Хімія смерті. Перше розслідування

29

Важко було визначити, звідки долинало гудіння мух, але точно — з дому. Темні вікна сліпо дивилися на мене, не пропонуючи допомоги. Я підійшов до найближчого і вдивився крізь шибку. Усередині смутно виднілася кухня — і все. Спробував зазирнути в інше вікно. Вітальня, мертвий екран телевізора перед двома потертими кріслами. Підійшов до дверей, підняв руку, щоб постукати ще раз, — і опустив її. Якби хтось збирався відповісти на мій стукіт, він би вже відповів. Я зупинився на сходинці, не знаючи, що робити.

Але я знав, що саме почув. І знав, що не можу це проігнорувати. Моя рука торкнулася ручки дверей. Якщо вони замкнені, рішення прийняте за мене. Я повернув ручку.

Двері відчинилися.

Я вагався, знаючи, що не слід навіть думати про те, що я зараз зроблю. Потім уловив запах із будинку. Потворний і ледь солодкий, цей сморід я впізнав одразу.

Я розчахнув двері до темного коридору. Тепер запах не можна було ні з чим сплутати. З пересохлим горлом я дістав телефон — подзвонити в поліцію. Це не була даремна тривога, я не шарахався від власної тіні. Хтось тут помер. Я почав набирати номер, та зрозумів, що сигналу немає: будинок Мейсона стоїть у мертвій зоні. Я вилаявся, міркуючи, як довго був тут і чи Маккензі намагався зі мною зв’язатися.

Це дало мені ще один привід зайти всередину. Проте якби я й не шукав стаціонарного телефона, вибору не було. Заходити в будинок не хотів, але тепер не міг інакше. Сморід одразу посилився. Я стояв у коридорі, намагаючись зорієнтуватися. На перший погляд будинок здавався охайним, проте всі поверхні виявилися вкритими густим шаром пилу.

— Агов? — погукав я.

Нічого. Праворуч — двері. Я відчинив їх, опинився на кухні, яку бачив крізь вікно. Брудний посуд — купою в раковині, їжа застигла, гниє на тарілках. Кілька товстих мух пожвавилися від мого вторгнення, та недостатньо, щоб пояснити шум, який я чув раніше.

У вітальні також, здавалося, нікого давно не було. Ті самі запилюжені крісла, помічені крізь вікно, стояли перед мертвим телевізором. Телефона не видко. Я вийшов з вітальні, попрямував до сходів, застелених старим, потертим килимом. Верхня частина губилася в темряві. Я зупинився біля підніжжя, упершись рукою в поруччя.

Не хотілося підійматись, але, зайшовши так далеко, я не міг просто піти. Внизу знайшовся перемикач. Я клацнув ним і аж підскочив, коли лампочка спалахнула й погасла. Повільно піднявся. З кожним кроком сморід посилювався. А тепер до нього приєдналося щось інше, солодкувате й смоляне, воно поколювало мою підсвідомість. Та не було часу на міркування про джерело невідомого запаху. Сходи закінчились іншим коридором. Майже у темряві я розгледів порожню брудну ванну кімнату і ще двоє дверей. Підійшов до перших, відчинив. Нефарбовані дошки підлоги, односпальне ліжко, зім’ята постіль. Я вийшов і рушив далі. Коли взявся за ручку, одразу посилився смоляний запах. Повернув її, двері застрягли. На секунду мені здалося, що вони зачинені. Раптом двері піддались, і я розчахнув їх.

Чорна хмара мух вдарила в обличчя. Я відштовхнув їх, майже задихаючись від теплого смороду, що линув з кімнати. Думав, що звик до цього запаху, але він сповнював весь простір, охоплював усе. Істерика мух помалу вщухала, вони знову почали сідати на тіло, що виднілося на ліжку. Прикриваючи рот руками, дихаючи короткими ковтками, я зробив кілька кроків до нього.

Першим відчуттям стало полегшення. Тіло вже сильно розкладене, і хоча з першого погляду неможливо визначити, чоловік це чи жінка, мертва ця людина вже довгий час. Набагато довший, ніж два дні. «Слава Богу», — мляво подумав я.

