Чорний метелик: Романтична повість з XVIII століття

Розділ I У заїзді «шашки», Фолловфілд

Чедбер — так звали червонястого, опасистого, трохи бундючного, але ввічливого хазяїна заїзду. «Шашки» були для нього цілим світом — цей заїзд придбав ще його прадід далекого 1667 року, коли на англійському троні сидів веселий Карл Стюарт[2], а про ганноверських курфюрстів[3] ще й близько не думали.

Містер Чедбер був торі[4] до нутра кісток. Ніхто так затято не виступав проти того німчика[5], як він, і ніхто, напевно, так сильно не чекав на відважного Карла Едварда[6], як він. І яке кому діло, що весь його патріотизм обмежувався тостами за успіх кампанії принца Чарлі? Але й коли різні джентльмени-віґи[7], зупинившись у «Шашках» по дорозі на узбережжя, замовляли пляшку рейнвейну та запрошували хазяїна перехилити чарку за здоров’я Його Величності, то хто ж дорікнув би містерові Чедберу за таке? Зрештою, хіба це має значення, що саме він прислужувався двом прибічникам Його Високості Стюарта?

Перед своїми захопленими слухачами, але тільки якщо то були торі, містер Чедбер вихвалявся, нібито він, ризикуючи життям, прихистив двох утікачів після тяжкої поразки сорок п’ятого року[8], коли ті опинилися аж тут, у тихому Фолловфілді[9]. Ніхто в очі не бачив тих джентльменів, але ніхто й не сумнівався у цих словах хазяїна заїзду. Та й у жодному слові містера Чедбера ніхто не засумнівався б. Хазяїн «Шашок» був у містечку шанованою людиною, він і читати, й писати вмів, а замолоду раз, було, їздив аж на саму північ, до Лондона, пробув там десять днів і на власні очі бачив таку вельми поважну особу, як сам герцог Мальборо[10], — цей джентльмен їхав по вулиці Стренд до площі Сент-Джеймса.

Годі оминути увагою і той факт, що домашній ель містера Чедбера був куди смачніший за той, що продавав його конкурент — у заїзді на другому кінці містечка.

Та й узагалі містер Чедбер був тут дуже поважною персоною, і ніхто не знав про ту поважність стільки, скільки він сам.

З «уродженими джентльменами», а їх, як сам казав, він міг відрізнити з першого погляду, був догідливо-шанобливим, а от клерків, слуг і тих, хто не мав ані високого сану, ані статків, а також свою челядь він вважав не вартими й малої поваги.

Отому-то, коли до кав’ярні «Шашок» зайшов, щойно ступивши з поштової карети, невеличкий, у зеленому костюмі правник, його прийняли там зверхньо і непривітно.

Той був схвильований, його мовби щось тривожило. Містера Чедбера він розсердив уже самим натяком на те, що чекає якогось джентльмена — і вбраного нібито благенько, й гаманець його спорожнілий, і репутація така собі. Містер Чедбер відверто дав зрозуміти гостеві, що такі суб’єкти у «Шашках» рідко бувають.

Правник поводився якось таємниче, ба навіть складалося враження, ніби хоче допитати хазяїна. Містер Чедбер обурився, а відтак став цілком відстороненим і бундючним.

Коли ж правник насмілився прямо спитати, чи, бува, не приймав хазяїн тут у себе поночі розбійників, містер Чедбер уже справді, і то добряче, розсердився.

Правник враз заспокоївся. Він лише оцінним оком позирав на містера Чедбера, понюхуючи тютюн своїм дрібним носом.

— То, може, у вас усе ж зупинявся такий... ну, як там... сер Ентоні Ферндейл[11]? — перепитав він.

Тут навіть тіні роздосадованості не лишилося на лиці містера Чедбера. Звичайно ж, такий тут є, і приїхав для того, щоб зустрітися зі своїм повіреним.

Правник кивнув.

— Оце ж я і є. Будьте ласкаві повідомити сера Ентоні, що я вже тут.

Містер Чедбер низько вклонився та порадив правникові не залишатися у кав’ярні, бо ж тут скрізь протяги. Сер Ентоні ніколи не пробачить, що його повірений мусив чекати в цій залі. То, може, він зайде до вітальні сера Ентоні?

Легенька усмішка майнула на худому обличчі правника, коли той прямував по коридору за містером Чедбером.

Гостя привели в затишну, милу кімнату з низькою стелею та вікном на тиху вулицю і залишили там, а сам містер Чедбер пішов шукати сера Ентоні.

