Місто дівчат

Розділ чотирнадцятий

Щоб залучити виконавців вищого класу, ніж ті, до яких звикли в «Лілеї», дядько Біллі вчинив дещо нечуване: оголосив прослуховування — справжні прослуховування, про які написали в театральних виданнях.

То було щось сенсаційне. Ми ще ніколи не влаштовували прослуховувань. Акторів завжди набирали за рекомендаціями. Тітка Пеґ, Олів і Ґледіс знали достатньо місцевих акторів і танцюристів, щоб зібрати трупу без усіляких проб. Однак дядькові Біллі хотілося виконавців вищого рівня, яких у периметрі Пекельної кухні не було, тож без офіційних прослуховувань обійтися не вдалось.

Того дня до «Лілеї» потоком стікалися повні сподівань танцюристи, співаки й актори. Я сиділа поруч із дядьком Біллі, тіткою Пеґ, Олів та Едною і спостерігала, як ті оцінювали кандидатів. Досвід виявився шалено тривожний. Я дивилася на людей на сцені, які так сильно — так явно й відверто — хотіли, щоб їх узяли, і нервувалася.

Але дуже скоро це мені набридло.

(З часом усе набридає, Анджело, — навіть спостерігати за виявами оголеної вразливості, від яких крається серце. Надто якщо всі годинами співають ті самі пісні, виконують ті самі танцювальні па чи повторюють ті самі рядки.) Спочатку ми дивилися виступи танцюристок. Гарненькі дівчата по черзі намагалися прокласти собі дорогу до нашого кордебалету. Їх було так багато і всі такі різні, що в мене голова йшла обертом. Ця з рудими кучериками. Он та білява. Ця висока. Та низька. Дівиця з крутими стегнами, яка так витанцьовувала, що аж захекалась. Старша пані, яка вже давно вийшла з того віку, щоб заробляти танцями на життя, але ще не заховала свої надії та мрії в далеку шухляду.

Дівчина з коротко підстриженою гривкою, яка так натужно старалася, що здавалося, ніби вона марширує, а не танцює.

Усі вони задихано махали руками й ногами, вкладаючи в танець усю свою душу. Важко сопіли в гарячковій паніці степу й оптимізму. Збивали хмари пилу у світлі рампи. Обливалися потом і галасували. Амбіції танцюристок було не просто видно — їх було чути.

Дядько Біллі спробував залучити Олів до прослуховувань, але спроба виявилася даремною. Олів неначе хотіла нас покарати, спостерігаючи за процесом лиш краєм ока. Сиділа собі й читала редакторську колонку в «Гералд Триб’юн».

— Олів, тобі сподобалася он та пташечка? — запитав її дядько Біллі після того, як одна дуже гарна дівчина заспівала для нас одну дуже гарну пісеньку.

— Ні, — Олів навіть не відірвала очей від газети.

— Ну добре, — сказав дядько Біллі. — Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак.

— Он та нічого така, — мовила Една, показавши пальцем на тендітну красуню зі смолянисто-чорним волоссям, яка щойно закинула ногу вище за голову так легко, як інша жінка розгортає банного рушника. — На відміну від решти, вона не старається відчайдушно нам сподобатися.

— Хороший вибір, Едно, — похвалив її дядько Біллі. — Мені вона теж подобається. Але ж ти розумієш, що вона виглядає точнісінько так, як ти виглядала років із двадцять тому?

— А й справді, трохи є. Тоді не дивно, що я звернула на неї увагу. Ох, я стара самозакохана зануда.

— Ну, мені подобалася дівчина, яка виглядала так колись, і подобається та, що виглядає так зараз, — мовив дядько Біллі. — Беремо її. І взагалі — нехай усі танцюристки кордебалету будуть невисокі. Такі, як ця дівчина. Мені потрібен табун милих брюнеточок. Не хочу, щоб Една здавалася біля них ліліпуткою.

— Дякую, любий, — сказала Една. — Мені теж цього зовсім не хочеться.

