Місто дівчат

Розділ двадцять восьмий

Подружок мені не бракувало.

Моєю найліпшою приятелькою була, певна річ, Марджорі, а тітку Пеґ із Олів я завжди вважала своїми родичками.

Проте біля нас із Марджорі весь час крутилося ще багато інших жінок.

Наприклад, Марті — докторантка з літератури в Нью-Йоркському університеті, неймовірно розумна й кумедна. Ми познайомилися з нею на безкоштовному концерті в «Разерфорд-плейс». Карен — секретарка в Музеї сучасного мистецтва, яка мріяла стати художницею і разом із Марджорі навчалася у школі мистецтв Парсонса. Ровен — гінекологиня, від якої ми всі умлівали і яка не раз ставала нам у пригоді. С’юзен — учителька початкової школи, яка захоплювалася сучасними танцями. Келлі — власниця квіткової крамниці за рогом. Аніта — спадкоємиця багатого роду, яка ніколи пальцем об палець не вдарила, але роздобула для нас копію ключа до Ґрамерсі-парку, за що ми їй були до віку вдячні. Були й інші жінки, які з’являлися в моєму житті і з часом зникали. Іноді ми з Марджорі втрачали подругу, коли та виходила заміж. А іноді — після розлучення — повертали її назад. Одні жінки перебиралися до міста, інші покидали його.

Життєві води то припливали, то відпливали. Дружнє коло то ширшало, то звужувалось, то знову ширшало.

Але місце зустрічі для нас, жінок, залишалося незмінне: дах нашого будинку на Вісімнадцятій вулиці, куди ми видиралися пожежною драбиною за вікном моєї спальні. Ми з Марджорі витягували на дах кілька дешевих розкладних крісел, і як тільки випадала погожа днина, проводили там вечори разом із подружками. Літо за літом наша тісна жіноча зграйка сиділа під тим, що у Нью-Йорку вважають світлом зірок.

Ми курили цигарки, цмулили дешеве вино, слухали музику з транзистора й ділилися одна з одною великими й малими життєвими клопотами.

Одного немилосердно спекотного серпневого вечора Марджорі зуміла виштовхати на дах великого вентилятора. Вона увімкнула його в розетку на моїй кухні, скориставшись промисловим подовжувачем. У наших очах Марджорі стала завдяки цьому геніальною людиною — як Леонардо да Вінчі. Нас обвівав штучний вітер від вентилятора, а ми сиділи, піднімаючи раз у раз блузки, щоб охолодити груди, і вдавали, ніби ми на пляжі на якомусь екзотичному острові. Це одні з моїх найприємніших спогадів із 1950-х років.

Саме на даху нашого невеликого весільного салону я збагнула одну істину: коли жінки збираються самі й жодного чоловіка на горизонті не видно, вони не мусять бути кимось — вони можуть просто бути.

А 1955 року Марджорі завагітніла.

Я завжди боялася, що рано чи пізно завагітнію — принаймні шанси в мене було явно більші, — але «пощастило» горопашній Марджорі. Винуватцем був старий одружений професор мистецтвознавства, з яким вона роками крутила роман. (Хоча Марджорі сказала б, що винною була вона сама — через те, що стільки життя змарнувала на одруженого чоловіка, який все обіцяв і обіцяв, що покине свою дружину заради неї, хай тільки Марджорі «перестане поводитись так по-жидівськи».) Того вечора ми з подружками сиділи на даху, коли вона розповіла нам цю новину.

— Ти впевнена? — запитала Ровен, гінекологиня. — Може, прийдеш до мене в кабінет і зробиш тест?

— Тест мені ні до чого, — відказала Марджорі. — Нема моїх місячних. Були й загули.

— І давно загули? — запитала Ровен.

— Ну, вони ніколи не були регулярні, але… місяців три?

Запала напружена мовчанка, яка настає між жінками, коли котрась із них повідомляє, що випадково завагітніла.

Це справа найсерйознішої ваги. Я відчувала, що жодна з нас не хотіла казати ні слова, поки Марджорі не розповіла інших подробиць. Ми хотіли почути її план, щоб підтримати його, хоч яким він був. Але вона, скинувши на нас таку бомбу, так і сиділа мовчки й нічого додавати не збиралася.

Урешті-решт я запитала:

— А що про це каже Джордж?

