Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ XXVIII Трагедія обертається на комедію

Глухо скрикнувши, Діана кинулась через усю кімнату до вікна, де лежав мілорд, але Річард її випередив. Він упав навколішки перед непорушним братом, добираючись до рани.

Діана, з другого боку, оглядала пораненого.

— Це на плечі, сер... і це давня рана. Ох, він же ж не... помер?

Річард мовчки похитав головою і обережно відкрив білосніжне плече. Рана не дуже кривавила, і вони обоє дбайливо перев’язали її своїми хустинками та ще взяли зі столу серветку.

— Він цілком виснажений, це очевидно, — спохмурнів Річард і підніс руку братові до губ. — Він дихає.

Озирнувшись, Діана скомандувала:

— Хай хтось із чоловіків принесе води і коньяку!

— Вже лечу, мадам! — негайно відповів Ендрю і побіг.

Вона знову повернулася до мілорда, тривожно вдивляючись йому в лице.

— Він житиме? Ви... певні? Він... він проїхав увесь шлях од Молтбі... заради мене! — Вона зітхнула, притискаючи до уст безживну мілордову руку.

— Заради вас, мадам? — здивовано глянув Річард.

Вона спаленіла.

— Так... він... ми... я...

— Розумію, — серйозно сказав Річард.

Вона кивнула.

— Так, і... І герцог схопив мене, привіз сюди... і тут він прибув і врятував мене!

Вітер з вікна ворушив складки мілордової сорочки, гойдав пасемце її чорних кіс. Діана відгорнула кучерик і спантеличено подивилася на Річарда.

— Даруйте, сер, але ви такі з ним схожі!

— Я його брат, — коротко відповів Річард.

Її очі здивовано округлилися.

— Його брат, сер? Я ніколи не знала, що в містера Kappa є брат!

— Містера... кого? — спитав Річард.

— Kappa. Це ж, певно, не його прізвище, так? Я чула, як герцог називав його Карстерзом і... мілордом.

— Він уже граф Вінчем, — відповів Річард, простягнувши руку, щоб узяти в Ендрю глечик з водою.

— Божечку! — Діані забило дух. — Але ж він казав, що розбійник!

— І це правда, мадам.

— Правда? Але це якось безглуздо... і так на нього схоже!

Вона змочила хустку у воді й приклала мілордові до чола.

— Він ніяк не приходить до тями, — промовила стривожено. — А ви певні, що це не...

— Цілком. Він скоро отямиться. Ви казали, він їхав здалеку?

— Він точно їхав здалеку, сер... Як би я хотіла, щоб він не був такий блідий... він гостював у домі О’Гари у Молтбі.

— Що? В О’Гари?

— Так, і мав уже їхати звідти... А його рана ще не загоїлася! — і знову поцілувала безсилу руку.

Біля вікна Його Світлість, уже рівно дихаючи, дивився на Ендрю крізь лорнет.

— Чи можу я дізнатися, а тебе що привело сюди? — спитав солодкавим голосом. — І чого це ти прихопив святого-праведного Річарда?

— Я приїхав сюди, бо так собі захотів. Я й не сподівався тебе тут побачити. Слово честі, от не сподівався!

— А де я ж мав бути, по-твоєму?

— А по-моєму, мені байдуже, братику. Я ж не на службі в тебе.

— Річард тут чого?

— Оце допит! Він тут, бо підвозив мене, якраз теж їхав до Вінчема. Ще питання?

— Це було б без толку, — знизав плечима Трейсі. — То я вбив того юного дурника?

Ендрю з огидою глянув на брата.

— Ні, не вбив. На щастя, ти його лише трохи зачепив.

— Дорогий мій, звідки така незбагненна приязнь до Карстерза?

Ендрю крутнувся на п’ятках, кинувши через плече:

— Може, він і махляр, та він з біса чудовий хлопець. Слово честі! Він мало не заколов тебе, коли я ввійшов! — і мугикнув, згадуючи цю блискучу мить.

— Він мало не заколов мене разів десять, — відповів Трейсі, міцніше перев’язуючи собі руку. — Він і б’ється як десяток чортів. Але вже геть вибився з сил.

Герцог пройшов за Ендрю і став дивитися згори вниз на свого непритомного ворога.

Діана з викликом глянула на нього.

— Відійдіть, Ваша Світлосте! Тут вам більше нічого робити!

Він витягнув табакерку і взяв понюшку тютюну.

— То он воно які справи, моя люба. А я й не знав.

— Можна подумати, що якби знали, то поводилися б зі мною інакше?

