Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ III Знайомство із високошановним Річардом Карстерзом

Вінчем! Величний старовинний будинок зі склепінчастими вікнами вивищувався над кам’яними терасами, обплетеними виткими кущами; довкола будинку зеленіли газони, з одного боку вони збігали до річки, що брижилась і дзюркотливо петляла серед гіллястих дерев під лазуровим небом, над валунами і скелями, — така прозора та іскриста, аж видно було розсипи камінців на глибокому дні.

А по другий бік оксамитові газони простягалися аж до плодових садів і затишного лугового видолинка.

Обабіч будинку біліли в сонячному промінні тераси і вели кам’яними сходами вниз, до порослого лататтям малесенького озерця, в якому безтурботно плюскотіли крихітні рибки.

Клумби буяли квітковим різнобарв’ям, і поміж них, минаючи поважні віковічні дерева, бігли вимощені плитняком доріжки. За річкою стояв прохолодний, укритий темним мохом лісок, у якому навесні розпускалися первоцвіти. І хоча листя було густе, все ж сонячні промені однаково пробивалися то тут, то там.

Стіни тераси заплітали троянди, і їхні суцвіття — жовті й червоні, рожеві й білі — перехилялися за парапет. По стіні вони вилися вгору і там перепліталися з пурпуровими клематисами, жасмином і тоненькою жимолостю. Від пахощів усього цього цвіту повітря стояло тяжке, та ще й з клумби часом долинав млосний запах лаванди.

Старовинний будинок наче дрімав, зігрітий сонячним сяйвом. Окрім павича, що чистив пір’ячко на сходах тераси, не видно було й признаки, що тут хтось живе...

Це старовинне місце — прихисток багатьох поколінь Карстерзів. Граф за графом, наступник переймав владарювання від попередника, і лише тепер тут не було графа. Ніхто не знав, де він. Старий помер місяць тому, але старший син, його спадкоємець, так і не з’явився. Його не було ось уже шостий рік, і ніхто не насмілювався навіть прошепотіти його імені, бо воно було збезчещене, і старий граф відмовився від свого сина, заборонивши навіть згадувати про нього. Але довколишня біднота його не забувала. Селяни ж усе переповідали одне одному про його відчайдушну відвагу, про його чарівний усміх, про його перемоги, і про його легковажність, про безмежну доброту і щире серце. А який із нього був вершник! Бачили б ви його на коні! А як фехтував! Пригадуєте, як він ото бився з молодим містером Велшем отам, у чагарях, і півокруги, тамуючи захват, на те дивилося? Ах, оце була людина, наш панич Джек! Пам’ятаєте, як він вибив шпагу геть чисто з рук того Велша, а потім стояв і ждав, аж той її підніме! А очі — ви бачили, як вони в нього сяяли, як він сміявся, як ото вмів просто радіти життю?

І не було кінця тим оповідкам, діди хитали головами й зітхали — їм так хотілося побачити його знову. Вони все показували пальцем на маєток, значущо знизуючи старечими плечима. Ну бо хто хотів би, аби містер Річард був тут поміщиком? Точно, що не вони. Так, з нього не злий поміщик і люб’язний собі чолов’яга, але краще дайте їм панича Джона — той і реготав, і шкварив жарти, і ніколи не був такий пісний на виду, як оцей понурий містер Річард.

А Річард Карстерз снував туди-сюди по бібліотеці, щоразу спинявся і нещасно поглядав на портрет свого брата над письмовим столом. Митець зумів схопити погляд тих синіх очей, і вони всміхалися Річардові так, як Джон зазвичай і всміхався, — весело, але якось тужливо водночас.

Річарду було двадцять дев’ять, але видавався він старшим на років двадцять. Був дуже худий, на красивому обличчі прорізалися глибокі зморшки. В сірих очах відбилася нудьга і втома, а рот, хоч і гарний, але якийсь напрочуд безвольний. Убраний стримано, без тієї особливої ошатності, за якою його впізнавали шість років тому. Він носив жалобу по своєму батькові, і, можливо, через строгість чорного вбрання, порушену тільки мережаним коміром, він здавався таким передчасно зів’ялим. І не мав він тієї хлопчачої пустотливості, як його брат: навіть усмішка здавалася вимушеною і втомленою, а сміх рідко бував справді веселим.