Кімната була обшита панеллю, стеля — з дубових балок, на вікнах — блакитні[12] портьєри, а на диванчику біля каміна — блакитні подушки. Посеред кімнати стояв засланий білою скатертиною та накритий на двох стіл. Ще один столик стояв біля каміна, а біля нього — стілець і дзиґлик.

Правник мовчки оглядав покій і понуро обмірковував раптову зміну поведінки господаря заїзду. Здається, у «Шашках» сера Ендрю знали як джентльмена з доброю репутацією.

І все-таки цей чоловічок був чимось пригнічений, все походжав туди-сюди, низько схиливши голову та заклавши руки за спину. Він приїхав сюди шукати знеславленого графського сина і боявся того, що може знайти.

Шість років тому лорд Джон Карстерз, найстарший син графа Вінчема, поїхав зі своїм братом, високошановним Річардом, на одну вечірку зіграти в карти, а повернувся зганьбленим.

Те, що той Джек Карстерз міг бути махляром, здавалося цілковитою нісенітницею, і спочатку ніхто не повірив у той поголос, що так швидко розлетівся. Але сам лорд зухвало й безсоромно підтвердив свій ганебний учинок, а тоді подався за кордон — подейкували, до Франції та інших країв[13]. Брат Річард залишився, як казали в окрузі, щоб одружитися з леді, яку вони обидва кохали. Більше про лорда Джона не чули нічого, і обурений граф заборонив згадувати його ім’я у Вінчемі[14], присягнувшись позбавити марнотратника спадку. Лорд Річард побрався з прекрасною леді Лавінією та перевіз її у великий будинок, враз якось спорожнілий без магнетичної присутності лорда Джона. Сам Річард, мовчазний і пригнічений, зовсім не нагадував гордого молодожона: медовий місяць минув похмуро.

Шість років поволі спливали, а про лорда Джона не було жодної звістки, та от два місяці тому, під час подорожі з Лондона до Вінчема, екіпаж Річарда попав у засідку, а розбійником виявився не хто інший, як сам лорд-гульвіса.

Можна собі уявити, як почувався Річард. А лордові Джону ця ситуація видалася просто смішною, та й настільки, що він просто вибухнув реготом, і Річардові аж клубок до горла підступив і знов заболіло серце.

Річард наполіг, тож брат мусив таки дати свою адресу в заїзді — «на випадок нещастя»: Джон сказав запитувати за «сером Ентоні Ферндейлом», коли виникне потреба. Потім, сердечно потиснувши руку Річардові, він помчав у ніч...

Правник зупинив свої тривожні кроки, аби дослухатися. Коридором хтось наближався — було чути стукіт високих підборів по дерев’яній підлозі і легкий шелест, мов від цупких шовків.

Невеличкий чоловічок швиденько підтягнув краватку. Ну бо що, коли... коли люб’язний лорд Джон насправді уже не такий люб’язний? Що коли... І він не наважився припускати щось далі. Рвучко витягнув з кишені згорнуті папери і став крутити їх у руках.

Чиясь тверда рука взялася за ручку дверей і впевнено її повернула. Двері відчинилися — хтось зайшов, і знову зачинилися.

Правник побачив перед собою стрункого, високого джентльмена, а той низько вклонився, поштиво змахнувши ошатним трикутним капелюхом в одній руці і зграбно стискаючи тростину і напахчену хустку другою рукою. Вбраний був за останньою версальською модою: оздоблений сріблом та розширений донизу блідо-бузковий сурдут, короткі штани в обтяжку з білими панчохами та жилет з квітчастого атласу. Туфлі мав на високих червоних підборах та зі срібними пряжками, а на голові красувалася новомодна перука — пречудово напудрована, з зачесаними на паризький манір кучерями. Серед пінявого мережива його краватки кріпилася діамантова шпилька, а на тонкій руці, напівприкритій мереживом, сяяв і мерехтів величезний смарагд.

Правник аж заглядівся, і лише від глибокого задумливого погляду темно-синіх очей до нього нарешті повернувся дар мови. Тоді на його обличчі проступив подив, і він зробив пів кроку.

— Паничу Джек! — зітхнув він. — Паничу... Джеку!

А елегантний джентльмен ступив уперед, з докором звівши руку. Мушка у кутику його вуст затремтіла, сині очі зблиснули.

