Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XXII Події розгортаються

Після зустрічі з О’Гарою Річард остаточно втратив спокій. Тривога ні на мить не покидала його; цілий день, а то й цілу ніч його мучило одне й те саме питання: Джон чи Лавінія? Він застановився на тому, що мусить вибрати лише когось одного і навіть гадки не припускав, що можна і правду розповісти, і дружину втримати. Лавінія так часто переконувала його, що він не має права навіть сподіватися, щоб вона розділила з ним ганьбу, аж він і сам тепер так вважав. Він гадав, що вона втече собі до Лавлейса: знесилений розум нашіптував, що дружина щиро кохає свою давню пасію. Йому здавалося, що будь-яка спроба завадити їй буде чистої води егоїзмом. Звісно, він був сам не свій і не міг нормально й раціонально мислити: якби ж він усвідомлював, що вже тратить розум, і якби Лавінія додумалась придивитися до нього, то помітила б і гарячкові плями на щоках, і неприродний блиск в очах, і темні кола під ними. Річард був украй виснажений, знесилений і напружений. Місіс Феншо аж скрикнула, побачивши його отакого, а він сказав, що не мав як відпочити — мусив багато думати, ходити у справах. Вона ж зрозуміла, що він не при собі, і порадила звернутися до лікаря. Те, що він відмовився майже сердито, мовляв, зовсім він не хворий, її не здивувало, але вона просто оторопіла, коли, на її пораду поберегтися, скажено випалив: «Краще б уже мені померти!» Місіс Феншо замислилася: невже його дружина не бачить, що коїться з чоловіком, і чи збирається щось із цим робити? А що з леді Лавінією вона не була знайома, то й не могла собі дозволити такої фамільярності — заговорити з нею про це. Якби ж ішлося про хворобу фізичну, міркувала вдова, то вона ще могла б ризикнути, але ж була переконана, що справа у психіці, тож лишалося сподіватися: з часом це мине і він одужає.

Леді Лавінія, замилувана сама собою, й далі жила, як той метелик, не дбаючи ні про що, окрім власних утіх. І їй це дуже добре вдавалося, проте вона таки не могла не бажати, щоб і Діккі був хоч трохи веселішим і долучався до її розваг та веселощів. Останнім часом він став ще гірший, ніж будь-коли, щоправда, покірно потурав усім її забаганкам, але вона вже була б рада й заборонам, аби лише він був хоч трохи жвавіший, а не отакий жахливо байдужий.

Лавлейса не було в місті з тиждень, і Лавінія здивувалася, як мало за ним сумувала. Звичайно, бавитися з вогнем було весело, але коли цей вогонь забрали подалі, то їй справді було байдуже. Трохи, звісно, бракувало лестощів, пристрасних залицянь Гаррі: вона була з тих жінок, яким завжди треба, щоб ними захоплювалися, щоб їх обожнювали, але гірко їй через його відсутність точно не було. Вона пурхала з вечірки на вечірку увесь сезон у товаристві то одного, то другого брата, а Лавлейс, повернувшись, дуже збентежився тим, як недбало вона привіталася з ним. Хоч, безперечно, вона була рада зустрічі, і скоро знову потрохи вмлівала від його чарівності, дозволяючи йому побути поряд, і насолоджувалася компліментами й галантністю.

Ради справедливості треба сказати, що капітан Гаролд справді кохав її і навіть був готовий втратити офіцерське звання, аби лише вона погодилася втекти з ним. Сам він був забезпечений і обіцяв вдовольняти кожну її примху. Проте Лавінія лише похитала головою й висварила його. Хоч би там що, а Річард таки її чоловік, він її кохає, і вона теж дуже, дуже його любить, хоч і мучить також його страшенно.

Лавлейс її запевняв, що чоловік не кохає її так сильно, як от він, і коли вона недовірливо всміхнулася, то не стримався і крикнув, що вже ціле місто знає: Карстерз упадає довкола місіс Феншо!

Лавінія остовпіла.

— Гаролде!

— Мені тільки дивно, як ви досі цього не бачили, — правив він своєї. — А куди, по-вашому, він щодня їздить? До «Вайта»? Ні. Під номер шістнадцять, Маунт-стріт! Там його якось зустрів Стейплі, та й леді Давенант бачила їх разом, і Вайлдінґ теж здибався з ним у тому домі. Він майже кожне пообіддя проводить із нею!