Річард витягнув свій хронометр, звіряючи його з годинником, що стояв на камінній поличці, тоді підійшов до дверей, рвучко їх відчинив і прислухався.

Не чути ані звуку. Знову переходячи вперед-назад по кімнаті, він напружено чекав, поки задзеленькає дзвоник. Дзвоник так і не задзвонив, проте невдовзі в коридорі почулися кроки — і хтось постукав у двері.

Річард тут же скочив до них і прожогом відчинив. Там стояв Варбуртон.

Річард схопив його за руку.

— Варбуртоне! Нарешті! Я чекаю вже годину, а то й більше!

Містер Варбуртон забрав руку і вклонився.

— Мені шкода, що я не встиг раніше, сер, — заговорив він церемонно.

— Я й не сумніваюся, що ви повернулись як тільки змогли... заходьте.

Він провів правника всередину і зачинив двері.

— Сідайте, Варбуртоне... сідайте. То ви... ви знайшли мого брата?

Варбуртон знову вклонився.

— Я мав щастя бачити його вельможність, сер.

— Чи в нього все добре? Чи в доброму гуморі? Він, певно ж, постарів...

— Його вельможність не дуже змінився, сер.

Річард мало не тупнув з нетерпіння.

— Ну, швидше, Варбуртоне, швидше, розповідайте: що він сказав? Чи він перебере на себе спадок? Чи він...

— Його вельможність не хоче брати нічого, але, добре поміркувавши, він... еге... погодився прийняти свою частку старшого сина. Доходами з майна він просить користуватися вас.

— Ах! Але чи ж ви сказали йому, що я ні копійки не візьму з того, що належить йому?

— Я намагався переконати його вельможність, сер, але марно, він воліє, щоб ви користувалися Вінчемом на власний розсуд.

— Я не торкнуся його грошей!

Варбуртон ледь знизав плечима.

— Ваша воля, сер.

Було в цьому шанобливому голосі щось таке, що Річард, стоячи за столом, мусив придивитися до правника. В лордових очах зблисла підозра. Він ніби хотів щось сказати, та Варбуртон вів далі:

— Я певний, що хоч у чомусь, але можу вас, містере Карстерз, запевнити: сам його вельможність тепер цілком забезпечений. Коштів у нього достатньо.

— Але ж... він живе розбоями!

Варбуртон скривив тонкі губи.

— Хіба ж не так? — наполягав Карстерз.

— Він хоче, щоб ми у це вірили, сер.

— Але ж так і є! Він... напав на мене на шляху!

— А чи пограбував він вас, сер?

— Пограбував мене? Він не міг обібрати свого рідного брата, Варбуртоне!

— Перепрошую, містере Карстерз... ваша правда: його вельможність не міг обібрати брата. Проте я знав одну людину, здатну таке вчинити.

Запала довга мовчанка. Підозра знов зблисла в очах Карстерза. Він зблід і провів язиком по губах. Спершись рукою на спинку стільця, гарячково стискав-розтискав пальці, пронизливо й зацікавлено вдивлявся в правника.

— Джон сказав вам... сказав вам... — почав він затинаючись.

— Його вельможність нічого мені не казав, сер. Він був надзвичайно стриманий. Та й не міг він мені сказати нічого такого, про що я й сам уже знав.

— Що ви маєте на увазі, Варбуртоне? І чому так дивитеся на мене? Чому так відсторонено поводитеся? Скажіть коротко, в чому річ?

Варбуртон підвівся, стискаючи кулаки.

— Я знаю, паничу Річард, що ви за один!

— Ах! — Карстерз випростував руку, мовби хотів відбити удар.

Знову напружене мовчання. З великою натугою Варбуртон опанував себе, і на його лице знов лягла маска незворушності. Ще одне відчайдушне зітхання, і Річард таки вгамувався. Він сів: на обличчі з’явилося полегшення, що настає після величезної напруги.

— Ви дізналися правду... від Джона. Він викрив мене?

— Ні, сер, я дізнався не від нього, і він ніколи не викриє вас.

Річард обернувся. Очима, повними пригнічення й болю, він прямо глянув на Варбуртона.