Мухи, що вкривали труп, роздратовано завору­шилися, коли я обережно наблизився. Вже занадто стемніло для їхньої активності. Якби я приїхав сюди трохи пізніше або їх не потурбувала блискавка, можливо, я б і не почув цього сигнального гулу. Тепер я помітив трохи прочинене вікно. Недостатньо, щоб очистити повітря в кімнаті, але достатньо, щоб мухи, приваблені запахом гниття, проникли всередину та відклали яйця.

Тіло підперте подушками, руки витягнуті на ковдрі. Біля ліжка — стара дерев’яна тумбочка, на ній — порожня склянка й нерухомий будильник. Поруч із ними я помітив чоловічий годинник і пляшечку з прописаними таблетками. Було надто темно, щоб прочитати етикетку, але тут кімнату осяяла чергова блискавка. Вона висвітила деталі, мов беззвучний кадр фільму — вицвілі квітчасті шпалери, картина в рамці над ліжком, — і в миттєвому відблиску я розгледів, що надруковано на пляшці: «Копроксамол, знеболювальне, для Джорджа Мейсона».

Можливо, у старого садівника й боліла спина, але не через неї він останнім часом не показувався в селищі. Згадалися слова Тома Мейсона на церковному подвір’ї, відповідь на питання про діда: «Ще в ліжку». Я міркував, як давно помер старий Джордж. І що це говорить про Менем, адже ніхто не помітив його відсутності. Рухаючись обережно, щоб нічого не торкнутись, я повернувся, щоб піти. Це, вочевидь, була домашня трагедія, а не місце злочину, але я не хотів залишати зайві сліди. Хтось інший визначить, від чого помер старий, і спробує зрозуміти причину, чому онук про це не повідомив. Навряд чи це дія людини при здоровому глузді, але горе може виявлятися в дивний спосіб. Том не перший, хто намагається заперечити втрату.

Я вийшов у коридор, і мені знову вдарив у ніздрі запах смоли. Тепер, при відчинених дверях, світла було достатньо, і я побачив густі чорні плями по краях одвірка. Зім’ята газетна сторінка, вкрита цією ж речовиною, досі чіплялася до низу дверей. Я згадав опір, коли вперше спробував відчинити двері. Злегка торкнувся чорної субстанції, й пальці одразу стали липкими.

Бітум.

І раптом я зрозумів, що саме намагалося спливти в моїй підсвідомості того ранку. Серед пахощів квітів і скошеної трави на церковному подвір’ї відчувався ще один слабкий запах. Я був надто заклопотаний, щоб думати про нього, але тепер зрозумів. Бітум — плями від нього лишилися на одязі та інструментах Мейсона після того, як він заклеїв смолою спальню діда.

Та сама речовина, яку я знайшов у порізаному ножем хребці Саллі Палмер.

Я намагався заспокоїтись, обдумати все. Не міг повірити, що вбивцею виявився Том Мейсон. Він здавався надто спокійним, надто простим, не здатним планувати звірства, не кажучи вже про те, щоб їх чинити.

Але ми весь час знали, що вбивця ховається на виду. Мейсону це добряче вдавалося, він терпляче працював на церковному подвір’ї чи на селищній клумбі, зливаючись із фоном настільки ефективно, що його ніхто не помічав. Завжди в тіні діда, тихий, небалакучий, він ніколи не впадав в очі, не справляв ніякого враження.

А зараз — таки справив.

Я сказав собі, що роблю поспішні висновки. Ще кілька хвилин тому я був переконаний, що вбивця — Карл Бреннер. Але Мейсон так само добре пасував до профілю. І Бреннер не тримав у домі розкладене тіло свого діда. Й не пробував замаскувати запах за допомогою того самого матеріалу, який потрапив у шию мертвої жінки.

У мене тремтіли руки, коли я дістав телефон, щоб викликати Маккензі, забувши, що сигналу немає. Я вилаявся й поспішив униз. Попри термінову потребу повідомити про знахідку, я не міг піти, доки не переконаюся, що Дженні тут немає. Продерся крізь затемнений будинок, відчиняючи всі двері, заглядаючи всюди. Жодне приміщення не мало ані ознак життя, ані телефона, яким я міг би скористатися.

Я побіг до лендровера, знову перевірив мобільний — раптом щось в атмосфері дозволить зловити сигнал. Так само глухо. Я завів машину, й над головою пролунав грім. Усе вкрила пітьма, на лобове скло посипалися перші краплі дощу. Двір був замалий, щоб розвернути машину, тому я рушив заднім ходом. Під час руху світло фар ковзнуло по навколишніх деревах, і тієї ж миті у відповідь на моє світло щось блимнуло з глибини лісу.