— Аж ніяк, дитино, — відповів, клацнувши кришкою табакерки. — Просто це для мене невеличкий сюрприз. Здається, йому в усьому таланить. — Він знову був одійшов, аж раптом будинок знову сполошив гучний дзвоник.

Ендрю, наливаючи собі коньяку, спинився з пляшкою в руці.

— Громи небесні! А в нас, здається, вечірка! Хто ж тепер? — Він поставив склянку і вийшов з кімнати, тримаючи пляшку. Почулися здивовані вигуки й голосний сміх, за мить у кімнату вскочив О’Гара, в чоботях зі шпорами, у важкому дорожньому плащі. Швидко обійшовши гурт, він присів на коліно біля мілорда. Перебігся по кожному очима. Потім глянув на Річарда:

— Живий?

Річард кивнув, уникаючи суворого, стривоженого погляду.

О’Гара нахилився над пораненим другом.

— Він поранений?

Відповіла Діана:

— Тільки трішки, сер Майлз, але знов те саме плече. Він зморився після їзди... Містер Карстерз каже, що він знепритомнів од виснаження.

О’Гара дуже лагідно підсунув одну руку під плечі мілорду, а другу — йому під коліна, а тоді підняв і поніс так легко, мовби ніс дитину. Він поклав пораненого на канапу, серед подушок, які вже встигла порозкладати там Діана.

— Тут йому буде зручніше, — сказав, дивлячись на неї. — А ви цілком у безпеці, дівча?

— Цілком... Він з’явивсь саме вчасно... і бився за мене. — Вона по-дитячому витирала очі. — Я... так кохаю його, сер Майлз... А тепер от чую, що він граф! — і зітхнула.

— Ну, дівча, це ж нічо’ не міняє, як я розумію. Надіюсь, ви будете разом щасливі.

Вона дуже довірливо всміхнулася крізь сльози.

О’Гара розвернувся і зустрівся поглядом з Річардом, що стояв трохи віддалік, і позирав на свого брата. Він прямо глянув О’Гарі в очі.

— І що?

— Нічо’, — ущипливо відповів ірландець і підійшов до лорда Ендрю, що саме затято сперечався з братом.

Карстерз повернувся до брата і став мовчки дивитися на нього.

Діана раптом радісно скрикнула.

— Він приходить до тями! Він поворухнув головою! О Джеку, любий, подивися на мене! — вона схилилася над ним, любовно зазираючи в очі.

Повіки мілорда затремтіли і розплющилися. Якусь мить він пильно вдивлявся в неї.

— Що тут... Діана!

Вона обвила його й цілувала в уста. Потім підняла йому голову, щоб зазирнути в сині очі.

Рука мілорда піднялася, і він міцно пригорнув її до себе. Через мить вона вивільнилася і стала збоку. Джекові очі, досі здивовані, зупинилися на братові. Він намагався підвестися, спершись на лікті.

— Чи я сплю? Дік! — В його голосі звучала надзвичайна радість. Річард прожогом кинувся до нього, намагаючись вкласти на подушки.

— Джеку, братику... ні, ні... лежи спокійно!

— Лежати спокійно? — скрикнув мілорд, спустивши ноги долі. — Анітрохи! Мені вже добре, тільки голова трохи крутиться. Звідки ти тут взявся? Це ж ти вибив мою шпагу, правда? Так? Всюди сунеш свого носа, як те щеня! Дай-но мені на хвильку руку!

— Але нащо вам вставати? — благально прозвучав лагідний голос у нього над вухом.

— Щоб обійняти вас, моя люба, — відповів він, і так і зробив.

Тут його погляд натрапив на розпашілий у суперечці гурт біля столу: Ендрю сварився голосно й обурено, Трейсі — холодно-саркастично, О’Гара — розлючено.

— Люди добрі! — вигукнув мілорд. — Звідки вони всі тут взялися?

— Точно не знаю, — розсміялася Діана. — Сер Майлз прибув оце кілька хвилин тому, а той другий джентльмен прибув з містером Карстерзом.

— Так, я пам’ятаю його... Це ж Ендрю, еге, Діку? Чорт забирай! Як він виріс! Але за що вони там чубляться? Майлзе! Майлзе, та послухай же!

О’Гара рвучко розвернувся.

— Ого! А ти, бачу, встав. — І підійшов до Джека. — А тепер сідай!

— Раз ти так наполягаєш, то сяду. Ти як тут опинився?

О’Гара нахилився, щоби поправити подушку під пораненим плечем товариша, а тоді, схилившись на спинку, весело на нього подивився.