Джорджем звали, звісно ж, того одруженого професора-антисеміта, якому так подобалось кохатися з єврейками.

— А чому ти вирішила, що то Джордж? — піддражнила мене Марджорі. Ми всі знали, що то Джордж. Це завжди був він. І цього разу, звичайно, теж. Марджорі закохалася у Джорджа багато-багато років тому, коли ще була наївною студенткою його курсу «Скульптура в сучасній Європі».

— Я не казала йому, — відповіла Марджорі. — І думаю, що й не скажу. Я просто перестану з ним бачитись. Поставлю з цієї миті крапку. Це, як мінімум, хороша причина, щоб більше з ним не спати.

Ровен відразу перейшла до діла:

— Ти не думала перервати вагітність?

— Ні. Я б цього не зробила. Хоча, може, і зробила б, але вже запізно.

Вона запалила ще одну цигарку і ще раз ковтнула вина — так у 1950-х роках виглядала вагітність.

— Я дізналася про одне місце в Канаді, — сказала Марджорі. — Щось типу притулку для незаміжніх матерів, але набагато краще. Своя кімната і всяке таке. Наскільки я розумію, клієнтки там трохи старші. Жінки при грошах. Я можу поїхати туди ближче до кінця, коли більше не зможу ховати живота. Скажу всім, що їду у відпустку, хоч я відпустки в житті не брала і мені ніхто не повірить, але інших варіантів нема. Вони навіть сказали, що зможуть прилаштувати дитину в єврейську сім’ю, хоча де вони, цікаво, знайдуть єврейську сім’ю в Канаді? Але мені й так до релігії байдуже, ви в курсі. Основне, щоб родина була хороша. Притулок, здається, непоганий. Дорогий, правда, але я вже розкошелюся. Візьму з тих, що відкладені на Париж.

Марджорі, як завжди, перш ніж звертатися по допомогу до друзів, розв’язала проблему самотужки, і її план справді звучав розумно. Але мені все одно краялося серце. Марджорі це все було геть ні до чого. Ми з нею роками заощаджували, щоб колись разом поїхати в Париж. Ми планували, що як тільки назбираємо грошей, зачинимо салон на цілий серпень, сядемо на «Квін Елізабет» і попливемо до Франції. То була наша спільна мрія. І ми вже зібрали майже всю суму. Стільки років гарували без вихідних. І от тобі на.

Я тут же вирішила, що поїду в Канаду разом із нею. Ми зачинимо ательє на стільки, на скільки треба. Хоч куди вона подасться — я подамся слідом. Буду поруч, поки вона народить. Витрачу свою половину «паризьких» грошей, щоб придбати автівку. Куплю все, що буде їй потрібно.

Я підсунула своє крісло до Марджорі й узяла її за руку.

— Ти все мудро придумала, дорога, — сказала я. — Я буду з тобою.

— Мудро, кажеш? — Марджорі ще раз затягнулася цигаркою і обвела нас усіх поглядом. Кожна з нас мала на лиці однаковий вираз, в якому поєдналися любов, жаль і трохи паніки.

А тоді сталося несподіване. Марджорі раптом вишкірилася до мене своєю трохи божевільною, кривою посмішкою.

І сказала:

— Ні в яку Канаду я не поїду, гори воно все вогнем! О Господи, Вівіан, у мене, певно, вже поїхав дах, але я щойно передумала. Я маю ліпший план. Ні, не ліпший. Інший. Я її залишу.

— Кого залишиш? Дитину? — нажахано охнула Карен.

— А що з Джорджем? — запитала Аніта.

Марджорі випнула підборіддя, наче мініатюрна, але непохитна борчиня, якою вона, зрештою, й була.

— Триста років він мені потрібен, мерзотник такий. Ми з Вівіан самі виховаємо ту дитину. Правда, Вівіан?

Я на мить задумалась. Я знала свою подругу. Якщо вона щось вирішила, то вже з кінцями. Якось дасть собі раду. А я, як завжди, дам раду разом із нею.

Тому я вдруге відповіла Марджорі Ловцкі:

— Добре. Я згідна.

І моє життя вдруге перевернулося догори дриґом.

Так ми і вчинили, Анджело.

У нас народилася дитина.

І тією дитиною був наш милий, вимогливий, ніжний малий Натан.

Усе було складно.

