Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ IX Втручається леді О’Гара

Наступного ранку за сніданком Леді О’Гара зауважила, що її великий і зазвичай балакучий чоловік чогось на диво мовчазний. Вона ще не так довго була заміжня, щоби змиритися з тим, що він її отак ігнорує, і то байдуже, в яку пору дня. Але була заміжня вже достатньо довго, аби знати: перш ніж починати наступ на чоловіка, треба його нагодувати. Тож вона й підсовувала йому каву, яйця, утішено та майже по-материнському любувалася, як розправляється він із яловичим філе. Була це гарненька, якось по-пташиному дрібненька леді з великими очима, ніжними каштановими кучериками, що вибивалися з-під непоказного, але гарно припасованого чепчика. Зросту мала не більш ніж п’ять футів[42] набосо, і чоловік називав її Малятком. Ясна річ, леді було не до душі таке зовсім неповажне звертання.

Вирішивши, що Майлз уже поснідав, вона поклала на стіл округлі ліктики, сперлася підборіддям на руки й подивилася на чоловіка, мов те допитливе кошеня.

— Майлзе!

О’Гара сперся на спинку стільця і щойно тепер глянув на її свіжу красу — його лице роз’яснилося усмішкою.

— Що, моє серденько?

Вона з докором підняла пальчик і мило надула червоні губки.

— А тепер, Майлзе, зізнайся, що сьогодні вранці ти був просто нестерпний. Я двічі заговорювала до тебе, а ти так і не озвався до мене... ні, дай мені завершити! Ти ще й наричав на мене, як той гидкий ведмідь! Атож, ти так і зробив!

— Невже справді, Моллі? То я, по-твоєму, якась дика тварина. Ну, як по правді, то мене дещо непокоїть.

Леді О’Гара підвелася й підійшла до нього.

— Невже, Майлзе?

Він притягнув її до себе та всадовив собі на коліна.

— Атож, моя Моллі.

— То чи ж не краще, Майлзе, було б розповісти мені, що за прикрість з тобою сталася? — стала підлещуватися вона і для певності обійняла за плечі.

Він усміхнувся до неї.

— Моя ж ти кицю допитлива!

Знову надута гримаска.

— Ну, не надувай так свої солоденькі губки, як не хочеш, щоб я їх поцілував! — і він підтвердив слова дією.

— Та певно, що хочу! — і леді палко поцілувала чоловіка навзаєм. — Ну ж-бо, Майлзе, розкажи.

— Бачу, ти намірилася випитати в мене все, тож...

— Аякже! — кивнула.

Він застережливо приклав палець до її вуст і суворо насупив брови.

— А тепер не перебивай мене, міледі!

Анітрохи не збентежившись, вона куснула його за пальця й відвела вбік, а потім склала руки на колінах, смиренно піднявши очі.

Зблиснувши очима, її ірландець вів далі:

— Ну, солодка моя, ти ж, певно, знаєш, що я вчора був у Кілроя, мав справи... о, ще згадав, Моллі: ми зіграли одну чи дві партії у фараон, і мені дуже не повезло...

І тут стриманість міледі як рукою зняло.

— То он воно як, Майлзе? І ставки були височезні, правда? І скільки ж ти програв?

— Чш-ш, люба моя, та то дрібничка, не варто і згадки, чесно... Ну, як я казав, їхав я додому, і тут на тобі — нас перехопив якийсь розбійник...

Очі міледі округліли від жаху, і вона вхопила його за куртку.

— Ох, Майлзе!

У відповідь він міцніше пригорнув її.

— Серденько, ну я ж живий і можу все це тобі розповісти, хоч ти й уриваєш мене щохвильки!

— Але, Майлзе, який жах! Тебе ж могли вбити! А ти мені ні слова не сказав! Як це жорстоко, ну ти й чудовисько, коханий!

— На Бога, Моллі, як я міг тобі сказати, коли ти так міцно спала? А тепер тихенько, ш-ш!

Вона покірно кивнула, на щічках показались ямочки.

— Так от, стоїть цей тип серед дороги, націлив пістолета. Але, віриш, пістолет у нього був незаряджений, як... і мій! — Тут він розсміявся. — Їй-богу, Моллі, такого навіть не придумаєш! Я тримаю пістолет і знаю, що він не заряджений, і тут я враз собі думаю, що, чорт забирай — ой, ну, вибач, — я ж можу поблефувати перед цим жевжиком. Ну й крикнув йому, що от, мов, пістолет то твій не заряджений, і підловив його! Він навіть і не подумав спитати себе, який то чорт мені це нашептав. І тут же кидає його на землю. А перегодя...

— Майлзе, ти вже зовсім як ірландець.

— Більше так не кажи, серце моє. Потім усьо було просто, на раз-два, і мілорду кінець. Він простягає мені руки, щоб я зв’язав... і ось де заковика, Моллі: дивлюсь, а вони такі білі-білі, і такі вже делікатні як на бандита. Ну по цьому я його й вичислив...

— То був замаскований джентльмен! Неймовірно, Майлзе!