— О? — промовив він. — То ви...

— Не я, сер. Я дав слово його вельможності. Я жодного слова не проказав усі ці роки заради вашого батька... тепер — задля нього. — І замовк.

— Ви... так любите Джона? — спитав тим самим байдужим, змореним голосом.

— Люблю?.. Господи, паничу Дік, та я душі в ньому не чую!

— І я, — тихенько промовив Річард.

Не діставши відповіді, він звів погляд на співрозмовника.

— Ви не вірите мені?

— Був час, сер, що й справді не вірив. Та от тепер!.. — він знизав плечима.

— Але все ж таки це правда, Варбуртоне. Я все віддав би, щоб викинути в небуття те нічне діло.

— Ви ж не думаєте, сер, що я в це повірю, бо ж тільки від вас залежить, чи повернеться йому його добре ім’я. А ви досі замовчуєте все.

— Варбуртоне, я... Хіба ж, по-вашому, мені байдуже те, що Джон у вигнанні?

Дивлячись у ці нещасні сірі очі, Варбуртон трохи полагіднішав.

— Паничу Річард, я хотів би бути про вас щонайкращої думки, якби міг. Панич Джек нічого мені не розказував. Чи ви не... чи не можете самі пояснити: як же так сталося, що ви дозволили йому взяти на себе вашу ганьбу — оте махлювання?

Річард здригнувся.

— Це годі пояснити... а тим більше — пробачити. Я змусив його! Джека, мого брата! Бо зненавидів його через кохання до Лавінії... О Боже, від цього всього можна розум утратити! Я гадав, що можу забути, а потім... потім я зустрів його! Варто було його побачити — і все повернулося. Відтоді я щодня тільки й думаю про те, щоб розказати правду! Але я ніколи не скажу! Ніколи не скажу!

— Розкажіть мені, сер, — наполягав Варбуртон, мимоволі зворушений.

Річард схилив голову на руки.

— Усе те мов нічне жахіття... Думаю, я тоді справді збожеволів... навряд чи усвідомлював, що зі мною. Я...

— Заспокойтеся, сер. Не забувайте, що я майже нічого не знаю. Чому ви наважилися грати крапленими?

— Борг перед Ґандрі. Мій батько не хотів допомогти; мені довелося самому шукати гроші. Я міг втрапити в скандал, але ж боявся втратити Лавінію! Не міг більше ні про що думати. Перестав турбуватися про Джона, бо мені здавалося, що він і Лавінія кохають одне одного. Я не міг змиритися з таким — що він зможе забрати в мене її... А потім та ніч у Дера. Я програв: я знав, що мені вже нічим заплатити. Господи! Але навіть зараз бачу ту купу боргових розписок під ліктем у Мілворда — і вона росте... росте.

Джек грав з Мілвордом до мене, і виграв. Пам’ятаю, як інші сміялися з нього — мовляв, нарешті він упіймав Фортуну за хвіст, бо ж йому здебільшого не щастило в картах. Ми з Мілвордом грали тою самою колодою карт, що й вони... Здається, був ще один стіл. Дер грав у кості з Фіцджеральдом, а хтось — у фараон[28] з Джеком у мене за спиною. Я чув, як Джек сказав, що знову зловив Фортуну за хвіст... я чув, як інші сміялися... А я тим часом усе програвав... програвав.

Тут у мене з краватки вилетіла шпилька і впала на коліно. Здається, ніхто не помітив. І враз мені сяйнула думка, що варто помітити карти... Так, знаю, це дуже ницо! Я тримав хрестового туза: дряпонув його в кутику тою шпилькою. Це було легко. Отак я позначив усі чотири тузи і ще три королі.

Ніхто нічого не зауважив, але я хвилювався... і не насмілився далі значити карти. Я приколов шпильку. І невдовзі став вигравати — небагато. Потім з іншого кута кімнати до нас підійшов Трейсі Бельмануар, аби подивитися на гру. З тієї миті мені почало здаватися, що всі скоса позирають на мене. Отут і почалися всі мої прикрощі.

Трейсі стояв за мною і спостерігав... Від його присутності в мене було враження, мовби наді мною кружляє чорний метелик... Не знаю, чи довго він так стояв, але в мене склалося враження, що минули години. Я відчував його погляд... Я мало не закричав, слово даю, аж руки мені тремтіли.