Коли дійшла черга до прослуховувань на головну чоловічу роль, Везунчика Боббі — вуличного хлопчиська, який вчить місіс Калевалу грати в азартні ігри, а в кінці одружується з артисткою, — моя увага дивовижно й несподівано повернулася до мене. Бо тепер на сцені дефілювали молоді красунчики, по черзі співаючи пісню, що її дядько Біллі з Бенджаміном написали для цієї ролі. («Улітку сонце як сія, / Люблю зіграти в кості я, / А дівка як мене не схоче, / То гратиму в них хоч до ночі».)

Мені всі ті хлопці видавалися чудовими, але — як ти вже знаєш — я не надто перебирала чоловіками. А от дядько Біллі відкидав одного за одним. Цей був занизький («Він має цілувати Селію, заради Бога, а Олів точно не дасть нам купити драбину»). Той виглядав надто вже по-американськи («Ніхто не повірить, що вигодуваний на кукурудзі хлопака з Середнього Заходу — нью-йоркський розбишака»). Цей був занадто жіночний («Ми вже маємо одного хлопця, який виглядає як дівчина»). Той — занадто серйозний («Люди, тут вам не недільна школа»).

А тоді десь під вечір з-за куліс вийшов високий, худорлявий, темноволосий молодий чоловік у лискучому костюмі, трохи закороткому на нього, бо не діставав ні до кісточок, ні до зап’ясть. Руки він встромив у кишені, а на голові мав фетрового капелюха, зсунутого набакир. Він жував гумку й, опинившись на середині сцени, навіть не намагався цього приховати. І шкірився так, як той, хто знає, де заховані гроші. Бенджамін почав було грати, але молодик підняв руку — зупинись, мовляв.

— А хто тут за головного? — запитав він, дивлячись на нас.

Почувши його голос — чистий нью-йоркський акцент, різкий, чванливий і трохи іронічний, — дядько Біллі аж випростав спину.

— Вона, — сказав дядько Біллі, тицьнувши пальцем на тітку Пеґ.

— Ні, вона, — відказала тітка Пеґ, показавши на Олів.

Олів не відривала погляду від газети.

— Просто цікаво, для кого мені старатися, — молодик придивився до Олів. — Для тої тітки? То, може, я ліпше не буду починати, а зразу розвернусь і піду собі додому?

Дядько Біллі засміявся.

— Ти вже мені подобаєшся, синку. Як умієш співати, робота твоя.

— Співати я вмію, містере. Цим можете не перейматися. І танцювати вмію. Просто неохота тратити час на співи з танцями, якщо мене не візьмуть і я того всього й так не робитиму. Розумієте?

— Ну тоді я скажу інакше, — відповів дядько Біллі. — Робота твоя. Крапка.

Що ж, на ці слова Олів таки звернула увагу. Вона стривожено підняла голову.

— Але ж ми не чули, як він співає, — зауважила тітка Пеґ. — І невідомо, чи він уміє грати.

— Він ідеально нам підходить, — сказав дядько Біллі. — Повір мені. Нюхом чую.

— Вітаю, містере, — мовив юнак. — Правильний вибір. Я вас не розчарую, леді.

То, Анджело, був Ентоні Я закохалася в Ентоні Роччеллу — не буду тягнути кота за хвіст і вдавати, ніби це не так. А він закохався в мене, нехай і по-своєму, нехай тільки на трохи. А основне, що я зуміла закохатися в нього зі взірцевою спритністю — за якихось кілька годин. (Думаю, ти знаєш, що молодим таке завиграшки. І взагалі, короткі спалахи пристрасного кохання — це природний стан для молоді. Дивно тільки, що це не трапилося зі мною скоріше.)