— Але ж ти маєш тримати язика за зубами і не заважати мені розказувати!

— Ой, ну вибач, більше не буду!

— ...а він здригнувся і здавався просто вибитим з колії. І це ще не все, люба моя: я почув, як він говорив до своєї кобили — а голос у нього чистісінько, як у джентльмена. Моллі, ти ще ніколи не бачила такої кобильчини! Просто чудесна...

— Прошу тебе, годі про кобилу, любий! Я вже не можу дочекатися: то що ж там з тим джентльменом-розбійником?!

— Добре, добре, серденько моє, але то справді незвичайна кобила... І коли я почув його голос, мені стрельнула думка, що я його знаю... ні, Моллі! — він затулив рукою їй рот, очі в неї пустотливо зблисли. — Я ніяк не міг згадати, де ж я міг чути цей голос, я ж ті’ки одне слово почув, розумієш? А коли я держав його за руки, то збагнув, що ж він мені не чужий! Але ж таке не може бути. Коли я заставив його залізти в карету...

— Як необачно! Він міг...

— Ш-ш мені! Коли я загнав його в карету, то пробував розпитати, хто ж він такий, та яке там. А от коли я йому сказав, що він мусить сьо’дні постати переді мною, він раптом як зарегоче, я аж перепитав, що йому таке. Так я з нього нічо’ й не витягнув, крім «Так, сер» і «Ні, сер». Та все ж таки я відчував: це — джентльмен, тож я...

Його мало не задушили в пристрасних обіймах.

— Любий мій Майлзе! Ти відпустив його?

— На тобі! Ну хіба я маю право так чинити? Я ж мировий суддя! Я просто звелів не заковувати того мілорда в кайдани.

— О, як би я хотіла, щоб ти дав йому втекти! А якщо то справді джентльмен, ти дозволиш?

— Усе одно не дозволю, серденько. Я залишу його чекати на судовий розгляд.

— То ти дуже жорстокий.

— Але ж, люба...

— І я хочу злізти з колін. — Утім він тісніше пригорнув її до себе.

— Побачу, що можна зробити для твого протеже, Моллі. Але не забувай, що він намагався вбити твого єдиного чоловіка! — Майлз дивився, яке враження на неї справили ці слова, весело поблискуючи очима. Але міледі не піддалася.

— З незарядженого пістолета? Та ну тебе, Майлзе! А можна, я сховаюся за ширмою, поки ти його допитуватимеш?

— Тобі не можна.

— Але ж я так хочу його побачити!

О’Гара рішуче похитав головою, і дружина впізнала цей жест. Її товариський й добродушний чоловік міг бути цілком глухий до всяких капризів. Тому, сердито натякнувши, що вона все одно буде ближче, аніж він собі думає, леді кинула суперечку та пішла в дитячу кімнату до малого Девіда.

Якийсь час Карстерз сушив собі голову, як би то йому втекти, але так і не зумів придумати нічого путнього. Якби хоч не Майлз його допитував! Навряд чи йому дозволять залишатися в масці, але вона — єдиний шанс зберегти інкогніто. Він молився з вірою в якесь провидіння і в те, щоб О’Гара або не впізнав його, або прикинувся, що не впізнав. Змирившись із тим, що нічого тут не вдієш, він ліг на твердющий сінник і заснув мирним сном, мовби й не мав ніяких турбот.

Уранці, після тривалих і велемовних домовлянь з тюремником щодо маски, він тріумфально рушив до будинку.

Щойно маленька процесія ступила на сходи перед парадними дверима, як десь узялася весела міледі О’Гара, тримаючи кошик і садові ножиці та щось собі наспівуючи. Побачивши розбійника, вона охнула й урвала спів. Жінка так і завмерла на найвищій сходинці й дивилася на мілорда. Двоє наглядачів розступилися, даючи їй дорогу, і тут на сходи до пані радісно кинувся хорт. Міледі, й так не дуже твердо стоячи, похитнулася, кошик випав у неї з руки, нога посковзнулася. Але Карстерз встиг її підхопити. Він допоміг жінці стати на ноги.

— Сподіваюся, з вами все гаразд, мадам? — спитав він, передаючи їй кошика.

Моллі усміхнулася.

— Дякую вам, все добре, хоча, боюся, якби не ваша спритність, то точно потовклася б. Ви дуже добрий, справді! — Вона простягнула йому руку, просто пожираючи рятівника очима.

Якусь мить мілорд вагався, а потім скинув капелюха й низько їй вклонився.

— Це ж зовсім дрібниця, мадам, — сказав він природним вишуканим голосом. — Прошу вас, не турбуйтеся. — Він саме випростався, коли тюремні наглядачі знову підійшли до нього, і надів капелюха.

Леді О’Гара відступила, спостерігаючи, як усі троє заходять у двері. Її щічки почервоніли, а очі підозріливо сяяли. Раптом вона рішучо струснула головою і, пожбуривши свого злощасного кошика, квапливо перебігла через газон і сховалася за високими скляними дверима.

