Хімія смерті. Перше розслідування

31

Жалюгідна квола спроба. Ноги миттєво підігнулися, я звалився на підлогу, крісло з гуркотом перекинулося набік. Раптовий рух знову закрутив коридор і кімнату. Я заплющив очі, коли стіни нахилилися під шаленим кутом. Будь-яка надія на спротив зникла.

— О, Девіде, Девіде, — сумно промовив Генрі.

Підлога оберталася й летіла кудись у прірву, я лежав, безпорадно очікуючи уколу та остаточної чорноти, що прийде за ним. Нічого не сталося. Розплющив очі, намагаючись попри запаморочення зосередитися на Генрі. Він дивився на мене зверху, в погляді відчувався навіть якийсь натяк на стурбованість. У непевній руці — шприц.

— Ви тільки все погіршуєте. Якщо я зроблю вам ін’єкцію, вас це вб’є. Будь ласка, не змушуйте мене.

— Все одно зробите… — пробурмотів я.

Спробував піднятися. В руках сили не було, від раптового напруження в голові бухкала кров. Я повалився на підлогу, очі знову затягло туманом. Крізь пелену побачив, як Генрі простяг руку й узяв мене за зап’ясток. У мене не було сил вирватися, я міг лише спостерігати, як він встромляє голку в м’яку шкіру передпліччя. Я намагався підготуватися, протистояти наркотику, хоча знав, що це буде марно.

Але Генрі не натиснув на шприц. Повільно забрав його.

— Не можу, не так, — пробурмотів він.

Сунув шприц у кишеню. Туман в очах ширився, затьмарюючи коридор. Я відчув, що знову втрачаю свідомість. «Ні!» Я пручався як міг, але свідомість вислизала крізь пальці, попри відчайдушні спроби її втримати. Світ зник, лишився потужний ритмічний гул. Крізь морок я впізнав його: моє серцебиття.

Мов здалеку я відчув, що мене підіймають. Кудись рухають. Розплющив очі, та знову заплющив їх, бо мінливий калейдоскоп кольорів і форм спричинив спазм нудоти. Я боровся, твердо заборонивши собі непритомніти. Щось грюкнуло, і в обличчя повіяло прохолодне повітря. Я розплющив очі, побачив над собою темно-синій купол нічного неба. Яскраві кристали зірок складалися в сузір’я, з’являлись і зникали за розірваними хмарами, що мчали небом на невидимих вітрах.

Я глибоко вдихнув, намагаючись прочистити голову. Попереду виднівся лендровер. Візок ривками котився до нього, колеса хрустіли гравієм під’їзної алеї. Усі чуття загострилися до позамежної ясності. Я чув шелест гілок на вітрі, відчував суглинковий запах мокрої землі. Подряпини та бризки бруду на лендровері здавалися великими, як континенти.

Під’їзна алея тяглася схилом, і я чув, як задихається Генрі, намагаючись виштовхнути мене вгору. Він дістався задніх дверцят машини й зупинився, відхекуючись. Я знав, що слід пробувати рухатись, але до кінцівок це знання наче не доходило. Оговтавшись, Генрі почав обходити крісло і, спираючись на нього, нарешті вчепився в машину. Рухався він незграбно на жорстких, дерев’яних ногах. Генрі відчинив торцеві дверцята лендровера і, повільно опускаючись, сів на задній край. Він обливався потом, виснажене бліде обличчя біліло в місячному світлі.

Генрі закинув голову, груди здіймалися. Слабка посмішка торкнулася губ, коли він побачив мене.

— Ви… ви знову з нами? — сидячи на внутрішньому краю лендровера, він нахилився до мене.

Я відчув, як він бере мене під пахви.

— Останнє зусилля, Девіде. Підіймаймося.

Роками штовхаючи колеса свого візка, він розвинув неабияку силу у верхній частині тіла й тепер докладав її, щоб підняти мене. Я слабко вдарив його ногами. Він буркнув, зміцнив хватку. Коли Генрі потяг мене з візка, я схопився за дверцята машини. Вчепився за лендровер, той захитався разом зі мною.