— Я бачу, ви не знайомі зі мною, містере Варбуртон, — весело промовив той приємним протяжним голосом. — Дозвольте мені представитися: сер Ентоні Ферндейл, a vous servir[15]!

Очі в правника жартівливо зблисли, і він потиснув простягнуту руку.

— Думаю, ви, певно, самі з собою не знайомі, мілорде, — сухо зауважив він.

Лорд Джон, дещо заінтригований, поклав капелюха і тростину на столик.

— Яка мета вашого візиту, містере Варбуртон?

— Я прибув, мілорде, повідомити вам, що граф, ваш батько, помер місяць тому.

Сині очі розширилися, стали враз холодними, а тоді знов примружилися.

— Це правда? Ну та що ж! І, певно, від апоплексії?

Правник мимоволі усміхнувся.

— Ні, паничу Джек; він умер від серцевої недостатності.

— Справді? О Боже! Чи не присядете, сер? За хвилю мій слуга примусить chef[16] подати обід. Сподіваюся, зробите мені честь і приєднаєтеся?

Правник пробурмотів щось на знак вдячності та сів, здивовано розглядаючи співбесідника.

А граф підсунув собі стільця та й простягнув ноги до вогню.

— Шість років, еге?.. Хай там що, це чудово знову вас бачити, містере Варбуртон... То я тепер граф? Граф-розбійник, Господи! — Він тихо засміявся.

— У мене документи, мілорде...

Карстерз поглянув на згорток крізь монокль.

— Бачу. Прошу сховати їх назад у кишеню, містере Варбуртон.

— Але є певні формальності, мілорде...

— Саме так. Та прошу: не згадуймо про них!

— Але ж, сер!

Тоді граф усміхнувся, і то була особливо приємна й чарівна усмішка.

— Принаймні доки не пообідаємо, Варбуртоне! Краще розкажіть, як ви мене знайшли?

— Містер Річард сказав мені, куди йти, сер.

— А, звісно! Я й забув, що розповів йому про свій pied-a-terre[17], коли схопив був якось на шляху.

Правник здригнувся від цієї добродушної прямолінійної згадки лорда про свій ганебний промисел.

— Е... звичайно, сер. Містер Річард хотів би, щоб ви повернулися.

Красиве молоде обличчя спохмурніло. Мілорд похитав головою.

— Це неможливо, дорогий Варбуртоне. Переконаний, що Дік ніколи не говорив таких дурниць. Ну, зізнайтеся! Це ж ви самі придумали?

Варбуртон не звернув уваги на глузливий тон і твердо провадив далі:

— В усякому разі, мілорде, я вірю, що він хотів би... загладити провину.

Карстерз глянув на нього пильно й підозріливо.

— А!

— Так, сер. Загладити провину.

Мілорд примружено розглядав свій смарагд.

— Що значить — загладити провину, Варбуртоне? — спитав.

— Хіба це не те слово, сер?

— Зізнаюся, воно разить мене недоречністю. Певно, я трохи недотепа, щоб це зрозуміти.

— Це на вас не схоже, мілорде.

— Ні? Але ж за шість років людина змінюється, Варбуртоне. Скажіть, а з містером Карстерзом усе добре?

— Певно, що так, сер, — відповів насупившись правник, бо впустив тему розмови.

— А з леді Лавінією?

— Так. — Містер Варбуртон пронизливо вдивлявся у мілорда, і в того тут-таки очі збитошно заіскрилися.

— Мені дуже приємно це чути. Будь ласка, передайте мої найкращі побажання містерові Карстерзу і попросіть його від мене порядкувати Вінчемом так, як він сам зволить.

— Сер! Паничу Джек! Благаю вас! — вихопилось у правника, і він схвильовано зірвався з місця: руки йому стискалися, на виду читався розпач.

Мілорд сидів непорушно. Його схвилював такий порив співрозмовника, але коли заговорив, голос його зазвучав незворушно й холодно:

— Так, сер?

Містер Варбуртон крутнувся та знов підійшов до каміна, уважно вдивляючись у незворушний лик мілорда. За якусь мить він уже взяв себе в руки.

— Паничу Джек, краще я розповім вам те, про що ви самі здогадалися. Я знаю.

Одна гордовита брова смикнулася вгору.

— І що ж ви знаєте, містере Варбуртон?

— Що ви не винні!

— У чому, містере Варбуртон?

— У махлярстві, сер!

Мілорд розслабився і змахнув порошинку з широкої манжети.

— Шкода, але мушу вас розчарувати, містере Варбуртон.

