Хімія смерті. Перше розслідування

30

Повільне цокання годинника повнило кімнату звуком, немов порошинками, що падають крізь сонячні промені. Здавалося, кожен неквапливий «цок» зависає на століття, а вже тоді за ним лунає наступний. Я не бачив джерела звуку, але уявляв годинник, старий і важкий, його поліроване дерево пахне воском і давниною. Я добре знав його й відчував латунний вигин ключа, бо прийшов його завести.

Його величний ритм можна слухати вічно. За ґраткою палало вогнем поліно, віддаючи в кімнату солодку соснову гостроту. Високі книжкові полиці тяглися вздовж стіни, лампи освітлювали кути м’яким сяйвом. Біла миска з апельсинами стояла в центрі столу з вишневого дерева. У кімнаті, як і в усьому будинку, панував теплий затишок давно знайомої домівки, хоч я знав, що ніколи в житті не ступав сюди. У цьому місці Кара й Аліса жили в моїх снах. Це був дім.

Мене переповнювала радість, настільки всеосяжна, ще несила було втримати її в собі. Навпроти на дивані сиділа Кара, Аліса кошеням згорнулася на колінах. Коли їхні погляди падали на мене, обличчя ставали сумними. Я хотів запевнити їх: для смутку немає причин. Тепер усе вже гаразд. Я повернувся, я з ними.

Назавжди.

Кара зняла Алісу з колін:

— Біжи пограйся надворі, моя хороша.

— Можна, я побуду з татком?

— Не зараз. Нам з татом треба поговорити.

Аліса засмутилася. Підійшла до мене, обійняла. Я відчував тепло і реальність маленького тіла, коли при­горнув її.

— Усе гаразд, — поцілував її в маківку. Волосся ніжне, як шовк. — Я буду тут, коли ти повернешся.

Вона серйозно поглянула на мене:

— Бувай, татку.

Я спостерігав, як вона виходить з кімнати. Біля дверей донька обернулася, злегка помахала рукою й пішла. Серце моє було настільки переповнене, що я не одразу зміг говорити. Кара все дивилася на мене з-поза столу.

— Що не так? — запитав я. — Ти не рада?

— Це неправильно, Девіде.

Я розсміявся. Не міг стриматися.

— Так. Невже ти цього не відчуваєш?

Навіть через свою радість я відчув сум Кари.

— Це наркотик, Девіде. Саме він змушує тебе почуватися таким щасливим. Але то омана. Долай її.

Я не розумів її занепокоєння.

— Ми знову разом. Хіба ти не цього хочеш?

— Не так.

— Чому? Я тут, з тобою. Тільки це й має значення.

— Це стосується не тільки нас. Або тебе. Вже не тільки тебе.

Перший подих холодного вітру пригасив мою ейфорію.

— Про що ти?

— Ти їй потрібен.

— Кому? Алісі? Звичайно, потрібен.

Але я знав, що вона говорить не про нашу дочку. Щастя, що сповнювало мене, руйнувалося. Вирішивши його не відпускати, я підійшов до столу й узяв з миски апельсин.

— Хочеш?

Кара лише похитала головою, мовчки дивлячись на мене. Я тримав помаранч у долоні. Відчував його вагу, бачив ямочки на шкірці. Міг уявити, як бризне сік, коли я почну обдирати шкірку, майже відчув гострий запах цедри. Я знав, що він буде солодкий. І так само знав, що рішення з’їсти його, відчути його смак стане актом прийняття. З якого шляху назад не буде.

Неохоче я поклав апельсин у миску. Відійшов від столу, знову сів, на серці було важко. Очі Кари сяяли, вона всміхалася.

— Оце ти й мала на увазі? Коли наказала мені стерегтися? — запитав я.

Вона не відповіла.

— Чи не пізно? — допитувався я.

Тінь перетнула її обличчя.

— Можливо. До цього йде.

Горло в мене стислося.

— А що з тобою, з Алісою?

Її усмішка була сповнена тепла.

