Місто дівчат

Розділ дев’ятий

Припускаю, Анджело, що ти ніколи не чула про Едну Паркер Вотсон.

Думаю, ти надто юна, аби щось знати про її чудесну театральну кар’єру. Та й узагалі, у Лондоні її знали більше, ніж у Нью-Йорку.

Як то буває, я чула про Едну задовго до нашого знайомства — але тільки тому, що вона була дружиною вродливого кіноактора на ім’я Артур Вотсон, який зіграв ловеласа в солодкавому британському воєнному фільмі «Брама полудня».

Я бачила їхні фото в журналах, тому Една була мені знайома.

Взагалі-то, мені б мало бути соромно за те, що я знала Едну тільки завдяки її чоловікові. З них двох вона була набагато ліпшою акторкою — і ліпшою людиною теж. Але вже як є. Він був гарніший на лиці, а в цьому легковажному світі гарне лице вирішує все.

Може, Едні вартувало зніматися в кіно — і тоді вона б зазнала більшої слави за життя і її пам’ятали б навіть тепер, як пам’ятають Бетт Девіс чи Вів’єн Лі, яким вона нічим не поступалася. Проте Една відмовлялася грати на камеру.

Можливостей їй не бракувало — Голлівуд неодноразово стукав у її двері, але їй якимось дивом завжди вистачало духу дати відкоша великим цабе з кіноіндустрії. Една не хотіла грати навіть у радіовиставах, бо вважала, що в записі людський голос втрачає щось життєво важливе і священне.

Ні, Една Паркер Вотсон була тільки театральною акторкою, а проблема театральних акторок у тому, що коли вони покидають сцену, про них забувають. Той, хто ніколи не бачив, як вона грала на сцені, нізащо не зрозумів би, у чому її сила й привабливість.

Вона була улюбленою акторкою Джорджа Бернарда Шоу — і що з того тепер? Бернардові Шоу належать відомі слова про те, що її образ у ролі святої Йоанни — канонічний. Він писав про неї так: «Те осяйне обличчя, що визирає з-за обладунків, — хто ж не кинеться слідом за нею в бій, бодай для того, щоб просто помилуватися нею?».

Та ні, навіть ці слова не передають те, якою вона була.

Хай містер Шоу мене пробачить, але краще я опишу Едну своїми словами.

Я познайомилася з Едною та Артуром Вотсонами у третій тиждень вересня 1940 року.

Їхній візит до «Лілеї» — як це бувало з більшістю гостей, що навідувалися до театру, — був не зовсім запланований. У ньому було щось хаотичне й нагальне. Таке, що виходило за межі нашого звичного хаосу.

Една була давньою знайомою тітки Пеґ. Вони зустрілися у Франції під час Першої світової і швидко заприятелювали, а потім роками не бачилися. І от наприкінці літа 1940 року Вотсони приїхали у Нью-Йорк, де Една мала репетирувати нову п’єсу з Альфредом Лантом. Однак гроші, виділені на постановку, кудись щезли, перш ніж акторам вдалося запам’ятати бодай одну репліку, і вся ця затія закінчилася нічим. Але тільки Вотсони зібралися плисти назад, як німецьке військо скинуло перші бомби на Британію. Через кілька тижнів після того, як німці пішли в атаку, бомба Люфтваффе стерла лондонський будинок Вотсонів з лиця землі. Знищила дощенту.

— Розколола на сірники, — сказала тітка Пеґ.

Так Една й Артур Вотсони опинилися в пастці у Нью-Йорку. Вони застрягли в готелі «Шеррі-Незерленд» — не такому й поганому місці для втікачів, — але довго там жити дозволити собі не могли, бо ні він, ні вона не працювали. Вони були митцями, які застрягли в Америці без роботи, без домівки, в яку можна було повернутися, позбавлені будь-яких варіантів безпечно добратися до своєї окупованої батьківщини.

Тітка Пеґ почула про їхні поневіряння через «театральне радіо» і, звичайно ж, запропонувала Вотсонам перебратися до «Лілеї». Вона сказала, що вони можуть жити там стільки, скільки треба. А ще обіцяла дати їм ролі в кількох виставах, якщо їм треба підзаробити і якщо вони не проти поперебиватися з хліба на воду.

Як Вотсони могли від такого відмовитися? Куди їм ще було йти?

Отож вони переїхали в театр, а разом із ними у моє життя вперше проникла війна.

Вотсони прибули в один із перших прохолодних днів осені. Їхня автівка підкотилася під будівлю театру пополудні, саме тоді, як я стояла надворі й розмовляла з тіткою Пеґ.

Я щойно повернулася із закупів у Ловцкі й тримала повну торбу криноліну, бо збиралася підлатати «балетні костюми» наших танцюристок. (Ми якраз ставили виставу під назвою «Танцюй до упаду, Джекі!» про одного вуличного розбишаку, якого від злочинного світу рятує кохання юної гарненької балерини. Мені дали завдання зліпити з м’язистих танцюристок степу трупу першокласних балерин. Я всю душу вклала в їхні костюми, але дівчата постійно рвали спідниці. Забагато лясів-вихилясів, вирішила я. І от настав час засісти за ремонт.)