— Мілорде, не стороніться мене, благаю! Ви ж мені довіряєте, правда?

— Правда, сер.

— То не прикидайтеся переді мною кимось іншим і не будьте таким суворим! Ви ж росли у мене на очах, з колиски вас пам’ятаю, і панича Діка теж, і я знаю вас, як себе самого. Я знаю: ви ніколи не махлювали ні в полковника Дера, ні деінде! Я міг би одразу присягнутися... Так, і коли я побачив обличчя панича Діка, то одразу збагнув, що це він грав нечесно, а ви взяли його провину на себе!

— Ні!

— Я краще знаю! Чи можете ви, паничу Джеку, подивитися мені в очі і з рукою на серці спростувати те, що я сказав? Чи можете? Можете?

Мілорд сидів мовчки.

Зітхнувши, Варбуртон і собі сів. Він весь розчервонівся, очі несамовито горіли, але продовжив спокійно.

— Звичайно, ви не можете. Я ніколи не чув, щоб ви брехали. Ви не бійтеся, що я зраджу вас. Усі ці роки я мовчав, аби врятувати свого лорда, і зараз нічого не скажу, допоки ви самі не знімете з мене обітницю.

— Я її ніколи не зніму.

— Паничу Джек, краще подумайте про це ще, прошу вас! Тепер, коли графа не стало...

— Це нічого не змінює.

— Нічого не змінює? Хіба це було не заради нього? Хіба не тому, що ви знали, як він любив панича Діка?

— Ні.

— Тоді через оцю леді Лавінію...

— Ні.

— Але...

Мілорд сумно всміхнувся.

— Ах, Варбуртоне! І ви певні, що знали нас, як самі себе! Заради кого ж це було, як не заради себе самого?

— Цього я й боявся! — Правник безнадійно опустив руки. — Ви не повернетеся?

— Ні, Варбуртоне, не повернуся, Дік може порядкувати своїми маєтками. Я залишаюся на шляху.

Варбуртон зробив останнє зусилля.

— Мілорде! — одчайдушно скрикнув він. — Невже ж таки вам байдуже, як буде зганьблена честь роду, якщо вас схоплять?

Смуток зник з мілордових очей.

— Містере Варбуртон, все це лише ваші хворобливі домисли! Я, знаєте, навіть не думаю про таку прикрість. Повірте, я народився не для зашморгу!

Правник ще говорив би, якби не слуга, який приніс повну тацю, поклавши край усій приватності розмови. Прислужник розклав посуд на столі, запалив свічки і підставив два стільці.

— Обід подано, сер, — сказав він.

Мілорд кивнув і легким жестом указав на вікна. Слуга вмить підійшов до них і засунув важкі портьєри.

Мілорд розвернувся до Варбуртона.

— Що скажете, сер? Будете бургундське чи кларет[18], чи вам більше до душі міцне вино?

Варбуртон вибрав кларет.

— Кларет, Джиме, — звелів Карстерз і підвівся. — Певний, Варбуртоне, що з дороги вам охота поїсти, добродій Чедбер сприйме як образу, якщо ви не оціните належно його каплунів.

— Постараюсь не зачепити його почуттів, — підморгнувши, правник сів до столу.

Попри всі вади містера Чедбера, кухар у нього працював чудовий. Містер Варбуртон славно пообідав: почав з відгодованої качки, а тоді скуштував ще чимало інших страв із багатого меню.

Коли стіл спорожнів, а слуга пішов, то правник, сидячи за портвейном, спробував повернути розмову в попереднє русло. Але недооцінив мілорда — і якось непомітно вже обговорював з ним останнє повстання претендента на престол. Раптом він підвівся.

— Ходили чутки, що ви за принца, сер.

Карстерз зі щирим здивуванням поставив свій келих.

— Я?

— Аякже, так. Не знаю, звідки таке пішло, але докотилось і до Вінчема. Мілорд нічого не казав, але думаю, що містер Річард навряд чи повірив у це.

— Сподіваюся, ні! Ради Бога, ну чому вони гадають, що я перетворився на бунтівника?

Містер Варбуртон насупився.

— Бунтівника, сер?

— Бунтівника, містере Варбуртон. Я служив під знаменами Його Величності.

— Карстерзи були колись торі, паничу Джек, вірні своєму законному королю.

— Дорогий Варбуртоне, я нічим не зобов’язаний принцам Стюартам. Я народився за першого правління короля Ґеорґа і з певністю називаю себе добрим віґом.