— У нас усе добре. Не турбуйся про нас.

— Я більше не побачу вас, так?

Вона всміхалася крізь сльози.

— Тобі вже не потрібно. Більше не треба.

По моєму обличчю теж котилися сльози.

— Я люблю тебе, — промовив я.

— Я знаю.

Вона підійшла, обійняла мене. Я востаннє занурив обличчя в її волосся, вдихнув її аромат, не бажаючи відпускати й знаючи, що мушу зробити це.

— Бережи себе, Девіде, — сказала вона.

І тоді я відчув солоний присмак сліз на губах і зрозумів, що більше не чую годинника…

…І опинився в темряві. Я не міг рухатися й задихався.

Спробував дихати — не вдалося. Груди наче обмотані залізними стрічками. У паніці я спробував рвучко вдихнути, зміг з одним хрипом, ще з одним. Мені здавалося, наче я запакований у вату, вона заглушала для мене зовнішній світ. Було б так легко здатись і знову зануритися в це...

«Долай». Слово Кари знову вразило мене. Ейфорія, що панувала раніше, розсипалася попелом. Діа­фрагма тріпотіла, протестуючи проти кожного вдиху. Але з кожним мізерним вдихом дедалі більше повітря потрапляло в легені.

Я розплющив очі.

Світ перекинувся під шаленим кутом. Я намагався зосередитись, а навколо все пливло. Зрозумів, що над головою лунає голос Генрі.

— …Не хотів, щоб це сталося, Девіде, будь ласка, повірте. Але як тільки він її схопив, це вийшло з-під мого контролю. Що я міг зробити?

Я побачив, що рухаюся. Поруч зі мною повзла стіна. Зрозумів, що сиджу в інвалідному візку Генрі й мене штовхають коридором. Намагався сидіти прямо, та вдалося лише мляво розвалитися на візку. Кімната закрутилася ще більше, але все почало повертатися.

Генрі. Голка.

Дженні.

Я спробував вигукнути її ім’я, вийшло як стогін.

— Тихенько, Девіде.

Я повернувся, щоб поглянути на Генрі, й отримав ще один напад сильного запаморочення. Він тяжко спирався на візок, із зусиллям штовхаючи мене коридором.

Генрі йшов ногами.

Безглуздя якесь. Я спробував піднятись, але в руках не було сили. Знову впав назад.

— Дженні… швидка допомога… — мій голос був невиразним бурмотінням.

— Швидкої допомоги немає, Девіде.

— Я не… не р’з’мію…

Але я зрозумів. Принаймні почав розуміти. Згадав, як Дженні прокинулася, коли я привіз її до цього дому, як вона злякалася. «Не дай йому схопити мене!» Я думав, що вона марить, каже про Мейсона.

Не про Мейсона.

Я знову спробував підвестися. Кінцівки були мляві, мов желе.

— Та ну, Девіде, припиніть, — роздратовано пригрозив Генрі.

Я відкинувся назад, але коли ми рухалися сходами, спробував кинутися на поруччя. Крісло розвернулось і ледь не вивалило мене назовні. Генрі похитнувся, намагаючись відновити рівновагу.

— Прокляття, Девіде!

У коридорі крісло перевернулося набік.

Я тримався за поруччя, заплющивши очі, все знову попливло по колу. До мене долинув голос Генрі, захеканий, розлючений:

— Облиште, Девіде. Ви знаєте, це нічого не дасть.

Я знову розплющив очі: скуйовджений і спітнілий Генрі сперся на стіну переді мною.

— Будь ласка, Девіде, — в його голосі лунав щирий біль, — ви лише ускладнюєте все для нас обох.

Я тримався рішуче.

Зітхнувши, він поліз у кишеню й дістав шприц. Підняв, показав, що повний.

— Тут достатньо діаморфіну, щоб звалити коня. Я дійсно не хочу колоти вам більшу дозу. Ми обидва добре знаємо, що тоді станеться. Але якщо ви мене примусите, так і зроблю.

