Хімія смерті. Перше розслідування

Епілог

Трава рипіла під ногами, наче бите скло. Ранній мороз вибілив колір з пейзажу, перетворивши той на монохромну пустелю. Білим небом кружляла самотня ворона, розкинувши нерухомі крила в холодному повітрі. Нарешті сплеснула крилами, потім ще — і зникла серед голих, схожих на скелет гілок дерева; ще одна чорна фігура в переплетіннях.

Я засунув руки в рукавичках глибше у кишені, потупав ногами, бо холод просочився крізь підошви черевиків. Вдалечині звивистою стрічкою дороги, тонкою, мов волосинка, рухався автомобіль — маленька кольорова пляма. Я спостерігав за ним і заздрив водієві: він наближався до тепла, життя й житла.

Рука потяглася до білої лінії на лобі. Болить від холоду. Чутливість шраму — тривале нагадування про ту ніч, коли я розбив голову об дверну раму лендровера. Після того минуло кілька місяців, рана загоїлася, лишився тонкий шрам. А ще — невидимі шрами, наявність яких відчувалася гостріше. Проте я знав: навіть на них зрештою з’явиться струп, і вони затягнуться.

Час лікує.

Навіть зараз важко було озирнутися на те, що сталося в Менемі, об’єктивно чи не дуже. Спогади про грозову ніч, про спуск у підвал, про те, як я летів із Дженні під дощем, і про те, що було далі, тепер з’являлися рідше. Та з’явившись, вони бентежили й не давали спокою.

Коли поліція знайшла Мейсона, той був живий. Він прожив ще три дні, прийшовши до тями лише настільки, щоб усміхнутися поліціянтці, яка охороняла його лікарняне ліжко. Якийсь час я хвилювався, що, за англійським законодавством, можуть бути висунені звинувачення. Але обставин самозахисту в поєднанні зі зловісними доказами самого підвалу виявилося достатньо, щоб оминути сірі зони законодавства.

Якщо й потрібні були додаткові докази, їх надав щоденник, який поліція знайшла в глибині замкненої шухляди стола Генрі. Він містив детальну розповідь про опіку над менемським садівником — неофіційне дослідження, яке дорівнювало посмертному зізнанню. Очевидним стало захоплення Генрі темою — від раннього садизму Мейсона (в підлітковому віці він калічив котів, про що мені розповідав Маккензі) до їхнього останнього згубного партнерства.

Я сам не читав цього і не хотів, але поговорив з одним із поліційних психологів, який вивчав документ. Він не зміг приховати хвилювання: зрештою, щоденник являв собою унікальний погляд не на одну, а на дві ушкоджені психіки. Колега зізнався, що на такому матеріалі можна писати дисертації.

«Генрі, як нереалізований психолог, оцінив би іронію», — подумав я.

Щодо самого партнера, мої почуття залишилися складними. Був, звичайно, гнів, але був і смуток. Не стільки через його смерть, скільки через змарноване життя, а також життя інших, змарновані через нього. Досі було важко примирити чоловіка, якого я вважав своїм другом, із гіркою, жахливою істотою, якою він виявився. І зрозуміти, хто з них був справжнім Генрі.

Факт є факт: мій друг намагався мене вбити; але часом я думав, що не все так однозначно. Огляд патолого­анатома показав, що він помер не від травм, хоча вони, ймовірно, були смертельними. Його вбило передозування діаморфіну. Шприц у кишені був порожній, голка встромлена в плоть. Це могло статися випадково, від удару, коли його збив лендровер. Або вже в агонії він міг навмисно зробити собі ін’єкцію.

Але всі ці факти так і не пояснили, чому він не ввів мені смертельну дозу. Так можна було набагато легше інсценувати моє самогубство і, безперечно, діяти набагато ефективніше.

Під час слідства я дізнався ще один факт, який змусив мене замислитися, наскільки він був справді прихильним до ідеї вбивства. Коли поліція оглядала ленд­ровер, один кінець шланга стирчав у вікні, а другий просто волочився по землі, його не було приєднано до вихлопу.

Можливо, він відірвався, коли машина почала рухатися. Він міг зачепитися за тіло Генрі, коли колеса переїхали його. Але я не міг не замислюватися над питанням, чи був шланг від самого початку закріплений на вихлопній трубі.

Забагато виявилося деталей, щоб повірити, наче всі події були заплановані Генрі, наче він знав, що все станеться саме так. Але мене тішить припущення, що він міг думати про це. Якби Генрі справді хотів мене вбити, у нього були всі можливості. І я постійно повертався до моменту, коли він не намагався ухилитися від лендровера. Ймовірно, через виснаження: ослаблі ноги не послухалися його. А ймовірно, побачивши автомобіль, що рухався на нього, він просто прийняв рішення. За власним зізнанням, йому не вистачило духу покінчити з життям. Можливо, наприкінці він просто обрав найлегший шлях і дозволив мені зробити це для нього.