Я різко натиснув на гальмо — якби не автоматична система керування, мотор би одразу заглух. Я вдивлявся в ліс, звідки мигнув спалах. Щось потрапило у світло фар, але тепер зникло. У роті пересохло, я повільно рушив уперед, повертаючи кермо в бік лісу. Промінь від фар гойднувся заростями, в глибині хащ знову щось блимнуло. Люмінесцентний жовтий прямокутник реєстраційного знака автомобіля.

Тепер я побачив, що ґрунтова дорога, котра вела до будинку, не закінчується на подвір’ї, а продовжується в ліс. Дорога сильно заросла, та помітно було, що нею користувались. Але невідомий автомобіль стояв занадто далеко, я не міг його розгледіти. Якби не миттєвий спалах і відбиток світла, я б і не дізнався, що там щось є. Слід негайно зв’язатися з Маккензі — але дорога притягала мене до себе. Приватна земля, за кілька миль від тих місць, де знайдено тіла. Її не обшукували. Якщо там стоїть авто, має бути причина. Я вагався, розриваючись між двома неможливими варіантами. Зрештою втиснув педаль газу й рушив на ґрунтівку.

Майже одразу довелося скинути швидкість: над дорогою зімкнулися гілки. Я вимкнув фари, намагаючись приховати своє наближення, бо мене й так видавав шум двигуна. Проте без світла неможливо було нічого побачити. Увімкнув фари знову, і все за межами цих променів наче зникло. Полив дощ. Я запустив склоочисники, вдивляючись в дорогу крізь патьоки на вітровому склі. Машина підстрибувала вибитою колією. Фари знову висвітили жовту пляму реєстраційного знака — яскравий маяк у темряві. Тоді я розгледів сам автомобіль. Не легковик, а фургон.

Припаркований біля низької, прихованої за деревами будівлі.

Я зупинив машину. Вимкнув фари — все навколо зникло. Я нишпорив у бардачку в пошуках ліхтарика й молився, щоб батарейки тримали заряд. Увімкнув ліхтарик — жовтий промінь ожив. У вухах гримів пульс. Я відчинив дверцята й рвучко підсвітив ліхтариком. Нікого. Промінь освітлював лише дерева. За ними вдалося розгледіти непорушну чорноту озера. Дощ періщив, заглушуючи будь-які інші звуки. Я відчинив задні дверцята лендровера й дістав із ящика з інструментами важкий торцевий ключ. Озброївшись його заспокійливою вагою, рушив до будівлі.

Припаркований фургон був старий, іржавий. Задні двері скріплені мотузкою. Я розв’язав її — дверцята зі скрипом розчахнулися. Мені відкрилася купа садового інвентарю: лопати, вила, навіть тачка. Я подивився на бухту дроту й подумав, що Карл Бреннер сказав братові правду. Пастка, в якій поранився Скотт, була не його. Та й інші теж.

Слідом за моїми рухами промінь ліхтарика висвітив ще одну річ. Поверх набору інструментів лежав складаний ніж. Розкритий. Лезо зазубрене, як мініатюрна пилка. Весь у чорній речовині.

Я зрозумів: дивлюся на зброю, котрою вбили собаку Саллі Палмер.

Здригнувся від раптового спалаху блискавки. Майже одразу пролунав грім: шалений гуркіт сколихнув повітря. Я знову перевірив телефон, не сподіваючись, що зловлю сигнал. Не було. Вибрався з фур­гона та пішов до приземкуватої будівлі. Тут я відчув, як щось зачепило стегно. Подивився вниз і побачив іржаву дротяну огорожу, протягнуту крізь підлісок. З неї звисали десятки темних предметів. Спочатку я не міг розібрати, що це, та потім посвітив ліхтариком на найближчі й побачив відблиск оголеної кістки. Тіла дрібних птахів і тварин, підвішені на дріт і залишені гнити.

Їх було десятки.

