Місто дівчат

Розділ дев’ятнадцятий

Історія про те, що сталося зі мною далі, дуже коротка.

Урешті-решт наші розваги закінчилися. Ми втрьох — Артур, Селія і я — тут же заснули, чи то пак дали хропака. За якийсь час (навіть не знаю, котра то була година) я встала й одягнулася. Покинула їх обох, сонних, у номері готелю й пробігла одинадцять кварталів додому, обхопивши руками своє напівроздягнуте, тремтяче тіло, даремно намагаючись зігрітися на немилосердному березневому вітрі. Було вже далеко за північ, коли я відчинила двері на третьому поверсі «Лілеї» й забігла всередину.

Я відразу зрозуміла: щось не так.

По-перше, горіли всі лампи.

По-друге, там були люди — і всі вони витріщалися на мене.

У вітальні серед купчастої хмари густого диму від цигарок і люльки сиділи Олів, тітка Пеґ і дядько Біллі. А з ними якийсь незнайомець.

— Ну нарешті! — підхопилася Олів. — Ми на тебе чекали.

— Яка тепер різниця, — сказала тітка Пеґ. — Уже й так пізно.

(Я нічого не зрозуміла та й, по суті, пропустила її слова повз вуха. З голосу тітки Пеґ було ясно, що вона п’яна як ніч, тому я й не сподівалася почути від неї щось розумне. Набагато більше мене хвилювало, чому Олів не лягала спати, а чекала на мене, і що то за чоловік?)

— Добрий вечір! — привіталася я. (Бо що ще я могла сказати? Завжди варто заходити здалеку.)

— Сталася біда, Вівіан, — мовила Олів.

Вона сказала це так спокійно, що я відразу збагнула: відбулося щось справді жахливе. Істерику Олів здіймала тільки через дрібниці. А якщо вона була така зібрана, значить, справи кепські На думку мені спало лише одне: хтось помер.

Мої батьки? Мій брат? Ентоні У мене дрижали ноги, від мене тхнуло сексом. Я прикипіла до місця, чекаючи, що зараз у моєму світі провалиться дно. І воно справді провалилося, тільки не так, як я передбачала.

— Це Стен Вайнберґ, — сказала Олів, представивши мені незнайомця. — Давній друг Пеґ.

Як чемна дівчинка, я ґречно ступила крок уперед, щоб підійти до джентльмена й потиснути йому руку. Однак містер Вайнберґ почервонів, побачивши, що я наближаюся до нього, і обернув лице в інший бік. Моя присутність була йому явно неприємна, тому я так і зупинилася на півкроці.

— Стен — нічний редактор у «Міррор», — продовжила Олів тим самим на диво рівним голосом. — Він прийшов кілька годин тому з поганими новинами. Стен люб’язно попередив нас, що завтра по обіді Волтер Вінчелл опублікує викривальну колонку.

Вона глянула на мене так, ніби це мало все пояснити.

— Викривальну? В якому сенсі? — запитала я.

— Про те, що сталося сьогодні ввечері між тобою, Артуром і Селією.

— Але… — затнулася я, а потім видушила з себе: — А що такого між нами сталося?

Повір, Анджело: я не намагалась викрутитися. Якусь мить я справді не розуміла, що ж таке сталося. Так наче я просто випадково опинилася у вітальні й не знала ні хто я така, ні про що тут розмовляють. Хто ці люди, про яких усі говорять?

Хто ці Артур, Вівіан і Селія? Який вони мають стосунок до мене?

— Вівіан, у них фотографії.

Ці слова мене протверезили.

Я запанікувала: «У готельному номері ховався фотограф?!». Але відразу ж згадала про наші із Селією та Артуром поцілунки на П’ятдесят другій вулиці. Просто під ліхтарем.

При ідеальному освітленні. Перед очима у фоторепортерів із жовтої преси, які того вечора роїлися біля входу до «Прожектора», чекаючи нагоди упіймати Бренду Фрейзер і Кораблетрощу Келлі. Оце так видовище ми для них влаштували.

Тієї миті я побачила на колінах містера Вайнберґа велику жовтаву папку. Напевно, у ній і лежали ті знімки. Боже поможи!

— Ми намагалися з’ясувати, як цьому можна запобігти, Вівіан, — сказала Олів.

— Ніяк, — пробелькотів дядько Біллі: він теж був п’яний. — Една відома, а Артур Вотсон — її чоловік. От тобі й новина, дівчинко, усе по-чесному. І ще й яка новина! Одного чоловіка — недозірку, одруженого зі справжньою зіркою, — підловили за поцілунками з двома артистками під нічним клубом. А потім той самий чоловік — недозірка, одружений зі справжньою зіркою, — зайшов у готель, і то не з однією, а з двома жінками, і дружини його серед них не було. Ото новина, лялечко. Такого ласого шматка так просто не спекаєшся. Завдяки цим паскудствам Вінчелл і обідає по ресторанах. Люди добрі, який той Вінчелл слизняк! Терпіти його не можу. Я зненавидів його ще тоді, як тільки познайомився з ним у водевільній спілці Нащо я пустив його на наш спектакль? Ох, бідолашна Една.