Мілорда провели в бібліотеку, де на нього чекав О’Гара; в’язень нахилив голову, засунув руки в кишені і не зняв капелюха.

Головний тюремник похмуро на це глянув, а потім якось страдницьки скривився, коли Карстерз удавано по-хамськи й недбало сперся на майстерно різьблений столик.

— Ми вдержались і не надівали на в’язня кайданки, сер, як ви й веліли, — сказав тюремник так, мовби попереджав: якщо станеться лихо, відповідатиме за це О’Гара.

Майлз кивнув.

— Все правильно, — люб’язно сказав він і подивився на загорнуту в плащ і замасковану постать зі ще більшою підозрою.

— Хоч як шкода, але мушу доповісти, що в’язень поводився вперто, сер, — наполягав наглядач.

— Справді? — поважно промовив Майлз. — І що ж він робив?

Джек ледь стримував себе, щоб не розреготатися з оцих скарг тюремника.

— Бач’те, сер, в’язень у великій масці на лиці? Учора, коли його сюди привели, я йому сказав то зняти. Та той собі вперся, сер. Знаючи ваші розпорядження, сер, я його не силував.

— А!.. Будь ласка, ваше ім’я?

— Джон Сміт, сер, — одразу відповів Карстерз хрипким голосом. О’Гара занотував це, скептично усміхнувшись, і Джекові це не сподобалося.

— Може, будете такі ласкаві і знімете маску?

Враз запало мовчання.

— Нащо, сер, я гадав, ви дозволите мені її лишити?

— Невже справді так думали? Я нічого такого вам не дозволю.

— Але, сер...

— Це неможливо. Зніміть її!

— Сер...

— Якщо ви її не знімете, я попрошу вам допомогти, — попередив Майлз.

— Чи міг би я поговорити з вами наодинці, сер? — благально спитав Джек. Тепер Майлз був просто заінтригований.

— Не можете. Зніміть маску!

Він нахилився над столом, уп’явшись поглядом Джекові просто в обличчя.

З химерним смішком, від якого О’Гара враз насупився, мілорд знизав плечима і скорився. Маска і капелюх впали на стіл, і Майлз побачив ті сині очі, що дивилися на нього з викликом і благально водночас. Він різко вдихнув, і тонка лінійка зі слонової кості хруснула в нього між пальцями. В цю вирішальну мить за ним розчахнулися прихилені доти двері — і в кімнату забігла міледі О’Гара.

Обидва тюремники і чоловік міледі одразу повернулися до дверей, а Джек, хоч і впізнав її, та навіть не здогадувався, хто вона така, став чистити собі хустинкою чоботи.

О’Гара встав і суворо було почав:

— Що... — і тут таки замовк, бо міледі, навіть не глянувши на нього, кинулася до в’язня:

— Гаррі! О Гаррі!

Джек збагнув, що це ж до нього вона й звертається, і вмить схилив перед нею коліно.

Вона схопила його за поли та подивилася на нього знизу догори.

— Гаррі, ти, гидкий хлопчисько! — закричала вона і шепнула: — Мене звуть Моллі!

Очі мілорда засяяли, він чарівно посміхнувся.

Заціпенілий О’Гара спостерігав, як в’язень однією рукою охопив його дружину за талію, а другою взяв за підборіддя. Ще мить — і він міцно поцілував маленьку леді у вуста, і далі О’Гара почув голос Джека Карстерза:

— Ех, Моллі, ти ж мені зіпсувала жарт! А здорово я пошив Майлза в дурні — він досі мене не впізнав!

Міледі вивільнилася з обіймів і зашарілася.

— О Майлзе, ти ж знаєш Гаррі — мого кузена Гаррі?

О’Гара якось зібрав докупи думки і відповів, як і годилося б шляхетній людині:

— Звичайно, знаю, моя люба, хоча спочатку був просто шокований, геть приголомшений. Ти безумець і шибайголова, так нас розіграти, дідько б тебе ухопив! — Він взяв Джека за плечі. — Тільки ж скажи, хлопче: нащо ти це зробив?

Джеків розум швидко запрацював.

— Майлзе, ти ж тільки не кажи, що забув про наше парі! Хіба я не присягнувся, що зажену тебе на слизьке — в ту ніч у Джаспера? І це ж треба — ти вгадав, що мій пістолет незаряджений, от я й програв! Але ця ніч у буцегарні була варта того, щоби побачити твоє лице, коли я зняв маску!

Сміючись, О’Гара злегка струснув його і розвернувся до обох здивованих тюремників. Старший наглядач зустрів його розвеселений погляд холодною та обуреною міною і здивовано фиркнув.

— Добродії, — протягнув Майлз, — мушу перепроситися перед вами за те, що ми з моїм юним кузеном так вас потурбували. Він усіх нас одурив, але тут уже нічого не вдієш, хоча мені так і кортить відправити його під суд! — Він дав кожному тюремнику по гінеї та приязно відповів на зверхній уклін старшого наглядача. О’Гара дивився, як вони мовчки виходять з кімнати, похитуючи головами через примхи дворянства. Потім розвернувся і глянув на Карстерза.