Дощ барабанив кронами дерев, я пробирався вздовж дротяної огорожі. Через кілька ярдів вона обірвалась: у траві лежали звиті обламані кільця. Я переступив їх та продовжив обходити будівлю — присадкуватий, нічим не примітний блок, без дверей і вікон. Місцями бетонні стіни розтріскалися, відкриваючи скелет арматурних прутів. Але лише діставшись дальнього краю й побачивши глибоко вставлені двері та єдине вузьке вікно, я зрозумів, що це за місце. Старе бомбосховище. Я знав, що вони збереглися в кількох маєтках, дещо більші за сучасні витребеньки. Ці споруди будували на початку Другої світової війни, більшістю з них ніколи не скористалися.

Але цьому хтось знайшов застосування. Якомога тихіше я підкрався до дверей. Сталеві двері проіржавіли до тьмяно-червоного кольору. Я гадав, що вони будуть замкнені, та двері відчинилися від мого натиску. В обличчя вдарило затхлим повітрям. Я зайшов, серце калатало. Ліхтар вихопив єдину кімнату, цілковито порожню, тільки скручене мертве листя на підлозі. Я освітив голі стіни, й промінь упав на наступні двері, майже непомітні в кутку.

Позаду щось заскрипіло, я обернувся й побачив, що зовнішні двері зачиняються. Схопився за них, але запізно. Грюкіт був приголомшливий. Відлуння затихло. Тепер я знав, що оголосив про свій прихід усім, хто ховався всередині.

Залишалося йти далі. Не переймаючись спробами зберігати тишу, я підійшов до наступних дверей. Відчинив їх та опинився на початку вузьких сходів, що вели донизу. Слабка лампочка кидала на них ледь живе світло.

Я вимкнув ліхтарик і почав спускатися.

Повітря смерділо затхлістю. Упізнавши в цьому смороді присмак смерті, я намагався не думати про його джерело. Сходи повернули: ще один марш. Після останнього повороту я опинився в довгому низькому підвалі, набагато більшому за бетонну конструкцію зовні, наче укриття звели на старому фундаменті. Дальній край зникав у темряві. Низько над верстаком висіла лампочка, в слабкому світлі гойдалися безліч форм і тіней.

Я завмер, приголомшений тим, що побачив. Уся стеля була обвішана трупами тварин і птахів. Лисиці, кролики, качки гойдалися в повітрі, немов якась моторошна інсталяція. Одні згнили до висхлої шкіри й кісток, інші почали розкладатися нещодавно. Усі понівечені. Без голів, без кінцівок, вони гіпнотично повільно погойдувалися на слабкому протязі.

Я відірвав очі й оглянув льох. Дещо інше привернуло мою увагу. На верстаку стояла настільна лампа, спрямована в порожній кут льоху. Різке світло виділило мотузку, один кінець якої був вільний, а другий — прив’язаний до металевого кільця. На самому верстаку розкладені старі інструменти, серед них — лещата, вони набули жахливого нового значення в цьому оточенні. І тут я помітив предмет, який видавався непристойно недоречним.

Недбало кинута на стілець вишукана весільна сукня, витончений ліф із мереживними ліліями. Вся просякнута кров’ю.

Це видовище вивело мене з шоку.

— Дженні! — заволав я.

У відповідь із тіні в протилежному кінці підвалу почувся рух. Повільно з’явилася темна фігура. І в коло світла ввійшов онук Джорджа Мейсона.

Він мав такий самий сумирний і невинний вираз обличчя, як завжди. Але загалом у його постаті не проглядало нічого сумирного. Я зрозумів, що переді мною масивний чоловік, вищий і ширший за мене. Джинси й камуфляжна куртка на ньому були заплямовані кров’ю.

Він не дивився мені у вічі — погляд затримався десь між моїми грудьми та плечима. У руках він нічого не мав, але я побачив під скривавленою курткою піхви від ножа.

Я міцніше стиснув свій ключ.

— Де вона? — мій голос увірвався.

— Не слід вам бути тут, докторе Гантер, — начебто вибачився він.

Із цими словами він неквапливо потягнувся до ножа. Здається, ми однаково здивувалися, коли виявилося, що піхви порожні.

Я рушив до нього.

— Що ти їй зробив?

Він дивився в підлогу навколо себе, наче сподівався побачити втрачений ніж.

— Кому?

Я повернув настільну лампу так, щоб світло било йому в очі. Він підняв руку, затуляючись. Лампа освітила кути позаду нього, і я побачив оголену фігуру, напівприховану стіною.

У горлі перехопило дихання.

