Місто дівчат

Розділ другий

Хай там як, а я прибула до Нью-Йорка жива й здорова — дівчина, яка тільки недавно вилупилася на світ і не встигла навіть вичесати жовток із волосся.

Тітка Пеґ мала зустріти мене на вокзалі Ґранд-Сентрал.

Батьки повідомили мене про це, коли я сідала вранці на потяг в Ютіці, але про якийсь конкретний план ніхто не згадував. Мені не сказали, де саме я маю чекати на неї. Номера телефону, за яким я могла б подзвонити у крайньому разі, теж не дали, як і адреси, куди б я могла піти, якби мене не зустріли. Я просто мала «зустрітися з тіткою Пеґ на вокзалі Ґранд-Сентрал» — от і все.

Що ж, Ґранд-Сентрал був справді грандіозний, як і свідчила назва, а ще то була ідеальна місцина, щоб розминутися з тим, ким треба, тому не дивно, що, прибувши туди, я не змогла відшукати в натовпі тітки Пеґ. Я довго стояла на платформі поряд із горою свого багажу й роззиралася вокзалом, де кишіло людьми, але так і не побачила жодної жінки, схожої на тітку.

Не те щоб я не знала, як вона виглядає. Я вже бачила тітку кілька разів, хоч вони з моїм батьком і не були близькі (Це я применшую. Татові не подобалася поведінка його сестри так само, як і поведінка матері. Щоразу, як за столом згадували ім’я тітки Пеґ, батько фиркав: «Добре так, певно, жити — волочитися світами, жити у своїх фантазіях і тратити грошики наліво й направо!» А я собі думала: «Ага, справді добре…»)

У часи мого дитинства тітка Пеґ приїжджала на Різдво, коли збиралася вся родина, але буквально кілька разів, бо вона постійно гастролювала зі своєю театральною трупою.

Найяскравіше мені запам’ятався той день, коли мені було одинадцять і я приїхала до Нью-Йорка з татом, який мав там якісь справи. Тітка повела мене на ковзанку в Сентрал-парк.

Ми навідалися до Санта-Клауса. (Хоча ми обоє вважали, що я вже завелика для Санта-Клауса, я нізащо не хотіла таке пропустити і в душі страшенно тішилася, що його побачу.) А потім ми з нею наїлися на обід всілякої смакоти. То був один із найрадісніших днів у моєму житті. Ми з татом не ночували в місті, бо тато ненавидів Нью-Йорк і ставився до нього з підозрою, але все одно то був пречудовий день, у цьому можеш не сумніватися. Я вирішила, що в мене просто фантастична тітка. Вона ставилася до мене як до людини, а не як до дитини: а хіба є щось важливіше для одинадцятилітньої дівчинки, яка не хоче, щоб її сприймали як маленьку?

Востаннє тітка Пеґ приїжджала до мого рідного містечка, Клінтона, на похорон своєї мами, бабці Морріс. Під час служби вона сиділа біля мене й тримала мою руку у своїй великій зграбній лапі. Цей жест мене заспокоїв і водночас здивував (ти, напевно, будеш вражена, коли це почуєш, але мої родичі ніколи не любили триматися за руки). Після похорону тітка обняла мене міцно, як дроворуб, і я розчинилася в її обіймах, виливши із себе ніагару сліз. Вона пахнула лавандовим милом, цигарками й джином. Я вчепилася за неї в розпачі, наче маленька коала. Однак після похорону мені не вдалося довго з нею побути. Тітка мусила відразу їхати геть, бо в місті на неї чекала вистава. Мені стало соромно за те, що я отак розклеїлася в її обіймах, хоч вона і заспокоїла мене.

Зрештою, я мало що про неї знала.

Зараз я перелічу все-все, що мені було відомо про тітку Пеґ на ту мить, коли я прибула до Нью-Йорка у дев’ятнадцять років.

Я знала, що тітка має театр «Лілея» десь у мангеттенському Мідтауні Я знала, що свого часу вона не збиралася професійно займатися театром — ця робота трапилася їй якось випадково.