Варбуртон похитав головою.

— У родині Вінчемів ніколи не було віґів, сер.

— І ви сподіваєтеся, що й не буде, еге ж? А що Дік? Чи вірний він претенденту?

— Думаю, що містер Річард не цікавиться політикою, сер.

Карстерз підняв брови, запало мовчання.

За хвилину містер Варбуртон кахикнув.

— Я... я от про що, сер... Чи не думали ви... скінчити з отим вашим... промислом?

Мілорд розреготався.

— Та ну, що ви, містере Варбуртон, я тільки-но почав!

— Тільки... Але рік тому містер Річард...

— Я перехопив його? Так, якщо по правді, сер, то відтоді я небагато встиг!

— То ви, сер, ще не.... набули лихої слави?

— Господи, ні! Лихої слави, ото ще! Зізнайтеся, Варбуртоне, ви мене уявили якимсь героєм? Джентльменом Гаррі[19], мабуть?

Варбуртон почервонів.

— Ну, сер... я... не знаю.

— Що ж, бачу, я вас розчарую. Сумніваюся, що на Боу-стріт[20] про мене чували, а по щирості сказати, то це діло не надто мені до душі.

— То чому ж, мілорде, ви його не кинете?

— Треба ж мати якийсь привід мандрувати країною, — виправдовувався Джек. — Не можу ж я байдикувати.

— Ви не... мусите... грабувати, мілорде?

Карстерз зацікавлено наморщив чоло:

— Мушу? А... збагнув, що маєте на увазі. Ні, Варбуртоне, тепер у мене достатньо на прожиття; був час... але то минуло. Я грабую заради розваги.

Варбуртон пильно дивився на нього.

— Я здивований, мілорде, що ви, Карстерз, можете вважати це... розвагою.

Джон якусь мить мовчав, а коли заговорив, то вже якось зухвало і з не притаманною йому гіркотою.

— Світ, містере Варбуртон, не так уже й дбав про мене, щоб я міг почувати муки совісті. Але певен, що вам полегшає, коли скажу, що до розбою вдаюся рідко. Ви тут щось мовили й про те, що для мене все може скінчитися... на тайбернському дереві[21]. Не бійтеся, навряд чи колись про це почуєте.

— Я... Так, мілорде, зізнаюся, це мене втішило, — затинаючись промовив правник, та більше не знайшов, що сказати. Після довгої мовчанки він знову видобув громіздкий згорток і поклав його перед графом, бурмочучи:

— Справа, мілорде!

Карстерз постав-таки перед дійсністю і приречено глянув на згорток. Він поволі налив собі келих, голосно зітхнув, а тоді, зауваживши глузливий погляд містера Варбуртона, усміхнувся йому і зламав печатку.

— Якщо вже так наполягаєте, сер, то до справи!

Містер Варбуртон залишився на ніч у «Шашках», а до Вінчема повернувся вже наступного дня двогодинною каретою. Увесь вечір він із мілордом грав в пікет[22] і екарте[23], а потім пішов спати, так і не знайшовши нагоди виконати доручення: щоразу, коли він намагався повернути розмову на свій лад, лорд лагідно, але вперто переводив її на інші, нейтральніші теми, і назад уже годі було повернутися. Мілорд був найвеселішим і найчарівнішим компаньйоном, але говорити про «справу» не хотів. Він розважав правника дотепними анекдотами і байками про заморські краї, але жодного разу не дав нагоди Варбуртону бодай заїкнутися про рідний дім чи про брата.

Правник пішов на спочинок дещо заспокоєний добрим настроєм співрозмовника, але водночас пригнічений власною нездатністю переконати Карстерза повернутися до Вінчема.

Наступного ранку він був на ногах швидше, ніж мілорд, хоча вибило вже дванадцяту. Карстерз вийшов аж на ленч, поданий у тій самій обшитій дубом вітальні. Увійшов до покою, як завжди, неквапливо, але рішучо. Він чарівно вклонився містерові Варбуртону, а потім повів його показати свою кобилу Дженні, якою надзвичайно пишався. А коли вони повернулися до вітальні, ленч уже було подано, і містер Варбуртон збагнув, що геть не має часу на свою справу.

Мілордів слуга без кінця вештався по кімнаті, прислуговуючи їм, аж доки пан не доручив йому піти й припильнувати валізу правника. Коли двері зачинилися і слуга зник, Карстерз відхилився на спинку свого стільця і, якось невесело усміхнувшись, заговорив.