Щоб отак миттєво в когось закохатися, треба, звісно ж, зовсім не знати людини. Секрет у тому, щоб виокремити в ній якусь захопливу рису, а тоді щосили метнути в неї своє серце, повіривши в те, що її вистачить як основи для тривалого почуття. Для мене такою захопливою рисою стала самовпевненість Ентоні. Її помітила, звичайно, не тільки я — зрештою, саме завдяки зухвалості він отримав роль у нашій п’єсі, — але тільки я закохалася в неї. Звісно, що я бувала у товаристві десятків самовпевнених молодиків, відколи прибула до міста кілька місяців тому (то був Нью-Йорк, Анджело, — тут тільки такі й плодяться), однак самовпевненість Ентоні мала особливу родзинку: йому справді було на все начхати. Усі зарозумілі хлопці, яких я досі зустрічала, любили вдавати із себе байдужих, але все одно відчувалося, що вони чогось хочуть, хоч навіть сексу. Натомість Ентоні нічого не жадав і ні за чим не тужив. Хоч що відбувалося, його все влаштовувало. Виграв він чи програв — його це ніяк не зачіпало. Якщо складалося не по-його, він просто йшов собі геть, незворушно засунувши руки в кишені, щоб спробувати щастя деінде. Байдуже, щó підкидало йому життя — він усе сприймав спокійно: мовляв, буде — то буде, а ні — то ні І до мене він ставився так само. Тож можеш собі уявити, що я не мала іншого вибору, як закохатися в нього по самі вуха.

Ентоні мешкав на четвертому поверсі в будинку без ліфта на Західній Сорок дев’ятій вулиці між Восьмою і Дев’ятою авеню. Ділив квартиру зі старшим братом Лоренцо, який працював шеф-кухарем у ресторані в Латинському кварталі, де Ентоні обслуговував столики, коли не мав роботи в театрі Колись його мати й батько теж мешкали в тій квартирі, але обоє вже померли. Про це Ентоні розповів мені без жодного натяку на відчуття втрати чи смутку. (До батьків він ставився так само: є — то є, нема — то нема.) Ентоні народився й виріс у Пекельній кухні. Він був корінним мешканцем Сорок дев’ятої вулиці. Змалку грав на ній у стикбол, а співати навчився за кілька кварталів звідти у Церкві Святого Хреста. Через кілька місяців я вже знала ту вулицю як свої п’ять пальців. Квартиру, звісно, теж — і досі згадую про неї з теплом і любов’ю, бо саме в ліжку його брата Лоренцо я відчула свій перший оргазм. (Ентоні не мав окремого ліжка — він спав на дивані у вітальні, але ми залюбки гостювали в кімнаті його брата, коли той був на роботі. На щастя, Лоренцо працював до пізнього вечора, даруючи мені вдосталь часу, щоб отримувати насолоду від юного Ентоні).

Я вже казала: щоб стати доброю коханкою, жінка потребує часу, терплячості та дбайливого коханця. Закохавшись в Ентоні Роччеллу, я нарешті отримала всі три необхідні умови.

Ми з Ентоні опинилися в ліжку Лоренцо у вечір нашого знайомства. Коли прослуховування закінчилися, він піднявся нагору підписати контракт і отримати від дядька Біллі копію сценарію. Дорослі позалагоджували свої справи, і Ентоні пішов. Та через кілька хвилин тітка Пеґ попросила мене наздогнати його й поговорити з ним про костюми. Так, мем! — я кинулась виконувати її команду. І ще ніколи не бігла сходами «Лілеї» так швидко.

Я наздогнала Ентоні на тротуарі, схопила його за руку й задихано назвалася.

Чесно кажучи, мені майже не було чого з ним обговорювати. Костюм, у якому він прийшов на прослуховування, цілком міг бути костюмом для вистави. Так, він здавався трохи засучасним як для нашої п’єси, але добре підібрані підтяжки й широка яскрава краватка мали все виправити. Костюм виглядав достатньо дешевим і достатньо гарним — якраз таким, як треба для Везунчика Боббі. І хоч то було не дуже тактовно з мого боку, я сказала Ентоні, що його костюм ідеально пасуватиме для його ролі саме тому, що він дешевий і гарний.

— Ти хочеш сказати, що виглядаю я гарно, але дешево? — запитав він, жартівливо примружившись.

Він мав дуже гарні очі: темно-карі, жваві. Можна було подумати, що він півжиття отак собі жартував. Придивившись ближче, я побачила, що насправді він був старший, ніж виглядав на сцені. Не так вуличний хлопчисько, як стрункий молодий чоловік. Йому було радше двадцять дев’ять, ніж дев’ятнадцять. Просто через худорлявість і безжурну ходу він здавався значно молодшим.

— Можливо, — відповіла я. — Але в цьому нема нічого поганого.

— А ти виглядаєш дорого, — мовив він, повільно оглянувши мене з голови до ніг.