— Слово честі: приїхав верхи!

— Але як ти дізнався? Де...

— Це через того юного негідника Девіда, — сказав він. — Моллі досадувала й бурчала цілу дорогу до Фрезерів, що от, мов, дитина буде недоглянута, та ще те, та оне, ну то ми й пробули в гостях якусь там годину, а тут вона як схопиться — дома, каже, щось сталося. І ти вже ніяк її не вгамуєш отаку. Що ж мав робити? То й вирядились назад. Вернулися якраз, коли Боулі мав вирушати. Він розказав нам цілу ту історію, а я ж собі маю свого Синього Пітера, осідлав його вмить і погнав за тобою. Але я завертав трохи не туди, та й кінь той не такий уже шустрий, ото я й прибув аж тепер.

— Та ти приїхав не набагато пізніше за мене, — сказав Джек. — А я ще добрячі півгодини згаяв надворі, шукаючи діру в огорожі для Дженні. Вона зараз у повітці, аж там, у далекому кутку двору, я накрив її своїм плащем. Ох, вона теж добряче втомилася.

— Я про неї подбаю, — пообіцяв О’Гара.

До кімнати зайшов Ендрю, незграбно вклонився мілордові і мало не заїкався. Карстерз простягнув руку;

— Боже, Енді! Я ледве впізнав тебе!

На мить завагавшись, Ендрю засміявся й потиснув простягнуту руку. Але мілорд не міг не помітити цього, хоч і короткого, вагання.

— Я... перепрошую. Зовсім забув, — промовив сухо.

Ендрю сів біля нього, почервонівши по самі вуха.

— Ай, дурниці, Джеку! Я просто дурний незграба і нічого такого не мав на увазі!

Річард, зробивши крок уперед, став якраз серед свічок;

— Буду вам усім дуже вдячний, якщо ви всі послухаєте мене одну хвилинку, — оголосив він.

Лорд Джон виступив уперед.

— Дік! — викрикнув застережливо і кинувся б до нього, але рука О’Гари схопила його за плечі й відтягнула назад.

— Ану схаменися, — проричав Майлз. — Дай йому сказати!

— Притримай язика, О’Гара! Діку, один момент! Я хочу з тобою поговорити!

Річард на нього навіть не глянув.

— Я хочу розповісти вам дещо, що треба було розповісти... ще сім років тому...

— Я тобі забороняю, раз і назавжди! — втрутився мілорд, вириваючись із ручищ О’Гари.

Майлз нахилився над ним.

— Диви, мій хлопчику: якщо не триматимеш язика за зубами, то я тобі його знайду чим припнути, та й по всьому!

Мілорд щось буркнув.

Діана ніжно поклала руку йому на долоню.

— Будь ласка, Джоне! Будь ласка, заспокойся! Чому б не дати містерові Карстерзу щось своє сказати?

— Ти не знаєш, що він наробить! — аж сичав Джек.

— Насправді, тут і міс Боулі, і сер Майлз, і Ендрю так само нічогісінько не знають, — протягнув герцог. — То, може, я розкажу цю історію, Річарде?

— Дякую, не треба мені ваших послуг, — відповів холодно. — Але тебе, Джоне, попрошу заспокоїтися.

— Не заспокоюся! Ти не...

— А доведеться, — і О’Гара безжально затулив йому рот рукою. — Починай, Карстерзе!

— Заради міс Боулі почну з того, що сім років тому я зі своїм братом пішов на вечірку, де грали в карти. Я змахлював. Він узяв провину на себе. І відтоді цей тягар лежить на ньому, бо я виявився великим боягузом, аби зізнатися. От і все, що мав сказати.

— То он чого ви хотіли бачити мене в п’ятницю? — відрубав О’Гара.

Річард безмовно кивнув.

— Так, я хотів усім про це розповісти.

— Хм! Радий, що ви бодай тепер нарешті вирішили зіграти по-чоловічому!

Люто лаючись, Джек випручався й розвернувся до свого друга.

— Ти забагато береш на себе, О’Гаро!

І, похитуючись, підвівся і непевним кроком підійшов до Річарда, став біля нього.

— Дік багато вам розповів, але не все. Ніхто з вас не знає причин, чому ми так вчинили. Але ви добре його знаєте, щоб розуміти: то мусили бути дуже вагомі причини, якщо він дозволив мені взяти на себе його провину. Якщо хтось хоче щось сказати з цього приводу, то хай краще говорить це мені... тут і зараз! — його очі зловісно блищали, коли він це говорив, обводячи поглядом усе товариство. Його погляд спинився на незворушному О’Гарі. Потім він розвернувся і простягнув руку братові з тим характерним для нього задумливим усміхом.