Една. Її ім’я боляче пронизало моє нутро.

— А вона знає? — запитала я.

— Так, Вівіан, — сказала Олів. — Една знає. Вона була тут, коли Стен приніс фото. Вона вже лягла спати.

Мене занудило.

— А Ентоні?

— Він теж у курсі, Вівіан. Він пішов додому.

Про це знали всі. Чекати порятунку не було від кого. Олів повела мову далі:

— Але Ентоні й Една — то найменша з твоїх проблем, якщо можна так сказати. Бо ти маєш набагато гірший клопіт, Вівіан. Стен сказав, що тебе ідентифікували.

— Ідентифікували?

— Так. Вони знають, хто ти, ті репортери. Хтось у нічному клубі тебе впізнав. А це значить, що у Вінчелловій колонці надрукують твоє ім’я — ім’я та прізвище. І моє завдання на сьогоднішній вечір — не дати, щоб це сталося.

У відчаї я глянула на тітку Пеґ — не знаю навіщо. Може, я хотіла почути від неї якісь заспокійливі слова чи поради.

Однак тітка Пеґ, заплющивши очі, відхилилася на спинку дивана. Мені захотілося струснути її за плечі, благати, щоб подбала про мене, щоб урятувала мене.

— Це й так станеться, — пробурмотіла тітка Пеґ.

Стен Вайнберґ серйозно кивнув на знак згоди. Він не зводив погляду зі своїх рук, згорнутих на тій до біса безневинній жовтавій папці. Він був схожий на директора похоронного бюро, який намагається зберегти свою гідність і спокій в оточенні розбитих, пригнічених родичів.

— Ми не зможемо завадити Вінчеллу написати про Артурову інтрижку, ніяк не зможемо, — сказала Олів. — І ясно, що він пліткуватиме про Едну, бо вона зірка. Але ж Вівіан твоя небога, Пеґ. Не можна, щоб через цей скандал її ім’я надрукували в газетах. Воно не відіграє жодної ролі в цій історії. А життя бідолашній дівчині зруйнує. Якби ти, Біллі, міг подзвонити своїм людям у студії й попросити їх втрутитися…

— Я вже десять разів тобі повторював, що студія нічим тут не поможе, — відповів дядько Біллі. — По-перше, це нью-йоркські плітки, а не голлівудські. І тут мої люди не мають блату. Та й навіть якби вони могли це вирішити, я на таке не піду. Кому ти хочеш щоб я подзвонив? Самому Зануку? І що — я маю збудити його серед ночі й запитати: «Агов, Дерріле, ти б не міг витягнути небогу моєї жінки з біди?». Може статися так, що колись мені самому доведеться просити Занука про послугу. Тому ні, тут мої зв’язки не допоможуть. Перестань поводитись як та квочка, Олів. Хай буде, що буде. Тиждень-другий молотимуть всяку гидоту, а потім забудуть. Як завжди. Усі це переживуть. Якась там статейка в газеті І взагалі, що тобі до того?

— Я все виправлю, обіцяю, — ляпнула я.

— Нічого ти не виправиш, — сказав дядько Біллі. — І взагалі, тримай ліпше язика за зубами. Ти й так наробила море клопотів за одну ніч, дівчино.

— Пеґ, — Олів підійшла до дивана і поторсала мою тітку за плечі. — Подумай. У тебе точно є якісь ідеї. Ти всіх знаєш.

Але тітка Пеґ тільки повторила:

— Це й так станеться.

Я дошкандибала до крісла й сіла. Я скоїла щось жахливе, завтра про це розпатякає жовта преса, і зупинити це неможливо. Дізнаються мої батьки. Мій брат. Усі, з ким я дружила в дитинстві і вчилася у школі. Дізнається весь Нью-Йорк.

Як сказала Олів, це зруйнує моє життя.

Досі я не дуже турботливо про нього піклувалася, сумнівів нема, та все ж мені не було байдуже і я не хотіла, щоб воно було зруйноване. Хоч як необачно я поводилася того року, десь глибоко в моїй голові сиділа думка, що колись я наведу лад у своєму житті і знову стану порядною дівчиною (що моє «виховання дасться взнаки», як сказав мій брат).

Але після такого скандалу й такого публічного розголосу про порядність можна було забути.

А ще ж Една. Вона вже дізналася. До горла знову підкотилася хвиля нудоти.

— Як Една це сприйняла? — наважилась запитати я. Мій голос підступно задрижав.

Олів глянула не мене — у її погляді було щось схоже на жаль, — але промовчала.

