Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ X Леді О’Гара іде зі сцени

Запанувала тиша: усі троє акторів маленької комедії дослухаться до важких кроків, що стихали в коридорі; Карстерз однією рукою досі обіймав міледі, але обличчя його було напружене. Моллі інстинктивно відчула непевність становища і злякано глянула на бліде лице над собою. Ті сині очі так пильно дивилися на її чоловіка, що аж сама вона різко повернулася і глянула на нього. О’Гара втупився на мілорда, як на примару. Леді хотіла щось сказати, аби якось послабити цю напругу, але слова застрягли їй у горлі, і вона, затамувавши подих, чекала на розв’язку. Нарешті О’Гара, дивлячись Джонові в очі, повільно рушив до них обох. Здивування судді потроху минало, і, ніби відчувши напружені думки давнього товариша, він раптом усміхнувся і знову поклав руки йому на тверді, напружені плечі.

— Джеку, ти ж поганцю такий, чо’ це ти взявся обнімати й цілувати мою жінку просто в мене на очах?

Моллі тут же згадала про руку «кузена Гаррі» і поспішно висковзнула з обіймів.

А мілорд зняв руки друга собі з плечей з наміром трохи відступити назад.

— Майлзе, не забувай... не забувай... хто я!

Він промовив це мовби з останніх сил, але голови не схилив.

— Побий тебе грім, чоловіче! І що то має мене обходити? Ох, Джеку, Джеку, та я такий радий тебе бачити, аж не віриться, що це справді ти! Коли ж ти приїхав до Англії і якого дідька напнув на себе оце-о? — Він кивнув на маску і все стискав Джонові руку, мовби й не збирався її випускати.

— Я в Англії вже рік. Щодо маски, то!.. — Він знизав плечима і розсміявся.

Поміж ними протиснулася леді О’Гара.

— Але ж перепрошую: я нічого не розумію! — ледь не заплакала вона.

Карстерз припав до її руки.

— Чи можу я, міледі, подякувати вам за вашу люб’язну появу, а заодно привітати Майлза зі шлюбом?

На її щічках з’явилися чарівні ямочки, і вона зробила реверанс. Чоловік обійняв її за стан.

— Ах ти ж зухвала пустунко! «О, мій кузен Гаррі» — подумати тільки! Поганий це жарт, і якби то був хто інший, а не Джек, то я б уже розлютився на тебе, серденько!

Вона поплескала його по руці й усміхнулася до Джека.

— Звісно, я ніколи так не вчинила б, якби не знала, що він справжній джентльмен, а ще ж він урятував мене від наглої смерті! — додала вона наостанок.

Майлз різко розвернувся і поглянув на неї, потім на Карстерза.

— Про що це вона?

— Міледі перебільшує, — усміхнувся мілорд. — Просто я мав честь підхопити твою дружину на східцях, аби вона не впала.

Схоже, О’Гара заспокоївся.

— Ти не вдарилася, серце?

— Господи, та ні! Але я ж мусила якось оддячити, от і... я була певна, що ти ніколи не викриєш цього розіграшу... і я... Але, — тут її осінило, — ти, здається, знаєш цього мого розбійника!

— Ага, знаю. Це ж не хто інший, як сам Джек Карстерз, я про нього згадував!

Вона звернула на мілорда повні подиву очі.

— То ви... не може бути... ви — найкращий друг мого чоловіка... лорд Джон?

Джек почервонів і вклонився.

— Я був колись ним... мадам, — сухо мовив він.

— Колись! — глузливо повторила вона. — О, якби ви чули, як він говорив про вас! Але я дозволю вам поговорити наодинці, це вас, мабуть, потішить. Я певна, що ви маєте що сказати один одному, тому тікаю та лишаю вас удвох. — Вона ласкаво всміхнулася до Карстерза, послала чоловіку повітряний поцілунок і швидко вибігла з кімнати.

Карстерз зачинив за нею двері й розвернувся до О’Гари, а той знов упав на стілець і чисто по-чоловічому намагався приховати хвилювання.

— Іди сюди, сідай, Джеку, і розкажи мені все!

Мілорд скинув довгий плащ та струснув зім’яте мереживо на манжетах. З кишені свого елегантного шарлатного сурдута для верхової їзди він витягнув табакерку, повагом її розкрив, узяв дрібку тютюну і неквапливо пройшовся кімнатою, насмішкувато поглядаючи на О’Гару.

Майлз розреготався.

— І що це було?

— Це, дорогий друже, сер Ентоні Ферндейл, баронет! — Він розмашисто вклонився.