Коли прибули Вотсони, здійнялася невелика метушня, бо в них була купа багажу. Слідом за їхнім автомобілем над’їхало ще дві автівки з рештою валіз і пакунків. Я стояла на тротуарі й бачила, як Една Паркер Вотсон випливла з таксі, наче з лімузина. Тендітна, елегантна, з вузькими стегнами й маленькими грудьми, вона була вбрана у найстильніший одяг, який я досі бачила на жінці. На ній був темно-синій саржевий жакет з переливами — двобортний, з двома шеренгами золотистих ґудзиків і з високим комірцем, оздобленим золотистою косичкою. Темно-сірі штани строгого крою, ледь розширені внизу, і блискучі чорні броґи, дуже схожі на чоловічі, тільки з невеличкими, делікатними й дуже жіночними підборами. Окуляри від сонця в черепаховій оправі. Коротке темне волосся, вкладене лискучими хвильками. З косметики на ній була тільки помада ідеального червоного відтінку.

На голові — простенький чорний берет набакир. Вона була схожа на мініатюрну офіцерку в найстильнішому війську на світі — того дня моє відчуття стилю змінилося назавжди.

Допоки я не побачила Едну, я думала, що ньюйоркські артистки з їх усипаним блискітками сяйвом — це вершина шику. Та раптом все (і всі), чим я захоплювалася цілісіньке літо, здалося мені крикливим і розцяцькованим порівняно з цією тендітною жінкою в її строгому жакетику, бездоганно скроєних штанах і чоловічих-але-не-зовсім туфлях.

Я вперше побачила, що таке справжній шик. І можу без перебільшення сказати, що з тієї хвилини я кожного-кожнісінького дня старалася копіювати стиль Едни Паркер Вотсон.

Тітка Пеґ кинулася до Едни і притягнула її до себе.

— Едно! — вигукнула вона, затиснувши в обіймах давню подругу. — Росинка з «Друрі-Лейн» завітала на наші скромні терени!

— Дорогенька Пеґ! — і собі вигукнула Една. — А ти зовсім не змінилася!

Една виплуталася з обіймів, ступила крок назад і глянула вгору на «Лілею».

— І це все твоє, Пеґ? Ота вся будівля?

— Ага, на жаль, уся, — відповіла тітка. — Хочеш купити?

— Я не маю в кишені ні копійки, сонечко, інакше ясно, що купила б. Така чарівна споруда. Але диви-но — ти в нас стала імпресаріо! Театральна магнатка! Фасад нагадує мені старого Гекні. Так мило! Чудово розумію, чому ти купила цей будинок.

— Ну я ж мусила його купити, — мовила тітка Пеґ, — а то ще, не дай Боже, розбагатіла б на старість і жила б, як кішка у сметані, і ніхто б від цього не зрадів. Але досить теревенити про мій дурнуватий театр, Едно. Мені аж зле від того, що сталося з твоїм домом і що відбувається з бідолашною Англією!

— Люба Пеґ, — сказала Една, ніжно погладивши мою тітку по щоці, — там біда. Але ми з Артуром живі. І тепер, завдяки тобі, маємо дах над головою, а багато хто не може таким похвалитися.

— До речі, а де Артур? — запитала тітка Пеґ. — Не можу дочекатись, коли з ним познайомлюся.

А я вже встигла його помітити.

Артур Вотсон був вродливим темноволосим чоловіком — вилитим кіноактором — з худим, витягнутим лицем. У ту хвилину він шкірився до водія таксі й аж надто завзято тиснув йому руку. Він був добре збудований, мав міцні плечі й набагато більший зріст, ніж здавалося на кіноекрані — серед акторів такий зріст був аномалією. До кутика його рота приклеїлася сигара, чомусь схожа на театральний реквізит. То був найгарніший чоловік, якого я бачила отак зблизька, але щось у тій його вроді було штучне. Наприклад, на одне око йому недбало спадав кучерик, але це виглядало не дуже привабливо, бо відразу було помітно, що того кучерика він туди навмисно прилаштував. (Є одна цікава річ, Анджело: недбалість нізащо не має здаватися вимушеною.) Словом, він виглядав як актор — влучніше я його не опишу. Як актор, якого найняли грати роль вродливого, добре збудованого чоловіка, який тисне руку водієві таксі. Артур рушив до нас широкими атлетичними кроками й потиснув руку тітці Пеґ так само сильно, як щойно горопашному таксистові.

— Місіс Б’юелл, — мовив він, — це страх як мило, що ви нас прихистили!

— Мені це за радість, Артуре, — сказала тітка. — Я просто обожнюю вашу дружину.

— Я теж її обожнюю! — прогудів Артур і стиснув Едну в обіймах — так міцно, що їй, мабуть, заболіло, хоч вона, навпаки, засяяла від задоволення.

— А це моя небога Вівіан, — сказала тітка Пеґ. — Вона жила в мене ціле літо. Переймала досвід, як довести театр до ручки.

— Небога! — вигукнула Една так, ніби роками слухала всякі казки про мене. Вона поцілувала мене в обидві щоки, обвіявши мене пахощами гарденії. — Та тільки глянути на тебе, Вівіан, — ти просто сама чарівність! Будь ласка, скажи мені, що ти не юна акторка й не збираєшся руйнувати собі життя в театрі — хоча тобі з твоєю вродою туди пряма дорога.

Її усмішка була надто тепла й щира, як для театрального світу. Вона обдарувала мене своєю неподільною увагою — і цим відразу мене підкорила.

— Ні, — відповіла я. — Я не акторка. Але мені дуже подобається жити з моєю тіткою в «Лілеї».

— Ще б пак, сонечко. У тебе фантастична тітка.

Нашу розмову урвав Артур — він потиснув мені руку, мало її не роздушивши.

— Дуже радий знайомству, Вівіан! — мовив він. — То ти кажеш, що вже давно стала акторкою?

Йому підкорити мене не вдалося.

— Та ні, я взагалі-то не акторка… — почала було пояснювати я, однак Една поклала мені руку на плече й шепнула на вухо, наче найближчій приятельці:

— Не переймайся, Вівіан. Артур часом слухає не дуже уважно, але рано чи пізно він розбереться, що й до чого.