Я знала, що тітка Пеґ закінчила курси медсестр Червоного хреста — оце так несподіванка! — і під час Першої світової війни служила у Франції Я знала, що десь у той час тітка виявила, що організовувати розваги для поранених вояків їй вдається краще, ніж доглядати за їхніми ранами. Вона побачила, що має талант нашвидкуруч влаштовувати дешеві, шалені, веселі вистави в польових шпиталях і бараках. Війна — страшна штука, але вона кожного чогось вчить. Тітку Пеґ війна навчила ставити вистави.

Я знала, що після війни тітка довший час жила в Лондоні й працювала в одному з тамтешніх театрів. Вона якраз ставила ревю у Вест-Енді, коли познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, Біллі Б’юеллом — вродливим і хвацьким американським офіцером, який теж вирішив залишитися після війни в Лондоні й працювати у театрі. Як і тітка Пеґ, дядько Біллі походив з «нормальної» сім’ї. Бабця Морріс любила казати, що родина Б’юеллів «така багата, що аж нудить». (Я роками не могла зрозуміти, що це означає. Моя бабця умлівала від багатства — то скільки ж його треба, щоб її «аж занудило»?

Одного дня я врешті запитала її про це, а вона сказала у відповідь фразу, після якої мені відразу все мало стати ясно:

«Вони з Ньюпорта, сонечко».) Однак Біллі Б’юелл, хоч і з Ньюпорта, так само, як і тітка Пеґ, цурався інтелігенції — класу, до якого належав від народження. Він надавав перевагу непричесаному, шаленому театру, а не гладеньким, стриманим вершкам суспільства. А ще він був гультяєм. Любив, як казала бабця Морріс, «повеселитися» — то був її ввічливий синонім до слів «гуляти, тринькати гроші й бігати за жінками».

Одружившись, Біллі й Пеґ Б’юелли повернулися до Америки. Вони спільно створили мандрівну театральну трупу.

І добру половину 1920-х років провели в дорозі з невеликим колективом акторів, виступаючи в сараях у містечках всієї країни. Дядько Біллі писав сценарії ревю і виконував у них ролі; тітка Пеґ відповідала за постановку й режисуру. У цієї пари ніколи не було якихось захмарних амбіцій. Вони просто розважалися й тікали від традиційних дорослих обов’язків. Та хоч як вони старалися не бути успішними, успіх таки їх вистежив і піймав. 1930 року — коли Велика депресія наростала, а народ тремтів зі страху — моя тітка та її чоловік випадково створили хіт. Дядько Біллі написав п’єсу під назвою «Її веселий роман», таку кумедну й смішну, що люди її буквально проковтнули. То була музична комедія про одну заможну британську аристократку, яка закохалася в американського гульвісу (цю роль, ясна річ, грав Біллі Б’юелл). Халтура, аби лиш посміятись — як і все, що вони видавали нагора, — але успіх вона мала шалений. У всій Америці спраглі розваг шахтарі й фермери витрушували з кишень останні монети, щоб побачити «Її веселий роман», і так проста, тупенька п’єска перетворилася на справжній тріумф, що забезпечив неабиякий дохід. Вона зчинила стільки галасу й зібрала стільки щедрої похвали в місцевій пресі, що 1931 року дядько Біллі й тітка Пеґ привезли її до Нью-Йорка, де та цілий рік ішла в одному знаменитому бродвейському театрі Наступного року кінокомпанія «Метро-Ґолдвін-Маєр» зняла за п’єсою фільм — дядько Біллі написав сценарій, але ролі у фільмі не зіграв. (Вона дісталася Вільяму Павеллу. До того часу дядько Біллі вже дійшов висновку, що письменнику живеться легше, ніж акторові. Письменники самі вирішують, коли їм писати, вони не покладаються на милість глядачів і ніякий режисер не вказує їм, що робити.) Успіх «Її веселого роману» породив цілу серію прибуткових кінофільмів, які продовжували сюжет («Її веселе розлучення», «Її веселе дитя», «Її веселе сафарі»), — за кілька років Голлівуд наліпив їх, як пекар пиріжків. Уся ця затія з «веселою» серією принесла дядькові Біллі з тіткою Пеґ цілу купу грошей і водночас поклала кінець їхньому шлюбу. Дядько закохався у Голлівуд і залишився там назавжди. А тітка вирішила розпустити театральну трупу, а за свою половину гонорару від «веселих» фільмів купити великий старий занедбаний театр у Нью-Йорку — театр «Лілея».