— І ти ще можеш зі мною говорити? — пробурмотів Річард, опустивши очі.

— Та, їй-богу, Діку, не будь такий смішний! — І схопив брата за неслухняну руку. — Ти зробив би те саме для мене!

Ендрю проштовхнувся вперед.

— Ну, я от не розумію, нащо це зводити тут старі рахунки! Діло було давно, яка тепер кому різниця? Забули — й кінці в воду. Ось вам моя рука, Діку! Боже! Не можу ж я повернутися спиною до того, за чиї гроші жив усі ці роки! — Він нестримно зареготав і потис Річардові руку.

Мілордові очі благально спинилися на О’Гарі. Ірландець нехотя ступив уперед.

— Було б справедливо сказати вам, Річарде, що я зовсім не згоден з Ендрю. Однак і те правда, що тепер я набагато кращої про вас думки, аніж... сім років тому.

Річард напружено дивився на нього.

— То ви й не вірили, що він винний?

О’Гара розреготався.

— Навряд чи!

— І знали, що то я?

— Та, певно, мав собі якісь підозри.

— Я хотів... О, як би я хотів, аби ви їх тоді озвучили!

О’Гара підняв брови, і навколо ненадовго запала тиша; порушив її сам Ендовер, виступивши вперед так, як умів лише він. Герцог оглянув товариство, зупиняючись оком на кожному.

— Один, два, три... чотири, п’ять... — рахував він. — Ендрю, скажи, щоб накрили на п’ятьох у їдальні.

— А ти не залишишся? — здивовано спитав його брат.

— Я вже повечеряв, — з холодним спокоєм відповів Трейсі.

Якусь мить О’Гара мовчав, а потім розсміявся. Усі запитально подивилися на нього.

— Христом Богом присягаюся! — пирхав він. — Ну здуріти можна, хто ще де бачив отакого потішного злочинця! «Накрийте на п’ятьох!» От, а бодай йому!

— Чи я маю сказати «шість»? — незворушно перепитав Його Світлість. — Що, може містер Боулі зробить мені таку честь і складе нам компанію?

О’Гара посерйознішав.

— Ні, не зробить! Він задовольнився тим, що доручив цю справу мені, а сам повернувся до Літлдіна.

— Шкода, — уклонився Його Світлість і повернувся до мілорда, який, обійнявши Діану, пильно дивився на нього.

— Я бачу, як усе склалося. Вітаю вас, Джоне. Не можу стримати жалю, що не заколов вас тоді на дорозі. Дозвольте зауважити, що ви досить вправно б’єтеся.

Мілорд неохоче вклонився.

— Звичайно, — спокійно вів далі Його Світлість, — ви так само шкодуєте, що не позбулися мене. Співчуваю. Але хоч би як ви мене зневажали, з якою б огидою і ненавистю не ставилися до мене, не слід це демонструвати, якщо не хочете, щоби про нас пішли чутки, та й про міс Діану не забуваймо. Терпіти не можу отаких нікчемних трагедій. Тож, сподіваюся, ви залишитеся тут на ніч як мої гості... Ендрю, будь ласкавий: накажи підготувати окремі спочивальні... Потім можете ніколи навіть не підходити до мене... сподіваюся, так воно й буде.

Мілорд не стримав посмішки.

— Дякую Вашій Світлості за гостинність, яку, на жаль, — він зиркнув на зморене обличчя Діани, — мушу таки прийняти. А щодо всього іншого — згода. Я так само терпіти не можу нікчемних трагедій.

Діана засміялася.

— Ви всі такі манірні! — сказала вона. — Я йду спати!

— Тоді я проведу вас, — швидко сказав Джек і подав їй руку.

Вона зупинилася біля Його Світлості і повернулася до нього.

Трейсі низенько вклонився.

— На добраніч! Містер Карстерз здогадається, які покої я підготував для вас. Там чекає й служниця.

— Дякую, — сухо відповіла. — Я спробую забути про події цього дня, Ваша Світлосте. Бачу, ваша правда: ми не можемо показати світові нашу ворожнечу, інакше буде поголос. І скажу по щирості: мені буде не важко пробачити вам сьогоднішні кривди, бо вони привели до мене Джека. Якби я не потрапила в такі скрутні обставини, то ніколи більше його й не побачила б.

— Це правда, — уклонився Його Світлість, — усе обернулось на добре!

— Я б не сказала, що все, — відповіла вона й вийшла.