— Ходімо вип’ємо чогось! — запропонувала тітка Пеґ. — Правда, будинок з верандою я забула купити, тому пити будемо в захаращеній вітальні над сценою. Зате зможемо вдавати, нібито сидимо на веранді — Геніальна Пеґ, — сказала Една. — Як же я за тобою сумувала!

Після кількох таць із мартіні мені почало здаватися, що я вже сто років знайома з Едною Паркер Вотсон.

Вона осяяла вітальню своєю чарівною присутністю. Її світле личко й рухливі сірі очі надавали їй схожості з королевою фей. Усе в ній насправді було не таке, як здавалося на перший погляд. Вона була бліда, але не здавалась слабкою чи вразливою. Мініатюрна, тоненька, з вузесенькими плечима, але не крихкотіла. Една мала бадьору, пружну ходу й звичку голосно реготати, і це аж ніяк не поєднувалося з її делікатною постаттю та блідою шкірою.

Худа як патик і така ж міцна — якось так.

Точне джерело її краси було важко визначити, бо зовнішність її не була ідеальна — не така, як у тих дівчат, з якими я пустувала ціле літо. Її лице було круглясте, і вона не мала таких ефектних вилиць, які в той час були в моді. Та й молода вона не була. Їй стукнуло щонайменше п’ятдесят, і вона не намагалася цього приховати. Здалеку важко було сказати, скільки їй років (пізніше я довідалася, що Една до сорока з копійками грала роль Джульєтти — і ніхто на це не нарікав), та коли придивитись, видно було, що шкіра навколо її очей потріскалася тоненькими зморшками, а лінія підборіддя зм’якла. У її по-модному підстриженому волоссі з’явилися сиві пасма. Однак у душі Една була молода.

Словом, мені не вірилося, що переді мною п’ятдесятилітня жінка. А може, вік не мав для неї значення, тому вона ним не переймалася. Проблема з багатьма немолодими акторками в тому, що вони намагаються завадити волі природи, тоді як Едні природа, схоже, не збиралася мстити, і та на неї теж не нарікала.

Утім, найбільшим її даром було душевне тепло. Вона раділа всьому, що бачила, і від цього хотілося бути коло неї, купатися в її радості. Навіть незмінно суворий вираз лиця Олів пом’якшав, коли вона побачила Едну. Вони обнялися як давні подруги — зрештою, вони ними й були. Того вечора я дізналася, що Една, тітка Пеґ та Олів познайомилися на полі бою у Франції: Една належала до британської гастрольної трупи, яка показувала вистави для поранених вояків — ті самі вистави, що їх допомагали ставити тітка Пеґ та Олів.

— Десь на цій планеті, — мовила Една, — є фото, де ми троє стоїмо в польовому шпиталі, і я б усе віддала, щоб знову його побачити. Ми були такі юні! Носили ті страшні робочі сукні без талії.

— Я пам’ятаю те фото, — сказала Олів. — Ми на ньому заляпані болотом.

— Ми вічно були в болоті, Олів, — зауважила Една. — То ж поле бою. Ніколи не забуду, як там було холодно й сиро. А пам’ятаєш, як я мусила сама замішувати собі грим з цегляного порошку і смальцю? Я так боялася виступати перед вояками. Такі в них усіх були страшні рани. Пам’ятаєш, Пеґ, що ти мені сказала? Коли я запитала тебе: «Як я можу співати й танцювати перед тими бідними, зламаними хлопцями?».

— Змилуйся, Едно, сонце, — відповіла тітка Пеґ. — Та я ніколи не пам’ятала й не пам’ятаю, що я коли кажу.

— Ну то я тобі нагадаю. Ось що ти тоді відповіла: «Співай голосніше, Едно. Танцюй жвавіше. Дивись їм просто у вічі». І ще: «Не смій принижувати цих хоробрих хлопців своїм жалем». Так я і вчинила. Голосно співала, жваво танцювала і дивилася їм просто у вічі. І не принизила тих хоробрих хлопців своїм жалем. Але бачить Бог, то було непросто.

— Ти дуже старалася, — схвально мовила Олів.

— То ви, медсестри, старалися, — сказала Една. — Пам’ятаю, як ви всі страждали від дизентерії й обмороження, але попри все підбадьорювали одна одну: «Зате в нас нема заражених ран від багнетів! Вище носа, дівчата!». Ви були справжні геройки. Особливо ти, Олів. Могла з будь-ким із лікарів позмагатися. Я ніколи цього не забуду.

Коли Олів почула цей комплімент, її обличчя зненацька осяяв дуже незвичний вираз. Думаю, то було щастя — хто б міг подумати!

— Една ставила для хлопців Шекспіра, — сказала мені тітка Пеґ. — Я тоді, пам’ятаю, подумала, що то жахлива ідея. Боялася, що Шекспір знудить їх до сліз, а він, навпаки, їм сподобався.

— Сподобався, бо вони вперше за багато місяців побачили гарну маленьку англієчку, — мовила Една. — Пам’ятаю, як я грала Офелію і один чоловік крикнув: «Це навіть краще, ніж похід до борделю!» — і я досі вважаю, що ліпшого відгуку про свою роботу я ще не чула. Ти теж грала в тій виставі, Пеґ. Гамлета. Тобі личило трико.

— Я не грала Гамлета — я просто читала слова зі сценарію, — заперечила тітка. — Я ж не вміла грати, Едно. І ту п’єсу терпіти не могла. Ти бачила хоч одну постановку «Гамлета», від якої тобі не хотілося піти додому й засунути голову в пічку? Я — ні.