— Ну, Девіде, не дуркуйте, — примовляв Генрі, намагаючись відняти мене від дверцят.

Я рішуче тримався.

— Слухайте, холера, та відпустіть уже!

Він відірвав мене, розбивши мені голову об край дверей. Удар мене приголомшив, і тоді він поклав мене на тверду металеву підлогу задньої частини лендровера.

— О Боже, Девіде, я не хотів так, — повторив Генрі. Він дістав хустку, приклав мені до чола. Відняв тканину, вона блиснула темним. Генрі уважно подивився на неї, потім притулився до дверної коробки й затулив очі. — Боже, що робиться.

Голова сильно боліла, але це був чистий біль, він майже освіжав після наркотичного туману.

— Не треба… Генрі, не робіть цього…

— Ви думаєте, я хочу? Я просто намагаюся вже зараз з усім покінчити. Не так багато прошу, правда? — він похитнувся. — Боже, я так втомився. Думав відвезти вас до озера і скінчити все там. Узяти човен поглянути на Мейсона. Але я справді не думаю, що зараз таке подужаю.

Він простяг руку кудись мені за спину, в темний салон лендровера. Випростався, в руках тримав гумовий шланг.

— Знайшов ось у саду, поки вас не було. Не думаю, що Мейсону це ще знадобиться, — коротка похмура спроба пожартувати. Він ніби прогнувся. — Погано, звісно, якщо вас знайдуть тут, але іншого варіанта немає. Якщо пощастить, вирішать, що самогубство. Не ідеально, але доведеться якось влаштувати.

Генрі грюкнув задніми дверцятами лендровера, вимкнулося світло. Я чув, як він замикав замок, рухався біля машини. Я спробував сісти, але мене знову охопило запаморочення. Простяг руку, щоб утриматись, і торкнувся чогось грубого й твердого. Ковдра. Під нею щось є. І з холодним потрясінням я зрозумів, що саме.

Дженні.

Вона скрутилася на підлозі за пасажирським сидінням. У майже повній темряві виднілося лише її світле волосся. Тьмяна й матова, Дженні не рухалася.

— Дженні! Дженні!

Жодної реакції. Я стягнув ковдру в неї з голови. Шкіра крижана. «О Боже, ні, будь ласка, Боже!»

Водійські дверцята раптово відчинилися. Генрі щось буркнув, опускаючись на сидіння.

— Генрі… Будь ласка, допоможіть мені.

Мій голос заглух, коли він запустив двигун. Звук перейшов у глухе гарчання. Генрі прочинив водійське вікно та обернувся поглянути на мене. Темрява ховала його обличчя.

— Вибачте, Девіде. Справді. Але я не бачу іншого способу.

— Заради Бога!

— Прощавайте, Девіде.

Він незграбно вибрався з машини й грюкнув дверцятами. Через мить щось пролізло крізь щілину у верхній частині вікна. Гумовий шланг. Я зрозумів, чому він залишив двигун працювати.

— Генрі! — страх додав голосу сили.

Він пройшов повз вітрове скло, повертаючись до будинку. Я покрутився і спробував відчинити задні замкнені дверцята. Не піддалися. Мені здавалося, що я вже відчуваю запах вихлопних газів. «Ану думай!» Я потягся до кабіни, де крізь вікно виступала гумова трубка. Переді мною піднявся непрохідний бар’єр водійського та пасажирського сидінь. Спробував підтягнутися на них, і мене знову накрив туман. Я мляво впав горілиць. «Ні! Непритомніти не можна!» Я повернув голову, побачив нерухому фігуру Дженні й відбився від темряви, що зростала у свідомості.