— Ви хочете переконати мене, я знаю, містере Варбуртон, і я справді вислухаю, коли вже так треба. Але насправді я дуже хотів би припинити ці балачки.

Варбуртон відчув у цих словах остаточне рішення і мудро не став використовувати цю останню нагоду.

— Я розумію, що це гірко, мілорде, тож більше нічого не скажу. Лише пам’ятайте... і подумайте про це, прошу вас!

Його стурбованість зворушила мілорда.

— Ви дуже добрий до мене, містере Варбуртон, слово честі. Мене зворушила ваша доброта... і ваша терплячість. Сподіваюся, що ви пробачите мені мою вдавану неґречність і повірите, що я справді вам вдячний.

— Я хотів би більше зробити для вас, паничу Джек! — пролепетав Варбуртон, розчулений тугою в голосі свого улюбленця. Часу не лишалося: карета вже чекала, а валізу повантажили. Коли обидва стояли на ґанку, він міг тільки стиснути мілорда за руку і попрощатися. Потім він поквапився до карети, дверцята за ним зачинилися.

Мілорд уклонився і ще якийсь час дивився, як важкий екіпаж котиться все далі й далі. Тоді, тихо зітхнувши, пішов до стайні. Слуга, як тільки побачив пана, одразу кинувся йому назустріч.

— Кобилу, сер?

— Саме так, Джейкобе, — кобилу. Через годину.

Він розвернувся й подався назад.

— Сер... Ваша честь!

Зупинився, озираючись через плече.

— Що?

— Вони чигають, сер. Стережіться як можете.

— Вони завжди чигають, Джиме, але дякую.

— Ви... не візьмете мене з собою, сер? — це звучало вже благально.

— Узяти? На Бога, ні! Я не збираюся наражати тебе на небезпеку, ти послужиш мені краще, якщо залишишся виконувати мої накази тут.

Чоловік відступив.

— Так, сер... Але ж...

— Це все, Джиме.

— Добре, сер, але ви... будете... стерегтися?

— Я буду щонайобережнішим. — І по цих словах рушив до будинку.

За годину це була вже цілком інша людина. Зник і смарагдовий перстень, і вишукана тростина; замість млявого настрою — жвавість і бадьорість. Він убрався як для верхової їзди, у блідо-жовтий замшевий камзол та бриджі з оленячої шкіри, взув лискучі чоботи. Замість вишуканої напудрованої перуки тепер була проста каштанова, а зверху хвацько стримів трирогий капелюх.

Він стояв на порожньому ґанку, дивився, як Джейкоб прив’язує кладь до сідла, і часом давав йому короткі настанови. Саме тоді надійшов містер Чедбер з чаркою «на коня»: осушивши її, лорд віддячив і словом, і гінеєю на дні.

Тут хтось голосно й наполегливо покликав хазяїна, і той, низенько кланяючись та перепрошуючи, щез.

Джим ще раз глянув на сідло з вантажем, тоді, залишивши сумирну кобилу на дорозі, підніс своєму панові рукавички і батіг.

Карстерз мовчки взяв усе і став цвьохкати батогом по чоботу, задумливо дивлячись в очі слузі.

— Винаймеш карету, як зазвичай, — сказав він нарешті, — і візьмеш мій багаж до... — Нахмурившись, він примовк. — До Льюїса. Винаймеш номер у готелі «Білий олень» і замовиш обід. Я буду... в абрикосовому і ...хм!

— Блакитному, сер? — наважився Джим, бажаючи помогти.

Карстерз моргнув до слуги.

— Ну ти й гуморист, Солтере. Абрикосовий і кремовий. Кремовий? Так, це гарна думка... кремовий. Це все... Джейкобе!

Кобила повернула голову і заіржала.

— Гарна дівчинка! — Він легко скочив на неї і поплескав по шиї. Потім нахилився і ще раз звернувся до Солтера, що стояв поруч, тримаючи вуздечку.

— Плащ?

— За вами, сер.

— Моя перука?

— Так, сер.

— Пістолети?

— Всі заряджені, сер.

— Гаразд. Я доберуся до Льюїса якраз під обід... якщо поталанить.

— Так, сер. Ви ж... будете обачний? — це прозвучало вже тривожно.

— Хіба я тобі не казав?

Він випростався у сідлі, черкнув шпорами кобилу, усміхнувся слузі і легким клусом[24] рушив у путь.