— Але гарно? — запитала я.

— Дуже.

Ми деякий час стояли й мовчки дивилися одне на одного.

У тій мовчанці ми сказали одне одному чимало всього — між нами, так би мовити, відбулася ціла розмова. Ось що таке флірт у найчистішій формі: розмова без слів. Серія мовчазних запитань, що їх одне запитує другого самими лиш очима. І відповідь на ці запитання завжди звучить однаково: Можливо.

Тож ми з Ентоні довгенько стояли й дивилися одне на одного, без слів запитуючи й мовчки відповідаючи: можливо, можливо, можливо. Мовчанка тривала так довго, що аж стала ніяковою. Однак я вперто не збиралася її порушувати — і відводити очі теж. Врешті Ентоні розсміявся, а за ним і я.

— Як тебе звати, лялечко? — спитав він.

— Вівіан Морріс.

— Ти сьогодні ввечері вільна, Вівіан Морріс?

— Можливо, — відповіла я.

— Так? — запитав він.

Я знизала плечима.

Він нахилив голову й пильно на мене глянув, досі усміхаючись.

— Так? — запитав ще раз.

— Так, — вирішила я, і на цьому всім можливо настав кінець.

Але він знову перепитав:

— Так?

— Так! — повторила я, подумавши, що він мене не почув.

— Так? — вкотре запитав він, і до мене дійшло, що йому йдеться про інше. Він питав не про те, чи піду я з ним на вечерю і в кіно. Він питав, чи сьогодні ввечері я по-справжньому вільна.

— Так, — відповіла я зовсім іншим тоном.

Через півгодини ми опинилися в ліжку його брата.

Я відразу здогадалася, що на мене чекає не той сексуальний досвід, до якого я звикла. По-перше, ми з ним не були п’яні. Не стояли в гардеробі нічного клубу й не обмацували одне одного на задньому сидінні таксі. Тут такого не передбачалося. Ентоні Роччелла нікуди не квапився.

І у процесі любив говорити, але не так жахливо белькотіти, як лікар Келлоґґ. Любив ставити мені грайливі запитання, від яких я шаленіла. Напевно, йому просто подобалося знову і знову чути моє «так», а я охоче робила йому таку приємність.

— Ти знаєш, яка ти гарна, правда? — запитав він, зачинивши за нами двері.

— Так, — відповіла я.

— І зараз ти сядеш зі мною на це ліжко, правда?

— Так.

— Ти знаєш, що зараз я тебе поцілую, така ти гарна?

— Так.

І — Господи милосердний — той хлопець умів цілуватися. Він тримав моє лице в долонях, так що його довгі пальці сягали мені до потилиці, й неквапливо смакував мої губи.

Ота частина любощів — поцілунки, які я завжди обожнювала, — зазвичай закінчувалася надто швидко, проте Ентоні, схоже, не прямував ні до чого більшого. Мене вперше цілував чоловік, який насолоджувався поцілунками так само, як я.

Минуло багато часу — багато чудового часу, — поки він відірвався від мене.

— А тепер ми зробимо ось що, Вівіан Морріс. Я сяду ось тут на ліжку, а ти станеш ось там, під лампою, і скинеш для мене свою сукню.

— Так, — сказала я. (Після першого «так» усі решта даються дуже легко!)

Я відійшла й зупинилася на середині кімнати, точно там, де він сказав, під самою лампою. Зняла сукню й ступила крок убік, змахнувши руками, щоб приховати своє збентеження: та-дам! Та щойно сукенка впала на підлогу, як Ентоні розсміявся, а мене затопив сором на саму згадку про те, яка я худа і які в мене малі груди. Та побачивши вираз мого лиця, він стишився і сказав:

— Е ні, лялечко, я сміюся не з тебе. Я сміюсь, бо ти дуже мені подобаєшся. Ти мала спритниця. І це дуже мило.

Він підвівся і підняв з підлоги мою сукенку.

— Одягни її назад, лялечко.

— Вибач, що я так, — сказала я. — Нічого, все нормально.

Я молола якісь нісенітниці, а сама тим часом думала: «Це кінець, я все зіпсувала».

