Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XIII Мілорд кланяється

З появою Джима мілорд почав швидко одужувати, йому щодня ставало дедалі краще, і це неабияк тішило лікаря, який повсякчас нагадував містерові Боулі та міс Бетті, що пацієнт став на ноги саме завдяки його оздоровчим методам. Та оскільки все те цілительство полягало хіба в рясних кровопусканнях, то міс Бетті невдовзі поклала цьому край — після довгих пересварок ескулап мусив відступити. Вона стверджувала, що містер Карр одужав завдяки її догляду та своїй сильній натурі, і, цілком можливо, мала рацію. Хоч би там як, не минуло й двох тижнів після першого візиту О’Гари, а мілорд уже стояв перед дзеркалом та, схиливши замислено голову, оглядав себе занепокоєним зором. Солтер дивився на пана тривожно, знаючи, що настав критичний момент. Пан був для нього певною загадкою: важливі речі Карстерза ніколи не хвилювали, а от вибір краватки чи ще якась така буденщина обертали його на справжнього одержимця.

Оглянувши себе кілька разів, Карстерз насупився й озирнувся.

— Я передумав, Джиме, усе ж таки вберуся в голубий. — Солтер приречено зітхнув.

— Вам дуже гарно і в цьому, сер, — пробурмотів під носа він.

Джек уперто всівся.

— У мене антипатія... ні, справжня ненависть... до світло-брунатного кольору. Хочу голубий.

— Зара’, сер, ви вже сті’ки передягалися! Ви ж іще не зійдете донизу, а вже втомитеся, хоч знаєте, що сказав лікар.

Мілорд, у відповідь, відіслав лікаря з його мудрими порадами аж до самого пекла.

— Так, сер, але...

— Лікар — гідна особа, Джиме, але на мистецтві уборів він знається ще менше, ніж ти. Він не годен зрозуміти душевних мук того, хто на свій перший вихід у світ одягає світло-брунатне.

— Але...

— Голубий жилет із позлітками.

— Сер...

— Я наказую! Я вимагаю: блакитний жилет або жодного!

— Та добре, добре, сер. — Змирившись, Джим підійшов до шафи.

Був уже полудень гарячого червневого дня, коли його вельможність нарешті був цілком задоволений своїм убором, отоді й постукала міс Бетті — дізнатися, чи спуститься містер Карр.

Карстерз поправив пов’язку, узяв капелюха і трохи похитуючись повільно рушив до дверей.

Солтер відчинив двері, переможно дивлячись на міс Бетті, наче показував їй усі мілордові чесноти. Він простягнув руку:

— Може, вам помогти, сер?

Міс Бетті зробила низький реверанс.

— Ах, містере Карр!

Джон глибоко вклонився.

— Дай Боже здоров’я, мадам, — привітався він. — Я саме збирався спуститися. Дякую, Джиме. — Він важко наліг на руку слуги.

Міс Бетті зачудовано ходила круг нього.

— Господи! Які ж ви елегантні, їй-богу! Але признаюся, трохи мені соромно!

— На Бога, міс Бетті! Це ж чому?

— Ви не такий юний, як мені здавалося, — відверто відповіла вона.

— Зважайте на те, мадам, що я ніколи й не збирався вас обманювати. Я — чоловік у літах.

— Тридцять! — глумливо сказала вона й рушила вперед. — Ходімо, хлопче, тільки обережно на першій сходинці!

Унизу стояв містер Боулі, чоловік середнього росту, з тонкими губами й сірими очима. Він ступив назустріч і подав руку.

— Дуже радий бачити, що вам уже легше, сер. Сподіваюся, плече вас більше не турбує?

Мілорд легенько відсунув Джима і потиснув руку містеру Боулі.

— Дякую вам, сер, уже майже не болить. Та якби не міс Бетті, котра має вдачу справжнього тирана, я не носив би цю осоружну пов’язку.

Містер Боулі всміхнувся.

— Так, вона тут усіх тримає у шорах, правда, Бетті. Скажіть, ви б не хотіли прогулятися садом? На лужку є крісла... А ось і моя донька.

Він показав рукою, і Карстерз, озирнувшись, побачив Діану.

Та стояла на тлі темних дверей у шовковій бурштиновій сукні зі старовинним мереживом на ліктях і на грудях. Коси — чорні як ніч, над широким білим чолом — дрібні кучерики. Один завиток спадав на плече, всі інші були зібрані під маленький мереживний чепець, прив’язаний стрічкою попід підборіддям.

