Місто дівчат

Розділ одинадцятий

Сьомого жовтня 1940 року мені виповнилося двадцять.

Свій перший день народження у Нью-Йорку я відсвяткувала точнісінько так, як ти собі уявляєш: ми з артистками пішли гуляти в місто; закрутили голову компанії гуляк; випили цілу батарею коктейлів за чужі гроші; порозважалися від душі; а потім усе раптом закінчилося і ми побрели додому, намагаючись встигнути до світанку й почуваючись так, ніби пливли вгору якоюсь замуленою річкою.

Я проспала, мабуть, хвилин із вісім, не довше, коли прокинулася зі страшенно дивним відчуттям. Щось було не так.

Голова, звісно, тріщала з похмілля — цілком можливо, я досі не протверезіла, — та все одно було якесь дивне відчуття.

Я витягнула руку, щоб перевірити, чи Селія на місці. Намацала її знайоме тіло. Значить, на цьому фронті все гаразд.

Раптом я почула запах диму.

Диму з люльки.

Я різко сіла на ліжку — і моя голова затріщала так, що я тут же про це пошкодувала. Я знову лягла на подушку, кілька разів терпляче вдихнула й видихнула, перепросила свій череп за різкий удар і спробувала сісти ще раз, цього разу помалу й обережно.

Коли зіниці призвичаїлися до ранкового напівмороку, я побачила у протилежному кінці кімнати якусь постать у кріслі. Чоловічу постать. Той чоловік потягував люльку й дивився на нас.

Невже Селія когось привела додому? Чи, може, я?

Я запанікувала. Ми із Селією були жінки вільнодумні, тут нема жодних сумнівів, але мені завжди вистачало поваги до тітки Пеґ (чи то радше страху перед Олів), щоб не пускати чоловіків до нашої спальні в «Лілеї». Як же так сталося?

— Уяви собі, як я зрадів, — озвався незнайомець, знову затягнувшись, — коли прийшов додому і застав у своєму ліжку двох дівчат! Ще й таких кралечок. Це те саме, якби я пішов до льодовні по молоко, а знайшов там пляшку шампанського! Точніше, дві пляшки.

Я все ще нічого не розуміла.

Коли зненацька до мене дійшло.

— Дядько Біллі? — запитала я.

— О, то ти моя небога? — розсміявся чоловік. — Хай йому дідько! Це значно звужує наші можливості. Як тебе звати, серденько?

— Вівіан Морріс.

— Ох… Ну тепер усе ясно. Ти справді моя небога. Як прикро. Гадаю, родичі не погладять мене по голові, якщо я з тобою порозважаюся. Та я й сам себе не похвалю за таке — порядний я став на старості. Шкода, шкода. А та друга — теж моя небога? Сподіваюся, що ні. Бо не схоже, щоб вона була чиєюсь небогою.

— Це Селія, — сказала я, показавши рукою на прекрасну постать Селії поруч. — Вона моя подружка.

— Судячи з того, як ви спите, твоя особлива подружка, — підсміхнувся Біллі. — Ти така прогресивна, Вівіан! Щиро тобою захоплююся. Не бійся, я не скажу твоїм батькам. Хоча не сумніваюсь, що якщо вони колись про це дізнаються, то повісять усю вину на мене.

— Вибачте, що… що… — затнулася я.

Я не знала, як закінчити те речення. Вибачте, що зайняли ваші апартаменти? Вибачте, що захопили ваше ліжко? Вибачте, що повісили мокрі панчохи біля вашого каміна, щоб висихали? Вибачте, що наставили на вашому білому килимі рудих плям від косметики?

— Та нічого страшного. Я ж і так тут не живу. «Лілея» — дитя Пеґ, а не моє. Я завжди зупиняюся в «Тенісному клубі». Справно плачу всі внески, жодного ще не пропустив, хоч бачить Бог, гроші немалі. Там не так гамірно, і мені не треба ні про що звітувати Олів.

— Але ж це ваші кімнати.

— Хіба називаються моїми завдяки доброті твоєї тітки. Я прийшов сьогодні вранці, щоб забрати свою друкарську машинку, а вона, до речі, кудись поділася.

— Я поставила її в шафі для постільної білизни — на коридорі.

— Он як. Що ж, почувайся як удома, дівчинко.

— Вибачте… — почала було я, та він знову не дав мені договорити.