— А як на мене, наш «Гамлет» вийшов досить непоганий, — сказала Една.

— Бо ми його скоротили, — відповіла тітка Пеґ. — Шекспіра можна дивитись тільки в такій версії.

— Але, наскільки я пригадую, Гамлет у тебе вдався веселенький, — мовила Една. — Певно, найвеселіший Гамлет за всю історію.

— Але ж «Гамлет» не має бути веселий! — раптом озвався здивовано Артур Вотсон.

Усі замовкли. Запала ніякова пауза. Невдовзі я зрозуміла, що Артур Вотсон частенько справляв такий ефект, коли щось казав. Він міг заштопорити навіть найжвавішу розмову, просто розтуливши рота.

Ми всі дивилися на Едну — як та відреагує на дурнувату репліку свого чоловіка. Але вона тільки лагідно йому усміхнулась.

— Ти маєш рацію, Артуре. «Гамлет» — п’єса невесела, але Пеґ зіграла свою роль з вогником і пожвавила ту всю історію.

— Он як! — відповів він. — Ну то радий за неї! Хоча не знаю, що б на це сказав містер Шекспір.

Тітка Пеґ урятувала ситуацію, змінивши тему:

— Містер Шекспір у могилі перевернувся б, Едно, якби знав, що мені дозволили вийти на сцену з такими, як ти, — мовила вона.

Тоді вона знов повернулась до мене:

— Запам’ятай собі одну річ, дитинко. Една — одна з найталановитіших акторок серед своїх ровесниць.

Една усміхнулася.

— Ой, Пеґ, не згадуй про мій вік!

— Думаю, вона мала на увазі, що ти одна з найталановитіших акторок свого покоління, — виправив її Артур. — Вона не мала на увазі твій вік.

— Дякую, що уточнив, любий, — відповіла Една без жодного натяку на іронію чи роздратування. — А тобі, Пеґ, дякую за добрі слова.

Тітка Пеґ продовжила:

— Една виконує шекспірівські ролі найкраще за всіх, Вівіан. Вона завжди мала до них талант. Ще з колиски. Кажуть, вона декламувала сонети Шекспіра відразу навспак.

Артур пробурмотів:

— Хіба не легше було їх вивчити як треба, з початку до кінця?

— Дякую, Пеґ, — відповіла Една, проігнорувавши, на щастя, Артура. — Ти завжди мене хвалиш.

— Треба підшукати тобі якусь роботу, поки ти тут, — сказала тітка Пеґ, ляснувши її задля ефекту по нозі. — Я залюбки дам тобі роль у котрійсь із наших жахливих вистав, але ж ти не варта такого.

— Не кажи так, люба Пеґ. Як це «не варта»? Я грала Офелію по коліна в болоті.

— Але ж, Едно, ти не бачила наших вистав! Тобі відразу захочеться вернутися в болото. Крім того, я не зможу тобі нормально платити — точно не стільки, скільки ти заслуговуєш.

— Та байдуже. В Англії ми б узагалі ні копійки не заробили, навіть якби змогли туди добратися.

— Мені б дуже хотілося, щоб ти отримала роль в якомусь поряднішому театрі, — мовила тітка Пеґ. — Кажуть, у Нью-Йорку таких чимало. Моя нога, звісно, туди не ступала, але я знаю, що вони є.

— І я знаю, але вже пізно, бо сезон почався, — відповіла Една. — Середина вересня. Усі ролі вже роздали. І не забувай, серденько, що мене тут не дуже знають. Поки Лінн Фонтенн і Етель Беррімор живі, найкращих ролей у Нью-Йорку мені не бачити. Але мені все одно дуже хочеться попрацювати, поки я тут — і Артурові, наскільки я знаю, теж. Я різнопланова акторка, і ти це знаєш. Я все ще можу зіграти молоденьку жіночку, якщо ти поставиш мене в кінці сцени й даси правильне освітлення. Можу зіграти єврейку, циганку, француженку. А як притисне, то й малого хлопчиська. Та слухай: ми з Артуром, як треба, то й арахіс у вестибюлі продаватимемо. Витрушуватимемо попільнички. Аби лиш не жити в тебе задарма.

— Постривай, Едно, — суворо зауважив Артур Вотсон. — Я не маю великої охоти витрушувати попільнички.

Того вечора Една переглянула «Танцюй до упаду, Джекі!» — і пообідню, і вечірню вистави. Наше зліплене на коліні шоу втішило її так, ніби вона була дванадцятилітньою дівчинкою із села, яка вперше опинилася в театрі.

— Ох, це так весело! — вигукнула вона, коли виконавці, розкланявшись, пішли зі сцени. — Знаєш, Вівіан, якраз із такого театру я починала. Мої батьки виступали, і я виросла на таких виставах, як ця. Народилася за кулісами, і вже за п’ять хвилин влаштувала свій перший виступ.

Една наполягла на тому, щоб її провели за сцену — познайомитися з усіма акторами й танцюристами і привітати їх. Дехто чув про неї, але більшість — ні. Для них вона була звичайною милою жінкою, яка прийшла їх похвалити — їм і того було досить. Актори крутилися навколо неї, насолоджуючись її щедрою увагою.

Я відвела Селію в куток і сказала:

— Це Една Паркер Вотсон.

— Он як, — відповіла Селія. Ця новина анітрохи її не вразила.

— Відома британська акторка. Дружина Артура Вотсона.

— Того, що знімався у «Брамі полудня»?

— Так! Вони тепер тут живуть. Їхній будинок у Лондоні розбомбили.

— Але ж Артур Вотсон молодий, — сказала Селія, витріщившись на Едну. — Як він може бути з нею одружений?

