, не побачивши жодного, рушив уздовж Одлі-стріт. Ішов швидко, але дещо затримався через дві леді в портшезах — помітивши його, кожна закликала до себе. Нарешті він втік від них і опинився на Керзон стріт, а звідти вийшов на вулицю Півмісяця, де буквально на скочив на Тома Вайлдінґа, який зразу став виповідати все, що знав, про останнє парі Марча з Еджкемом, Його Світлість з удаваною зацікавленістю все ж чемно відмовився від Вайлдінґового товариства й подався до Пікаділлі, а звідти — на схід до площі Сент-Джеймса, до міського будинку Ендоверів. Але його знову зненацька перепинили: коли герцог минав Ерлінґтон-стріт, східцями п’ятого номера саме спускався містер Волпол, Він стільки всього має сказати Його Світлості. У нього і в думках не було, що Бельмануар уже повернувся з Парижа. Прибув тиждень тому? Добре, а він, Волпол, був за містом увесь тиждень... у Твікенгемі. Він сподівається, що Бел зробить йому таку честь і складе товариство у грі в карти на маленькій вечірці, яку він влаштовує цього четверга. Буде Джордж, а ще Дік Еджкем; він питав Марча і Джиллі Вільямса, але лише Господь Бог знає, чи їх хто примусить явитися! Чи чув Бел, що Джиллі до одуру ревнивий? Обіцяв бути Вайлдінґ, і ще Маркгем; від інших він ще чекає відповіді.

Ендовер люб’язно прийняв запрошення і розпрощався з містером Волполом. Решту шляху він пройшов спокійно, а добравшись додому, одразу рушив до бібліотеки, там сидів прилизаний статечний чоловік, одягнений як конюх. Він зразу підвівся і вклонився Його Світлості.

Бельмануар кивнув і сів за письмовий стіл.

— Маю для вас роботу, Гарпере.

— Так, сер... Ваша Світлосте, я хотів сказати.

— Сассекс знаєте?

— Ну, Ваша Світлість, не знаю, чи...

— Ви знаєте Сассекс?

— Ні, Ваша Світлосте... Так, Ваша Світлосте! Я хотів сказати, що не дуже добре знаю, Ваша Світлосте!

— А про таке місце, як Літлдін, чули?

— Ні, с... Ваша Світлосте.

— Мідгерст?

— О, так, Ваша Світлосте.

— Гаразд. Літлдін — за сім миль на захід від нього. Ви знайдете його... Там ще є заїзд, називається, по-моєму, «Вказівний перст». Там ви зупинитеся.

— Так, Ваша Світлосте, звісно.

— Поблизу є будинок... Гортон-Гаус, де живе один такий містер Боулі зі своєю сестрою і дочкою. Ви маєте щонайпильніше стежити за тим, куди їздять ці люди і хто їздить до них. Зрештою, ви маєте стати конюхом у містера Боулі.

— Ал-ле, Ваша Світлосте! — несміло запротестував оторопілий Гарпер.

— Ви ближче познайомитеся з їхнім конюхом і натякнете, що я, Ендовер, шукаю собі ще одного. Скажете, що плата в мене дуже щедра... утричі більша проти того, скільки він дістає в містера Боулі. Наскільки я знаю людську натуру, він прийде найматися. Ну а ви попроситеся замість нього. Якщо містер Боулі захоче якихось рекомендацій, скажете йому звернутися до сера Г’ю Ґрандісона, шоколадня «Вайта», вулиця Сент-Джеймса. Подальші вказівки я дам, коли вас наймуть.

Чоловік роззявив рота, стулив і знов роззявив.

— Ви добре зрозуміли мене? — спокійно спитав містер Бельмануар.

— Е... е... так, Ваша Світлосте!

— То повторіть, що я сказав.

Гарпер затинаючись усе повторив і пригнічено втер чоло.

— Добре. Окрім того, я платитиму вам удвічі більше, ніж містер Боулі, а вкінці, якщо ви добре впораєтеся, ще й п’ятдесят гіней. Ви задоволені?

Гарпер аж засяяв.

— Так, Ваша Світлосте! Дякую, сер!

Трейсі поклав перед ним двадцять гіней.

— Це на ваші витрати. Пам’ятайте одне: чим скоріше скінчиться ця справа, тим певніше ви одержите свої п’ятдесят гіней. Це все. Чи є питання?

Гарпер напружив свій спантеличений мозок, та нічого не придумав і просто помахав головою.

— Ні, Ваша Світлосте.

— Ну то можете йти.

Чоловік відкланявся, стиснувши свої гінеї. Він був порівняно новачком на службі в Його Світлості і зовсім не звик до герцогового способу отак блискавично вершити свої справи. Та й тепер не був певен, що все осягнув. Але п’ятдесят гіней — це п’ятдесят гіней.