— Та я жартую. Живи собі тут на здоров’я. Я й так мало коли буваю у Нью-Йорку. Мені тутешній клімат не подобається. Відразу горло хапає. До того ж у цьому клятому місті з моєї улюбленої пари білих туфель хіба пшик лишиться.

У мене була сила-силенна питань, але я не могла сформулювати жодного з них, бо в роті було сухо й гидко, а в просякнутій джином голові гуділо і стояв туман. Що дядько Біллі тут робить? Хто його впустив? Чому він о такій ранній порі у смокінгу? А на мені що? Бачу, що нічого, крім комбінації, і то навіть не моя комбінація, а Селії. А в чому тоді вона?

І де моя сукенка?

— Що ж, я непогано повеселився, — мовив дядько Біллі. — Насолодився фантазіями про ангеликів у моєму ліжку. Але ти, як виявилося, моя підопічна, тож краще я дам тобі спокій та піду пошукаю кави. Тобі, дівчинко, кава теж пішла б на користь. Не ображайся, але я щиро сподіваюся, що ти кожної ночі отак набираєшся і падаєш у ліжко з красивими жінками. Бо як ні, ти даремно тратиш час. Я страшенно пишаюся тим, що я твій дядько. Ми з тобою точно знайдемо спільну мову.

Дорогою до дверей він запитав:

— До речі, а коли Пеґ прокидається?

— Зазвичай близько сьомої, — відповіла я.

— Чудесно, — сказав він, зиркнувши на свій годинник. — Не можу дочекатись, коли її побачу.

— Але як ви сюди потрапили? — спитала я по-дурному.

Я мала на увазі, як він потрапив до будівлі театру (і то було дурнувате запитання, бо ясно, що тітка Пеґ подбала про те, аби її чоловік — чи то пак колишній чоловік, ну чи ким він там був — мав свої ключі). Але він сприйняв це питання ширше.

— Я сів на експрес «Двадцяте століття». Це єдиний спосіб добратися з Лос-Анджелеса до Нью-Йорка з комфортом, якщо маєш грошенята на квиток. Він зупинявся в Чикаго — забрати від того «м’ясника всього світу» якусь модну публіку. Доріс Дей цілу дорогу їхала в тому самому купе, що і я. Ми з нею грали в кункен, аж поки не переїхали Великі рівнини. Доріс — славна супутниця, скажу я тобі. Мила дівчина. З нею можна добре повеселитися, хоча її безгрішна репутація не наштовхує на таку думку. Приїхав учора ввечері, відразу подався до клубу, пішов на манікюр і до перукаря, потім зустрівся з деякими старими злодіями, голодранцями й невдахами, з якими колись знався, ну а потім прийшов сюди — забрати свою машинку й привітатися з родичами. Одягай халат, дівчинко, і ходи поможеш мені зварганити в цій забігайлівці сніданок. Бо далі станеться щось таке, чого ти точно не захочеш проґавити.

Коли я, нарешті зібравшись із силами, підвелась і набула вертикального положення, то рушила до кухні, де застала найхимерніше чоловіче товариство, яке тільки бачила.

З одного краю стола сидів містер Герберт у своїх нещасних штанах і в майці. Його сиве волосся скуйовдилось і виглядало геть жалюгідно. Перед ним стояло, як завжди, горня з кавою без кофеїну. З протилежного краю — дядько Біллі: високий, підтягнутий, в елегантному смокінгу, із золотистою каліфорнійською засмагою. Він не так сидів на кухні, як відпочивав, розкинувшись у кріслі й розкошуючи, тримаючи в руці склянку віскі. Він був чимось схожий на Еррола Флінна — якби той раптом вирішив трохи охолонути.

Словом, один із чоловіків виглядав так, ніби має йти розвантажувати вагони з вугіллям, а другий — наче збирається на побачення з Розалінд Расселл.

— Доброго ранку, містере Герберт, — сказала я за звичкою.

— Щоб я провалився під землю, якщо це правда, — відповів він.

— Нормальної кави я не знайшов, а каву без кофеїну я терпіти не можу, — сказав дядько Біллі. — Тому я зупинився на віскі. На безриб’ї і рак риба. Може, ти теж хильнеш, Вівіан? Бачу, що твоя макітра аж розтріскується.

— Вона перестане тріщати, як тільки я вип’ю кави, — відповіла я, хоч сама в це не до кінця вірила.