Лавінія була з Бельмануарів, тож була горда, як усі в цьому роду. Вона зірвалася на ноги і загорнулась у плащ так, мовби вона сама королева.

— А оце вже занадто, Гаролде, — суворо промовила вона. — Більше ніколи не смійте говорити зі мною про мого чоловіка таким тоном! А тепер проведіть мене до мого брата.

Він дуже пошкодував за сказане і став уклінно випрошувати пробачення: та, забравши свої слова назад, він лише пригладив її настовбурчене пір’ячко, але жало залишилося. Так, вона, звісно, пробачила йому, але щоб він більше так її не ображав.

Хоча Лавінія обурено відмовилася повірити в цей скандал, однак це стало її ятрити, тому вона почала ревниво стежити за чоловіком, помічати його позірну байдужість до неї і те, як часто його немає вдома. Тому одного дня вона врешті звеліла віднести її портшез на Маунт-стріт, і от саме тоді Річард також прибув під шістнадцятий номер.

Цього Лавінії було досить. То він справді втомився від неї! Він кохає іншу... якусь нещасну вдову! Аж тепер вона справді розтривожилася. Того вечора вона залишилася вдома і як тільки вміла намагалася привернути чоловікову увагу. Але Річардові весь час перед очима стояв Джон — нещасний і з докором ув очах. Голова Річардові закипала від суперечливих думок, гарячка так і не минула, тож навряд чи він помічав дружину, і щойно зміг, чемно покинув її та зачинився в бібліотеці — ходив з кута в кут і все намагався визначитися, що робити далі.

Леді Лавінію охопив страх. Отже, думала собі, це тому, що вона замучила його своїми примхами, як і передбачав Трейсі! Вона більше його не цікавить! Ось чому він постійно перепрошувався, що не може супроводити її, коли вона десь ішла! Це вперше в житті вона так безпосередньо опинилась перед правдою і сполошилася від побаченого. Якщо ще не пізно, їй треба спробувати повернути його кохання, а для цього, усвідомлювала вона, треба перестати його сердити, випрохуючи грошей, а також перестати огризатися до нього через свій поганий настрій. Треба знову причарувати його. Вона й не уявляла, наскільки він їй не байдужий, допоки не збайдужів він до неї. Їй було дуже страшно, бо ж доти вона була така впевнена у Діккі! Хоч би що вона робила, якою б нестерпною не була, хоч би як його дратувала, він завжди її обожнюватиме — так вона раніше гадала.

А Річард тим часом і близько не був закоханий у місіс Феншо, він їздив до неї послухати про свого брата, розпитати, як виглядав і що казав — аж до найменших дрібниць. Він впивався і відомостями, і жадно хапався за кожну свіжу чутку, навіть якщо вона й не стосувалася Джона безпосередньо. Розум Річарда був цілком поглинутий всіма цими думками, от він і не помічав усмішок Лавінії, як і не чув її любовного воркотання. Коли ж вона, було, заговорила про його блідість, то мало не гаркнув до дружини і тут таки вискочив з кімнати. А якось вона обійняла його й поцілувала в губи — він обережно вивільнився з її рук, надто схвильований, щоб відповісти на пестощі, але ж який за них вдячний, от тільки вона цього не знала.

Його Світлість Ендовер, зустрівши сестру в Ренелських садах, зауважив, що вона дуже змарніла, а очі посумніли. Спитав, у чому річ, та леді Лавінія навіть йому не захотіла звіритися, а тому сказала, що їй болить голова. Ендовер, знаючи сестрину натуру, вирішив, що їй просто не дозволили якусь цяцьку, і більше про це не думав.

Та й сам він був дуже заклопотаний. Якраз два дні тому до нього на Сент-Джеймс явився конюх і приніс записку від Гарпера, нерозбірливу й безграмотну, але дуже вчасну:

Трейсі все підтвердив та одразу відправив цього чоловіка до Ендовера, де головний конюх, безсумнівно, знайде йому роботу. Його забавляла сліпота, з якою цей чоловік поліз у пастку, і цинічно роздумував про недосконалість людини, яка завжди поклонятиметься великому божеству Мамоні.

А вже через три дні прийшов ще один лист, цього разу від містера Боулі, адресований серу Г’ю Ґрандісону у «Байт». Боулі просив дати характеристику Гарперові.

Його Світлість Ендовер писав відповідь у своїй домашній бібліотеці: саркастично всміхаючись, він виводив слова про «виняткову чесність і надійність».