— Не треба, — сказав Мейсон, мружачись від світла.

І тоді я кинувся на нього. Замахнувся ключем, аби щосили зацідити ним у це покірне обличчя. Але рука заплуталася між тушками, що звисали з низької стелі. На мене ринула смердюча лавина хутра й пір’я. Задихаючись, я відкинув їх убік і побачив, як Мейсон стрибає до мене. Я спробував ухилитися, та він уже вихопив ключа. Лівою рукою я досі стискав ліхтарик. Замахнувся на Мейсона, ліхтар ковзнув йому по голові. Він крикнув і знову рушив на мене, я відкинувся назад, ключ і ліхтарик вилетіли з рук, з гуркотом покотилися підлогою. Я впав на верстак і — вогняний спазм пронизав спину — вдарився об кут лещат.

Плече Мейсона врізалося мені в живіт, я задихнувся. Відчув, що мене вигинають назад, а лещата дедалі сильніше впиваються в хребет. Я глянув йому в обличчя й побачив спокійні блакитні очі, вираз яких не змінився, коли він затиснув мені горло ліктем. Тиснув і тиснув. Мені вдалося вивільнити руку, я спробував відірвати його лікоть від свого горла. Він трохи ворухнувся, підсилив натиск, потягся до чогось на верстаку. Я чув, як шкребе по дереву метал: він намагався витягти з колодки зубило. Я перехопив руку, та горло все одно лишалося незахищеним. Він дивився на мене, посилюючи тиск, не припиняючи спроб намацати зубило. З очей у мене посипались іскри. Він глянув на зубило, а я помітив рух за його спиною.

Це була Дженні. Вона болісно повільно рухалася до якоїсь купки пір’я на підлозі. Намагалася щось витягти з-під того пір’я. Я змусив себе дивитися на спокійне обличчя Мейсона, а не на її кроки. Спробував зацідити йому коліном у пах, але ми притислися надто близько. Тоді я вдарив черевиком йому в гомілку. Він хропнув, і я відчув, що натиск на горло ледь послабився. Почувся стукіт — перекинулася підставка з зубилами. Я дивився, як шкребуть пальці Мейсона, мов товсті павучі лапи: вони висмикували зубило дюйм за дюймом, хоча я щосили тягнув його в інший бік. Щось ворухнулося за його спиною, я перевів погляд. Краєм ока побачив Дженні, яка пробувала звестися. Вона стояла на колінах, притулившись до стіни та стискаючи щось перед собою.

Нарешті Мейсон витягнув зубило з колодки. Тепер я не утримував його руку, а намагався відштовхнути її. Паніка зростала в мені, я відчув його силу. Моя рука вже тремтіла, а він уперто наближав зубило до мене. З його лоба на мене падали краплини поту, але на м’яких рисах обличчя, що нависало наді мною, не проявлялося жодних ознак напруження. Той самий вираз ніжної зосередженості, з яким він доглядав за рослинами.

Зненацька він вивернувся в протилежний бік, ви­рвав руку і заніс зубило над моєю головою. Я вчепився в нього, знаючи, що не зможу зупинити удар. І тут він закричав і вигнувся назад. Рука, що стискала мені горло, зникла. Я підвів очі й побачив Дженні — вона невпевнено хиталася позаду нього, гола, вся в крові. Тримала величезний ніж, а тоді він випав з її пальців, немов від ваги мого погляду. Метал бренькнув об кам’яну підлогу, Мейсон заревів і замахнувся на неї рукою.

Вона впала мішком. Я кинувся на нього. Ми гепнулися на землю, зчепилися купою, він знову закричав. Відштовхнув мене, спробував відповзти, і тут я побачив, що на спині в нього розтікається пляма крові. Він намагався дістатися ножа. Я переповз через нього, моя нога копнула щось тверде. Я глянув униз і побачив торцевий ключ. Коли Мейсон схопив ніж, я стиснув ключ і з розмаху всадив його в колоту рану на спині. Він завив, повернувся до мене обличчям, і я загатив йому в голову.

Від удару заболіла рука. Мейсон беззвучно впав. Я підняв ключ, щоб знову вдарити його, але не було потреби. Задихаючись, я почекав, переконався, що він більше не рухається, й підбіг до Дженні. Вона лежала там, де впала. Обережно перевернув її, закривавлену, й серце стиснуло спазмом. Порізи по всьому тілу, деякі крихітні, інші глибокі. Щока розпорота майже до кісток. А коли я побачив, що Мейсон зробив з її ногою, схотів знову вдарити його ключем. Я ледь не заплакав від полегшення, коли відчув на її шиї пульс. Слабкий та нерегулярний, але вона жива.