Спробував ще раз. Між спинками сидінь був невеличкий проміжок. Мені вдалося простягти руку й піднятися. Відчував, як усе пливе в очах, як морок ось-ось знов охопить мене. Зупинився — болісно калатало серце. Почекав, доки минуло. Підтягнувся ще, зціпивши зуби, коли лендровер засмикався й загойдався піді мною. «Ну!» Я опинився затиснутим між спинками сидінь, ребра спиралися на коробку, закріплену між ними. Ключі від машини висіли в замку запалювання, все одно що за милю від мене — дотягтися я не міг. Навпомац­ки шукав кнопки керування вікнами, знаючи, що навіть вони далеко. Закрутилася голова, я подивився на темне горло гумової трубки, що вишкірилося на мене. Гадки не мав, чи зможу дістатися до неї, доки мене задушить вихлоп. І навіть якщо я її викину, що тоді? Генрі просто поставить трубку назад, і це якщо не втратить терпіння й не використає на мене решту діаморфіну.

Я не міг придумати, що ще зробити. Схопився за ручне гальмо, сподіваючись підтягтися далі між сидіннями. І тут побачив перед собою Генрі в рамці вітрового скла. Він важко спирався на інвалідний візок — втома була очевидна — та повільно штовхав візок до будинку.

Я ще тримався за ручне гальмо. І, не довго думаючи, відпустив важіль.

Лендровер злегка пересунувся. Проте, хоча під’їзна алея вела донизу, він не рушив з місця. Я перекинув усю свою вагу вперед, намагаючись розхитати машину, розгойдати інерцію, що тримала автомобіль на місці, та майже безрезультатно. Погляд упав на автоматичну коробку передач. Важіль стояв у паркувальній позиції, а двигун на холостому ходу закачував вихлопні гази в кабіну.

Я напружився, потягся до нього і перевів важіль у позицію руху. Лендровер плавно покотився вперед. Затиснутий між сидіннями, у вітрове скло я побачив: Генрі почув наближення автомобіля. Він озирнувся, здивовано відкрив рот. Поки автомобіль набирав швидкість на схилі, у нього було достатньо часу, щоб зійти з дороги. Але, можливо, він витратив усі свої резерви, або його скалічені ноги просто не могли реагувати досить швидко. На мить наші погляди зустрілись, і ленд­ровер вдарив його.

Генрі зник. Я відчув спазм нудоти, ще один. Втративши рівновагу, намацав ручне гальмо: у вітровому склі наближався будинок. Надто пізно. З гучним тріском машина зупинилася. Мене кинуло вперед. Оглушений, я лежав на сидінні. Двигун і далі гудів. Я підтягнувся й вимкнув запалювання. Вийняв ключ, спромігся намацати й відчинити дверцята.

Мене наповнило холодне, свіже повітря. Жадібно ковтнув його, випав на під’їзну алею. З хвилину лежав на гострому гравії, дихав, збирався з силами. Перекинувся на коліна, сперся на лендровер і підтягнувся. Тримаючись за нього, майже як Генрі, обійшов машину.

Він лежав за кілька ярдів — нерухома темна фігура біля розбитого інвалідного візка. Думати про нього часу не було. Я хутко вставив ключ у замок, відімкнув задні двері, потім забрався в задню частину автомобіля — до Дженні.

Вона не рухалася. Руки мене не слухалися, коли я зривав з неї ковдру. «Будь ласка, будь ласка, будь живою». Шкіра її була бліда й холодна, та вона ще дихала, видихала цей зрадницький солодкуватий запах ацетону. «Дякую, Боже». Я хотів обійняти її, поділитися своїм теплом, та вона потребувала набагато більшого.

Я виліз із машини й підвівся. Цього разу було легше, адреналін і відчай протистояли вже послабленому ефекту наркотику. Вхідні двері будинку відчинені, з них линув прямокутник світла. Я ввірвався до передпокою. Притиснувся до стіни, похитуючись, підійшов до телефонного столика, на який спирався перед тим Генрі. Ледь не впав, перечепившись через стілець біля нього, але зміг утриматися. Я знав: якщо сяду, то, можливо, більше не встану. Тому залишився стояти. Відшукав телефон. Не міг згадати номера Маккензі. Набряк­лими неповороткими пальцями набрав 999.