Тут він ворухнувся. Я саме грав чирвовим тузом. Трейсі мовив: «Хвильку!» — отим своїм тихим, зловісним голосом.

Мілворд вельми здивувався. Я переконував себе, що цей диявол нічого не зауважив... Подряпина на цій карті була така дрібна, що я сам ледве її бачив. Мені здавалося, що бути такого не може, аби він, звичайний спостерігач, таке зауважив. Він виступив уперед. Пам’ятаю, торкнувся мого плеча. Пам’ятаю, як світло впало на його діаманти. Мій мозок, здавалося, аж затерп. Я тільки й міг, що повторювати подумки: «Навіжений диявол! Навіжений диявол!» — і витріщатися на ті мерехтливі самоцвіти. Потім я подумав: «Він — брат Лавінїї, але мені не до душі. Він мені не подобається...» Оце такі дурниці лізли мені в голову, горло пересохло, не вичавити й звуку.

Він схилився над столом... простягнув свою білющу руку... перевернув туза... навів свій лорнет... і подивився на карту. Потім різко відвів лорнет і дістав свою табакерку... На накривці була емалева Афродіта. Пам’ятаю як сьогодні... Я почув, як Трейсі просить Мілворда роздивитися туза. Мені хотілося скочити й задушити його... Я ледь втримався. — Тут Річард замовк і провів рукою по очах, увесь тремтячи.

— Мілворд побачив ту подряпинку. Він зарепетував, що карти краплені! Раптом усі зібралися довкола нашого столу і всі на купу заговорили! Джек поклав руку мені на плече: він з Дером саме тасував колоду. Але я тоді не міг ні на кого дивитися, окрім Трейсі... Ендовера. Він у тому своєму чорному уборі здавався таким зловісним, таким грізним. Очі його були примружені... лице — бліде-бліде. І він дивився на мене! Мовби зчитував мою душу... На мить мені здалося, що він усе знає! Хотілося скрикнути, що це неправда! Хотілось гримнути йому, щоб відвів погляд! Лише Господь Бог знає, як мені було!.. Але він озирнувся... на Джека, і то з отим ледь-усміхом на клятому обличчі-масці! Убив би його за ту посмішку! Гадаю, Джек це збагнув: він поклав карти і пильно глянув на Трейсі.

Всі дивилися на них... ніхто — на мене. Якби вони тоді глянули на мене, то правда тут же їм відкрилася б: але всі вп’ялись очима в Ендовера, переводячи погляди то на нього, то на Джека, то знову на нього... Пам’ятаю, як Фіцджеральдові впала з рук носова хустинка — мені це було чомусь по-дурному цікаво. Я не міг надивуватися: чому він не підняв її, і саме тоді Ендовер знову заговорив... «Тож Карстерз упіймав Фортуну?..» Так і сказав, Варбуртоне! З таким натяком-запитанням у голосі.

Не встиг Джек озватися, як почалися протести. Дер скрикнув до Ендовера: «Сором!». Вони висміювали його, як могли. Але я бачив, що заразом вони зацікавлено перезираються між собою. Було справді підозріло, що Джекові спершу поталанило у грі і що він одразу ж почав програвати, як тільки покинув цей стіл.

Мілворд, бідолашний, дурненький Мілворд втупився в Трейсі подивованими до краю очима і став заїкатися, що «ми точно грали іншою колодою». Я ледве дихав! Тоді Ендовер заперечив йому... Як він міг знати? Ніхто більше не пам’ятав і нічого не зауважив — лише він!

Я й зараз бачу Джека: він стоїть, випростався, голова високо, сині очі виблискують. «Я так розумію, що ви мене звинувачуєте, Бельмануаре?» — спитав. О, який же він був розгніваний!

Трейсі так і не сказав жодного слова. Тільки раз зиркнув на мене і знову відвернувся.

Джек стискав мене за плече. Я відчував його лють... Дер заявляв, що це припущення просто безглузде. Щоби Джон та й був махляром!

Трейсі спитав, чи це його карти. О Боже! Як тепер, чую його тихий, глузливий голос!

Дер весь почервонів — ви знаєте, Варбуртоне, який він буває.