— Пеґ казала, ти працюєш над сценарієм, — сказав дядько Біллі до містера Герберта. — Дуже цікаво було б на нього подивитися.

— Там нема дуже на що дивитися, — відповів містер Герберт, зажурено глянувши на записник, який лежав перед ним.

— Можна? — запитав дядько Біллі, простягнувши руку до записника.

— Та ліпше… ну добре, бери, — сказав містер Герберт — справжній майстер програвати ще до початку бою.

Дядько Біллі повільно перегортав сторінки. Тиша стояла нестерпна. Містер Герберт втупився у підлогу.

— Це ж якісь переліки жартів, — врешті промовив дядько Біллі. — І навіть не жартів, а просто дотепних реплік. І ще повно малюнків птахів.

Містер Герберт здвигнув плечима на знак остаточної капітуляції:

— Сподіваюсь, до мене прийдуть кращі ідеї, якщо самі звідкись з’являться.

— Пташки непогані, до речі, — дядько Біллі поклав записника на стіл.

Мені хотілося якось захистити бідолашного містера Герберта, чиї відповіді на дядькові насмішки звучали ще вимученіше, ніж завжди. Тому я сказала:

— Містере Герберт, а ви знайомі з Біллі Б’юеллом? Він чоловік тітки Пеґ.

Дядько Біллі засміявся:

— Не хвилюйся, дівчинко. Ми з Дональдом знайомі вже багато років. Він узагалі-то мій адвокат — точніше, був ним, поки в нього не відібрали ліцензію. А ще я хрещений батько Дональда-молодшого. Точніше, був ним. Дональд трохи нервується, бо знає, що я приїхав без запрошення. І він не впевнений, як це сприйме верхній ешелон тутешнього начальства.

Дональд! А мені й на думку ніколи не спадало, що в містера Герберта могло бути ім’я.

Щойно дядько Біллі згадав про верхній ешелон начальства, як до кухні прийшла Олів.

Вона ступила два кроки, побачила Біллі Б’юелла, розтулила рота, тут же стулила і вийшла.

Запала мовчанка. Ефектно вона зайшла — і не менш ефектно вийшла.

— Не будемо ображатися на Олів за таке, — врешті сказав дядько Біллі. — Вона не знає, як опанувати себе з тої радості, що мене побачила.

Містер Герберт сперся чолом на кухонний стіл і промовив — так, саме промовив:

— Ох, стогну, стогну, стогну.

— Не переживай ти так через мене й Олів, Дональде. Все буде добре. Нашу взаємну нелюбов компенсує те, що ми поважаємо одне одного. Тобто я поважаю її. Тому між нами є бодай щось спільне. У нас прекрасні взаємини на основі глибокої односторонньої поваги, якої більш ніж досить.

Дядько Біллі дістав свою люльку, запалив сірника, тернувши по ньому нігтем, і повернувся до мене.

— Як поживають твої батьки, Вівіан? — поцікавився він. — Твоя мама і той вусач? Вони з самого початку мені сподобалися. Точніше, твоя мама. Неймовірна жінка. Вона завжди пильнує, щоб, не дай Боже, не сказати про когось щось приємне, але, по-моєму, я їй теж сподобався. Тільки не питай її про це, гаразд? Бо ж правила пристойності не дадуть їй це визнати. А твій тато ніколи не викликав у мене симпатії. Такий зануда. Я прозивав його дияконом — за його спиною, ясне діло, і тільки з увічливості. І до чого я все це вів? Ага. То як вони поживають?

— Добре.

— Досі одружені?

Я кивнула, але його запитання мене спантеличило. Хіба могло бути по-іншому?

— Вони ж ніколи не крутили романів на стороні, правда?

— Мої батьки? Романів? Ясно, що ні.

— Тоді їм, мабуть, бракує новизни в житті, правда?

— Ем-м-м…

— Ти бувала в Каліфорнії, Вівіан? — на щастя, він змінив тему.

— Ні.

— То мусиш якось приїхати. Тобі сподобається. Там найсмачніший апельсиновий сік. І погода фантастична. Людям зі Східного узбережжя, як-от нам з тобою, там добре живеться. Каліфорнійці вважають нас страх якими вишуканими. Кожен із них готовий усе на світі віддати, аби лиш ми ходили в його забігайлівку й він міг величати її рестораном, а не дірою. Тільки скажи, що ти вчилася в пансіоні і що твої предки прибули до Нової Англії на «Мейфлавері» — і на тебе дивитимуться як на одну з династії Плантагенетів. Заговори до них зі своїм аристократичним акцентом — і вони принесуть тобі на блюдці ключі від міста. А коли якийсь чоловік вміє порядно грати в теніс чи в гольф, то кар’єра йому, вважай, забезпечена. Ну хіба він любить за комір закласти.