Вагітність минула непогано, але самі пологи скидалися на кадр із фільму жахів. Лікарі врешті-решт зробили кесарів розтин, але до того часу Марджорі вже вистраждала вісімнадцять годин переймів. І порізали її добряче. Потім ніяк не могли зупинити кровотечу й виникла загроза, що ми її втратимо. Під час розтину по обличчю немовляти шурнули скальпелем, мало не вибравши одного ока. А тоді Марджорі підхопила інфекцію і майже місяць пролежала в лікарні. Я досі пов’язую ту лікарняну байдужість з тим, що Натан був так званим позашлюбним немовлям (увічливо-похмурий синонім до слова «байстрюк» у 1950-х роках). Через це лікарі не дуже уважно ставилися до Марджорі під час пологів, та й медсестри трималися з нею не особливо люб’язно.

Коли Марджорі одужувала, про неї дбали її та мої колежанки. Родичі Марджорі — з тієї самої причини, що й медсестри — не хотіли мати нічого до діла ні з нею, ні з її дитиною.

Може, тобі здається, що це жахливо з їхнього боку (і це справді жахливо), але ти уявити не можеш, якою ганьбою було в той час для жінки народити дитину поза шлюбом, навіть у ліберальному Нью-Йорку. Навіть для такої зрілої жінки, як Марджорі, яка мала власну справу і власний будинок, вагітність без чоловіка вважалася ганебною.

Тобто Марджорі була смілива, ось на що я натякаю. І сама як палець. Тому подбати про неї з Натаном довелося нашому дружньому колу. Нам пощастило з підтримкою. Я не могла весь час перебувати з Марджорі у шпиталі, бо поки вона одужувала, я піклувалася про дитину. І це теж було схоже на кадр із фільму жахів, бо я гадки не мала, що роблю. У моїй сім’ї не було немовлят, і мені самій ніколи не хотілося мати дітей. Я не мала ні відповідного чуття, ні хисту. Крім того, коли Марджорі була вагітна, я не дуже цікавилася немовлятами. Навіть не знала, що вони їдять. Та й узагалі, ми не планували, щó Натан буде моєю дитиною; згідно з нашим планом, він мав бути дитиною Марджорі, а я мала працювати за двох, щоб нас усіх забезпечити. Але той перший місяць він був моїм дитям — і потрапив він, як не прикро, не в найуміліші руки.

Крім того, з Натаном було непросто. Йому болів животик, він погано набирав вагу, ніяк не хотів пити з пляшки. Він мав кірочки по всій голові й попрілості («катастрофа з обох кінців», як казала Марджорі), а я не могла позбутися ні того, ні другого. Наші помічниці керували ательє як могли, але то був червень — весільний сезон — і я мусила бодай деколи з’являтися на роботу, інакше наша справа згорнулася б. До того ж я мала виконувати всі обов’язки Марджорі, поки її не було. Але щоразу, коли я клала Натана, щоб трохи попрацювати, він репетував і я мусила знову брати його на руки.

Матір однієї з майбутніх наречених побачила якось уранці, що я не можу впоратися з немовлям, і порадила мені одну літню італійку, яка допомагала своїй доньці, коли в тої народилися близнята. Її звали Палма, і вона стала нам за архангела Михаїла й усіх янголів. Палма багато років няньчила Натана і в буквальному сенсі нас порятувала, особливо під час того безжального першого року. Але вона дорого нам коштувала. Насправді, все, що стосувалося Натана, коштувало дорого. Він був хворобливим немовлям, потім хворобливим хлоп’ям, а тоді хворобливим хлопчиком. За перші п’ять років свого життя Натан провів більше часу в кабінеті лікаря, ніж удома, клянусь. Він злягав з усіма болячками, з якими могла злягти дитина. Змалку мав клопоти з диханням, цілий час був на пеніциліні, а від того болів живіт і його важко було годувати, що викликáло нові проблеми.

Коли нас стало троє, нам із Марджорі довелося працювати ще більше, щоб оплачувати рахунки. А один із нас ще й постійно хворів. То ж ми гарували не покладаючи рук.

Ти не повіриш, скільки сукенок ми понашивали за ті роки. Дякувати Богу, весіль не бракувало.

Жодна з нас більше не заїкалася про мандрівку до Парижа.