— Скидаєшся на такого. Але ходи-но сюди, сер Ентоні Ферндейл, баронете, і розкажи мені все.

Джек сперся на стіл, погойдуючи ногою.

— Ну, насправді, не думаю, що можу відкрити щось для тебе нове, Майлзе. Ти ж знаєш про ту картярську вечірку в Дера, рівно шість років тому?

— А от про це я точно не знаю! — парирував О’Гара.

— Оце диво! Я гадав, про це всі чули.

— Джеку, перестань ходити околясом? Я ж тобі друг...

— Та який друг? Якщо ти знаєш правду про мене, то як можеш називати мене другом?

— Я завжди гордо називав тебе своїм другом, і ти, чортів зірвиголова, добре це знаєш! Я чув ті байки про карти, про те, що ти буцімто зробив. Думаєш, я повірив?

— Це й так зрозуміло.

— Може й так, але ж я тебе таки трохи знаю, щоби повірити в той сон рябої кобили. І навіть якби я був останній йолоп і повірив у таке-о, то хіба ж би відвернувся од тебе? Ая, то який з мене тоді друг?!

Джек мовчки опустив очі, мовби вивчав свій правий чобіт.

— Я знаю: на тій вечірці трапилося дещо більше, ніж можна гадати, я собі дещо підозрюю, але то твоє діло, і ти знав, що робив. Тільки ж, Джеку, з якого це дива ти втік до чорта на роги, навіть ні з ким не попрощавшись?

Карстерз так і не відірвав погляду від чобота. Йому нелегко було говорити.

— Майлзе... хіба... на моєму місці... ти зробив би не так само?

— Ну...

— Ти так само зробив би. Ну як би то я мав нав’язуватися тобі в такий момент? Що б ти подумав про мене?

О’Гара плеснув товариша по коліну.

— Та я просто подумав би, що ти не зовсім уже й дурний хлопчисько! Я поїхав би з тобою, і ніхто б мене не спинив!

Джек підвів очі і зустрівся поглядом з другом.

— Я знаю, — вимовив він. — Я думав про це, і... я не був певний. Звідки мав знати, що приймеш мене? Тоді вночі... тоді вночі... мені було дуже страшно...

Товариш стиснув його за коліно.

— Хлопчисько-дурило! Хлопчисько-дурило!

Отак потроху Майлз витягнув із Карстерза усю, хоч і дуже злагіднену, історію шестирічної давності, але й добре розумів свого друга, щоб зрозуміти недосказане.

— А зараз, — сказав Джек, скінчивши монолог, — розкажи мені про себе. Коли ти побрався з цією чарівною леді, яку я щойно цілував?

— От уже лайдак! Я побрався з Моллі три роки тому. Правда ж, вона щире серденятко? А нагорі — малий розбишака — твій похресник.

— Ти щасливчик! Кажеш, мій похресник? Хіба ти не міг знайти на цю роль когось достойнішого? Хочу його побачити.

— Ну то зара’! А Річарда ти бачив?

— Рік тому я перехопив його карету. Було темно, я не роздивився, але, здається, він постарішав.

— Постарішав! Та ти б його не впізнав! Зовсім як дід. І, їй-богу, не збрешу, як скажу, що то через ту дівулю в його в домі! Господи, Джеку, добре, що ти спекався тієї панночки!

Карстерз замислено похитував ногою.

— Лавінія? А що з нею?

— Нічо’ такого, наскільки знаю, але вдача у неї прикра. Таке собаче життя в горопашного Діка.

— Тобто як, вона що, не кохає Діка?

— Та хто її зна... Буває така вже лагідна, хоч до рани прикладай, а то такі концерти влаштовує, просто фурія. А грошей скільки розтринькує! Звісно, заради грошви вона й вийшла за нього. А більше її нічого не обходило.

Джек мов остовпів.

— І всі це бачили, окрім такого дурного хлопчиська, як оце ти!

Зажурені сині очі зблиснули сміхом.

— Справді? Ти, наприклад?

О’Гара втішно захихотів.

— О, ну аякже, знав! Гроші — це єдине, чого вона хтіла, а зараз їх не так багато, бо Дік не торкнувся жодного твого пенні.

— М-м. Варбуртон казав мені. Це трохи по-дурному.

Майлз тільки угукнув у відповідь.

Джек примружено подивився у вікно.

— То Лавінія ніколи його не любила? Боже, як усе заплутано! А що Дік?

— А от він, схоже, таки кохає.