Мій розум мляво обробляв інформацію. Діаморфін — знеболювальний засіб, похідний від героїну, викликає галюцинації та кому. Гарольд Шипман[18] обрав цей препарат, щоб занурити сотні своїх пацієнтів у сон, від якого ті ніколи не прокинулися.

Генрі вколов мені саме його.

З жахливою ясністю фрагменти головоломки ставали на свої місця.

— Ви і він… Це були… ви з Мейсоном…

Навіть зараз частина мене сподівалася, що він заперечить це, запропонує якесь розумне пояснення. Натомість він довго дивився на мене, а потім опустив шприц.

— Вибачте, Девіде. Я ніколи не думав, що до цього дійде.

Це було занадто, я не міг цього прийняти.

— Чому, Генрі?..

Він криво посміхнувся.

— Боюся, ви мене не дуже добре знаєте. Вам слід триматися трупів. Вони не такі складні, як люди.

— Що… про що ви говорите?..

Зморшки на обличчі Генрі поглибилися, він похмуро і з презирством подивився на мене:

— Думаєте, мені подобалося бути калікою? Застрягнути в цій дірі? Опікуватися цими… цим бидлом? Тридцять років гри в шляхетного лікаря, а за що? Подяка? Вони не знають значення цього слова!

Судома болю спотворила його риси. Спираючись на стіну, Генрі через силу пробрався до старого плетеного крісла біля телефонного столика. Помітив мій погляд, коли з полегшенням вмостився туди.

— Ви ж направду не думали, що я відмовлюся від боротьби? Завжди казав вам, що доведу: фахівці помиляються.

Захекавшись від зусиль, він витер піт з чола.

— Повірте мені, бути безпорадним невесело. Публічна демонстрація свого безсилля. Ви уявляєте, наскільки це принизливо? Як воно душу руйнує? Чи можете ви уявити себе таким, як ви є зараз, але весь час? А потім раптом опинитися перед нагодою буквально, цілком буквально отримати владу над життям чи смертю! Грати роль Бога! — він посміхнувся до мене по-змовницьки. — Ну визнайте, Девіде! Ви лікар, ви, мабуть, іноді це відчували. Цей тихий шепіт спокуси?

— Ви… ви їх убивали!..

Він продемонстрував певне пригнічення.

— Я їх і пальцем не торкнувся. Це був Мейсон. Я просто спустив його з ланцюга.

Я хотів заплющити очі й вимкнути все це. Мені завадила лише думка про Дженні, про те, що він може зробити з нею. Але хоч як відчайдушно я прагнув зна­йти вихід, просто зараз не міг допомогти ні їй, ні собі. Що довше він говорить, то більше в мене шансів, що наркотик вивітриться.

— Як… як давно?..

— Себто як давно я знаю про нього? — Генрі знизав плечима. — Дідусь привів Тома до мене, коли той був ще хлопчиком. Йому подобалося всіх мучити, вигадувати маленькі ритуали з убивствами. Тоді, звичайно, тільки тварин. Жодної думки, що він робить щось неправильно, взагалі жодної. Аж цікаво, справді. Я запропонував тримати це в секреті й призначив транквілізатори, щоб позбутися його… схильності, за умови, що я продовжуватиму за ним спостерігати. Мій неофіційний проєкт, якщо хочете, — він сплеснув руками у вдаваній покорі. — Знаю, знаю, не дуже етично. Але я ж казав вам, що завжди хотів бути психологом. Я і був би дуже хорошим, та переїзд сюди поклав цьому край. Принаймні Мейсон виявився цікавішим за артрит чи грибок стопи. І я не вважаю, що не впорався з роботою. Якби не я, він пустився б берега ще багато років тому.

Страх за Дженні мучив мене, але навіть легкий зсув у кріслі закручував світ і викликав нудоту. Я почав напружувати м’язи на руках і ногах, намагаючись відновити їх.

— Він убив… убив свого діда?..

Генрі здавався щиро шокованим.