Для мене то була аж надто жвава розмова як на сьому ранку після святкування мого дня народження. Напевно, я просто витріщилася на дядька Біллі та кліпала очима, хоча й намагалася стежити за ходом його думок.

Невже я справді мала аристократичний акцент?

— Чим ти себе розважаєш у «Лілеї», Вівіан? — запитав він. — Знайшла якесь корисне заняття?

— Я шию, — відповіла я. — Створюю костюми.

— Мудро робиш. З таким умінням ти завжди знайдеш собі роботу в театрі, та й вік на нього не впливає. Основне — не будь акторкою. А твоя гарнюня подружка? Вона грає на сцені?

— Селія? Вона артистка.

— Важка то робота. Коли я дивлюсь на артисток, у мене чомусь завжди серце крається. Молодість і краса — вони даються на такий короткий термін, дівчинко. Навіть якщо в цю хвилину ти найгарніша серед усіх, тобі у спину дихає ще десять красунь, молодших і свіжіших. А старші тим часом сохнуть, чекаючи, поки хтось зверне на них увагу. Але та твоя подружка залишить після себе слід. Вона знищить не одного чоловіка в такому собі романтичному марші смерті, а хтось, може, присвятить їй пісні або накладе на себе руки заради неї. Та рано чи пізно це закінчиться. Якщо їй пощастить, вона вийде заміж за якогось багатого дідугана — не те, щоб тут було чому заздрити. А якщо дуже пощастить, одного сонячного пообіддя її дідуган полетить до праотців просто з поля для гольфу, залишивши їй все, а вона буде ще досить молода, щоб насолодитися життям. Гарненькі дівчата теж розуміють, що кінець не за горами. Вони відчувають, наскільки це все тимчасово. Тому я маю надію, що вона добре проводить час, поки молода й гарна. Чи я помиляюсь?

— Та ні, — сказала я. — Начебто вона непогано розважається.

Я не знала нікого, хто б умів розважатися краще за Селію.

— То й добре. Сподіваюся, тобі теж весело. Інші радитимуть тобі не тринькати свою молодість на розваги, але не слухай їх. Молодість — унікальний скарб, а єдине, що годиться зробити з унікальним скарбом, — розтринькати його. Тому чини зі своєю молодістю так, як треба, Вівіан: проциндрюй її наліво й направо.

У цю хвилину ввійшла тітка Пеґ, закутана в картатий фланелевий халат. Її волосся стирчало на всі боки.

— Пеґсі! — вигукнув дядько Біллі й підхопився на ноги.

Його лице аж засяяло з радості. Усю його незворушність як водою змило.

— Перепрошую, сер, але я не можу пригадати ваше ім’я, — сказала тітка.

Однак вона теж усміхалась, і вже за мить вони обнялися.

Не скажу, що то були романтичні обійми, але що міцні, то точно. На знак кохання чи принаймні дуже сильного почуття. Вони розімкнули обійми і деякий час просто дивилися одне на одного, легенько тримаючи одне одного за передпліччя. Коли вони отак стояли разом, я вперше побачила щось геть неочікуване: я помітила, що тітка Пеґ досить гарна. Досі я ніколи цього не помічала. Її лице світилося, коли вона дивилася на дядька Біллі, і від цього змінювався весь її вигляд. (Ні, то не був відблиск його вроди.) Поруч із ним вона виглядала зовсім іншою жінкою. Я бачила на її обличчі тінь хороброї юної дівчинки, яка під час війни поїхала медсестрою у Францію. Я бачила шукачку пригод, яка десяток років провела на гастролях із нікудишньою театральною трупою. Річ не в тім, що тітка Пеґ зненацька здалася на десять років молодшою — вона ще й стала схожа на найвеселішу дівку в місті.

— Я вирішив провідати тебе, люба, — сказав дядько Біллі.

— Олів так мені й передала. Треба було мене попередити.