Це сталося приблизно 1935 року.

Дядько Біллі й тітка Пеґ офіційно так і не розлучилися. Ворогувати вони начебто не ворогували, проте після 1935 року і подружжям їх важко було назвати. Вони не мали спільного дому чи роботи, а тітка Пеґ ще й наполягла на тому, щоб фінанси теж велися окремо, а це означало, що тепер їй більше не світило мерехтливе ньюпортське багатство. (Бабця Морріс не розуміла, чому тітка Пеґ добровільно відмовилася від чоловікових статків. Вона тільки казала, не приховуючи розчарування: «По-моєму, Пеґ завжди було начхати на гроші».) Бабця припускала, що тітка Пеґ і дядько Біллі так і не розлучилися, бо були «надто богемні», щоб перейматися такими дурницями. А може, вони все ще кохали одне одного. Тільки це було кохання, що процвітає лише тоді, коли чоловіка й дружину розділяє цілий континент.

(«Не смійся, — казала бабця. — Таке пішло б на користь багатьом шлюбам».)

Хай там як, а я знаю тільки те, що за часів мого дитинства та юності дядька Біллі не було видно на горизонті: спочатку він гастролював, а потім оселився в Каліфорнії. Та й не те що на горизонті видно не було — я взагалі жодного разу його не бачила. Для мене Біллі Б’юелл був таким собі міфом, зітканим з історій і знімків. І які ж то були неймовірні історії та знімки! Ми з бабцею Морріс частенько бачили фотографії дядька Біллі в голлівудській жовтій пресі й читали про нього у світській хроніці Волтера Вінчелла чи Луелли Парсонс.

Ми мало не вмліли, коли дізналися, що його запросили на весілля Джанетт Макдональд і Джина Реймонда! «Вераєті» надрукував знімок, де він стоїть на бенкеті поруч із Джанетт Макдональд, яка аж світиться від щастя у світло-рожевій весільній сукні. На фото дядько Біллі розмовляє з Джинджер Роджерс і її тодішнім чоловіком Лью Ейресом. Бабця показала пальцем на дядька Біллі й сказала: «Ось він, завойовує, як завжди, країну. Ти тільки глянь, як Джинджер на нього дивиться! На місці Лью Ейреса я би припильнувала свою дружиноньку».

Приклавши до фотографії бабцине збільшувальне скло, оздоблене коштовними камінчиками, я придивилася уважніше. І побачила вродливого блондина у смокінгу, який тримав руку на передпліччі Джинджер Роджерс, а та й справді аж сяяла з радості. Він був схожий на кінозірку більше, ніж справжні кінозірки, які його оточували.

Не вірилося, що такий красунчик був одружений з моєю тіткою.

Тітка Пеґ, звісно, була просто фантастична, але ж сіра, як та миша. Що він такого у ній знайшов?

Тітки Пеґ ніде не було.

Минуло вже стільки часу, аж я остаточно облишила надію на те, що мене зустрінуть на залізничній платформі Я звалила свій багаж на носильника й почала проштовхуватися крізь метушливе юрмище Ґранд-Сентралу, намагаючись знайти серед того тлуму свою тітку. Ти, напевно, подумала, що я розхвилювалася, опинившись сама як палець у Нью-Йорку без жодного плану дій і без супутника чи супутниці, але я, як не дивно, була спокійна. Я вірила, що все закінчиться добре. (Напевно, це ознака привілейованого статусу: деякі благородні дівиці просто уявити собі не можуть, що хтось невдовзі не прибіжить їм на допомогу.) Зрештою мені набридло тинятися туди-сюди і я сіла на лавку, яку було добре видно всім, хто заходив до головного вестибюля вокзалу, й почала чекати на своє спасіння.