— Боже, ні! Він молився на старого! Ні, це були природні причини. Серце, я гадаю. Але після смерті Джорджа не залишилося нікого, хто б пильнував, чи Мейсон приймає ліки. Я припинив спостерігати за ним у професійному сенсі багато років тому. Вірите чи ні, але нескінченні розповіді про каліцтво тварин через деякий час набридають. Я подбав, щоб у старого Джорджа був запас транквілізаторів, але, на жаль, невдовзі втратив інтерес. До того вечора, коли він з’явився на моєму порозі й заявив, що замкнув Саллі Палмер у старій майстерні свого батька, — Генрі захихотів. — Виявилося, що Том запав на неї відтоді, як вона найняла його з дідом рік чи два тому. І спершу це не було проблемою, але транквілізатори закінчились, і він знову став збудженим. Почав переслідувати її. Напевно, навіть не знав, що задумав, але одного разу вночі її собака побачила його й загавкала. Тож Мейсон перерізав їй горло, зв’язав Саллі паском, просто щоб не кричала, та вивіз її.

Він похитав головою, майже захоплено. Я не міг повірити, що це той самий чоловік, якого я знав роками, у якого вірив, який був моїм другом. Розрив між тим, чим я вважав його, і цією викривленою потворою був нездоланним.

— Боже, Генрі!..

— Ой, не дивіться на мене так. Пихата корова отримала по заслузі! «Знаменитість» Менема, яка вештається з селюками, коли не літає лебідкою до Лондона чи ще кудись. Поблажлива сука! Та я не міг дивитися на неї, щоб не згадувати про Діану!

Згадка про його мертву дружину мене вразила. Генрі побачив моє збентеження.

— О, я не маю на увазі фізично, — перебив він роздратовано. — У Діани було набагато більше шарму, в цьому їй не відмовиш. Але в іншому вони були одного поля ягоди, повірте. Обидві зарозумілі, вважали, що вони кращі за інших. Типові фатальні жінки! Вони всі однакові! Висмокче з тебе кров до краплі, а потім посміється!

— Але ж ви любили Діану…

— Діана була хвойда! — заревів він. — Грьобана хвойда!

Його обличчя скривилося до невпізнаваності. Я дивувався, як я міг так довго не помічати цю глибинну гіркоту. Дженіс не раз натякала, що шлюб не був щасливим, але я не слухав, думав — просто ревнощі.

Я помилявся.

— Я віддав усе заради неї! — сплюнув Генрі. — Хочете знати, чому я став терапевтом, а не психологом? Бо вона завагітніла, тож мені довелося влаштуватися на роботу. І що найсмішніше? Я так поспішав, що не завдав собі клопоту закінчити навчання. — Здавалося, він отримав збочене задоволення від цього зізнання. — Це правда. Я навіть не є кваліфікованим лікарем. Ви думаєте, що я залишився в цьому сільському лайні з власного вибору? Єдина причина, чому я вибрав саме це місце, полягала в тому, що старому дурневі, який керував практикою, не вистачило клепки перевірити мій диплом, — Генрі гірко засміявся. — Не подумайте, що я не помітив іронії, коли дізнався, що ви також дещо приховали. Але різниця між вами і мною полягала в тому, що, приїхавши сюди, я потрапив у пастку. Я не міг виїхати, не міг обрати іншу роботу, не ризикуючи викриттям. Вам цікаво, чому я ненавиджу це місце? Менем — моя клята в’язниця! — він підняв на мене брову — викривлена пародія на Генрі, якого, я думав, знаю. — І як ви гадаєте, люба Діана підтримувала мене? О ні! В усьому була моя провина! У тому, що в неї був викидень! У тому, що вона більше не могла мати дітей! У тому, що вона почала трахатися з іншими чоловіками!

Можливо, саме наркотик посилив мої відчуття, але раптом я зрозумів, куди це веде.

— Могила в лісі… Мертвий студент…

Це його зачепило. Він раптом знесилився.