— Не хотілось тебе турбувати. І слухати, як ти скажеш, щоб я не приходив. Я подумав, що краще сам усе організую. У мене тепер є секретарка, яка про все дбає. Вона й продумала мою подорож від початку до кінця. Джин Марі її звати. Розумна, спритна, старанна. Вона тобі сподобається, Пеґ. Це така собі жіночна версія Олів.

Тітка Пеґ ступила крок назад.

— О Господи, Біллі, ти зовсім не змінився.

— Агов, не злися на мене! Я ж тільки дражнюся. Ти мене знаєш. Я просто нервуюся, Пеґсі. Я лиш недавно приїхав і тепер боюся, що ти мене виженеш звідси, серденько.

Містер Герберт підвівся з-за стола, сказав: «Піду собі в якесь інше місце», — і вийшов з кухні. Тітка Пеґ сіла на його крісло й сьорбнула вистиглу каву без кофеїну. Вона скривлено глянула на горня, тож я встала, щоб зварити для неї свіжої кави. Я мала сумнів, чи мені взагалі годиться сидіти на кухні в таку делікатну хвилю, але цієї миті тітка сказала:

— Доброго ранку, Вівіан. Гарно відсвяткувала день народження?

— Аж задуже, — відповіла я.

— Ти вже познайомилася з дядьком Біллі?

— Ага, ми вже встигли поговорити.

— Ох. Тільки не бери собі до голови того, що він каже.

— Пеґ, — озвався дядько Біллі, — ти розкішно виглядаєш.

Тітка Пеґ провела долонею по своєму коротенькому волоссю й усміхнулася — щира усмішка осяяла кожну зморщечку на її лиці.

— Непоганий комплімент для такої жінки, як я.

— Таких жінок, як ти, більше нема. Я перевіряв. Їх просто не існує.

— Ай, Біллі, перестань.

— Не перестану.

— То що ти тут робиш? Маєш роботу в місті?

— Не маю. Я у відпустці за свій рахунок. Не зміг відмовитися від такої поїздки, коли ти сказала мені, що Една тут і що ти намагаєшся придумати для неї порядну виставу. Востаннє я бачив Едну ще дев’ятнадцятого року. Дуже вже хочеться з нею побачитися. Шикарна жінка. А коли ти ще й сказала, що сценарій дала писати Дональду Герберту — треба ж таке вигадати! — я зрозумів, що таки мушу приїхати на Схід і тебе врятувати.

— Дякую. Страшенно мило з твого боку. Але якби мене треба було рятувати, Біллі, я б тебе повідомила. Можеш не сумніватися. Ти був би чотирнадцятим чи п’ятнадцятим у списку людей, яким би я подзвонила.

Він широко усміхнувся:

— То я ще в списку!

Тітка Пеґ запалила цигарку й дала її мені, потім запалила ще одну для себе.

— Над чим ти зараз працюєш у тому своєму Голлівуді?

— Над різними дурничками. На всьому, що я пишу, можна гордо ставити штамп БЩ — бозна-що. Я вже знудився. Але мені добре платять. Цього вистачає для комфортного життя. У мене ж звичайні потреби.

Тітка Пеґ розреготалася.

— Звичайні потреби. У тебе звичайні потреби. Я в курсі, Біллі, що ти відрікся від земного життя. Скоро ченцем станеш.

— Ти ж знаєш, що я людина зі скромними смаками, — мовив дядько Біллі.

— Каже той, хто приходить на сніданок одягнутий так, ніби на лицарську посвяту. Той, що має будинок у Малібу. Скільки там у тебе басейнів, ану нагадай?

— Жодного. Я ходжу плавати до Джоан Фонтейн.

— І що вона з того має?

— Моє приємне товариство.

— О Господи, Біллі, вона ж заміжня. За Браяном. Твоїм другом.

— Я обожнюю заміжніх жінок, Пеґ. Ти ж знаєш. В ідеалі тих, які щасливі у шлюбі. Щаслива заміжня жінка — найвірніша подруга чоловіка. Не хвилюйся, Пеґсі: Джоан — просто моя товаришка. А Браяну Агерну нічого не загрожує від таких, як я.

Я все зиркала то на тітку Пеґ, то на дядька Біллі, то знов на тітку Пеґ, намагаючись уявити цих двох як закохану пару.