— Дженні, Дженні, це я, це Девід.

Очі її розплющилися.

— …Девід… — Це був шепіт, і моє полегшення скрижаніло, бо я вловив солодкий хімічний запах її дихання. Кетоацидоз. Організм почав розщеплювати власні жири, виробляючи токсичний рівень кетонів у крові. Їй потрібен інсулін, негайно.

А в мене з собою не було.

— Не розмовляй, — тупо сказав я, бо її очі вже знову заплющились. Усі сили, які вона знайшла, щоб заколоти Мейсона, вичерпалися. Пульс на шиї здавався ще слабшим, ніж раніше. «Боже, не зараз, не роби цього зараз».

Не звертаючи уваги на біль, що спалахнув у спині й горлі, я підняв її. Мене вразило, яка вона стала легка. Взагалі невагома. Мейсон так і не ворухнувся, але я чув його хрипке дихання, коли ніс Дженні до сходів. Нагорі я відчинив ногою двері й вискочив у ліс. Дощ лив мов з відра, але після гидотного підвалу злива сприймалась як очищення. Дженні похилилася, я засунув її на пасажирське сидіння лендровера. Мені довелося пристебнути пасок безпеки, щоб вона не впала. Я потягнувся назад до ковдри, котру завжди тримав як частину комплекту невідкладної допомоги, й накинув на неї. Завів двигун, шкрябаючи по бортах фургона Мейсона і ламаючи гілки, розвернувся і з ревом поїхав назад по ґрунтівці.

Я їхав так швидко, як тільки наважувався. Дженні два повні дні без інсуліну, піддана бозна-яким тортурам і, очевидно, втратила багато крові. Їй потрібна невідкладна допомога, а найближча лікарня — за багато миль, надто далеко, щоб ризикувати в її стані. Я мучився, ошелешений думкою про те, що тримав у руках інсулін в амбулаторії, й відчайдушно перебирав варіанти. Їх було небагато. Дженні, можливо, впадає в кому. Якщо її швидко не стабілізувати, вона помре.

Тоді я згадав про машину швидкої допомоги та санітарів, які були напоготові під час рейду Маккензі на старий вітряк. Був шанс, що вони ще там. Я потягся до телефона, готовий викликати допомогу, щойно з’явиться сигнал. У звичній кишені телефона не було. Несамовито обшукав інші. Там теж не було. Я здолав паніку, зрозумівши, що він випав під час боротьби в підвалі. Розум зупинився від нерішучості. «Повернутись чи їхати далі? Ну ж бо, вирішуй!» І я натиснув акселератор. Повернутися, щоб шукати, означало згаяти час.

Час, якого у Дженні не було.

Я дістався кінця ґрунтівки й вивів лендровер на дорогу. В амбулаторії є інсулін. Там я принаймні почну її лікувати, поки доїде швидка. Я тиснув і тиснув на газ, вдивляючись у ніч крізь вітрове скло, на склоочисники, які намагалися розштовхати безперервні потоки води. Лило так, що навіть з увімкненими фарами я не бачив далі кількох ярдів попереду. Ризикнув кинути погляд на Дженні й побачив достатньо, щоб міцніше схопитися за кермо і прискоритися, наскільки можливо.

Здавалося, до Менема їхати не менше ста років. Раптом селище кинулося на мене, зненацька вигулькнувши з пелени дощу. Безлюдні дороги — буря вигнала всіх; навіть преси, яка до того кишіла на вулицях, не було видно. Я подумав зупинитися біля поліційного трейлера, що так і стояв на селищному майдані, та відкинув цю ідею. На пояснення часу не було, пріоритет — дістати інсулін для Дженні.

Будинок стояв у темряві, лендровер з ревінням спустився з пагорба. Мені вистачило уваги припаркуватися збоку, залишивши місце, щоб швидка могла під’їхати прямо до дверей. Я зупинив машину, вискочив і побіг до пасажирських дверцят. Дженні дихала прискорено й поверхнево, проте заворушилася, коли я підняв її та поніс крізь дощ.