— Ні, послухай мене, крихітко. Ти знову вдягнеш цю сукенку для мене, а потім я попрошу тебе ще раз її зняти. Але цього разу набагато повільніше, добре? Не біжи поперед батька в пекло.

— Ти здурів.

— Я просто хочу ще раз подивитися, як ти це робиш. Давай, лялечко. Я все життя чекав цього моменту. Не спіши.

— Не чекав ти цього моменту все життя, не розказуй!

— Ну добре, добре, — вишкірився він. — Не чекав. Але от він настав, і я в захваті. Ну то як — спробуєш знову? Але повільно, дуже повільно.

Він сів на ліжко, а я вдягнула сукню. Потім підійшла до нього, щоб він застебнув ґудзики на спині, і він застебнув, помалу й обережно. Я б могла, звісно, сама до них дотягнутися, і за кілька секунд мені й так довелося їх розстібати, але мені хотілось доручити це завдання йому. То було дуже еротично й інтимно, хоча дуже скоро це відчуття перевершило дещо інше.

Я обернулась і відійшла на середину кімнати, знову вдягнута. Легенько скуйовдила рукою волосся. Ми усміхалися одне до одного, як двоє дурнів.

— Тепер спробуй ще раз, — мовив Ентоні. — Дуже-дуже помалу. Так, ніби мене тут нема.

За мною ще ніколи не спостерігали. За останні кілька місяців багато чоловіків торкалися мене руками, але мало хто з них оцінював мене очима. Я обернулася спиною, немовби соромлячись. Хоча, відверто кажучи, я справді трохи соромилася. Ще ніколи не почувалася такою оголеною, дарма що була повністю вбрана! Я простягнула руку й розстебнула ґудзики на спині. Дозволила сукенці спасти, але та, зісковзнувши з плечей, залишилася на талії. Я її більше не чіпала.

Розстебнула бюстгальтер і, легенько скинувши, поклала на стілець поряд. Тоді випросталась і дала йому час помилуватися моєю оголеною спиною. Я відчувала, що він дивиться на мене, і мені по хребту аж наче струм побіг. Я довго так простояла, чекаючи, коли він щось скаже, але він мовчав.

Я не бачила його обличчя, не знала, що він робить позаду мене на ліжку, і в цьому було щось збудливе. Я досі пам’ятаю, яке повітря наповнювало тоді кімнату. Прохолодне, свіже, осіннє.

Я повільно обернулася, але очей не підвела. Сукенка так і трималася на моїй талії, але груди були оголені. Він далі мовчав. Я заплющила очі й дозволила йому розглядати мене й милуватися мною. Струм, який досі бігав моєю спиною, перекинувся на мої груди. Голова пішла обертом.

Поворухнутися, щось сказати — це здавалося чимось неможливим.

— Ну от, — нарешті озвався він. — Так, як я й хотів. А тепер ходи сюди.

Він посадив мене на ліжко й відгорнув мені волосся з очей.

Я думала, що він зараз накинеться на мої груди і губи, але він їх навіть не торкнувся. Його непоспіх доводив мене до божевілля. Він навіть не поцілував мене. А просто, усміхнувшись, сказав:

— Послухай, Вівіан Морріс. У мене є шикарна ідея. Хочеш почути?

— Так.

— Ось що ми зараз зробимо. Ти ляжеш на ліжко й дозволиш мені зняти з тебе решту одягу. А потім заплющиш свої милі оченята. А далі знаєш що буде?

— Ні, — відповіла я.

— Я покажу тобі, що до чого.

Дівчатам твого покоління, Анджело, мабуть, складно уявити, яким нечуваним явищем був оральний секс для жінок часів моєї молодості. Про «французьке кохання» я, звичайно, знала (так ми називали між собою мінет — я кілька разів його робила, але так і не могла визначити, подобається мені це чи ні, і не до кінця розуміла, що в ньому такого), але щоб чоловік торкався губами жіночих геніталій? Цього ніхто не робив.