— Бідолаха Дік! Чорти б її вхопили, цю жінку! Вона знущається з нього? Я його знаю, він... завжди потурає.

— От не думаю. Зате впевнений: коли б не Джон, у Діка було б пекло, не життя. Він сумує за тобою, Джеку.

— Хто такий Джон?

— Хіба Варбуртон тобі не казав? Джон — це надія роду. Йому чотири з половиною роки, але ти й не уявляєш, яке воно вже розбещене, яке збитошне.

— У Діка є син? Господи!

— Атож, його син і твій небіж. — Він замовк і пильно подивився в обличчя другу. — Джеку, може, варто розкрити цю таємницю? І, може, б ти повернувся? — Він стиснув Джекові руку, але той висмикнув її, і погляд його став знуджений і холодний.

— Немає ніякої таємниці, — відрізав Карстерз.

— Джеку, старий, ти що, мені не довіряєш?

Тонкі вуста тепло усміхнулися.

— Ліпше поговоримо про погоду, Майлзе, чи про мою кобилу. Про що завгодно, але того ворушити не будемо.

О’Гара нетерпляче зірвався зі стільця й відвернувся до вікна. Джек спостерігав за ним.

— Якщо ти мені не довіряєш, звісно, то про що взагалі говорити, га?! — спалахнув О’Гара. — Якось не дуже ти цінуєш своїх друзів!

Мілорд мовчав. Зате його рука на столі раптом стиснулася. О’Гара різко розвернувся до друга.

— Звісно, Джеку, я геть не те хотів сказати, даруй уже мені!

Карстерз зісковзнув зі столу, випростався й узяв ірландця попід руку.

— Нічого, Майлзе, як ти сам казав би, — засміявся він. — Я знаю це. І річ не в тім, що я тобі не довіряю, але...

— Я розумію і більше тебе про те не питатиму. Ти мені тільки одне скажи: як же так, що ти цілився з розрядженим пістолем?

Карстерз враз перестав сміятися.

— Просто через недбалість! — коротко відповів він, і від згадки про Джима він закусив губу.

— І в мене те саме!

Джек втупився в нього:

— Майлзе, тільки не кажи, що й твій був розряджений!

— Атож, був! Джеку! Це ж найліпший жарт року. — І тут обоє розреготалися. — Я просто зблефував, коли сказав, що твій пістоль розряджений. А моя леді як почула про це все вранці, зразу захотіла тебе відпустити. Ми були певні, що ти не звичайний собі розбійник, тільки ж який я йолоп, що не впізнав тебе одразу. Але тепер я тебе запрошую погостювати в нас... кузене Гаррі?

— Я тобі щиро вдячний, Майлзе, але не можу. Мушу повернутися до Джима.

— А це, до лиха, що за один?

— Мій слуга. Він хвилюється за мене, певно, місця собі не може знайти. Тож не проси, я не можу лишатися тут, Майлзе. Ти й сам маєш це розуміти: Джека Карстерза не існує, є тільки Ентоні Ферндейл.

— Джеку, товаришу, може, я хоч...

— Ні, Майлзе, ти нічим не зарадиш, хоча я знаю, ти хочеш помогти, і я за те тобі вдячний. Але... О! А як там моя кобила?

— А щоб я тріс — я геть забув! Джеку, через того мого ледацюгу вона розтягла сухожилок. Мені дуже шкода.

— Бідна Дженні! Але я певен, вона його весело провезла.

— Захочу її купити, Джеку, якщо задовго буду її роздивлятися — така вже гарнюща!

— Я її не продам, хоча й думав попросити тебе потримати її, якщо...

Його мову урвало швидке стискання руки.

— Та ну! Я ж надто тяжкий для неї.

— Як і той дідьчий гайдук, якого ти на неї всадовив.

— Та що ж. Дурень я.

— І я завжди це знав.

— Ану цить, Джеку! Як не хоч лишатися з нами, то мусиш хоч узяти одну з моїх лошичок, поки твоя кобила одужає. То що, довіриш мені її хоч на тиждень чи як?

— Я не знаю. Здається, я маю... Ох же ж, здаюся, здаюся. Ти такий величезний, та й жарко сьогодні, і краватку я так гарно зав’язав... На Бога, Майлзе, перестань! Як би я хотів... як би хотів, щоб ми знов були малі, і... Так. Коли можна побачити твого сина і спадкоємця?

— Та хоч зараз — можеш піти пошукати Моллі, їй уже так кортить тебе побачити. Після вас, Ентоні Ферндейле, баронете!