— А як ти гадаєш? — спитав у відповідь дядько Біллі, який і не думав мене шкодувати. — Та жінка тверда як кремінь, але її серце — з крихкіших матеріалів. Так, Вівіан, ця новина її дуже засмутила. Якби то ще одна дівка лизькалася з її чоловіком, вона б це ще якось пережила, але дві? І одна з них — ти? То як, Вівіан? Як вона, гадаєш, це сприйняла?

Я затулила лице руками.

Ліпше б я ніколи не народжувалася на світ.

— Ти займаєш дуже вже лицемірну позицію, Вільяме, — сказала Олів тихим, застережливим голосом. — Як на чоловіка з твоїм минулим.

— О Господи, як я ненавиджу того Вінчелла, — дядько Біллі проігнорував її слова. — А він мене. Напевно, запалив би об мене сірника, якби думав, що дістане гроші від страхової.

— Просто подзвони у студію, Біллі, — знову попросила його Олів. — Просто подзвони й попроси своїх, аби втрутилися. Вони все можуть.

— Нічого вони не можуть, Олів, — заперечив дядько Біллі. — Не з такою гарячою новиною. Надворі сорок перший, а не тридцять перший рік. Авторитет уже не той. Вінчелл могутніший за клятого президента. Можемо сперечатися хоч до наступного Різдва, але відповідь моя не зміниться: я тут нічим не допоможу, і студія теж.

— Це й так станеться, — вкотре повторила тітка Пеґ і глибоко, безсило зітхнула.

Я розгойдувалася у кріслі, заплющивши очі. Мене нудило від алкоголю й відрази до себе.

Минув якийсь час. Він завжди минає.

Коли я розплющила очі, Олів стояла на порозі в пальті й капелюшку, з торбинкою в руках. Напевно, вона кудись виходила, але я не помітила. Стен Вайнберґ теж пішов, залишивши по собі сморід своїх жахливих новин. Тітка Пеґ так і сиділа, скоцюрбившись на дивані й відкинувши голову на спинку, і раз у раз щось бурмотіла.

— Вівіан, — мовила Олів, — переодягнися, будь ласка, у щось скромніше. Тільки швидко. Одягни котрусь із тих квітчастих сукенок, які ти привезла з Клінтона. І пальто й капелюшок не забудь. Там холодно. Ми йдемо на вулицю, і не знаю, коли повернемося.

— На вулицю?

О Господи, ця ніч жахіть коли-небудь закінчиться?

— У «Лелеку». Я розшукаю Волтера Вінчелла і сама з ним поговорю.

Дядько Біллі розсміявся.

— Олів іде у «Лелеку»! Просити про аудієнцію з великим Вінчеллом! Оце так веселуха! Я й не знав, що ти чула про «Лелеку», Олів! Думав, ти свято переконана, що це пологовий будинок!

Олів не звернула уваги на його слова, сказала тільки:

— А ти, Біллі, простеж, щоб Пеґ більше сьогодні не пила. Нам потрібна її ясна голова, щоб якось розгребти увесь цей безлад. Хай тільки прийде до пам’яті.

— Вона більше й не може пити, — вигукнув дядько Біллі, махнувши рукою у бік своєї знесиленої дружини. — Подивись на неї.

— Швидше, Вівіан, — сказала Олів. — Збирайся. І не забувай: ти дівчина скромна, тому вдягнися відповідно. І заодно зачешись. І змий трохи той свій макіяж. Словом, приведи себе до ладу. І ще руки добре вимий з милом. Бо від тебе тхне так, ніби ти щойно з борделю, а такого нам не треба.

Не можу повірити, Анджело, що тепер майже ніхто не пам’ятає, хто такий Волтер Вінчелл. Колись він був наймогутнішою людиною в американській пресі, а отже, одним із наймогутніших чоловіків у світі. Так, він писав про багатих і знаменитих, але й сам був не менш багатим і знаменитим. (А переважно й більш.) Читачі його обожнювали, жертви — ненавиділи. Він створював і руйнував чужі репутації, як тільки йому хотілося — наче хлопчик, який бавиться з піщаними замками. Дехто навіть стверджував, мовляв, саме Вінчелл доклався до того, що Рузвельта переобрали: бо Вінчелл (який палко виступав за те, щоб Америка вступила у війну й перемогла Гітлера) прямо сказав своїм прихильникам голосувати за Рузвельта. І мільйони людей його послухалися.

Довший час Вінчелл славився тільки тим, що торгував брудною білизною і писав доволі різко. Ми з бабцею, певна річ, удвох читали його колонки. Чіплялися за кожне його слово. Він знав усе про всіх. Його щупальці пролазили всюди. 1941 року клуб «Лелека» служив Вінчеллу за контору.