Він саме писав того листа, коли раптом двері розчахнулися і в кімнату манірно зайшов Ендрю.

Його Світлість насупився. Зовсім не здивований такою непривітністю, брат зачинив двері ногою і вмостився у крісло.

— За що мені така честь — що ти сюди отак вдерся, спитав би я? — Трейсі погрозливо усміхнувся.

— Це все Річард, — почулася весела відповідь, — тільки Річард.

— Оскільки мене не цікавить ні він, ні його справи...

— Який ти люб’язний сьогодні, але, гадаю, тебе зацікавить ця таємниця.

— Та ну? Ти про що?

— Про те, що я й сам хотів би знати!

Трейсі втомлено позіхнув.

— Ендрю, я тебе прошу, говори по суті, якщо та суть взагалі є. Я не маю часу на порожні балачки.

— Боже! Ти зайнятий? Працюєш? Господи милосердний! — Молодий джиґун простягнув ноги і став їх замиловано розглядати. Тоді зненацька випростався, щоб роздивитися обтягнуту білою панчохою щиколотку.

— Що це з біса таке, звідки це взялося? — простогнав він.

— Звідки і що взялося?

— Ця величезна пляма в мене на нозі. Зранку нові-новісінькі, тільки ступив за поріг. От чорт! Новісінькі ж...

— Ноги?

— Е? Що кажеш?

— Нічого. Коли скінчиш оці панегірики, може, таки розкажеш, що в тебе за справи?

— О, так!.. Але ж двадцять шилінгів за пару! Подумати лише!.. Ну добре, по суті, кажеш. Ну то суть, дивись, у чому: Річард хоче, щоб ти завітав у Вінчем у п’ятницю рівно о третій. І тому посилає тобі ось це. — Він кинув на стіл листа. — Ти матимеш щастя зустрітися там зі мною.

Трейсі розірвав конверта, витягнув звідти аркуш і поклав перед собою на стіл. Читав дуже уважно, глянув на зворот, мовби щоби пересвідчитися, чи не написано й там чогось, перечитав, а потім склав і жбурнув у сміттєвий кошик. Знову взяв перо і вмочив у чорнило.

— Що ти про це думаєш? — нетерпляче поцікавився Ендрю.

Його Світлість незворушно дописував рядок до кінця.

— Що я думаю — про що?

— Про що — про листа, звісно ж! Чим цей тип так стурбований? «Щось надзвичайне є Вас сповістити». Що за маячня! Про що він?

— Так, я теж помітив, що написано якось недоладно, — прокоментував Трейсі. — Поняття не маю, про що це він.

— А припускаєш? Боже, Трейсі, та не будь такий байдужий! Дік скликає чималу вечірку!

— Тобі він, схоже, довіряє, Ендрю. З чим тебе і вітаю. Ну і, безперечно, більше про це все ми дізнаємося в п’ятницю рівно о третій.

— О, то ти підеш?

— Цілком можливо. — Він і далі щось собі писав.

— І ти поняття не маєш, про що буде мова? Дік дуже дивний. Говориш з ним — він майже не слухає, і якийсь засмиканий!

— Ага.

— Мені здається, він змарнів, і я певен, що це все через Лавві! Як гадаєш — у них щось сталося?

— Уявлення не маю, справді. І ще: я не збираюсь більше тебе затримувати.

Ендрю встав з крісла.

— О, та не бійся, я не лишуся!.. А як тобі пропозиція дещо мені підкинути, скажімо гіней п’ятдесят?

— Прикро, що мушу тебе розчарувати, — солодкаво відповів Його Світлість.

— Не даси? Ну, та я й не сподівався на тебе! Але було б не зле, Трейсі, щоб ти передумав і дав мені трохи грошей. Мені останнім часом страшенно не щастило, і, Бог свідок, я ж не так часто тобі докучаю! Я не хочу знову просити Діка.

— Не хочеться мені, щоб цей спектакль вдався одноманітним, тому скільки ти там казав? П’ятдесят?

— Вистачить і сорок п’ять.

— Ну, це ти матимеш! — знизав плечима. — Вже?

— А щоб мені, оце бісової душі великодушність, Трейсі! Мені буде добре, якщо вже!

Його Світлість видобув ключ із кишені жилета і відімкнув шухляду письмового столу. Звідти вийняв маленьку скриньку. Відлічив п’ятдесят гіней і додав до купки ще одну монету. Ендрю витріщив очі.