На мить у кімнаті запала тиша. Ніхто не знав, що сказати. І, як завжди, виручив саме Трейсі, порушивши незручну паузу.

— Пропоную перейти до їдальні, — закликав він. — Припускаю, нам доведеться зачекати, поки надійде Його Вельможність. О’Гаро, після вас!

— Одну секунду, — відповів Майлз. — Джекова кобила десь у повітці. Я пообіцяв, що припильную її.

— Ендрю! — покликав Його Світлість. — Коли ти скінчиш розпорядження щодо вечері, дай вказівку щодо Карстерзової кобили!

З-за дверей прозвучало слово згоди, і відразу той самий голос лорда Ендрю прокричав наказ комусь такому, хто точно був від нього далеко.

Загалом, вечеря відбулася цілком мирно. Його Світлість ґречно усміхався, Ендрю був галасливий і кумедний, О’Гара підтримував розмову. Річард переважно мовчав, але мілорд, уже безумно щасливий, невдовзі розворушив його і втягнув у бесіду, випитуючи всі новини за останні шість років.

О’Гара кілька разів ледве стримувався, щоб не розреготатися від власних думок. Ситуація склалася просто-таки анекдотична. От ці двоє — то вони запекло билися, а то вже сидять вкупі й любенько вечеряють. Ну як тут не дивуватись? А він же, було, навіть встиг подумати, що мілорд схильний до трагічної розв’язки і не захоче більше ні на мить лишатися в герцога.

Аж опівночі всі порозходилися спати, тільки двоє братів зосталися віч-на-віч. Тепер в їдальні стало дуже тихо, і на столі ще лишалися неприбрані залишки вечері. Мілорд постукував довгою ложкою для пуншу, знічев’я збовтуючи золоті краплі на дні чаші. Свічка освічувала його лице, і Річард, стоячи навпроти в тіні, міг добре його роздивитися. Йому здавалося, що не може налюбуватися братом. Вивчав кожну рису рідного обличчя і спостерігав за кожним рухом тонкої руки. Він помітив, що Джон трохи змінився, але не міг збагнути, як саме. Майже не постарів і був таким самим веселуном Джеком, як і в давні дні, але щось таки в ньому змінилося; О’Гара, зрештою, теж зауважив якусь ледь помітну скритність і стриманість.

Мілорд порушив незручну мовчанку. Відчувши, як на нього пильно дивляться, він жартівливо засміявся.

— Чорт забирай, Діку, а що це ми з тобою завстидалися, як ті школярі!

Але Річард не всміхнувся, і брат підійшов до нього.

— Нам обом не треба нічого з’ясовувати між собою, Діку. На чорта воно. Зрештою, ми ж завжди виручали один одного!

Він поклав руку братові на плече, Річард озирнувся до нього.

— Тільки що ж ти маєш думати про мене, — вихопилося в нього. — Боже мій, коли я це усвідомлюю...

— Знаю. Повір мені, Діку, я добре розумію, що ти відчуваєш. Але, прошу, забудь! Що було, те загуло.

Знову довга мовчанка. Лорд Джон забрав руку та й сів кінець столу, усміхаючись до Річарда.

— Я зовсім забув, що ти вже поважний татусь! Син?

— Так... Джон... на твою честь.

— Ого, це справді дуже мені лестить. Боже, хто б міг подумати: у тебе хлопчик, рідна кров! — Він розсміявся, крутячи лорнет.

Нарешті Річард усміхнувся.

— Хто б міг подумати: ти дядько! — і раптом усю нестерпну напруженість як рукою зняло.

Наступного ранку Річард повернувся до Вінчема, а Діана, Джек і О’Гара поїхали назад до Сассексу. Джек додому ще не повертався. Він наполягав на тому, що спочатку має обвінчатися, і тоді вже повернеться додому зі своєю графинею. Але дав кілька вказівок братові, як підготувати дім. Наостанок просив Річарда також розшукати одного міського купця на прізвище Фадбі, забрати від нього секретаря, Чілтера, і відіслати його у Вінчем. Усе це він вигукував уже з вікна карети.

Річард підвів Дженні, на якій мав їхати додому, аж до дверцят, і пробував впиратися:

— Але якого чорта, що маю я робити з тим секретарем?

— Віддай його служити Варбуртону, — легковажно порадив Джек. — Я знаю, що йому треба помічника... завжди треба було!

— Але, може, він не захоче приїхати...

— Роби, як я тобі кажу! — розсміявся брат. — Чекатиму зустрічі з ним у Вінчемі! Au revoir! — Він сховався за віконечком, карета загуркотіла по дорозі.