Минув час — і Натан подорослішав, хоч на вигляд мало що підріс. Він був таким хорошим хлоп’ям, таким милим у виявах своїх почуттів, таким ніжним і лагідним, а водночас таким сором’язливим і боязким. І вічно хворим.

Ми страшенно його любили. Таке серденько, як він, неможливо було не любити. Я зроду не зустрічала добрішої дитини. Він ніколи не бешкетував і завжди поводився чемно.

Єдине, що був дуже вразливий. Може, ми занадто його няньчили. Ну так, напевно, й справді занадто. Скажу як є: ця дитина росла в салоні весільних суконь серед юрмиська жінок (клієнток і працівниць), які за милу душу потурали його боягузливості й тендітності. («О Боже, Вівіан, з нього виросте ґей», — якось сказала мені Марджорі, коли побачила, що її син крутиться перед дзеркалом у фаті. Те, що я зараз скажу, прозвучить грубо, але задля справедливості мушу визнати, що мені було важко уявити, як Натан міг вирости інакшим. Ми колись жартували, що єдиним чоловіком у його житті була Олів.)

Коли Натану мало от-от виповнитися п’ять років, ми зрозуміли, що цього хлопця ніяк не можна віддавати в державну школу. Він важив кілограмів з дванадцять, не більше, а присутність інших дітей його лякала. Він був не з тих хлопчиськів, які грають у стикбол, лазять по деревах, жбурляють камінці й обдирають собі коліна. Він любив загадки. Любив розглядати книжки, але щоб не дуже страшні («Швейцарська сім’я Робінзонів»: надто страшна. «Білосніжка»: надто страшна. «Дорогу качатам»: якраз те, що треба.) Натан був дитиною, з якої в державній школі Нью-Йорка усі б знущалися. Ми уявили, як міські хулігани міситимуть його, як тісто на хліб, і ця думка не давала нам спокою. Тож ми записали його у приватну «Семінарію друзів» (де навчання коштувало «усього лиш» дві тисячі доларів на рік), щоб доброзичливі квакери забрали всі наші зароблені тяжкою працею гроші й навчили нашого хлопця поводитися мирно, що й так ніколи не було для нього проблемою.

Ми сказали Натанові, що коли інші діти питатимуть, де його тато, треба відповідати: «Мій тато загинув на війні», — хоч це було безглуздо, бо Натан народився 1956 року. Але ми подумали, що п’ятилітнім дітлахам забракне розуму, щоб це вирахувати, і вони дадуть йому на деякий час спокій. А коли Натан підросте, вирішили ми, вигадаємо ліпшу історію.

Одного ясного зимового дня, коли Натану було майже шість, ми з Марджорі сиділи з ним у Ґрамерсі-парку. Я пришивала намистинки до корсета, а вона намагалася читати «Нью-Йорк Рев’ю оф Букс» наперекір вітру, який шарпав сторінки газети. Марджорі була вбрана в пончо (у чудернацьку фіолетово-гірчичну клітинку), а на ногах мала химерні турецькі туфлі з закрученими носаками. На голову пов’язала білий шовковий шарф, мов у пілота. Вона була схожа на члена середньовічної гільдії, в якого болить зуб.

У якусь мить ми обидві відклали свої заняття, щоб поспостерігати за Натаном. Той старанно малював крейдою чоловічків на алейці. Та раптом його налякали голуби — кілька цілком безневинних створінь, які нікого не чіпали, а дзьобали собі щось на землі за кілька кроків від місця, де присів Натан. Він перестав малювати і завмер. Угледів птахів — і його очі стали великими від страху.

Марджорі прошепотіла:

— Дивись. Він боїться всього на світі.

— Ага, — підтакнула я, бо то була правда. Він справді боявся всього на світі. Вона сказала:

— Кожен раз, як я його купаю, він думає, що я хочу його втопити. Де він узагалі чув, щоб матері топили своїх дітей? Звідки в його голові взялася ця думка? Ти ж ніколи не намагалася втопити його у ванні, правда, Вівіан?

— По-моєму, ні. Але ж ти знаєш, що буває, як я розізлюсь…

Я хотіла її розсмішити, але мій жарт не вдався.