Увесь світ про це знав. Я, звісно, теж, бо десятки разів бачила його там, коли ходила на гульки із Селією. Бачила, як він приймав прихильників, сидячи на своєму троні: за столиком номер п’ятдесят, що його завжди тримали для нього. Вінчелла можна було зустріти у клубі щоночі з одинадцятої вечора до п’ятої ранку. Саме там він займався своїми брудними справами. Саме туди з усіх куточків імперії сповзалися, наче посланці великого хана Хубілая, жителі його королівства: просити про милість чи принести йому чутки, якими він наповнював бездонне черево своєї газетної колонки.

Вінчелл любив товариство гарненьких артисток (хто його не любив?), тому Селія кілька разів сиділа за його столиком. Він знав її ім’я. Вони часто танцювали разом — я бачила це на власні очі. (Хоч що там дядько Біллі про нього казав, а танцював він добре.) Та попри те, що я провела в «Лелеці» не одну ніч, я жодного разу не наважилася підсісти до Вінчелла. По-перше, я не була артисткою, акторкою чи багатою спадкоємицею, тобто не могла чимось його зацікавити. А по-друге, той чоловік лякав мене до смерті — і це при тому, що тоді я не мала жодної причини його боятися.

Що ж, тепер мала.

Дорогою ми з Олів мовчали. Я згорала від страху й сорому і не мала сили щось говорити, а вона ніколи не любила ляпати язиком ні про що. Мушу сказати, що її ставлення до мене не було зневажливим. Вона не читала мені нотацій, хоч і могла.

Ні, тієї ночі Олів була налаштована серйозно. Вона мала конкретну місію і зосередилася на своєму завданні. Якби я не витала в небесах, то мене б зворушило і вразило те, що саме Олів — а не тітка Пеґ чи навіть дядько Біллі — підставила себе під удар заради мене. Але я була надто неуважна, тож не сприймала це як акт милосердя. Я думала тільки про одне: мені кінець.

Уже коли ми виходили з таксі, Олів сказала:

— Щоб ти ні словом до Вінчелла не обізвалася. Ні словом. Поводься чемно й тихо. Це твоє єдине завдання. А тепер ходи за мною.

Коли ми дійшли до входу в «Лелеку», нас перепинило двоє швейцарів, яких я добре знала. Джеймс і Нік. Вони теж мене знали, хоча спочатку не впізнали. Бо для них я була тією чарівною дівчиною, яка завжди крутилася біля Селії Рей, а тої ночі я й близько не була схожа на себе. Я вбралася явно не для танців у «Лелеці». На мені не було ні вечірньої сукні, ні хутра, ні дорогоцінних прикрас, які я позичала в Селії. Навпаки, згідно з настановами Олів про скромність — до яких, на щастя, мені вистачило розуму дослухатися, — я одягнула просту сукенку, в якій приїхала потягом до Нью-Йорка багато місяців тому. І добротне шкільне пальто. З лиця стерла всі сліди косметики. Виглядала я років на п’ятнадцять, не більше.

До того ж тієї ночі я прийшла із зовсім іншою (м’яко кажучи) супутницею, ніж швейцари звикли бачити. Не попідруч із розкішною артисткою Селією Рей, а в товаристві такої собі міс Олів Томпсон — похмурої леді в окулярах у сталевій оправі та у старому коричневому пальті. Вона була як шкільна бібліотекарка.

Ні, як матір шкільної бібліотекарки. Ми точно не були схожими на гостей, які пожвавлять атмосферу закладу на зразок «Лелеки», тож Джеймс із Ніком перегородили дорогу Олів.

— Нам треба побачитися з містером Вінчеллом, — стримано мовила вона. — У терміновій справі.

— Вибачте, мадам, але нічний клуб повний і ми вже не пускаємо гостей.

Він, звісно, брехав. Якби це ми із Селією — одягнені як із голки — хотіли потрапити всередину, ці двері розчинилися б навстіж так швидко, що мало з шарнірів не злетіли б.

— Містер Шерман Біллінґслі на місці? — незворушно запитала Олів.

Швейцари перезирнулися. Звідки ця миршава бібліотекарка може знати власника клубу Шермана Біллінґслі? Побачивши, що вони завагалися, Олів наполягла:

— Перекажіть, будь ласка, містерові Біллінґслі, що директорка театру «Лілея» прийшла порозмовляти з містером Вінчеллом і що це дуже терміново. Скажіть, що я прийшла від імені його доброї приятельки Пеґ Б’юелл. У нас мало часу. Це стосується ймовірної публікації цих фотографій.

Олів сягнула рукою у свою непримітну картату торбину і витягнула звідти те, що мало стати моєю загибеллю, — жовтаву папку. Вона простягнула її швейцару. То був сміливий хід, але відчайдушні часи вимагають відчайдушних заходів. Нік узяв папку, відкрив її, глянув на знімки і тихенько свиснув. Тоді перевів погляд з фотографій на мене, а тоді знов на фотографії. Щось у виразі його лиця змінилося. Нарешті він мене упізнав.