— Не знаю, — відповіла я. — Але вона ще та штучка.

— Ага, — Селія, схоже, в цьому сумнівалася. — То куди ми йдемо ввечері?

Уперше, відколи я познайомилася із Селією, мені не хотілося нікуди йти. Я вирішила, що краще проведу більше часу в товаристві Едни. Бодай один вечір.

— Я хочу, щоб ви познайомилися, — сказала я. — Вона відома. І вдягається так, що я просто шаленію.

Отож я провела Селію до Едни й гордо її представила.

Ніколи не знаєш, як інша жінка відреагує на знайомство з артисткою. Артистка в повному параді навмисно має такий вигляд, щоб поряд із нею всі жінки виглядали й почувалися нікчемами.

Жінка повинна мати неабиякий запас упевненості в собі, аби встояти у сліпучо-яскравій присутності артистки, не відвівши погляду, не відчувши обурення чи не дременувши кудись подалі. Една — хоч яка мініатюрна — мала якраз такий запас упевненості.

— Ти просто розкішна! — вигукнула вона, коли я познайомила її із Селією. — Така висока! А лице яке! Ти, моя дорогенька, могла б виконувати основний номер у кабаре «Фолі-Бержер».

— То в Парижі, — сказала я Селії, яка, на щастя, не помітила мого зверхнього тону, бо всю її увагу захопили компліменти.

— А ти звідки, Селіє? — поцікавилася Една, допитливо схиливши голову й осяявши мою подружку своєю безумовною увагою.

— Звідси. З Нью-Йорка, — відповіла Селія.

(Так наче її акцент міг народитися деінде.)

— Я сьогодні зауважила, що ти танцюєш просто бездоганно як на дівчину твого зросту. Ти займалася балетом? Бачу з твоїх рухів, що ти десь вчилася.

— Ні, — відповіла Селія — її обличчя аж пашіло від задоволення.

— А в кіно ти знімаєшся? Камера, напевно, тебе просто обожнює. Ти вилита кінозірка.

— Трохи, — сказала Селія і квапливо додала (досить хитро, як на ту, що зіграла тільки роль трупа в поганенькому фільмі): — Мене ще не всі знають.

— Ну, якщо на цьому світі є справедливість, то скоро знатимуть. Займайся цим і далі, моя дорогенька. Ти на своєму місці. Твоє обличчя ідеально пасує до епохи, в якій ти живеш.

Казати людям компліменти, щоб схилити їх на свій бік, не важко. Важко робити це правильно. Селії всі говорили про те, яка вона гарна, але ще ніхто не казав, що вона рухається як професійна балерина. Ніхто не казав їй, що її обличчя ідеально пасує до епохи, в якій вона живе.

— Ви знаєте, — мовила Една, — я щойно зрозуміла, що за тим усім досі не розпакувала своїх речей. Може, ви, дівчата, маєте вільну хвилину й могли б мені допомогти?

— Звичайно! — бадьоро відповіла Селія так, наче їй було років тринадцять.

І на моє превелике здивування, тієї ж миті богиня перетворилася на служницю.

Коли ми піднялися на четвертий поверх до апартаментів, де Една мала оселитися разом зі своїм чоловіком, то побачили на підлозі у вітальні гору валіз, пакунків і коробок для капелюхів — цілу лавину багажу.

— Ой лишенько, — зітхнула Една. — Яка ж я пустоголова. Не хочеться завдавати вам клопоту, дівчата, але як — почнімо?

Я вже дочекатися не могла. Страх як кортіло добратися нарешті до її гардеробу. Я відчувала, що він буде особливий, і не помилилася. Розпаковування валіз Едни стало для мене уроком кравецької геніальності. Я відразу помітила, що в неї не було жодної випадкової речі: кожна відповідала особливому стилю, який я б назвала «Маленький лорд Фонтлерой зустрічається із француженкою — господинею салону».

Една мала чимало жакетів — вони, схоже, були основою її естетики. Усі як один добре допасовані, елегантні, з легким натяком на військовий стиль. Одні були облямовані каракулем, інші мали атласні вставки. Одні були схожі на строгі жакети для їзди верхи, інші — невимушеного крою. На всіх були золотисті ґудзики різної форми, і кожен мав шовкову підкладку, що переливалася, мов самоцвіт.

— Мені шиють їх на замовлення, — сказала Една, помітивши, що я шукаю ярлички. — У Лондоні є один індійський кравець, який з роками вивчив мій смак. Йому ніколи не набридає їх для мене шити, а мені — замовляти.

А ще там були штани — багато пар штанів. Одні — довгі й вільні, інші — вузькі й точно не довші, ніж до кісточки. («До цих я призвичаїлася, коли вчилася танцювати, — сказала Една про вкорочені моделі. — Усі танцюристки в Парижі носили такі штани, і — ох! — який стильний вони у них мали вигляд. Я називала тих дівчат “ватага тонких кісточок”».) Штани стали для мене справжнім відкриттям. Я ніколи не була затятою прихильницею штанів на жінках, поки не побачила, як добре вони сиділи на Едні. Навіть Ґарбо і Гепберн не змогли мене переконати, що жінка в штанах — і жіночна, і стильна водночас; та подивившись на одяг Едни, я подумала, що стильно і жіночно можна виглядати тільки так.

— Я люблю носити штани на щодень, — пояснила Една. — Я невисока, але маю широку ходу. І хочу вільно рухатися. Багато років тому один газетяр написав, що я маю в собі «хлоп’ячу пікантність», і це наразі мій улюблений комплімент, який я чула від чоловіка. Що може бути ліпше, ніж мати в собі щось пікантно хлоп’яче?