А може, навпаки: я надто багато замислююся над його вчинками, даруючи йому милість через сумніви, на які він не заслуговує. Я не Генрі й не претендую на розуміння людської психології. Вона — поле, наба­гато темніше за моє, і хоч мені хотілося б вірити, що в ньому існує іскра спокути, про неї неможливо ді­знатися напевно.

Як і про багато чого іншого.

Після виписки з лікарні в мене було чимало відві­дувачів: хтось завітав зі службових обов’язків, хтось — із цікавості, хтось — через щире занепокоєння. Бен Андерс був одним із перших, він приніс старе добре солодове віскі.

— Я знаю, що традиція вимагає винограду, але подумав, що зерно принесе тобі більше користі, — сказав він, відкорковуючи.

Він налив нам обом по чарці, і, злегка піднявши свою у відповідь на його мовчазний тост, я мало не запитав його, чи була та старша жінка, з якою він мав роман у юності, дружиною лікаря. Але не запитав. Не моя справа. І, чесно кажучи, я й знати не хотів.

Неочікувано до мене завітав преподобний Скарсдейл. Дуже незручний візит. Старі розбіжності ще стояли поміж нами, ми не знали, що казати один одному. Проте мене зворушило, що він попри все прийшов. А коли підвівся, щоб піти, серйозно подивився на мене. Мені здалося, ніби він хоче щось сказати, висловити якесь почуття, що здолає антагонізм, якому, здавалося, судилося жити вічно. Зрештою він просто кивнув, побажав мені добра і пішов своєю дорогою.

Єдиною постійною відвідувачкою була Дженіс. Піклуватися про Генрі вона вже не могла, тож зі сльозами перевела свою увагу на мене. Якби я з’їв усю їжу, що вона приносила, я б за перші два тижні набрав кілька кіло, але апетиту я не мав. Я дякував їй, приймав зразки добротної англійської кухні, а коли вона йшла, все викидав.

Минув деякий час, перш ніж я знайшов сміливість запитати її про справу Діани Мейтленд. Вона ніколи не приховувала свого несхвалення покійної дружини Генрі, і тепер, коли він помер, нічого не змінилося. Невірність Діани була всім відомою таємницею, але Дженіс обурилася на моє запитання, чи не зробило це чоловіка Діани посміховиськом, як він вважав.

— Всі знали, але ми заплющували на це очі, — сказала вона з докором. — Заради Генрі, а не заради неї. Його надто поважали за все інше.

Якби це не було так трагічно, було б смішно.

Я не повернувся до роботи в амбулаторії. Навіть після того, як поліція виїхала з «Дому на березі», це було надто боляче. Я домовився про тимчасового лікаря для селища, доки не буде знайдено постійну заміну або доки в цьому районі не зареєструють інші практики. Так чи інакше, я знав, що мої дні в ролі менемського лікаря завершені. Серед моїх колишніх пацієнтів панувала стриманість. В очах багатьох із них я лишався чужинцем, якого певний час вважали підо­зрюваним. Навіть тепер моя причетність до подій зумовлювала підозри щодо мене. Я зрозумів, що Генрі мав рацію. Я не належав селищу.

І не належатиму ніколи.

Одного ранку я прокинувся і зрозумів, що час рухатися далі. Я виставив свій будинок на продаж і почав наводити лад у справах. Увечері перед тим, як фургон перевізника мав забрати речі, у двері постукали. Я відчинив і зі здивуванням побачив Маккензі.

— Можна зайти?

Я відступив, провів його на кухню і почав шукати пару кухлів. Чайник закипів, він поцікавився, як я.

— Добре, дякую.

— Від наркотику побічних ефектів немає?

— Здається, ні.

— Спите добре?

Я усміхнувся:

— Часом.

Я налив чаю, подав йому кухоль. Він подув на нього, уникаючи мого погляду.

— Слухайте, я знаю, що ви з самого початку не хотіли в це вплутуватися, — він знизав плечима. — Мені трохи ніяково через те, що я вас у це втягнув.

— Нічого. Я все одно був дотичний. Просто цього не усвідомлював.

— Навіть так, враховуючи, як усе повернулося… ну, ви розумієте.

— Це була не ваша провина.

Він кивнув, не впевнений, що не міг би зробити більше. І не один він це відчував.

— Що робитимете тепер? — запитав інспектор.