Звівши брову, він безсоромно вишкірився до мене.

— Давненько ми тебе не бачили, Вівіан. Тепер я розумію чому. Мала чим займатися, еге ж?

Я спалахнула від сорому й водночас зрозуміла: це тільки початок.

— Прошу пильнувати за тим, як ви розмовляєте з моєю небогою, сер, — сказала Олів таким сталевим голосом, що ним можна було б просвердлити дірку у банківському сейфі.

З моєю небогою? Відколи це Олів почала називати мене небогою?

Нік попросив пробачення. Проте Олів ще не закінчила.

— Молодий чоловіче, або проведіть нас до містера Біллінґслі, якому навряд чи сподобається, як грубо ви обійшлися з двома жінками, яких він вважає майже своїми родичками, або відразу до столика містера Вінчелла. Або одне, або друге, бо я звідси йти не збираюся. Раджу відразу провести нас до містера Вінчелла, бо я і так там опинюся — байдуже, щó мені для цього доведеться зробити або хто втратить свою роботу, намагаючись мене зупинити.

Мене досі дивує, чому молоді чоловіки так сильно бояться недбало вбраних літніх жінок із суворими голосами, але це правда: вони бояться їх як вогню. (Напевно, ті нагадують їм про їхніх рідних матерів, монахинь або вчительок з недільної школи. А травма від давніх сварок і прочуханів надто глибока.)

Джеймс і Нік перезирнулися, ще раз глипнули на Олів, а тоді одностайно вирішили: «Хай уже буде так, як хоче та хитра бестія».

Нас провели просто до столика містера Вінчелла.

Олів сіла біля знаменитого чоловіка, а мені показала жестом стати за її спиною. Її куце тіло стало немовби щитом між мною і найнебезпечнішим у світі репортером. А може, вона просто хотіла відсторонити мене якомога далі від розмови, щоб я не могла нічого бовкнути і зіпсувати її тактику.

Вона відсунула Вінчеллову попільничку й поклала перед ним папку.

— Я прийшла поговорити про ось це.

Вінчелл відкрив папку і віялом розклав фотографії на столі. Я вперше їх побачила, хоч детально роздивитися не змогла. Але й того було досить. Двоє дівчат і чоловік, які сплелися в обіймах. І без деталей було зрозуміло, щó там відбувалося.

Він знизав плечима.

— Я їх бачив. І заплатив за них. Нічим не можу допомогти.

— Я знаю, — сказала Олів. — Наскільки я розумію, ви надрукуєте їх у завтрашньому вечірньому випуску.

— Послухайте, леді, а що ви взагалі за одна?

— Мене звати Олів Томпсон. Я керую театром «Лілея».

Видно було, як рахівниця у його голові щось швидко підрахувала й видала йому потрібний результат.

— Це та діра, де показують «Місто дівчат», — сказав він, запалюючи нову цигарку від ще не згаслого вогника попередньої.

— Так, — підтвердила Олів. (Слово «діра», яким щойно назвали наш театр, її не зачепило, хоча, зрештою, хто б із цим сперечався?)

— Хороший спектакль, — мовив Вінчелл. — Я його похвалив.

Йому, напевно, хотілося почути подяку за це, проте Олів була не з тих жінок, які дякують наліво й направо — навіть у цій ситуації, коли вона, по суті, приповзла до Вінчелла на колінах.

— А що то за зайчик ховається за вами? — запитав він.

— Моя небога.

Ага, значить, ми далі граємо за цим сценарієм.

— Хіба їй ще не пора спатки? — Вінчелл оглянув мене з голови до ніг.

Я вперше опинилася так близько від нього, і мені це зовсім не сподобалося. Він був високим чоловіком за сорок з яструбиним носом, гладенькою, мов у немовляти, шкірою і підборіддям, яке раз у раз сіпалося. Вбраний у темно-синій костюм (вигладжений на кант) і небесно-блакитну оксфордську сорочку, взутий у коричневі броґи і зі стильним сірим фетровим капелюхом на голові. Він був заможний і впливовий — і саме такий мав вигляд: заможного і впливового. Його руки не знаходили собі місця, але очі, спрямовані на мене, були на диво спокійні. Погляд хижака. Якби мене не діймали хвилювання про те, коли ж він випустить із мене тельбухи, я б назвала його вродливим.

Та вже за мить Вінчелл відвів від мене погляд. Я не змогла втримати його зацікавлення. Він швидко мене роздивився й оцінив — жінка, молода, без зв’язків, без впливу — і махнув на мене рукою, бо користі з мене не було жодної. Олів показала пальцем на одну з фотографій, які лежали перед нею:

— Джентльмен на цих знімках одружений із нашою зіркою.

— Я прекрасно знаю, хто він такий, леді. Артур Вотсон. Бездарний випивака. Тупий, як мішок зі соломою. Судячи з цього знімка, бігати за спідницями йому вдається ліпше, ніж грати на сцені. Дружина добряче йому вріже, коли побачить ці фото.