Джек подивився раз, і другий, Діана й собі оглядала його великими карими очима, майже по-дитячому невинними. Потім її повіки задрижали, густі вії легкою тінню лягли на прекрасні глибокі очі, а щоки залились рум’янцем.

Мілорд опанував себе. І коли містер Боулі представляв її, Карстерз вклонився так елегантно, як тільки міг.

— Дорога моя, це містер Карр...

Діана зробила глибокий реверанс.

— ...містере Карр, це моя дочка, Діана.

— Дуже радий познайомитися з міс Боулі, — сказав Джон і підніс її руку до уст.

Тендітні, витончені пальчики трохи затремтіли в його долоні, трепетні губи розтулилися — такої сором’язливої, такої чарівної усмішки він ще ніколи не бачив.

— Насправді, сер, ми вже знайомі. Я не з тих, хто забуває свого рятівника.

— Мене тішить думка, що зміг вам стати у пригоді, мадемуазель. Повірте, то для мене честь — битися за вас.

Його очі спинилися на чарівній ямочці в кутику її вуст.

— Це звучить дуже люб’язно, сер. Боюся, ми вельми стомили вас і... — Вона вказала на його пов’язку.

— Це, мадемуазель, зовсім дрібниця. То я повинен вам бути вдячний.

Міс Бетті кинулась до них.

— Та годі вже! Ще не чувала я таких безглуздих компліментів! Ви маєте втомлений вигляд, містере Карр. Ідіть у сад і відпочиньте.

Солтер ступив уперед, але Діана зупинила його, піднявши пальця.

— А може, містер Карр згодиться на мою підтримку? — наважилася спитати вона.

Джек спаленів.

— Справді, не варто, міс Боулі... я можу...

— Ото вже! — вигукнула міс Бетті. — Досить вам цих китайських церемоній! Проведи його, Ді!

Містер Боулі тим часом уже десь зник. Його світ обмежувався бібліотекою, він і так надто довго пробув поза нею. Тепер він скористався нагодою: сестра випустила його з поля зору, а коли озирнулася, то побачила тільки тихо причинені двері бібліотеки.

— Твій татусь знову за старе, — сказала вона племінниці. — Він просто нестерпний, правда!

Вона почимчикувала за цими двома на лужок і допомогла Карстерзу сісти у високе крісло під величезним крислатим берестом. Під поранене плече і під спину йому підмостили по подушці.

— Вам справді отак зручно? — спитала міс Бетті, турботливо нахиляючись до нього.

Джек засміявся до неї.

— Справді зручно, мадам, а ви де сядете?

— Я сяду в це крісло, а Ді — на подушку, — відповіла, кидаючи її долу, — біля моїх ніг... отак.

— Бачу, мадемуазель, тут усіма вами керує залізна булава, пожартував він і знов побачив, як заграла ямочка біля її вуст.

— Це правда, сер. І це дуже сумно.

Міс Бетті розсміялась і, витягнувши моток шовкових ниток, кинула їх на коліна племінниці.

— Розмотай-но їх, моя люба, — попросила вона, беручись до свого вишиття.

— А дозвольте, будь ласка, й мені допомагати! — почав напрошуватися Джон.

Діана звелася й переклала свою подушку ближче до його крісла. Потім присіла біля нього й висипала йому на коліна різнобарвні жмуточки ниток.

— От! А тепер ви повинні бути надзвичайно уважні, щоб порозділяти всі ці нитки на різні мотки. Дивіться: тут у нас рожевий, тут — оранжево-рожевий, темно-рожевий — тут, блідо-рожевий — там, і ще червоні... більше нема де... ми покладемо червоні на цей папірчик.

— Добре! — погодився Карстерз. — До інших кольорів не братися, поки не посортуємо всі відтінки рожевого?

Вона кивнула і схилила голову над шовками.

— А сер Майлз приїде сьогодні ввечері, містере Карр?

— Авжеж, що так, міс Бетті... Оце ж ви мені й нагадали, що він буде. Міс Боулі, я б не клав цю нитку до рожевих: надто вже вона темна.

— А по-моєму зовсім ні! З яким його можна порівняти?

Карстерз витягнув довгу нитку і поклав її до інших ниток, які відібрала дівчина. Обидві голови схилилися над жмуточками. Діана зітхнула.

— Ваша правда: аж тепер розгледіла різницю. Але вона така зовсім непомітна!

Міс Бетті глянула через плече.