Та ні, не так. Робили, певна річ. Кожне нове покоління думає, начебто воно вигадало секс, та я не сумніваюся, що 1940 року в усіх куточках Нью-Йорка, а у Вілледжі й поготів, набагато досвідченіші жінки за мене отримували втіху від кунілінґусу. Але я ніколи про таке не чула. Бачить Бог, того літа з моєю квіткою жіночності робили все, що завгодно, але тільки не це. Її гладили, терли, проникали в неї і вже точно обмацували пальцями (ох, як ті хлопці любили там нишпорити, ще й так завзято!). Але такого? Ні, такого ніхто не робив.

Його губи дуже швидко опинилися у мене між ногами, і, раптово усвідомивши, куди вони прямують і які Ентоні має наміри, я аж зойкнула — «Ой!» — і хотіла було сісти, але він простягнув свою довгу руку, поклав долоню мені на груди й рішуче притиснув мене назад до ліжка, ні на мить не відриваючись від свого заняття.

— Ой! — знову зойкнула я.

А тоді я це відчула. Мене пронизало відчуття, про яке я навіть не здогадувалася. Я втягнула у груди повітря — різко, як ніколи, — і хвилин із десять його не випускала. Напевно, я на якийсь час осліпла й оглухла і щось у моєму мозку замкнуло й відтоді так і не відпустило до кінця. Я була вражена до глибини нутра. Чула, що видаю якісь звуки, наче дикий звір; ноги мої невгамовно дрижали (не те щоб я намагалася їх вгамувати), а руками я так міцно вп’ялася у своє лице, що на ньому полишалися сліди від нігтів.

А потім відчуття стало сильніше.

А тоді ще сильніше.

Я закричала так, ніби на мене наїхав потяг, і та його довга рука знову потягнулася, щоб затулити мені рота, а я вкусила її так, як поранений вояк кусає кулю.

А потім воно стало найсильніше і я мало не вмерла.

Коли все закінчилося, я хлипала, плакала, сміялася і вся тремтіла. Тоді як Ентоні Роччелла любісінько собі усміхнувся — самовпевнено, як завжди.

— Отак, крихітко, — мовив худорлявий юнак, якого я вже покохала всім серцем. — Тепер ти знаєш, що до чого.

Що ж, після такого жінка змінюється назавжди, правда?

Не повіриш, але того вечора, коли відбулося наше дивовижне знайомство, ми з Ентоні не кохалися. Тобто статевого акту в нас не було. Я нічого не робила Ентоні, щоб подарувати йому насолоду на знак подяки за те, щó він для мене відкрив. Та й він нічого від мене не вимагав. Він узагалі не заперечував, щоб я просто лежала собі на ліжку, нерухома, наче щойно гепнулася з літака на землю.

Отой неймовірний брак поспіху, знову ж таки, був частиною його шарму. Оте його ставлення: буде — то буде, а ні — то ні. Я вже почала розуміти, звідки в Ентоні Роччелли така колосальна самовпевненість. Тепер до мене дійшло, чому цей молодий чоловік без копійки в кишені походжав, як павич, наче йому належало все місто: бо якщо ти вмієш зробити жінці таке і нічого не вимагати у відповідь, то з якого дива себе недооцінювати?

Він ще трохи полежав зі мною, піддражнюючи мене за те, що я з насолоди кричала й плакала, а потім пішов до льодовні і приніс дві пляшки пива.

— Тобі треба випити, Вівіан Морріс, — сказав він. І мав рацію.

Того вечора він навіть не роздягнувся.

От хлопчисько — довів мене до того, що я мало не вмліла, а сам навіть не скинув свого дешевого гарного піджака!

Ясно, що завтрашнього вечора я повернулася, аби знову вигинатися на ліжку, умліваючи від чарівних умінь його рота.

І післязавтрашнього теж. А він далі був повністю одягнутий і нічого не просив навзаєм. Третього вечора я врешті насмілилася запитати:

— Ну а ти? Може, ти хочеш…?

Він широко усміхнувся і сказав:

— Ми дійдемо до цього, крихітко. Не хвилюйся.

І тут він теж мав рацію. Ми таки дійшли до цього — ох, дійшли, — але він чекав, поки я мало за цим не вмиратиму.

Скажу, як є, Анджело: він чекав, поки я благатиму про це.

Оте благання далося мені нелегко, бо я не знала, як благати про секс. Які слова годиться вживати гарно вихованій молодій леді, щоб просити про доступ до того чоловічого органа, що його не пасує називати, але якого так хочеться?