«Відкрили при вас на цьому столі!» — вигукнув він.

«І відкривав Карстерз», — усміхнувся Трейсі.

І це була правда. Але чому тільки Трейсі це запам’ятав, а більше ніхто? Усі здивовано втупилися в нього. Дер звернувся до Джека, чи той підтверджує. Той кивнув. Здається, він ще ніколи так зверхньо не дивився...

Ви знаєте, наскільки прихильно Дер ставився до Джека? Він пробував якось усе затерти, пробував взяти ситуацію в свої руки. Та марно. Ми були ляльками в руках ляльковода, цього диявола Бельмануара! Він єдиний керував цією страшною сценою... Він сказав, що лише троє з нас грали цією колодою: Джек, Мілворд і я.

Джек засміявся.

«А далі ви звинуватите Діка!» — зневажливо й різко мовив він.

«Точно, що один із вас! — усміхався Ендовер. — Або Мілворд».

Отоді всі усвідомили, що помітити карти міг тільки один із нас. Мілворд захвилювався, але його ніхто не запідозрив. Думали або на Джека, або на мене.

Довіку не забуду тих моторошних митей. Якщо мене викриють, думав я, то між мною і Лавінією все скінчено. Кажу вам, Варбуртоне, я в ту мить був готовий на будь-який гріх! Мене ніщо тоді не стримало б — я не міг змиритися з тим, що можу її втратити. Ви не знаєте, як багато вона для мене значила!

— Можу уявити, сер, — понуро сказав правник.

— Ні, ні! Ніхто не може уявити, як сильно я її кохав! Думаю, навіть Джек... Я відчув, як він забрав руку з мого плеча... Йому почала відкриватися правда. Почув, як він зітхнув, коли почав усвідомлювати... Не знати як я підвівся з-за столу, обійшовши його. Не виправдовуюся: знаю, на мій підлий учинок і слова не добереш. Я подивився на нього і просто вимовив його ім’я, начебто не вірив власним вухам. Усі довкола так усе й сприйняли. Але Джек розумів краще. Він знав, що я прошу в нього захисту. Якусь мить він дивився на мене. Я думав... я думав... прости мені, Боже, я молився, щоб він перебрав провину на себе. Потім він усміхнувся. Яким би боягузом я не був, але коли побачив цю його зболену, мудру, легку усмішку, то був майже готовий зізнатися. Але не зумів... Певно, я надто ниций і підступний.

Джек уклонився всім у кімнаті та окремо — Деру. І сказав: «Прошу мені пробачити, сер».

Дер кинувся до нього, схопив його за плече... крикнув, що такого бути не може! Коли Джек засміявся — він відсахнувся від нього, як від прокаженого. І всі інші так само! Господи, як вони всі кинулись урозтіч, навіть не подивившись у Джеків бік! А він ставав дедалі блідішим і суворішим... Усі його друзі... повертаються до нього спиною. Давенант... Навіть Джим Давенант відступив до каміна, де стояв Еванс.

Я не міг і глянути на Джека. Не насмілювався. Не міг підійти до нього... стати біля нього, оборонити його! Та й не мав права. Мені довелося покинути його там... посеред кімнати... самісінького. Мені серце стискалося, як бачив той тяжкий біль, що застиг у його очах. Світ мені закрутився... мені стало зле... Пригадую ще, як звалився на стілець і затулив лице. Було вже байдуже, підозрюють вони мене чи ні. Але вони не підозрювали. Вони знали, як сильно ми любимо один одного, і їх не здивувало, що я зламався.

Я чув тихий голос Ендовера... він щось переповідав Деру. О, це ж добре виховані люди! Вони розрядили цю невеличку прикрість, зневаживши Джека!

Джек заговорив знову. Як мужньо й гордо він тримався. Пам’ятаю кожне його слово: «Містере Дер, ваша світлість, джентльмени... Вибачте мені. Даруйте за такий прикрий інцидент. Тепер тільки прошу: дозвольте мені піти».