— Боже, коли вони його знайшли, всі ці роки потому… — він прогнав спогад. — Так, то був один із Діаниних хахалів. Я думав, що я вже загартований від усіх її витребеньок. Але він відрізнявся від звичайних дурнів. Розумний, гарний. І такий до біса молодий. У нього попереду все життя, вся кар’єра, а в мене?

— І ви його вбили.

— Ненавмисно. Я пішов до його намету, запропонував гроші, щоб він пішов. Але він не взяв. Клятий бовдур думав, що в нього справжнє кохання. Звісно, я його наставив на істинний шлях, розповів, якою насправді була Діана, шльондра підтоптана. Ми посварилися. Слово за слово, — він знизав плечима, знімаючи з себе відповідальність. — Усі вирішили, що він просто зібрав лахи й пішов. Навіть Діана. Таких ще буде й буде — то була її філософія. Нічого не змінилося. Я залишився сільським рогоносцем, посміховиськом. І нарешті одного вечора, коли ми поверталися з ресторану, мене дістало. Попереду мав бути кам’яний міст, і замість того, щоб повернути на нього, я натис на газ.

Здавалося, все його збудження зникло. Старий та виснажений, він осів на стілець.

— От тільки самовладання не вистачило. Спробував розвернутися в останню секунду. Занадто пізно, звичайно. І сталася та знаменита аварія. Просто черговий клятий провал. І навіть тоді Діана насміялася з мене. Вона загинула одразу, а не лишилася ось такою! — він ударив себе по нозі. — Марно! І раніше жити в Менемі було погано, а тепер я дивився на всіх місцевих, на свою паству, з їхніми жалюгідними маленькими життями: вони неушкоджені, вони насміхалися за моєю спиною, і я відчував таке… таку огиду! Кажу вам, Девіде, були часи, коли я хотів їх повбивати! Кожного! Але не вистачало пороху. І себе не міг убити, як на те. А потім на моєму порозі з’явився Мейсон, як кіт, що приносить пташку господареві. Мій власний Голем!

На його обличчі вималювалося щось подібне до здивування. Він напружено дивився на мене.

— Девіде, він був глиною. Ані унції свідомості чи думки про наслідки. Просто чекав, доки я зліплю його, скажу, що робити. Ви уявляєте, як це було? Чорт, це так захоплювало! Коли я стояв у тому підвалі й дивився на Саллі Палмер, то відчував силу! Уперше за багато років я не чувся жалюгідним калікою. Я подивився на цю жінку, завжди таку зверхню й зарозумілу, а тепер вона ридала в крові й соплях, і відчув себе сильним!

Очі його сяяли нечестивим світлом. Але, попри все божевілля його вчинків, ці очі лишалися жахливо розумними.

— Я знав, що це мій шанс. Не тільки завдати Менему удару у відповідь, але й принизити, вигнати пам’ять Діани! Вона завжди пишалася своїми танцями, тому я подарував Мейсону її весільну сукню та музичну скриньку, яку купив у медовий місяць. Боже, я ненавидів цю річ! Чув, як вона знову й знову грає «Clair de Lune», готуючись до зустрічі з тим, з ким трахалася того дня. Тому я наказав Мейсону змусити цю Палмер одягти сукню, а потім почекати надворі. І я спустився туди й дивився, як вона танцює, така налякана, що ледве рухається. Спостерігав її приниження! От і все. Я не можу передати вам, наскільки потужним катарсисом це стало! Майже байдуже було, що то не Діана!

— Ви хворі, Генрі… Вам потрібна допомога…

— Ой, не будьте таким люто побожним! — кинув він. — Мейсон все одно збирався її вбити. Ви справді думаєте, що він би зупинився, відчувши смак крові? Принаймні він їх не ґвалтував, якщо вам від цього полегшає. Він любив дивитись, але не наважувався торкатися. Я не кажу, що він зрештою не зміг би впоратися, та, хоч як це дивно, він майже боявся жінок. — Здавалося, Генрі потішила ця думка. — Іронія, справді.

— Він катував їх! — викрикнув я.

Генрі знизав плечима, але очі відвів.