— Девіде?.. — голос був мов шепіт.

— Усе гаразд, ми в амбулаторії. Просто почекай.

Але вона, здається, мене не чула. Почала слабко опиратись, очі розфокусовані й налякані.

— Ні! Ні!

— Це я, Дженні, з тобою все добре.

— Не дай йому схопити мене!

— Він тебе не схопить, обіцяю.

Вона знову знепритомніла. Я стукнув у двері, не в змозі втримати її та відімкнути одночасно. За цілу вічність у коридорі засвітилося. Я ввірвався, щойно Генрі почав відчиняти.

— Викликайте швидку!

Він поспішно відкотився з дороги, обличчя вражене.

— Девіде, що…

Я вже мчав коридором.

— Вона впадає в діабетичну кому, нам потрібна швидка! Скажіть їм, що в поліції, можливо, ще є екіпаж напоготові!

Я відчинив ногою двері в кабінет Генрі, а він у коридорі набирав номер. Дженні не ворушилася, коли я поклав її на диван. Під маскою крові — біле обличчя. Пульс на шиї лише слабо тріпотів. «Будь ласка. Будь ласка, тримайся!» Відчайдушна спроба! Можливо, в неї вже сталось ушкодження нирок та печінки, і якщо невідкладно не надати допомогу, серце може відмовити будь-якої хвилини. Крім інсуліну, потрібні крапельниці, щоб вивести токсини, які її отруюють. Цього всього не зробиш в умовах амбулаторії. Можу хіба сподіватися, що інсулін підтримає її життя достатній час, щоб швидка допомога доправила її до лікарні.

Я рвучко відчинив холодильник, квапливо рився в ньому, і тут наблизився Генрі.

— Я дістану. Ви шукайте шприц, — наказав він.

Заторохкотіли рамки фотографій на сталевій шафі з ліками, коли я відчинив двері й кинувся до полиці за шприцами.

— А що швидка?

— У дорозі. Ось. Ви зараз не в тому стані. Дозвольте мені, — скомандував Генрі, простягаючи руку по шприц.

Я не сперечався.

— Господи, що відбувається? — запитав він, проколюючи голкою корок флакона.

— Це був Том Мейсон. Тримав її в старому бомбосховищі неподалік будинку. — Серце мені скрутило, коли я побачив нерухому фігуру Дженні. — Він убив Саллі Палмер і Лін Меткалф.

— Онук Джорджа Мейсона? — недовірливо сказав Генрі. — Серйозно?

— І намагався вбити мене.

— Боже! Де він зараз?

— Дженні вдарила його ножем.

— Тобто він мертвий?

— Можливо. Не знаю.

Тоді мені було все одно. Згоряючи від нетерпіння, я спостерігав, як Генрі хмуриться над шприцом.

— Холера! Голка забилася, не набирає. Дайте ще одну, хутко.

Я хотів крикнути на нього, та змовчав і повернувся до шафи з ліками. Дверцята розчахнулись, і я так сильно їх гойднув, що одна з фотографій упала згори. Я ледве глянув на неї, але коли вихопив шприци, щось помітив — запізно.

Я знову подивився, не на фото, що впало, а на те, яке стояло поруч. Весільна світлина Генрі та його дружини. Я бачив її безліч разів, зворушений збереженим моментом щастя. А зараз дивився на неї не через зворушливі почуття. Дружина Генрі була в точно такій сукні, як та, що я бачив у погребі Мейсона.

Я сказав собі, що це тільки моя уява. Але фасон, багато прикрашений ліф з мереживними ліліями, був занадто виразним — помилитися неможливо. Вони ідентичні. Ні, не ідентичні, зрозумів я.

Це та сама сукня.

— Генрі… — почав я, а потім охнув від раптового болю в нозі. Глянув додолу й побачив, як Генрі відштовхується від мене з порожнім шприцом у руці.

— Вибачте, Девіде, справді, — сказав він, дивлячись на мене з дивною сумішшю смутку і смиренності.

— Що…— я почав говорити, але слова не складались. Усе віддалялося, кімната навколо втрачала обриси. Я опустився на підлогу, відчувши раптову невагомість. Я втрачав контроль над світом, й остання картина, яку я побачив, була неможливою: Генрі встав з інвалідного візка та йшов до мене.

Потім він і все інше зникло в темряві.