Отак і не скажеш, що вони могли бути разом, проте їхня розмова аж іскрила дотепами й гострими слівцями. Кпини, оті ущипливі «ти ж знаєш», нероздільна увага, яку вони дарували одне одному. У тому, що вони були близькі, сумнівів не виникало, але ким вони були в отій близькості? Коханцями? Друзями? Братом і сестрою? Ворогами? Хтозна. Я покинула спроби це з’ясувати і просто спостерігала, як між ними пролітали блискавки.

— Я б хотів трохи побути з тобою, Пеґсі, поки я тут, — сказав дядько Біллі. — Ми так давно не були разом.

— Що то за одна? — запитала тітка Пеґ.

— Хто? Ти про кого?

— Та жінка, яка тебе покинула, що ти аж засумував за мною. Ну ж бо, кажи вже: хто та міс Біллі, яка отак взяла й пішла від тебе?

— Ображаєш. Я думав, ти знаєш мене краще.

Тітка Пеґ мовчки дивилася на нього, чекаючи.

— Ну якщо тобі вже так цікаво, — сказав дядько Біллі, — то її звали Камілла.

— Танцюристка, насмілюся припустити, — мовила тітка Пеґ.

— Ха! А от і ні! Плавчиня! Вона виступає в шоу русалок. Кілька тижнів у нас все йшло серйозно, а потім вона вирішила звернути на іншу стежку в житті й більше не приходить.

Тітка Пеґ розсміялася.

— Все йшло серйозно. Кілька тижнів! Ти взагалі чуєш себе?

— Погуляймо собі, поки я тут, Пеґсі. Тільки ти і я. Нехай ті джазові музиканти помарнують на нас свій хист. Ходімо в ті бари, куди ми з тобою колись вчащали — у ті, що зачиняються о восьмій ранку. Без тебе туди нема чого йти. Вчора я зайшов у «Ель-Морокко» і так розчарувався. Ті самі люди, що й завжди, теревенять про одне й те саме.

Тітка Пеґ усміхнулася.

— Тобі пощастило: живеш у Голлівуді, де завжди цікаво й де завжди теревенять про різне! Ні, ні, ні. Нікуди ми не підемо, Біллі. Я вже не така витривала. Та й стільки пити я більше не можу. Ти ж знаєш.

— Та невже? Ти хочеш сказати, що ви з Олів не напиваєтеся разом?

— Я розумію, що ти жартуєш, але раз ти вже спитав, то я відповім — ні. Тепер усе по-іншому: я намагаюся напитися, а Олів намагається не дати мені цього зробити. Мені так підходить. Не знаю, що їй з того, але я дуже рада, що вона мене пильнує, як та сторожова собака.

— Послухай, Пеґ, дай хоч допоможу тобі з виставою. Ти ж знаєш, що оцій купі сторінок до сценарію як до неба рачки, — дядько Біллі постукав наманікюреним нігтем по нещасному записнику містера Герберта. — Так само ти в курсі, що Дональд ніяк не зможе зліпити з цього сценарій, хоч як старатиметься. Ну не витисне він його з себе. Дай мені засісти за нього зі своєю друкарською машинкою і великим синім олівцем. Ти ж знаєш, що в мене вийде. Зробімо з цього чудесну виставу. Даймо Едні роль, гідну її таланту.

— Цить, — тітка Пеґ затулила лице руками.

— Ну ж бо, Пеґ. Ризикни.

— Тихо, — сказала вона. — Я щосили намагаюсь подумати.

Дядько Біллі замовк і став чекати.

— Я не можу тобі заплатити, — врешті глянула на нього тітка.

— Я вмію бути багатим і при цьому ні від кого не залежати, Пеґ. Цей талант у мене був завжди.

— Ти не можеш володіти правами на те, що ми тут ставимо. Олів цього не потерпить.

— Забирай їх усіх собі, Пеґ. Може, тобі навіть вдасться заробити на цій затії мішок грошей. Слухай, дай мені тільки написати для тебе сценарій, і якщо він вийде такий блискучий, як я собі задумав, ти заробиш стільки грошей, що твоїм нащадкам більше ніколи не доведеться працювати.

— То хіба напишеш на папірці, що не сподіваєшся нічого на цьому заробити. Олів наполягатиме. І ставити виставу нам доведеться, виходячи з мого бюджету, а не з твого. Я не хочу знов мати діло з твоїми грошима. Це завжди закінчується погано. Ось такі мої правила, Біллі. Інакше Олів не дозволить тобі тут тинятися.

— Хіба то не твій театр, Пеґ?