Я знизав плечима:

— Шукаю житло в Лондоні. Про все інше поки що не знаю.

— Як думаєте, до криміналістики ще повернетеся?

Я майже розсміявся. Майже.

— Сумніваюся.

Маккензі почухав собі шию.

— Не думайте, що я можу вас за це звинувачувати, — він пильно придивився до мене. — Я знаю, що ви, мабуть, не хочете цього чути. Але поки нічого не вирішуйте. Є люди, які можуть скористатися вашими послугами.

Я відвів погляд.

— Доведеться їм знайти когось іншого.

— Просто подумайте про це, — сказав він на прощання.

Ми потисли один одному руки. Він уже майже пішов, та я кивнув на родимку на його шиї:

— На вашому місці я б таки показав її лікареві.

Наступного дня я покинув Менем назавжди.

Але до цього було ще одне прощання. Напередодні вночі мені приснився сон, який, я знав, буде останнім. Усе в будинку залишалося знайомим і спокійним, як завжди. Але з’явилась одна суттєва відмінність.

Кара й Аліса зникли.

Я блукав порожніми кімнатами, знаючи, що це останні мої відвідини. І знаючи, що так і має бути. Лінда Єйтс сказала мені, що сни просто так не сняться. Хоча «сон» і зараз видається мені невдалим словом для того, що я пережив. Та хоч якою була причина, все минулося. Я прокинувся з мокрими щоками, але в цьому не було нічого поганого.

Нічого взагалі.

Дзвінок телефона повернув мене в сьогодення. У холодному повітрі дихання перетворювалося на туман, я сягнув до кишені. Усміхнувся, коли побачив, хто дзвонить.

— Привіт, — сказав я. — Ти в порядку?

— Добре. Не заважаю?

Від звуку голосу Дженні я відчув, як у мені розливається знайоме тепло.

— Ні, звичайно, ні.

— Я отримала твоє повідомлення, що доїхав. Як пройшла подорож?

— Нормально. Тепло. От вийти з машини — то була проблема.

Я почув її сміх.

— Довго тебе не буде? — запитала вона.

— Ще не знаю. Але не довше, ніж треба.

— Добре. Квартира вже така порожня.

Я всміхнувся. Навіть зараз були моменти, коли не вірилося, що нам дали другий шанс. Та здебільшого я був просто вдячний за те, що в нас він є.

Дженні майже померла. Справді померла, хоча заява, яка так налякала мене, була про Генрі, а не про неї. Але ще кілька хвилин, і для Дженні також було б запізно. Геть випадково в метушні після невдалого рейду на вітряк нікому не спало на думку відпустити машини швидкої допомоги та парамедиків. Коли я зателефонував від Генрі, вони саме вирушили до міста, тому їх швидко повернули. Якби не це, слабке життя, яке я несвідомо закачав у серце Дженні, зникло б до прибуття допомоги. Як виявилося, її серце знову зупинилося відразу після того, як вона опинилася в лікарні, і ще за годину потому. Але кожного разу все починалося спочатку. Через три дні вона прийшла до тями. Через тиждень її перевели з реанімації.

Небезпека ушкодження мозку та інших органів, ризик сліпоти — все, чого я так боявся і що лікарі вважали ймовірним, — не здійснилися. І все ж, поки тіло не почало відновлюватися, деякий час я хвилювався, що може залишитися глибша, не фізична травма. Та поступово я зрозумів, що мої страхи безпідставні. Дженні втекла до Менема, бо в ній панував страх. Тепер страх зник.

Вона зіткнулася зі своїм жахіттям і пережила його. Я теж, у свій спосіб. Так чи інакше, нас обох повернули до життя.

Ворона злетіла з дерева, коли я неохоче відклав телефон. У кришталевій тиші було чутно шурхіт її крил. Я спостерігав, як вона летить над замерзлим шотландським болотом. Але хоч якою похмурою здавалася ця картина, вже зараз крізь мерзлу землю почали пробиватися зелені пагони — передвісники майбутньої весни.

Я обернувся, коли підійшла молода поліціянтка, під її ногами потріскували скуті морозом стебла трави. Темне пальто, біле збентежене обличчя.

— Докторе Гантер, вибачте, що змусила вас чекати. Це тут.

Я пішов за нею до групи офіцерів, що стояли неподалік, потиснув руки, привітався. Вони відійшли, пропускаючи мене до того, що покликало нас сього­дні сюди.

Тіло лежало в ямі. Я відчув, як мене опановує знайома відстороненість: я вже розглядав його положення, текстуру шкіри, пучки волосся, що тремтіло на вітрі.

Підійшов ближче і взявся за роботу.