Селія здивовано на мене глипнула, але я чудово зрозуміла, щó Една хотіла сказати, і її слова припали мені до душі. Потім ми дійшли до валізи з її блузками. Більшість була оздоблена оригінальними жабо чи декоративними рюшами. Увага до деталей — ось завдяки чому жінка може носити костюм і при цьому залишатися жіночною, збагнула я. У валізі лежала крепдешинова блузка найніжнішого рожевого кольору з комірцем-стійкою — коли я торкнулася її, моє серце аж тьохнуло від бажання мати таку саму. Слідом за нею я витягнула елегантну блузку кольору слонової кості з перловими ґудзичками й крихітними рукавчиками.

— Вона просто бездоганна! — вигукнула я.

— Дякую, що помітила, Вівіан. Маєш добре око. Цю блузку пошила сама Коко Шанель. Вона мені її подарувала — можеш собі уявити, щоб Коко щось комусь віддала задарма? Напевно, вона в ту хвилину була сама не своя. Може, отруїлася того дня чи що.

Ми із Селією голосно охнули:

— Ви знаєте Коко Шанель?

— Коко Шанель ніхто не знає, мої любі. Вона б такого нізащо не допустила. Але ми з нею знайомі, так. Я зустріла її багато років тому, коли грала в паризькому театрі й мешкала на набережній Вольтера. То було в ті часи, коли я вивчала французьку — для акторок то добра мова, бо вона допомагає правильно артикулювати.

Що ж, такої мудрої комбінації слів я ще не чула.

— Але яка вона з себе?

— Коко? — Една замовкла й заплющилась, начебто намагаючись дібрати влучні слова. А тоді, розплющивши очі, усміхнулася: — Коко Шанель — в’юн, а не жінка: обдарована, честолюбна, кмітлива, нікому не мила й працьовита. Мене більше лякає, що панування над світом захопить вона, а не Муссоліні чи Гітлер. Та ні, жартую — людина вона досить непогана. Стерегтися треба тільки тоді, якщо Коко починає називати тебе своєю подружкою. Але насправді вона набагато цікавіша, ніж я її описую. Дівчата, а як вам цей капелюшок?

Вона витягнула з коробки фетрового капелюха — на вигляд начебто чоловічого, та все ж не зовсім. Він був м’який, сливового кольору й оздоблений червоним пером. Една приміряла його для нас і широко усміхнулась.

— Вам дуже личить, — мовила я. — Але я не бачила, щоб такі капелюхи хтось носив.

— Дякую, — відповіла Една. — Я терпіти не можу капелюхів, які тепер модні. Тих, що замість приємної простоти лінії нагромаджують на голові купу всілякої всячини. А от фетровий капелюх — якщо його виготовили спеціально для тебе — завжди створює досконалу лінію. У поганому капелюсі я почуваюсь роздратовано і пригнічено. А на світі стільки поганих капелюхів! Та що ж — модистки теж хочуть їсти.

— Яка краса! — сказала Селія, вийнявши з валізи довгу жовту шовкову шаль і пов’язавши її собі на голову.

— Молодчина, Селіє! — похвалила її Една. — Ти одна з небагатьох дівчат, яким гарно в пов’язаній отак шалі. Пощастило тобі! Якби я так її намотала, то стала б схожою на святу, яка віддала Богові душу. Подобається? Можеш залишити її собі.

— Нічого собі! Дякую! — вигукнула Селія, дефілюючи кімнатою в пошуках дзеркала.

— Не знаю, нащо я взагалі купила ту шаль, дівчата. Напевно, то було того року, коли жовті шалі були модні. Ото маєте науку! Мода — це така штука, мої дорогенькі: її не треба дотримуватися, хоч що там хто каже. Запам’ятайте собі: жодна модна тенденція не обов’язкова, а якщо вдягатися надто вже по-модному, здаватиметься, що ви невпевнені в собі. Париж — це, звісно, добре, але не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж, ну так же?

Не можна сліпо копіювати все, як у Парижі, тільки тому, що це Париж!

Скільки житиму, не забуду цих слів. Промова Едни розхвилювала мене більше, ніж будь-який із виступів Черчилля.

Тим часом ми із Селією взялися розпаковувати валізу, повну розкішних скарбів для купання й догляду за собою — предметів туалету, від яких ми просто умлівали. Там були олійки для ванни із запахом гвоздики, лавандові креми, ароматичні кульки, щоб у шухлядах і шафах гарно пахнуло, і десяток привабливих скляних пляшечок із лосьйонами з французькими етикетками. Аж у голові паморочилося.

Мені було трохи соромно за наш надмірний захват, але Едні, схоже, наші захоплені зойки й писки були як бальзам на душу. Як на мене, вона тішилася не менше за нас. У мене промайнула божевільна думка про те, що ми сподобалися Едні. І мене це здивувало й дивує досі. Старших жінок не завжди вабить товариство гарненьких дівчат — з очевидних причин. Та Една була винятком.

— Дівчата, — сказала вона, — я б годинами могла спостерігати, як ви обидві іскритеся з радості.

А ми таки іскрилися, ще й як. Я вперше бачила такий гардероб. Една навіть мала окрему валізу з рукавицями — кожна пара була з любов’ю загорнута в окремий клаптик шовку.

— Ніколи не купуйте дешевих або недбало пошитих рукавиць, — порадила Една. — Тут не варто економити. Коли хочете купити рукавиці, запитайте себе, чи сумуватимете ви, якщо залишите одну з них на задньому сидінні таксі. Якщо ні — не купуйте. Вибирайте такі гарні рукавиці, щоб у вас серце краялося, якщо ви котрусь із них загубите.