Вони мовби й не бачили його. Я чув, як він підійшов до дверей... чув, як він відчинив їх. Я не зумів на нього глянути. Він... він спинився на мить... і вимовив лише одне слово: «Дік!» — зовсім тихо. Сам Бог тільки знає, як я опинився біля нього! Пригадую, що перекинув стільця, поки біг. Це привернуло увагу Дера. Він спитав: «Невже ви підете, Діку?» Я гукнув, що так, піду, а потім Джек узяв мене за руку й вивів геть.

І... і все, що він сказав, то це: «Бідний мій Дік!»... Він... жодним словом не звинуватив мене. Він не дозволив мені повернутися та розповісти правду — а я міг би тоді це зробити. Так, Варбуртоне, коли Джек покликав мене, я міг викрикнути правду при всіх... але... він не дозволив... Він сказав: «Заради Лавінії...»

Варбуртон голосно висякався. Руки йому тремтіли.

— Що сталося потім, ви знаєте. І як мій батько вигнав Джека, позбавивши спадку... І як від нього відвернулися друзі... Знаєте про горе моєї бідної матері. І знаєте, що він зник... і ми не могли його знайти... коли матуся померла. Останні його слова до мене: «Постарайся, щоб Лавінія... була щаслива... і спробуй забути... все це». Забути це! О Боже! Забути це! Хоч як я старався, не міг нічого про нього довідатися, аж доки два місяці тому він не перехопив мене на шляху. Тоді мене це приголомшило, так усе зненацька сталося. Він... він схопив мене за руку... і... засміявся! Було так темно, що я ледь розгледів його. Встиг тільки спитати, де можна його знайти, а потім... він зник... помчав геть у безвість. Я думаю... навіть тоді... він не мав на мене зла.

— Він і тепер не має! — відрізав містер Варбуртон. — Але, паничу Дік, якщо все це правда, то чому ви досі не повернете йому добре ім’я? Певно...

Річард поволі повернув голову.

— Я не можу втягувати в цей бруд ім’я моєї дружини. Виправдання Джека стане згубою для неї.

Варбуртон не знав що сказати. Лише перегодя він відкашлявся і сказав, що для нього є честю така довіра мілорда.

— Ви... е-е... ви оце сказали про його вельможність і ту особливу роль, що він того вечора відіграв. Певен, ваша... так би мовити... розпалена уява це перебільшила, правда?

Річард залишився байдужим.

— Може, й так. Либонь, його надзвичайна особистість якось на мене дуже сильно вплинула. Він не смикав, звісно, за ниточки, хоч саме так мені тоді здавалося. Бо ж навіть Бельмануар не примусив би мене до того, що я тоді зробив. Але... але тоді мені здавалося, що він тисне на мене... тисне... примушує мене звинуватити Джека. О, я точно збожеволів!

Варбуртон співчутливо поглянув на пригніченого мілорда. Потім мовби знову збайдужів і заговорив, як і раніше, суворим тоном.

— Ви... е... постановили не користуватися прибутком зі спадку, сер?

— Я ще не впав аж так низько, містере Варбуртон.

— Його вельможність залишив вам і Вінчем, і всі прибутки від нього. Ваша відмова засмутить його.

— Я навіть не торкнуся.

Правник кивнув.

— Зізнаюся, містере Карстерз: я радий почути таку відповідь від вас. Немає потреби знову зв’язуватися з його вельможністю. Я певен, він і сам не прагне спілкуватися зі своєю... родиною. Для нього це надто болісно. Але він хотів би, щоби ви про нього пам’ятали, сер. Так само — її вельможність леді Лавінія.

— Дякую... Чи могли б ви... описати, в якому він тепер становищі? Може, він звірився вам?

— Він був дуже стриманий, сер. Думаю, він не почувається нещасним.

— І він не... озлоблений?

— Звісно, ні, сер.

Містер Варбуртон підвівся — очевидно, збирався вже йти.

Річард неохоче встав і собі.

— Ви... більше нічого не можете мені розповісти про нього?

— Мені шкода, сер... нічого.

Мілорд поволі підійшов до дверей і відчинив їх.

— Я вдячний вам, містере, за вашу доброту, за те, що взялися до цієї справи, хоч знаю, вам теж це було нелегко. Дуже вам дякую.

Містер Варбуртон низько вклонився.

— Не варт подяки, сер. Маю за честь бути корисним родині Карстерзів.

Він знову вклонився і подався геть.