— А це нащо? — здивовано спитав він.

— На панчохи, — відповів Трейсі, ледь усміхнувшись. Ендрю розреготався.

— Оце добре! Боже! Але, чорт, ти смішний, здуріти можна! — Він не міг надякуватися Його Світлості і, взявши гроші, вийшов з кімнати.

Вже за дверима він аж свиснув од подиву.

— Боже милий! Він точно чимось страшенно вдоволений! — міркував здивовано. — Чи ж мені, бува, не сниться! — і тихо захихотів, збігаючи сходами, але подив мовби застиг йому на обличчі.

Лавлейс майже щодня навідувався до Вінчем-Гаусу, щоразу залишався ні з чим, бо леді Лавінія вирішила, що розумніше буде їм не бачитися. Та одного дня він нарешті домігся свого — його впустили до вітальні. Він довго тримав і виціловував їй руки.

— Лавініє! Жорстока і чарівна!

Вона вирвала руки — його нав’язливість їй не дуже подобалася.

— Це по-дурному, Гаролде! Я не хочу, щоб ви докучали мені щодня!

Лавінія дозволила йому сісти біля себе на канапі край вікна, і він знову схопив її за руки. Чи вона кохає його? Вона сподівається на його розважливість і, звісно, ні, не кохає. Він не повірив їй і став упрошувати втекти з ним. Даремно леді Лавінія переконувала його заспокоїтися: вона розпалила вогонь, і тепер він міг і її саму обпалити. Гаролд був такий наполегливий, що вона, остерігаючись раптової появи Річарда і можливої сутички, пообіцяла дати відповідь наступного вечора, у театрі. Отак їй вдалося його позбутися: полегшено зітхнувши, дивилась йому услід, допоки він спускався сходами. Вона то, звісно, любить милого Гаррі, але ж він буває такий надокучливий.

Лавінія дістала з кишені малесеньке дзеркальце і критично оглянула себе, один локон підкрутила, другий пригладила. Боялася, що цього вечора виглядає надто старою, і сподівалася, що Річард так не подумає. Глянула на годинник і здивувалася, де досі її чоловік: він мав уже бути в цю пору. Потім запобігливо відсунула крісло для нього, підставила дзиґлика і сіла навпроти. Зітхнула від думки, яка це для неї новизна — намагатися причарувати, привабити власного чоловіка: згадала, як колись він спрагло чекав на неї — саме так, як тепер вона чекає на нього і надіється, що прийде. І тут до Лавінії стало доходити, що це ж у її чоловіка життя було далеко не всипане трояндами з такою дружиною, як вона.

Двері відчинилися, ввійшов Річард. Між його бровами пролягли глибокі зморшки, вуста були суворо стиснуті. Він похмуро глянув, хоч подумав про те, яка ж вона красива.

Леді Лавінія всміхнулася й кивнула на крісло, яке йому підготувала:

— Сідай, Діккі! Я така рада, що ти прийшов! Мені було страшенно сумно й самотньо!

— Справді? — спитав він, обертаючи в руках її ножиці. — Ні, я не буду сідати. Але маю тобі дещо сказати, Лавініє. Дещо сказати.

— О, справді маєш? — спитала. — Щось добре?

— Боюся, ти так не вважатимеш. Я хочу покласти край.

— О-о, тобто? Покласти край чому саме?

— Оцій... брехні, з якою я досі жив. Я... Я хочу відкрити всю правду.

— Річа-ард!

Він поклав ножиці й неспокійно заходив по кімнаті.

— Лавініє, я так більше не можу! Не можу! Від одної думки про те, який тягар ліг на плечі Джонові, я просто божеволію! Я повинен все розказати!

— Ти... не можеш! — Їй аж подих перехопило. — Через сім років! Діккі, на Бога!.. — Кров то вдаряла їй до лиця, то відступала.

— Я більше не можу жити брехнею. Я це відчуваю, і то щораз більше, відколи... я зустрів... Джека... тоді на шляху. А тепер більше не витримую. Куди не піду, він стоїть мені перед очима, мені здається, що він постійно дивиться на мене. Ти не розумієш...

Лавінія жбурнула геть свою роботу.

— Ні, ні! Не розумію! Це чиста правда, але ти мусив був подумати про все раніше, Діку!

— Я знаю. Мою малодушність, мою слабкість годі чимось виправдати... Я це знаю, але й тепер ще не пізно все виправити. За тиждень усі дізнаються правду.