— Вона вже їх бачила, — сказала Олів.

Тепер Вінчелл не на жарт роздратувався.

— Але де ви їх дістали? От що мене цікавить. Ці фотографії — моя власність. І що то ви собі придумали — ходите й показуєте їх кожному зустрічному? Ви що, квитки продаєте на їхній перегляд?

Олів промовчала, втупившись у Вінчелла своїм найсуворішим поглядом.

Підійшов кельнер. Запитав, чи не бажають леді чогось випити.

— Ні, дякую, — відповіла Олів. — Ми непитущі. (Той, хто опинився б коло мене і почув би, як у мене тхнуло з рота, одразу спростував би її слова.)

— Якщо ви хочете, щоб я не дав цю історію до друку, можете про це забути, — сказав Вінчелл. — Це новина, а я репортер. Правдиві новини чи ні, цікаві чи не дуже — я не маю іншого вибору, як їх друкувати. А ця новина і правдива, і цікава. Чоловік Едни Паркер Вотсон волочиться з двома курвами? Що ви хочете від мене, леді? Щоб я сором’язливо розглядав свої черевики, поки знаменитості запалюють з артистками просто посеред П’ятдесят другої? Я не люблю писати про одружені пари, і всі це знають, але якщо люди так по-дурному поводяться, то чого ви від мене хочете?

Олів далі свердлила його льодяним поглядом.

— Хочу, щоб ви мали хоч дрібку порядності.

— А ви не така проста, як здається. Вас нелегко налякати, еге ж? По-моєму, я вже здогадуюсь, хто ви така. Ви працюєте на Біллі й Пеґ Б’юеллів.

— Маєте рацію.

— Диво дивне, що той ваш нікудишній театрик досі працює. Звідки ви берете глядачів, рік за роком? Ви що — платите, щоб вони до вас ходили? Підкуповуєте їх?

— Ми їх змушуємо, — сказала Олів. — Пропонуємо їм першокласні розваги, а вони мусять приходити і дякують нам за них, купуючи квитки.

Вінчелл засміявся, забарабанивши пальцями по столу, і нахилив голову.

— А ви мені подобаєтеся. Хоч і працюєте на того вошивого самозакоханого Біллі Б’юелла. Холоднокровна ви людина. Були б мені доброю секретаркою.

— Ви вже маєте прекрасну секретарку, сер, в особі міс Роуз Біґмен — жінки, яку я вважаю своєю подругою. Навряд чи вона зрадіє, коли ви наймете мене.

Вінчелл знову засміявся.

— Та ви знаєте про всіх більше за мене!

Але його сміх тут же стих — очі його так і не засміялися.

— Послухайте, леді, я нічим не можу вам допомогти. Мені шкода, що вашій зірці доведеться це все пережити, але я все одно дам цю історію в друк.

— Я не прошу, щоб ви її не давали.

— То чого ви тоді хочете від мене? Я вже запропонував вам роботу. Запропонував випити зі мною.

— Я хочу, щоб ви не друкували у своїй газеті прізвища оцієї дівчини, — Олів знову тицьнула на фотографії. Вони були зняті якихось кілька годин (і кілька століть) тому, і на одній з них була я — із закинутою в екстазі головою.

— Чому б то я мав не друкувати її прізвища?

— Бо вона невинна.

— Цікаво ж вона це показує.

Він знову засміявся тим своїм холодним, неприємним сміхом.

— Яка різниця, назвете ви ім’я цієї бідолахи у своїй газеті чи ні. Історія від того не зміниться, — зауважила Олів. — Бо інші двоє, які влипли в цей скандал, — публічні особи, актор і артистка. Люди вже знають їхні імена. Поринувши у світ розваг, вони розуміли, на який ризик ідуть, і знали, що публіка пильно за ними стежитиме. Ваша історія їх, звісно, зачепить, але вони оговтаються від цієї травми. Це все — частина слави. Але оця дівчинка, — Олів тицьнула пальцем на моє розпашіле лице на фото, — проста студентка з хорошої сім’ї. Її це звалить з ніг. Надрукувавши її прізвище, ви поставите хрест на її майбутньому.

— Постривайте, те дитя на фотографії — то вона? — Вінчелл показав на мене.

Коли він націлив на мене свого пальця, я відчула себе так, наче то кат вихопив мене з натовпу засуджених до страти.

— Так, — відповіла Олів. — Вона моя небога. Чемна дівчина. Вчиться в коледжі Вассара.

(То вже було занадто: я, звісно, відвідувала коледж Вассара, але сумніваюся, що хтось міг закинути мені те, що я там вчилася.)

Вінчелл не зводив з мене погляду.

— Тоді якого дідька ти не в коледжі, дитино?