— Не знаю, що то далі буде з тією дитиною, — мовила Марджорі, спохмурнівши. — Він навіть своєї шапки боїться. По-моєму, його лякає червоний колір. Сьогодні вранці я хотіла її йому вдягнути, а він розплакався. Мусила дати синю. Знаєш що, Вівіан? Він зруйнував моє життя.

— Ой, Марджорі, не кажи так, — засміялася я.

— Та ні, справді. Він усе зруйнував. Просто визнаймо це, та й усе. Треба було поїхати в Канаду й віддати його на всиновлення. Тоді б у нас лишилися гроші, а я мала б хоч якусь свободу. Спала б собі цілу ніч до ранку, не прислухаючись, кашляє він чи ні. Ніхто б не дивився на мене як на пропащу жінку з байстрюком. Я не була б така втомлена.

І, може, мала б вільний час, щоб малювати. І фігура моя була б така, як раніше. Може, я б навіть мала якогось хлопця. Називаймо речі своїми іменами: не треба було мені його народжувати.

— Марджорі! Припини. Ти ж не думаєш так насправді!

Але вона не припиняла.

— Ні, думаю, Вівіан. То було найгірше рішення в моєму житті. Тут нема що заперечувати. Це всім ясно.

Я вже було захвилювалась, але Марджорі додала:

— Проблема в тому, що я так сильно його люблю, що сама того не витримую. Ну от просто подивися на нього.

Ми глянули на Натана. На ту зворушливу зламану фігурку, яка намагалася втекти якомога далі від усіляких там голубів (а в нью-йоркському парку це не так легко). Наш малий Натан, у зимовому комбінезоні, з потрісканими губами й червоними від дерматиту щоками. Його миле худеньке личко й оченята, які в паніці роззираються навсібіч, шукаючи, хто захистить його від пташок двісті грамів завважки, які й не думали звертати на нього увагу. Він був досконалий. Немов із тонесенького скла. Наше мале, тонке, як билинка, нещастя — я його обожнювала.

Я зиркнула на Марджорі й побачила, що вона плаче. То було серйозно, бо Марджорі ніколи не плакала. (Плачі — то була моя парафія.) Я ще ніколи не бачила її такою сумною і втомленою. Марджорі запитала:

— Як думаєш, батько Натана визнає його, якщо він перестане поводитись так по-жидівськи?

Я штурхнула її:

— Та ну тебе, Марджорі!

— Я вже просто не маю сили, Вівіан. Але я так люблю того хлопчиська, аж деколи здається, що серце мені трісне. То оце він і є — той підступний фокус? То це так матерів спонукають ламати собі життя ради дітей? Хитрощами змушують любити їх усім серцем?

— Може. Але це непогана стратегія.

Ми ще трохи поспостерігали за Натаном, як той хоробро боровся із загрозою — безневинними голубами, які ні про що не здогадувалися і взагалі чимчикували собі в інший бік.

— І не забувай, що мій син зруйнував і твоє життя, — сказала Марджорі після довгої паузи.

Я знизала плечима.

— Хіба зовсім трохи. Але навіть не думай цим перейматися. Я й так не мала жодних важливіших справ.

Минали роки.

Місто далі змінювалося. Мідтаун став захирілим, запліснявілим, зловісним і паскудним. Ми оминали Таймс-сквер десятою дорогою. Він перетворився на помийну яму.

1963 року Волтер Вінчелл втратив свою газетну колонку.

Смерть почала дзьобати моє товариство.

1964 року у Голлівуді помер дядько Біллі — схопило серце, коли він вечеряв із якоюсь старлеткою в готелі «Беверлі-Гіллз». Ми всі зійшлися на тому, що Біллі Б’юелл хотів би саме такої смерті. («Відплив рікою шампанського на другий берег», — сказала тітка Пеґ.)

Буквально через десять місяців помер мій батько. На жаль, його смерть не була легка. Повертаючись одного по обіддя із заміського клубу, він наїхав на ожеледицю і врізався в дерево. Прожив ще кілька днів, але не витримав ускладнень після термінової операції на хребті. Батько помер злим чоловіком. Він більше не був лідером у своїй справі, уже давно. Після війни він втратив свою шахту із залізною рудою. Батько вплутався в таку запеклу боротьбу проти активістів із профспілки, що загнав свою компанію у глухий кут, витративши майже всі гроші на юридичні баталії зі своїми ж працівниками. Його стиль ведення перемовин можна було назвати «політикою спалених мостів» — мовляв, «якщо я не можу керувати цією компанією, то ніхто не може». Він помер, так і не пробачивши американській владі, яка забрала його сина на війну; профспілкам, які відібрали в нього компанію; сучасному світу, який упродовж десятиліть перекреслив, одне за одним, усі дорогі його серцю старомодні переконання.