Коли оператор відповів, мене сколихнув раптовий напад запаморочення. Я заплющив очі й заговорив. Намагався зосередитися, розповідаючи деталі, усвідомлюючи, що життя Дженні залежить від мого розуму. Головне, що зміг чітко вимовити слова «невідкладна допомога» та «діабетична кома», після чого відчув, що починаю плутатися. На додаткові запитання оператора я просто повернув телефон у гніздо. Думав піти до холодильника по інсулін, але зрозумів, що не зможу це зробити. Вчепився в шафку, щоб утриматися вертикально, перед очима знову все пливло. Навіть якщо знайду ліки, я не наважуся зробити їй ін’єкцію в такому стані.

Гойдаючись, мов п’яний, я повернувся на вулицю. Раптова втома підстерігала, але я дістався лендровера. Дженні лежала на боці там, де я її залишив, обличчя жахливо нерухоме й біле. Навіть з того місця, де я стояв, чутно було, що її дихання погіршилося. Вона хрипіла нерівномірно і занадто, занадто швидко дихала.

— Девіде.

Шепіт Генрі. Я обернувся, поглянув на нього. Він не рухався, тільки повернув до мене голову. Блищав у місячному сяйві скривавлений одяг. Блідий гравій навколо нього теж заплямувала кров. У напівсвітлі я побачив його відкриті очі.

— А я казав, що ви… темна конячка…

Я рушив до Дженні.

— Будь ласка…

Я не хотів оглядатися. Я ненавидів його не тільки за те, що він зробив, не тільки за те, ким він виявився, а й за те, що тепер я знав, ким він не був. Усе-таки я вагався. Навіть зараз, оглядаючись подумки в ту ніч, я не певен, що міг тоді щось зробити.

І в цю мить дихання Дженні урвалося. Просто припинився звук. Секунду я дивився на неї, не в змозі поворухнутися, чекаючи наступного вдиху. Той не почувся. Я забрався в задню частину машини.

— Дженні? Дженні!

Я перевернув її, голова відкинулася назад. Напіврозплющені очі: білі півмісяці та до болю прекрасні вії. Мов навіжений, я намагався намацати пульс.

Нічого.

— Ні!

Цього не могло статися зараз. Паніка майже паралізувала мене. «Думай. Думай!» Адреналін прояснив голову, я перекинув Дженні на спину, схопив ковдру й засунув їй під шию. Я вчився робити СЛР (серцево-легеневу реанімацію) на тренуваннях, але ніколи її не застосовував. «Ну!» Проклинаючи свою незграбність, відкинув її голову назад, затиснув ніс і втиснув задубілі пальці їй у рот, щоб прочистити язик. Моя власна голова попливла, коли я опустився до її губ, вдихнув у неї власне повітря — раз, двічі — потім поклав руки їй на грудину і почав ритмічно натискати й рахувати.

«Ну, ну ж бо!» — благав я подумки. Я знову вдихнув їй у рот повітря й прокачав легені. Повторив. Вона не рухалася, не реагувала. Я ридав, зір затуманювався, та я продовжував працювати, намагаючись повернути серце до життя. Її тіло залишалося млявим і неживим.

Марно.

Я випихав знання з голови, знову вдихав у рот, рахував, швидко натискаючи на груди. Знову. І знову.

Померла.

«Ні!» Я лютував, заперечуючи. Осліплений сльозами, я продовжував працювати. Світ зводився до бездумного повторення. Дихай, натискай, рахуй.

Дихай, натискай, рахуй.

Я втратив уявлення про час. Навіть не помітив наближення сирен і фар, світло бризнуло крізь лендровер. Ніщо не існувало, тільки нерухоме, холодне тіло Дженні та мій відчайдушний ритм. Навіть коли я відчув на собі чиїсь руки, відмовився припинити:

— Ні! Відчепіться!

Я намагався боротись, але мене відтягли від лендровера і від Дженні. На під’їзній алеї біля будинку панувала метушня миготливих вогнів, машин, фургонів. Парамедики підвели мене до швидкої допомоги, останні сили залишили мене. Я впав на гравій. Переді мною постало обличчя Маккензі. Я бачив, як він про щось розпитував, але не звертав на нього уваги. Навколо лендровера скупчилися люди.

Тоді крізь туман та морок я почув слова, які ледь не зупинили моє серце:

— Погані справи. Ми запізнилися.