У ту хвилину я пошкодувала, що не там. Мені здалося, що мої ноги от-от підкосяться, а легені перестануть вдихати повітря. Я ще ніколи так охоче не тримала рота на замку. Стояла і щосили вдавала із себе виховану дівчинку, яка вивчала літературу в хорошому коледжі і зовсім не була п’яна — роль, до якої того вечора я була зовсім не готова.

— Вона приїхала до міста погуляти, — сказала Олів. — А сама з маленького містечка, з порядної сім’ї. Недавно зв’язалася з трохи підозрілою компанією. З чемними дівчатками постійно таке стається. Вона помилилася, от і все.

— І ви хочете, щоб я не здирав з неї шкуру через це.

— Так. Саме про це я вас і прошу. Нехай та історія іде в друк, якщо так треба — навіть із фотографіями. Тільки не вказуйте прізвища цього невинного дівчати.

Вінчелл знову перебрав знімки. Тицьнув на той, де мої губи пожирали лице Селії, а рука, наче змія, обвила Артура Вотсона за шию.

— Сама невинність, — сказав він.

— Її спокусили, — відповіла Олів. — Вона вчинила по-дурному. З будь-якою дівчиною таке може статися.

— А за які ж то я гроші, по-вашому, купуватиму дружині й доньці норкові шуби, якщо перестану публікувати плітки, бо, як бачите, невинні люди чинять по-дурному?

— У вашої доньки гарне ім’я, — ні з того ні з сього ляпнула я.

Звук мого голосу шокував мене. Я справді не збиралася нічого казати. Слова самі вилетіли з мого рота. Вінчелл та Олів теж здригнулися, почувши мій голос. Олів крутнулася й сердито на мене глянула, а Вінчелл здивовано відкинувся на спинку крісла.

— Тобто? — перепитав він.

— Ми не просили тебе відкривати рота, Вівіан, — сказала Олів.

— Тихо, — цитьнув на неї Вінчелл. — Що ти сказала, дівчино?

— У вашої доньки гарне ім’я, — повторила я, не маючи сили відвести погляд. — Валда.

— Звідки ти знаєш мою Валду? — запитав він.

Якби я мала розум в голові чи була здатна вигадати цікаву історію, я б, напевно, відповіла по-іншому, але в такому наляканому стані я змогла видушити із себе тільки правду.

— Мені воно завжди подобалося. Розумієте, мого брата звати так само, як вас — Волтер. Мого прадіда по мамі теж звали Волтер. Ім’я моєму братові дала бабця. Вона хотіла, щоб воно лишилося в родині. Бабця слухала всі ваші програми на радіо, бо їй подобалося ваше ім’я. І читала всі ваші колонки. Ми разом їх читали, у «Ґрафік». Волтер — то було улюблене ім’я моєї бабці. Вона дуже зраділа, коли ви назвали своїх дітей Волтером і Валдою. Бабця змусила моїх батьків назвати мене Вівіан, бо це ім’я починається на ту саму літеру, що й Волтер.

Та коли ви назвали свою доньку Валдою, вона пошкодувала, що й мене так не назвали. Гарне ім’я, сказала вона, і хороший знак. Ми слухали всі ваші випуски «Години танцю від Лакі Страйк». Бабці дуже подобалося ваше ім’я. Вона шкодувала, що мене не назвали Валдою. Вона була б щаслива.

У мене вичерпувалися сили — і сяк-так зліплені докупи речення, — та й узагалі, що за дурниці я плела?

— Її хтось просив читати лекцію? — спитав Вінчелл, знову тицьнувши на мене пальцем.

— Не звертайте уваги, — сказала Олів. — Вона хвилюється.

— Це на вас, леді, мені не треба звертати уваги, — відповів він Олів і вкотре спрямував свій крижаний погляд на мене. — Десь я тебе вже бачив, дитино. Ти ж бувала тут колись, правда? У компанії Селії Рей, правда?

Я кивнула — усе, тепер точно кінець. В Олів опустилися плечі.

— Так я й думав. Це сьогодні ти прийшла вбрана так гарно й мило, як невинна принцеса, але я пам’ятаю тебе інакшою. Я бачив, щó ти виробляла в цій залі. А тепер ти хочеш переконати мене, що ти порядна дівчина. Зухвало, нічого не скажеш. Слухайте сюди, ви двоє: я вас розкусив. Тепер я розумію, чого ви домагаєтеся — ви тиснете на мене, а я ненавиджу, коли на мене хтось тисне.

Він показав пальцем на Олів.

— Мені тільки одне неясно: навіщо ви так стараєтеся врятувати це дівчисько? Та кожна душа в цьому клубі підтвердить, що ніяка вона не слабкодуха незайманка, і я точно знаю, що вона не ваша небога. Та ви, курва, узагалі з різних країн. У вас навіть акцент різний.

— Ні, вона моя небога, — стояла на своєму Олів.

— Дитинко, ця леді — твоя тітка? — прямо запитав мене Вінчелл.