На похорон до Клінтона ми поїхали всі разом: я, тітка Пеґ, Олів, Марджорі й Натан. Побачивши мою подружку Марджорі в її чудернацькому вбранні і з її чудернацькою дитиною, моя мама обурилась, але нічого не сказала. З роками вона стала глибоко нещасною жінкою й не реагувала на жодні вияви доброти. Вона не хотіла, щоб ми приїжджали.

Ми переночували й поквапилися назад до міста.

Зрештою, моєю домівкою був Нью-Йорк. Уже багато- багато років.

Сплинуло ще більше часу.

Після певного віку, Анджело, час просто ллється тобі на голову, як дощ у березні: постійно дивуєшся, як багато його назбиралося — і як швидко.

Одного вечора 1964 року я дивилася по телебаченню ток-шоу з Джеком Пааром. Дивилася одним оком, бо водночас намагалася розпороти стару бельгійську весільну сукню, не знищивши її стародавнє волокно. Потім настала рекламна пауза і я почула знайомий жіночий голос — хрипкий, суворий і насмішкуватий. Прокурений голос справжньої старої тітки з Нью-Йорка. Він пронизав мене до самого нутра так, що я навіть не встигла подумати, кому б він міг належати.

Я глянула на екран і побачила тілисту жінку з каштановим волоссям і випнутими грудьми, яка кумедним акцентом мешканки Бронксу репетувала про свої клопоти з воском для підлоги. («Мало того, що дітиська повилазили мені на голову, то тепер ще й біда з липкою підлогою?!») Глянувши на неї, можна було подумати, що то звичайна собі немолода брюнетка, яких повно навколо. Але цей голос я впізнала б серед тисячі: він належав Селії Рей!

За всі ці роки я стільки разів думала про Селію — відчуваючи то провину, то цікавість, то занепокоєння. Для її життя я могла уявити тільки поганий сценарій. У моїх найчорніших фантазіях він виглядав так: після того як Селію вигнали з театру «Лілея», її життя було безнадійно зруйноване. Може, вона загинула десь на вулиці від жорстокої руки котрогось із чоловіків, яких вона колись так легко тримала під п’ятою.

Іноді я уявляла її підстаркуватою повією. Часом проходила повз якусь п’яну немолоду жінку, яка мала бридкий вигляд (по-іншому не скажеш), і думала, чи то, бува, не Селія. Чи то вона так вибілила волосся, що те стало ламке й помаранчеве? Чи вона була тієї жінкою, яка насилу дибала на підборах, а на її голих ногах повипиналися вени? Чи то вона — з синцями й темними колами під очима? Чи то вона порпалася у смітнику? Чи то її помада червоніла на скривлених губах?

Але я помилялася: із Селією все було гаразд. І не просто гаразд — вона продавала віск для підлоги по телебаченню!

Ох, та вперта, рішуча і бойова мала! Вона досі воювала за місце під прожектором.

Я більше ніколи не бачила тієї реклами й навіть не намагалася розшукати Селію. Мені не хотілось втручатися в її життя, ну і я розуміла, що між нами давно немає нічого спільного. І ніколи не було. Я впевнена, що навіть якби обійшлося без скандалу, наша дружба все одно швидко б минула, бо це було зіткнення двох марнославних дівчат, які перетнулися в той час, коли їхня краса сягнула найвищої точки, а інтелект — найнижчої, і які зухвало використовували одна одну, щоб набути певного статусу і скручувати чоловікам в’язи. От і все, що між нами було, справді, та й це прекрасно. Більше нічого й не треба. Пізніше в моєму житті з’явилася глибша, багатогранніша жіноча дружба. Сподіваюсь, у житті Селії також.

Тому — ні, я її не розшукувала.

Але не можу тобі передати, яку радість і гордість я відчула того вечора, почувши з телевізора її гучний голос.

Мені захотілось розсміятися.

Чверть століття минула, хлопці й дівчата, а Селія Рей досі працювала в індустрії розваг!