— Що... ти маєш на увазі?

— Я запросив усіх причетних приїхати у Вінчем у п’ятницю.

— Господи! Діку, Діку, подумай!

— Я вже думав. Боже! Скільки я думав!

— Це несправедливо щодо мене! Подумай про свою честь, про Вінчем!

— Моя честь вже нічого не важить. Мені йдеться про його честь.

Вона зірвалася на ноги і стала трясти його за руку.

— Річарде, ти збожеволів! Не можна цього робити! Не можна, кажу тобі!

— Прошу тебе, Лавініє, не треба силувати мене змінити рішення. Це марно. Хоч би що ти сказала.

Вона впала в нерви, відсахнулась од нього і враз забула про всі свої добрі наміри.

— Ти не маєш права ганьбити мене! А якщо ти це зробиш, то я ніколи тобі цього не пробачу! Я не залишуся з тобою. Я...

Він перебив її — це ж те, на що він очікував, нічого нарікати — ось вона, відплата.

— Я знаю. Я це передбачив.

Їй аж мову відібрало. Знав! Передбачив! І сприйняв її слова цілком серйозно. Він завжди чекав, що вона його покине! То він справді втомився від неї й хоче, щоб вона пішла! Та що ж він таке каже?

— Я знаю, що ти кохаєш Лавлейса. Знаю про це вже якийсь час.

Лавінія впала на найближче крісло. Он до чого довела її дурість!

— Я, звичайно, не заступатиму вам дороги...

Це було страшно! Леді Лавінія затулила лице долонями й розридалася. То, значить, це правда. Він більше її не кохає. Він кохає місіс Феншо. А вона мусить покинути свого чоловіка. Далі лише жалібно схлипувала, усвідомивши, наскільки все страшно.

Річард ледь стримувався, щоб не обійняти її, але зумів встояти. Якщо він дозволить собі її поцілувати, то вона намагатиметься зламати рішення. І їй це може вдатися. Тому відвернувся, тяжко пригнічений її риданням.

Лавінія плакала, їй так хотілося, щоб він її обійняв, вона вже готова була з усім погодитися, аби лише він показав, що кохає її. Але ж він навіть не ворухнувся — і в ній знову заговорила гордість. Притуливши хустинку до очей, Лавінія звелася на ноги.

— Ти жорстокий!.. Жорстокий!.. Якщо ти це зробиш, я покину тебе!

Тепер він точно скаже щось їй наперекір!

З великим трудом Річард опановував себе.

— Мені дуже шкода, Лавініє, — вимовив він дивним, збентеженим голосом.

Отже, все даремно. Вона вбила своє кохання, і він хоче її позбутися. Вона рушила до дверей і там озирнулася.

— Бачу, що ти не кохаєш мене, — промовила вона, надзвичайно спокійна. — Я прекрасно це бачу, — й обернула ручку дверей. — Я ненавиджу тебе! — викрикнула вона й побігла коридором, люто прошелестівши своїми пишними шовками. Почулось, як гримнули двері. Запала тиша.

Карстерз стояв нерухомо, втупившись у кинуте додолу вишиття. Врешті зігнувся, щоби підняти, на нього війнуло фіалковим ароматом. Він палко притиснув вишивку до вуст.

Якби Лавінія це бачила, то все було б інакше, але вона замкнулась у своїй кімнаті й плакала на самоті. Коли вже не залишилося сліз, сіла й намагалася переконати себе, що хоче втікати від чоловіка. Гаролд турбувався б про неї, в цьому була певна, і, безперечно, жити з ним було б дуже весело, але що більше думала про це, то менше хотілося тікати. Тоді вона згадала, що Діккі (чому вона ніколи досі не усвідомлювала, який він їй дорогий?) закоханий в якусь нещасну вдову, що він не хоче, щоб дружина залишалася з ним. Таке не можна витримати, вона не збирається бути нелюбою дружиною, тому мусить піти звідси, але не з Лавлейсом. Діккі не примусить її втекти з якимсь там чоловіком. Вона поїде кудись сама. Ах, вона ж забула — у неї немає грошей. Її придане витрачене ще багато років тому. Вона цілком залежна від чоловіка. Отже, залишається одне: втекти з Гаррі!

— І ворогові не побажала б опинитися в такій халепі! — схлипнула вона, коли її знову огорнув жаль. — Чому ж я повинна тікати, якщо не хочу?