У якусь мить прийшов її чоловік, але порівняно з її оригінальним гардеробом він (хоч і красунчик) здавався не вартим уваги. Една поцілувала його у щоку й випровадила з кімнати, сказавши:

— Тут поки нема місця для чоловіка, Артуре. Йди чогось випий і розважся, поки ці любі дівчатка закінчать свою справу, а тоді я знайду місце і для тебе, і для твоєї нещасної торби. Обіцяю.

Він трохи скривився, але послухав її. Коли Артур Вотсон пішов, Селія мовила:

— А він красунчик, правда?

Я думала, що Една образиться, але та тільки розсміялася.

— Ага, він справді, як ти помітила, «красунчик». Знаєш, я ніколи не зустрічала ще когось такого, як він. Ми одружені майже десять років, а мені досі не набридло на нього дивитися.

— Але ж він такий молодий.

Мені захотілось дати Селії штурханця за таку грубість, та Една й цього разу начебто не образилася.

— Так, дорогенька Селіє. Він молодий — набагато молодший за мене. Певно, один із моїх найбільших здобутків.

— А ви не хвилюєтесь? — не вгавала Селія. — До нього ж, певно, багато дівок чіпляється.

— Дівки мене не обходять, сонечко. То трохи не мій рівень.

— Ох! — обличчя Селії осяяло щось схоже на трепет.

— Коли ти досягнула успіху як жінка, то можеш запросто викинути коника й вийти заміж за набагато молодшого від тебе красунчика, — пояснила Една. — Вважай це винагородою за свою важку працю. Я познайомилася з Артуром, коли той ще був хлопчиськом — монтував декорації для п’єси Ібсена, в якій я грала. «Ворог народу» вона називалася. Мені дісталася роль місіс Стокманн — страх яка нудна. Але знайомство з Артуром пожвавило для мене ті часи, коли вистава йшла на сцені. І пожвавлює моє життя дотепер. Я дуже його люблю, дівчата. Хоча він, звісно, мій третій чоловік.

Такі як Артур не бувають першими чоловіками. Мій перший був державним службовцем, і — скажу відверто — кохався він теж як державний службовець. Другий чоловік був театральним режисером. Таку дурницю я втнула вперше і востаннє. І от тепер зі мною мій дорогенький Артур, такий вродливий і водночас такий милий і свій. Справжній подарунок, до кінця моїх днів. Я так його люблю, що навіть узяла його прізвище, хоча мої друзі з театру казали, щоб я такого не робила, бо на той час усі вже знали моє дівоче. Попередні рази я його не змінювала. Однак Една Паркер Вотсон гарно звучить, правда? А ти, Селіє, мала колись чоловіка?

Мені хотілося сказати: «Вона мала багато чоловіків, Едно, але тільки один із них був її».

— Ага, — відповіла Селія. — Мала колись. Він грав на саксофоні.

— Ой лишенько. То я так розумію, надовго він не затримався?

— Ви вгадали, леді, — Селія провела ребром долоні по горлу, що, напевно, означало «смерть кохання».

— А ти, Вівіан? Ти заміжня? Заручена?

— Ні, — відповіла я.

— А маєш когось?

— Нікого особливого, — сказала я, мабуть кумедно вимовивши оте «особливого», бо Една розреготалася.

— Але хтось у тебе точно є, я так здогадуюсь.

— Кілька «хтосів», — сказала Селія, і я не змогла стримати усмішки.

— Молодчина, Вівіан! — Една глянула на мене, мовби оцінюючи. — Ти з кожною хвилиною цікавиш мене усе більше!

Пізно ввечері — уже, напевно, було далеко за північ — тітка Пеґ зайшла до нас запитати, як ми тут. Вона сіла у м’яке крісло, тримаючи в руках чарочку на сон, і задоволено спостерігала, як ми із Селією закінчували розпаковувати валізи Едни.

— Людоньки добрі, у тебе стільки одежі, Едно, — здивувалася тітка.

— Це тільки дещиця з моєї колекції. Шкода, що ти не бачила, який у мене гардероб удома, — Една вмовкла. — О Боже, ми ж там усе втратили. От вам і мій внесок у цю війну. Напевно, містер Ґерінґ мусив знищити мою колекцію костюмів, яку я збирала понад тридцять років, щоб уберегти від небезпеки арійську расу. Не розумію, що це йому дало, але того, що сталося, уже не вернеш.

Я здивувалась, наскільки легко вона пережила звістку про те, що її дім зруйновано. І тітка Пеґ, мабуть, теж, бо сказала:

— Чесно кажучи, Едно, я думала, це все тебе сильніше зачепить.

— Перестань, Пеґ, ти ж мене знаєш. Чи ти забула, як я вмію пристосуватися до обставин? З таким життям, як у мене — одного дня ти тут, другого там, — не будеш надто сентиментальною.

Тітка Пеґ посміхнулася.

— Театрали, що тут скажеш, — вона з розумінням похитала головою, бо ж була така сама.

Селія тим часом витягнула з валізи елегантну сукню з чорного крепу, аж до підлоги, з комірцем-стійкою, довгими рукавами й маленькою перловою брошкою, навмисно заколотою збоку, а не посередині.

— Оце щось особливе, — сказала Селія.

— Правда? — погодилась із нею Една, приклавши ту сукню до себе. — Але в мене з нею складні стосунки. Чорний буває найелегантнішим або, навпаки, найнепримітнішим із кольорів. Залежно від крою. Я вдягала цю сукню тільки раз і почувалася тоді наче якась грецька вдова. Але досі її тримаю, бо мені подобається перлова прикраса.