— Божечку, яке у вас гостре око! Я от не бачу жодної різниці. — Її погляд пробігав по шовкових моточках, розкладених на білій атласній мілордовій штанині.

— Містере Карр, — зненацька почала Діана. — Я хотіла б дещо запитати... що мене здивувало.

— І що ж то, міс Боулі?

— Лише одне: чому ви називали містера Еверарда мсьє le Duc?

Минула коротка пауза, мілорд глянув у її мовби золотисті очі і трохи насупив брови.

— Хіба я його так називав?

— Так, я добре це запам’ятала. Чи це просто така манера?

— Просто така манера... Можна й так назвати, мадемуазель. А вам він хіба не схожий на якогось герцога?

— Я про нього зовсім не хочу думати. Я ненавиджу його!

— Мені майже жаль цього містера Еверарда, — зауважив Джек.

Знову з’явилась ямочка.

— То це дуже не галантно з вашого боку, сер! — дорікнула вона. — Ви знаєте містера Еверарда?

— Я точно бачив його раніше, мадам.

Діана присіла навпочіпки і з подивом глянула мілордові просто в очі.

— Ви не маєте наміру мені відповідати, правда, — заявила вона. — То хоч скажіть: Еверард — це його справжнє ім’я?

Мілорд тривожно крутив персня на пальці. Джек розумів, що не має права назвати Бельмануара, бо якщо розкриє таємницю його особи, то цілком можливо, що тоді містер Боулі може його розшукати, а відтак з’ясувати все і про самого рятівника. Він підняв очі.

— Вибачте мені, мадемуазель, але навіщо цей допит?

Діана згідливо кивнула.

— Я так і думала, що ви відмовитеся, але я знайшла дещо таке, що виб’є вас із колії, сер! — Вона звелася на ноги — мовляв, піде по те «дещо», і граційно подалася до будинку; мілорд дивився їй услід.

— Тепер я хочу поставити вам питання, — озвалася міс Бетті.

Він заперечно простягнув уперед руку.

— Мадам, прошу взяти до уваги мій безпорадний стан. Як думаєте, чи витримаю я таке напруження?

— А я спитаю!.. Хіба є така заведенція серед джентльменів — мандрувати у масках?

Почувши це, він засміявся.

— Ні, мадам, але для джентльменів з великої дороги це de régie[52].

Вона спинилася, голка застигла в повітрі.

— А тепер: що означають ваші слова?

— Просто я звичайнісінький розбійник, міс Бетті.

На мить вона вп’ялася в нього поглядом, а потім повернулася до своєї роботи.

— Ви на такого й схожі.

Джон подивовано кинув оком на свою струнку поставу.

— Невже, мадам? А я схильний лестити собі, що радше не схожий!

— Я просто вас розіграла. Невже ви думаєте, що я повірю в таку вигадку?

— А доведеться, — зітхнув він. — Це чиста правда, на жаль!

— О, справді? А ще ви друг сера Майлза О’Гари, мирового судді... і містера Еверарда?

— А от останній — точно не той, чиїм товариством можна пишатися, — відрубав він.

— Може, й так. Моя Ді каже, що він якась поважна особа.

— Я бачу, що ваша Ді натура підозрілива. Чому ж вона так думає?

— Зараз побачите. Ді, люба моя, ось містер Карр хоче переконати мене, що він розбійник!

Діана всміхаючись підійшла до них.

— Думаю, він просто дражниться, тітонько. А це ви пам’ятаєте, сер? — Вона подала Джекові шпагу Його Світлості Ендовера.

Джек здивовано взяв, мимохіть зиркнув на руків’я і весь аж напружився.

— Та це ж його шпага. Я думав, він так і забув її посеред дороги. Певно, це ви підібрали її, мадемуазель?

Вона зробила глибокий реверанс і розсміялася.

— Чому ж тут дивуватися, сер? Ви ж самі вимагали від нього шпагу, от я й подумала, що вона вам потрібна, і забрала її звідти.

— Це дуже завбачливо. Я й не сподівався, що про неї хтось ще міг пам’ятати. Я дуже вдячний...

— Тільки ж прошу вас, висловлюйте свою подяку сидячи! — порадила міс Боулі-старша. — Це ж ваш перший день на ногах, тож обачно, обачно!

Джон мовчки послухався і сів, крутячи шпагу в руках.

Діана осудливо показала на руків’я, викуване із золота.

— Якщо я не помиляюся, сер, це корона.