Мене жахала думка про те, щоб йому збрехати, але й казати правду теж було страшно. Я не знайшла кращого рішення, як вигукнути «Вибачте!» і розплакатися.

— О люди добрі! У мене вже голова тріщить! — поскаржився він. А тоді простягнув мені свою хустинку і сказав: — Сядь, дитино. Через тебе я схожий на мерзотника. Я хочу, щоб біля мене плакали тільки артистки й старлетки, яким я розбив серце, і все, ніхто більше.

Він запалив дві цигарки й одну з них простягнув мені.

— Чи ти не тільки не п’єш, а й не куриш? — цинічно посміхнувся він.

Я з вдячністю взяла цигарку і, схлипуючи, кілька разів затягнулася, ковтаючи дим.

— Скільки тобі років? — запитав Вінчелл.

— Двадцять.

— Уже доросла, мала б знати, куди лізти не слід. Хоча такі, як ти, все життя встряють у щось дурне. Слухай, ти казала, що читала мої колонки у «Ґрафік». А хіба ти не була для них трохи замала?

Я кивнула.

— Моя бабця дуже вас любила. Вона читала мені вголос ваші колонки, коли я була ще дитина.

— Дуже мене любила, кажеш? І що саме їй так подобалося? Ну, крім мого прекрасного імені — про нього ми вже вислухали твій незабутній монолог.

То було просте запитання. Я добре знала бабцині смаки.

— Їй подобався ваш жаргон. Подобалось, коли ви писали, що хтось «спарувався» з кимось замість «одружився». Подобалися скандали, які ви затівали. Ваші театральні рецензії. Бабця казала, що ви по-справжньому дивилися вистави і переймалися ними, не те що інші критики.

— То все вона казала, та ваша стара бабця? Ну молодчина. І де ж та геніальна жінка тепер?

— Померла, — відповіла я і мало не розплакалася знову.

— Шкода. Не люблю втрачати відданих читачок. А що той твій брат, якого назвали на мою честь? Волтер. Що з ним за історія?

Не знаю, звідки Волтер Вінчелл узяв, що мого брата назвали на його честь, але сперечатися мені зовсім не хотілося.

— Мій брат Волтер служить на флоті. Вчиться на офіцера.

— Сам зголосився?

— Так, — відповіла я. — Він покинув Прінстон.

— Ось хто нам зараз потрібний, — сказав Вінчелл. — Такі хлопці, як він. Багато хоробрих хлопців, які добровільно підуть воювати з Гітлером, а не чекатимуть, поки їм хтось скаже. Гарний він хлопчина?

— Так, сер.

— Ще б пак, з таким ім’ям.

Підійшов кельнер запитати, чи ми чогось бажаємо, і я вже була за малесенький крок від того, щоб замовити подвійний джин з тоніком, суто за звичкою, але, на щастя, мені вистачило здорового глузду вчасно стриматися. Кельнера звали Луї. Колись я з ним цілувалася. Добре, що він начебто мене не впізнав.

— Послухайте, — сказав Вінчелл. — Забирайтеся звідси обидві. Через вас мій столик виглядає дешево. Я взагалі не розумію, як ви сюди пробралися в такому вигляді.

— Ми підемо, але після того, як ви нас запевните, що в завтрашній газеті не надрукують прізвища Віві, — сказала Олів, яка завжди знала, де можна ще трохи підтиснути.

— Агов, леді! Ви підходите до столика номер п’ятдесят у «Лелеці» і розказуєте мені, що вам треба? Ще такого не було, — огризнувся Вінчелл. — Я нічого вам не винен. Ні в чому іншому я вас запевнити не можу.

Він повернувся до мене.

— А тобі я б радив не лізти більше туди, куди не просять, хоч я знаю, що ти не послухаєш. Вердикт лишається незмінним: ти, дівчинко, зробила паскудство і тебе піймали на гарячому. Напевно, то не перше твоє паскудство, але досі тобі щастило не спалитися. Що ж, сьогодні твоєму везінню настав кінець. Волочитися з чужим мужиком і лесбійкою, яка аж пищить, так хоче скочити в ліжко, — поганенький сценарій для дівчини з порядної сім’ї. У майбутньому ти накоїш ще більших дурниць. Повір, я трохи знаюся на людях. Тому скажу тобі тільки одне: якщо така «чемна» дівчинка, як ти, валандатиметься з такою курвегою, як Селія Рей, то їй доведеться навчитися захищати саму себе. Стара карга, яка біля тебе сидить, уже мене дістала, але пороху, я так бачу, їй не бракує, раз вона так за тебе воює. Не розумію тільки, чому вона так переймається і чим це ти на таке заслужила. Але віднині, дівчинко, воюй за себе сама. А тепер забирайтеся звідси — обидві, бо ви мені тільки вечір псуєте. Відлякуєте від мене важливих людей.