Чи не міг би ти…?

Якщо це не завдасть тобі клопоту, то…?

Я просто не знала слів, потрібних для такого діалогу. Звичайно, я займалася всіляким брудним і непристойним, відколи приїхала до Нью-Йорка, але ж у душі я залишалася вихованою молодою леді, а виховані молоді леді не просять про таке. По суті, останні кілька місяців я тільки й дозволяла, аби руки чоловіків, які вічно кудись поспішали, робили зі мною всіляке брудне й непристойне. Але цього разу все було по-іншому. Я жадала Ентоні, а він не квапився дати мені те, чого я прагнула, і через це я жадала його ще більше.

Як тільки наставав момент, коли я, затинаючись, белькотіла щось на кшталт: «То, може, ми колись…?» — він відривався від свого заняття, спирався на лікоть і, усміхаючись, питав:

— Що ти там кажеш?

— Ну, якщо ти колись захочеш…

— Якщо я колись захочу чого, крихітко? Кажи вже.

Я нічого не казала (бо не могла нічого сказати), а він усміхався ще ширше:

— Вибач, кицюню, але я тебе не чую. Говори голосніше.

Та я не могла цього вимовити, принаймні поки він не навчив мене, як про це говорити.

— Тобі треба вивчити кілька слів, крихітко, — сказав він мені одного вечора, коли дурів зі мною в ліжку. — І поки я не почую їх від тебе, нічого більшого не буде.

І тоді він навчив мене найнепристойніших слів, що їх я чула у своєму житті. Слів, від яких у мене палали щоки.

Він змусив мене повторювати ці слова слідом за ним і насолоджувався моїм зніяковінням. А потім знову взявся за моє тіло, а я розпласталась на ліжку, знемагаючи від похоті. Коли я сягнула такої вершини бажання, що мені аж дихання перехопило, він зупинився й увімкнув світло.

— А тепер ми зробимо ось що, Вівіан Морріс, — мовив він. — Ти подивишся мені в очі і скажеш, що саме ти хочеш, аби я з тобою зробив. Скажеш тими словами, яких я тебе навчив. Інакше нічого не буде, лялечко.

І, Анджело, бачить Бог, я таки сказала.

Подивилась йому в очі й попросила про це, як дешева повія.

А потім уже було пізно кричати на ґвалт.

Відколи я закохалася в Ентоні, мені зовсім не хотілося ходити на гульки із Селією й чіплятися до незнайомців задля нікудишніх, швидких, прісних розваг. Я хотіла тільки одного: кожної вільної хвилини бути з ним, розпростершись на ліжку його брата Лоренцо. Словом, відколи з’явився Ентоні, я, на жаль, доволі безцеремонно кинула Селію.

Не знаю, чи Селія за мною сумувала. Вона ніколи цього не показувала. Але й не віддалялася від мене. Жила собі, як раніше, і приязно усміхалася мені, коли ми з нею перетиналися (зазвичай у ліжку, коли вона у звичну годину причалапувала додому п’яна). Тепер я розумію, що була для Селії не дуже відданою товаришкою, бо ж, по суті, кинула її двічі: спочатку задля Едни, а потім задля Ентоні. Але, може, то всі молоді люди поводяться як дикі звірі, свавільно міняючи тих, кого удостоюють своєї любові й відданості. Селія, безперечно, теж бувала свавільна. Нині я усвідомлюю, що у свої двадцять завжди мусила бути в когось закохана — байдуже, у кого. Мене влаштовував будь-хто, чия харизма була більша за мою. (А в Нью-Йорку було повно-повнісінько харизматичніших за мене людей.) Я була така незріла, така невпевнена в собі, що постійно намагалася вчепитися за когось, ухопитися за чиюсь привабливість. Та зрозуміло, що закохатися я могла тільки в одну людину за раз.