Мілорд простежив очима, куди показував рожевий пальчик, і гнівно спинився на гербі Ендовера. Це так схоже на Трейсі — оздобити ефес шпаги, подумалося йому.

— Авжеж, здається, так і є, — обережно добираючи слова, визнав він.

— А от іще: це не стрази, а справжні діаманти, а це — рубін.

— Не буду перечити, мадам, — нерішуче відповів він.

— Я певна, що ось цей великий камінь — смарагд.

— Мушу погодитись.

— Дорога цяцька! — промовила вона і пронизливо глянула на нього.

— Згоден, оздоблена хитромудро, та зате й криця тут щонайтвердіша, — спокійно відповів мілорд, проводячи пальцем по лезу.

— Дуже дорога цяцька! — суворо повторила вона.

Джек зітхнув.

— Це правда, мадам. — Потім трохи бадьоріше додав: — Може, містер Еверард полюбляє коштовності?

— Цілком можливо. І ще я думаю, що містер Еверард — не якийсь там простий сільський панок, якщо дозволяє собі такі розкоші.

Карстерз прикусив губу, щоб сховати усмішку, бо Трейсі й справді не скидався на простого сільського панка, і сумно похитав головою.

— Ви припускаєте, що йому цей меч дістався нечесним шляхом, мадам?

Ямочка на щоці з’явилась і враз зникла.

— Сер, я певна, що ви розігруєте мене, — сказала вона з почуттям гідності.

— Мадам, мені трохи ніяково.

— Рада це чути. І я маю на увазі те, що містер Еверард — зовсім не той, за кого себе видає.

— Насправді — жалюгідний пройдисвіт, що хотів ошукати леді.

— Але я хочу знати, чи я тут права. Він справді поважний джентльмен?

— Можу сказати напевне, що в містера Еверарда небагато лишилося від джентльмена.

Міс Бетті розсміялася.

— Ну перестань, моя люба! Це вже занадто і навіть непристойно — отак допитувати містера Kappa.

Діана незадоволено надула губки.

— А ще він страшно прикрий, — дорікнула вона.

— Я тепер безрадісний, — поскаржився Джек, але з бісиками в очах.

— Ви насміхаєтеся!

— Але ж як і ви, мадемуазель!

Вона похитала головою, і ямочки її сховалися.

— Тоді я невтішний.

Карі очі сяяли, вуста всміхалися, попри зусилля суворо їх стиснути.

— Та зате ви дуже дотепні! — одізвалася вона і встала. — А ось і сер Майлз!

О’Гара йшов через лужок до них, уклонився обом леді і допитливо подивився то на одну, то на другу.

— То ви тут собі жартуєте? — заговорив він.

Йому відповіла Діана:

— Зовсім ні, сер. Просто містер Карр дражниться з нас.

— Дражниться? І як саме?

— Я тобі все розкажу, Майлзе, — втрутився той, кого тут обмовили. — Це просто міс Діана надто вже допитлива!

— Он як! — Почервоніла обурено Діана. — Це дуже несправедливо, сер!

— Еге ж, він анітрохи не джентльмен!

— Якраз про джентльменів ми...

— Сперечалися, — підказала тітка.

— Трішки не порозумілися, — виправив його вельможність лорд.

— Не порозумілися, — притакнула Діана. — Я спитала його, чи містер Еверард часом не якийсь значний джентльмен, а він ухилявся від відповіді.

— Їй-богу, це наклеп! — вигукнув Джек. — Я просто сказав, що Еверард — узагалі не джентльмен.

— Отакої! А хіба це не те саме, що ухилятися від теми, сер Майлз?

— Хіба? А я з ним згоден.

— Ну то от що: ви обидва у змові проти мене! — вигукнула дівчина, і то була щира правда, хоч сама вона того не знала. — Я ж питаю про те, чи був він джентльмен за титулом?

— Але звідки Джек таке може знати?

— Може, тому що знає його самого або щось про нього, і я в цьому певна.

— Хай буде по-вашому, міс Ді, — обірвав мілорд, кинувши застережливий погляд на О’Гару. — Я розповім вам усе про містера Еверарда і сподіваюся, що моя історія вас задовольнить. — Він змовк, начебто зосереджено про щось мізкував. — Передовсім він, звичайно, титулований... Дайте подумати... І так, він герцог. О, точно герцог... І то, напевне, ще й королівської крові... Він...

— Ну це вже просто смішно! — перебила міс Бетті.