І воно — що я казала! — таки прийшло.

Моєю рятівницею виявилася низенька сивоголова жінка у скромному сірому костюмі, яка підійшла до мене так, як сенбернар наближається до заблудлого лижваря: зосереджено і з твердим наміром урятувати життя.

«Скромний» — це все-таки заслабке слово, аби описати костюм, що в нього була одягнена та жінка. Двобортний піджак, штани прямокутником — її костюм був схожий на цеглину й наче навмисно був пошитий так, щоб увесь світ повірив, нібито в жінок нема грудей, талії і стегон. Явно товар із Британії. Страхіття якесь. Жінка була взута у кострубаті чорні оксфорди на низьких підборах і мала на голові старомодного зеленого капелюха з вареної вовни — такого, як полюбляють носити жінки, які управляють сиротинцями.

Я знала таких жінок ще з часів пансіону: вона виглядала як стара діва, яка пила на вечерю какао й задля життєвого тонусу полоскала горло водою з сіллю.

Проста як дошка. Ба більше: вона так виглядала навмисно.

Жінка в костюмі-цеглині підійшла до мене, насупившись; вона справляла враження людини, яка чітко усвідомлює свою місію, і тримала в руках якесь ну дуже велике фото у декоративній срібній рамці. Глянула на фото, потім на мене.

— Ти Вівіан Морріс? — запитала вона. З її виразного акценту відразу стало ясно, що двобортний костюм — не єдиний штивний британський товар у місті. Я кивнула.

— А ти виросла, — зауважила вона.

Я розгубилася: хіба ми знайомі? Може, я бачила її, коли була менша?

Помітивши моє збентеження, незнайомка показала мені фото, яке тримала в руках. На мій подив, воно виявилося портретом моєї сім’ї, зробленим років за чотири до того. Нас сфотографували у професійній студії, бо мама сказала, що «треба мати хоч одне офіційне фото». Ось мої батьки стоять і терплять приниження від того, що їх фотографує ремісник.

Ось мій замислений брат Волтер поклав руку мамі на плече.

Ось я, довгов’яза мала в сукенці морячки, надто вже дитячій як на мій вік.

— Мене звати Олів Томпсон, — оголосила жінка тоном, з якого відразу стало зрозуміло, що вона звикла щось оголошувати. — Я секретарка твоєї тітки. Вона не змогла прийти. Сьогодні в театрі сталася пожежа. Невелика. Вона послала мене, щоб я тебе знайшла. Перепрошую, що довелося трохи зачекати. Я вже тут кілька годин, але довго не могла тебе знайти, бо в мене був хіба цей знімок. Думаю, ти розумієш.

Мені захотілося розсміятися — і тоді хотілося, й зараз хочеться, коли я про це згадую. Я уявила собі, як ця сувора і вже немолода жінка ходить вокзалом Ґранд-Сентрал з величезним фото у срібній рамці — рамка мала такий вигляд, ніби її похапцем зірвали зі стіни в маєтку багатіїв (до речі, так і було) — і вдивляється в кожне обличчя, намагаючись порівняти його з портретом дівчини, якому чотири роки. Ото сміхота. Як я її не помітила?

Проте Олів Томпсон нічого смішного тут не бачила.

Незабаром я зрозуміла, що такий у неї був характер.

— Забери свої валізи, — скомандувала вона. — А тоді поїдемо на таксі до «Лілеї». Вечірня вистава вже почалася. І поквапся. Нема коли ґав ловити.

Я слухняно пішла слідом за нею, наче каченя слідом за мамою-качкою.

Ґав не ловила. Тільки подумала: «Невелика пожежа?». Але на те, щоб розпитати детальніше, мені забракло сміливості.