Я обережно підійшла до сукні.

— Можна? — запитала я.

Една простягнула її мені, і я розклала її на канапі, торкаючись то тут, то там, щоб краще зрозуміти, як вона пошита.

— Проблема не в кольорі, — оголосила я свій вердикт. — Проблема в рукавах. Тканина, з якої пошиті рукави, грубша за ту, з якої зроблений ліф. Бачите? Така сукня повинна мати шифонові рукави — або взагалі не мати рукавів, і вам так найбільше личитиме, бо ви дуже тендітна.

Една уважно придивилася до сукні, а тоді здивовано глянула на мене.

— По-моєму, ти маєш рацію, Вівіан.

— Я можу перешити її для вас, якщо ви мені її довірите.

— Наша Віві до біса добре шиє! — гордо заявила Селія.

— То правда, — докинула тітка Пеґ. — Вівіан завідує у нас костюмами.

— Вона шиє всі костюми для шоу, — пояснила Селія. — Балетні пачки, в яких сьогодні всі виступали, — її рук робота.

— Справді? — Една здивувалась явно більше, ніж треба. (Балетну пачку і твій кіт пошив би, Анджело.) — То ти не тільки гарна, а ще й обдарована? Прекрасно! А кажуть, що Господь дає тільки щось одне!

Я стенула плечима.

— Я зможу перешити вам сукню — ото все, що я знаю. І вкоротити. Хай буде до середини кісточки — так вам більше пасуватиме.

— По-моєму, ти знаєшся на одежі значно ліпше за мене, — відповіла Една. — Бо я вже була готова відправити ту бідолашну стару сукенку на смітник. І основне, що я цілий вечір туркотала тобі про моду і стиль, тоді як мала б, навпаки, слухати тебе. Ну то скажи мені, сонечко, звідки ти так добре знаєшся на сукнях?

Мені не віриться, що жінку такого статусу як Една Паркер Вотсон могли цікавити теревені дев’ятнадцятилітнього дівчиська про свою бабцю, але саме їх вона великодушно слухала наступні кілька годин. І не просто великодушно — вона уважно ловила кожне моє слово.

Десь на середині мого монологу Селія вийшла з кімнати.

Я знову побачила її десь аж над ранок, коли вона гепнулася на ліжко у звичний час і в звичному стані хмільного сум’яття. Тітка Пеґ зрештою перепросила і теж пішла — після того, як у двері різко постукали й Олів нагадала, що їй уже давно пора спати.

Отож ми з Едною залишилися удвох: скрутилися калачиком на дивані її нового помешкання в «Лілеї» і проговорили аж до ранку. Вихована дівчинка, яка жила всередині мене, не бажала забирати в неї стільки часу, але я не могла встояти перед її увагою. Една хотіла дізнатися все-все про мою бабцю і була в захваті від детального опису її примх і дивацтв. («Оце так оригіналка! Їй треба було грати в театрі!»)

Тільки-но я пробувала перевести тему розмови на щось інше, крім свого життя, Една вперто розпитувала далі. Її щиро цікавила моя любов до шиття, і вона була неабияк вражена, коли я сказала, що за потреби пошила б і корсет із китового вуса.

— Тоді ти вроджена художниця з костюмів! — вигукнула Една. — Різниця між створенням сукні й костюма, звісно ж, у тому, що сукню шиють, а костюм конструюють. Тепер багато хто вміє шити, а от конструювати — далеко не кожен. Костюм — це реквізит для сцени, Віві, як і будь-який стільчик чи стіл, і він повинен бути міцний. Ніколи не знаєш, що може статися під час вистави, тому костюм має бути такий, щоб міг витримати геть усе.

Я розповіла Едні, як бабця колись вишукувала найменші огріхи в одязі, який я шила, і вимагала, щоб я негайно виправляла прикрі недогляди. Я протестувала: «Але ж цього ніхто не помітить!» — а бабця Морріс відповідала: «Неправда, Вівіан. Помітять, просто не знатимуть, у чому річ. Люди просто побачать, що щось не так. Не треба давати їм такого шансу».

— І вона мала рацію! — сказала Една. — Ось чому я так дбайливо ставлюся до своїх костюмів. Ненавиджу, коли якийсь нетерплячий режисер махає рукою: «Та ж ніхто не помітить!». Знала б ти, скільки я з цим воюю! Завжди кажу режисерові: «Якщо ти поставиш мене під світло прожектора перед трьома сотнями глядачів, які дві години на мене витріщатимуться, вони точно помітять якийсь ґандж. Ґандж у моєму волоссі, на моїй шкірі, в моєму голосі, а про ґандж на моїй сукні й мови нема». Річ не в тому, нібито глядачі — знавці зі стилю: просто коли вони прикуті, мов ті заручники, до своїх крісел, їм більше нема чим зайнятися, окрім як видивлятись, що з тобою не так.

Я гадала собі, що ціле літо вела дорослі розмови, бо перебувала в товаристві досвідчених артисток, але в ту мить зрозуміла, що справді дорослою була оця наша розмова. Ми говорили про майстерність, знання та естетику.

Серед моїх знайомих ніхто (звісно, крім бабці Морріс) не знав про кравецьку справу більше за мене. Ніхто цим особливо не перей мався. Ніхто не розумів, що це мистецтво, яке вартує поваги.

Я б отак проговорила з Едною про одяг і костюми ще років сто або й двісті, але до кімнати влетів Артур Вотсон і закричав, щоб йому дали нарешті лягти у кляте ліжко з його клятою жінкою, тож наша розмова закінчилася.

На ранок мене вперше за два місяці не боліла голова з похмілля.