І в той час цією людиною був Ентоні Я сп’яніла від кохання. Втратила дар мови. Ентоні просто-таки розтерзав мене. Я ледве могла зосередитись на своїх обов’язках у театрі, бо, відверто кажучи, мені стало на них начхати. І взагалі — я ходила до театру тільки тому, що Ентоні щодня бував там годинами на репетиціях і ми могли побачитися. Мені хотілося одного: крутитися поряд з ним. Після кожної репетиції я чекала на нього як та тютя з полив’яним носом: дріботіла за ним до гримерної, бігла на вулицю купити йому сендвіч із язиком на житньому хлібі. Я хвалилася всім, хто мав силу мене слухати, що в мене є хлопець і що ми разом назавжди.

Як тисячі інших пришелепуватих дівчат в історії людства, я була хвора від кохання й похоті. До того ж я була впевнена, що Ентоні Роччелла їх винайшов.

Та от одного дня Една прийшла до мене на примірку нового капелюха для вистави і між нами відбулася така розмова.

— Ти неуважна. Ця стрічка не того кольору, про який ми говорили, — сказала вона.

— Хіба?

Вона торкнулася яскраво-червоної стрічки й запитала:

— Хіба це схоже на смарагдово-зелений колір?

— Та ні, — відповіла я.

— Це той хлопець у всьому винен, — мовила Една. — Він украв усю твою увагу.

Я не стрималась і усміхнулася:

— Так, то він.

Една теж усміхнулася — щоправда, поблажливо.

— Знай, люба Вівіан: коли ти біля нього, то виглядаєш як та сучка в період тічки.

Я винагородила Едну за щирість, випадково штрикнувши її шпилькою в шию.

— Ой, перепрошую! — скрикнула я. А за що я перепрошувала — за те, що вколола її, чи за те, що була схожа на сучку з тічкою, — сама не знала.

Една спокійно витерла серветкою краплину крові на шиї і сказала:

— Не переймайся. Мене вже не перше штрикають, і, напевно, я на це заслужила. Але послухай мене, серденько, бо я вже така стара, що годжусь на археологічну реліквію і трохи розбираюся в житті. Річ не в тім, що я засуджую твоє кохання до Ентоні. Навпаки, спостерігати, як молода дівчина вперше закохується, — сама насолода. Упадати за хлопцем, як оце ти — дуже мило.

— Ну, він справжня мрія, Едно, — мовила я. — Мрія наяву.

— Ну звичайно, люба. Усі вони такі. Але я маю для тебе одну маленьку пораду. Затягни, звісно ж, того жвавого юнака до свого ліжка і згадай про нього у своїх мемуарах, коли прославишся, але одного нізащо не роби.

Я подумала, що вона зараз скаже: «Не виходь заміж» або «Дивись не завагітній».

Але ні. Едну хвилювало щось інше.

— Не допусти, щоб це знищило наше шоу, — сказала вона.

— Перепрошую?

— На цій стадії підготовки, Вівіан, ми всі розраховуємо, що кожен із нас виявлятиме певну розважливість і фаховість. Може, тобі здається, що ми тут цілими днями розважаємося — а ми таки розважаємося, — але на кону стоїть багато всього. Твоя тітка вкладає в цю виставу все, що має — своє серце, свою душу і всі свої гроші теж, — і зовсім не хочеться, щоб через нас усе пропало. Люди театру солідарні, Вівіан. Ми намагаємося не нищити одне одному спектаклі й не руйнувати одне одному життя.

Я не зрозуміла, про що вона каже, і, мабуть, це було написано на моєму лиці, бо Една спробувала пояснити ще раз.

— Ось до чого я веду, Вівіан: якщо ти закохалася в Ентоні — добре, хай так і буде, бо хіба можна звинувачувати тебе за твої скромні походеньки? Тільки пообіцяй мені, що не покинеш його, поки вистава йтиме на сцені. Він хороший актор — значно ліпший за пересічного — і він потрібен у цій п’єсі. Я не хочу, щоб усе полетіло шкереберть. Якщо один із вас розіб’є другому серце, я втрачу не тільки прекрасного партнера, а й до біса вправну кравчиню. А мені потрібні ви обоє, і то з головами на плечах. Твоїй тітці ви теж потрібні.

Напевно, я й досі витріщалася на неї як вівця на нові ворота, бо вона сказала:

— Добре, поясню ще простіше, Вівіан. Як любив казати мій колишній чоловік, той найгірший, режисер: «Живи, як собі хочеш, цукерочко, але не спаскудь клятий спектакль».