— Найгірше ставалося після їхньої смерті. Лебедині крила, кроленята… — він скривився від огиди до не­смаку. — Знову всі ці Мейсонові ритуали. Навіть весільна сукня стала частиною цього. Зробив щось одного разу — все, закарбовано. Ви знаєте єдину причину, чому він тримав їх живими три дні? Тому що саме тоді він убив першу. Він втратив самовладання, коли вона намагалася втекти, інакше так само легко тримав би й чотири дні, п’ять.

Ось чому Саллі Палмер була побита, а Лін Меткалф — ні. Не через спробу приховати особу. Просто істерика божевільного.

Я схопився за підлокітники крісла, згадавши пораду Генрі перед тим, як поліція планувала рейд на вітряк. «Вам не здається, що потрібно готуватися?» Він знав, що вони йдуть не туди, знав, що станеться з Дженні. Якби я міг, убив би його тут же.

— Чому Дженні? — прохрипів я. — Чому вона?

Він намагався бути байдужим, але не вдалося.

— Та ж причина, що й Лін Меткалф. Просто привернула увагу Мейсона.

— Брехун!

— Добре, я почувався зрадженим! — вигукнув він. — Я мав вас за сина! Ви були єдиним порядним у всьому цьому гнилому місці, а потім зустріли її! Я знав: колись ви підете, почнете нове життя, це лише питання часу. Я почувався таким старючим! А потім, коли ви зізналися, що допомагаєте поліції, підкралися за моєю спиною, я просто… просто…

Голос його урвався. Повільно, щоб він не помітив, я намагався змінити своє положення в інвалідному візку, намагаючись ігнорувати кімнату, яка хилилася й крутилася навколо мене.

— Я ніколи не хотів завдати вам болю, Девіде, — наполягав Генрі. — У ніч, коли Мейсон прийшов по хлоро­форм, нібито вкрасти, я був у кабінеті, коли ви ледь не зайшли, але, присягаюсь, не знав, що він намагався вас порізати. А тоді побачив вас потім — ви ще подумали, начебто я рухаюся коридором. А наступного ранку, коли ви виявили, що я намагаюся залізти в човен? — він кинув на мене погляд, у якому були і вибачення, і гордість. — Я не намагався залізти. Я виходив.

Тепер я подумав, що це було очевидно. Будинки Генрі й Мейсона стояли над озером, і якщо не стежити навмисно, вночі ніхто б не помітив невеличкий човен, що тихесенько пливе ставом.

— Я хотів його відмовити, — продовжив Генрі. — Сказати, що я передумав. Мені знадобилося кілька годин, адже він без телефона, тому іншого виходу не було. Але це виявилося марнуванням часу. Коли Мейсон налаштувався, його вже не зрушити. Як-от із залишанням тіл на болоті. Я намагався змусити його позбутися трупів як слід, але він і слухати не хотів. Просто дивився на тебе цим порожнім клятим поглядом і все одно робив те саме.

— І ви дозволили йому забрати Дженні… Пішли і… і спостерігали за нею…

Він підняв руки, потім опустив їх безпорадно:

— Я не очікував, що вийде так. Будь ласка, повірте мені, Девіде, я ніколи не хотів завдавати вам болю!

Він дивився на моє обличчя, відчайдушно прагнучи якоїсь ознаки розуміння. За мить я побачив, як надія зникла з його очей. Він криво посміхнувся:

— Що ж, життя ніколи не складається так, як ми хочемо, еге ж?

Раптом він ударив рукою по столу:

— Чорт, ну чому, Девіде, ви не могли переконатися, що Мейсон помер? Тоді я б ризикнув, навіть із дівчиною! А зараз не маю вибору!

Його розчарований вигук пролунав коридором. Він провів рукою по обличчю, якийсь час сидів нерухомо, дивлячись у простір. Потім наче прокинувся.

— Покінчимо з цим, — сказав він глухо.

Коли Генрі почав здійматися на ноги, я зібрав усі сили й кинувся на нього з інвалідного візка.