— Ви дуже любите подражнити, — вдавано нахмурилася Діана. — Спочатку ви мовбито зовсім нічого не знаєте про містера Еверарда, а тут уже раптом розповідаєте про нього якісь дурні історії. Герцог, аякже! А насправді ви про нього, певно-таки, нічого не знаєте!

Як і сподівався Карстерз, вона не могла повірити в правду.

— Він розігрує вас, дитино, — сказав О’Гара, який і сам не виходив із дива від Джекової оповіді. — Кажу вам, не знає він ніякого Еверарда... еге, Джеку?

— Ні, я б так не сказав, — засміявся Його Вельможність лорд.

— Але ж ви казали...

— Не мудруйте над його словами, міс Ді. Нікчема він.

Вона суворим поглядом підтримала його.

— От я вже майже так і думаю.

І тут знову мила ямочка! Та вже за мить зникла, і спохмурніла Діана розвернулася до тітки, її надуті червоненькі губки видалися мілордові дуже милими.

— Містер Беттісон, — сказала вона майже з відчаєм.

Після цих чудних слів міс Бетті насупилася, до Джека долетіло її сердите «дідько б його вхопив».

Він підвів голову й побачив, що від будинку до них гордовито суне молодий коренастий коротун. Хлопець з виду приємний, визнав подумки Карстерз, хоч мав надто близько посаджені очі. Але ж його манери! Так, Джек безперечно не схвалив ні його поведінки, ні того, як по-власницькому гість поцілував руку Діані.

— Як приємно знову бачити вас, містере Беттісон! — привітно озвалася міс Бетті. — Вже сто років вас не бачила!

— О, ні, тітонько, — солодкаво заперечила Діана. — Та ж містер Беттісон був тут зовсім недавно! — Вона висмикнула руку, яку молодик ладен був тримати хоч довіку, і розвернулася до Джона.

— Я думаю, ви не знаєте містера Беттісона, містере Карр? Містере Беттісон, дозвольте мені представити вас містерові Карру. Сера Майлза, я гадаю, ви знаєте?

Залицяльник вклонився, зовсім не приховуючи ворожості. Карстерз відповів поклоном.

— Ви вже даруйте, що не піднімаюся, — усміхнувся він. — Як бачите, зі мною стався нещасний випадок.

У Беттісона мелькнула здогадка: це той самий, хто врятував Діану, от нахаба, чорт забирай!

— Он воно як, сер! То на руці, так? Я б такою раною пишався!

Карстерзу здалося, що цей парубок до біса фамільярно усміхнувся Діані, от нахаба проклятий!

— Це справді велика честь, сер. Міс Ді, я вже посортував ваші зелені ниточки.

Діана знов опустилася на подушку і скинула йому на коліна ще кілька мотків.

— Як швидко! А тепер треба розібрати блакитні.

Беттісон люто глипнув. Цей тип, здається, дуже зблизився з Діаною, лихо б його вхопило! Він сів біля міс Бетті й поблажливо звернувся до мілорда.

— Хай-но пригадаю, містере Карр. Чи ми, бува, не здибалися в місті? Може, навіть у Тома?

Цей селюк міг бувати у Тома, оскаженіло подумав Джон, хоч не було жодної причини отак дуріти. Уголос він промовив:

— Гадаю, це дуже малоймовірно, сер. Я кілька років провів за кордоном.

— О, справді, сер? «Ґрантур», гадаю? — хоч тон голосу свідчив про те, що такої гадки і близько не було. Джон усміхнувся.

— Не цього разу, у такому турі я був ще сім років тому.

До містера Беттісона долітали чутки про цього молодика — подейкували, це звичайнісінький розбійник.

— Справді? Після Кембриджа, мабуть?

— Оксфорда, — люб’язно виправив Карстерз.

«От зухвалець!» — подумав містер Беттісон.

— Сім років тому... ану подумаю. Тоді і Джордж, здається, мав тур... маю на увазі Селвіна[53], міс Боулі.

Джек таки провів те турне в товаристві кількох юних дженджиків, щойно з коледжу, і до Парижа їхав якраз у товаристві цього знаменитого дотепника, але змовчав про це.

Містер Беттісон заходився розповідати про власні пригоди в турне, а О’Гара, побачивши, що його друг не на жарт захопився міс Діаною та її шовками, відчув, що треба розрядити становище — вирішив піти самому і заодно забрати залицяльника-коротуна. За це мілорд йому вдячно всміхнувся, а міс Ді — здмухнула повітряний цілунок зі своїх пальчиків: він-бо з леді мав стосунки теплі й приязні.