— У принципі, так. Але без Олів я не дам ради. Ти ж знаєш. Вона незамінна.

— Незамінна, але набридлива.

— Може, й так, а от ти — якраз навпаки. Олів мені потрібна. А ти — ні. І в цьому ви завжди відрізнялися.

— Ох уже та Олів! Олів і її довговічність! Я ніколи не розумів, що ти в ній побачила. Хіба те, що вона біжить задовольняти кожну твою примху. Напевно, це тобі подобається. А від мене ти, я так розумію, відданості не дочекалася. Ту Олів, як шафу, з місця не зрушиш. Тільки вона мені не довіряє.

— Так-так. Усе, що ти кажеш, — чиста правда.

— Ні, ну справді, Пеґ, — я не розумію, чому та жінка мені не довіряє. Я ж дуже, дуже, дуже надійна людина.

— Що більше тих «дуже», Біллі, тим ненадійнішою людиною ти здаєшся. Ти ж це знаєш, правда?

Дядько Біллі засміявся.

— Знаю, знаю. Але ж і ти, Пеґ, добре знаєш, що я можу нашкрябати цей сценарій лівою рукою, а правою в той час грати в теніс і ще й підбивати м’ячика носом, мов тюлень у цирку.

— І при цьому не пролити ні краплі свого віскі.

— Твого віскі, — виправив її дядько Біллі й підняв склянку. — Я знайшов його у твоєму барі.

— Добре, що це ти його знайшов о такій годині, а не я.

— Я хочу побачити Едну. Вона вже прокинулася?

— Вона так рано не встає. Хай спить. У її країні війна, та й, крім того, вона недавно втратила свій будинок і все, що мала. Їй варто трохи відпочити.

— Тоді я повернуся пізніше. Піду до клубу, прийму душ, відпочину, повернуся сюди й візьмемося до справи. Ой, геть забув: дякую, що віддала мої апартаменти! Твоя небога та її дівчина вкрали моє ліжко й розкидали свою білизну по моїх розкішних кімнатах, якими я так ні разу й не скористався. Там так тхне, ніби на парфумерній фабриці вибухнула бомба.

— Вибачте… — почала було я, але вони обоє махнули на мене рукою: мовчи, мовляв. Напевно, це не було варте уваги.

Хоч я відчувала, що навіть я не була варта уваги, коли тітка Пеґ і дядько Біллі отак не зводили очей одне з одного. Мені пощастило, що я взагалі там сиділа. Тож я вирішила, що краще триматиму рота на замку, щоб сидіти й далі.

— А що в неї за чоловік, до речі? — поцікавився дядько Біллі.

— В Едни? Тупий і бездарний, а взагалі може бути, — відповіла тітка Пеґ. — І ще такий гарний, що це аж насторожує.

— Ага, я чув. Бачив, як він грає, якщо то взагалі можна назвати грою. У «Брамі полудня». У нього погляд порожній, як у телиці, але в тому шовковому шарфі він виглядав на мільйон баксів. А що він за людина? Зраджує її чи ні?

— Ніколи не чула, щоб він її зраджував.

— Чудово, еге ж? — сказав дядько Біллі. Тітка Пеґ усміхнулася.

— Та це просто дивовижно, правда, Біллі? Уяви собі! Подружня вірність! Ясно, що чудово. Міг і хтось гірший трапитися.

— Колись, може, і трапиться, — зауважив дядько Біллі — Вона думає, що він талановитий актор. Ось у чому проблема.

— Він не представив світу жодного доказу свого таланту.

-- Словом, ми справді повинні дати йому роль у виставі.

Тітка Пеґ посміхнулася. Цього разу сумно.

— Якось незвично чути від тебе «ми».

— Чому це? Страшенно люблю це слово, — вишкірився він.

— До того часу, поки не розлюбиш і не втечеш, — сказала тітка. — Ти справді хочеш долучитися до цієї затії, Біллі? Чи як тільки тобі набридне, ти заскочиш на найближчий потяг до Лос-Анджелеса?

— Хочу, якщо ти не проти. Я буду чемний. Поводитимусь як той в’язень, якого випустили під чесне слово за хорошу поведінку.

— Було б добре, якби ти весь час так поводився. І так — Артур Вотсон повинен грати в цій виставі. Мусиш придумати, як його залучити. Він вродливий і не дуже розумний чоловік, тому дай йому відповідну роль — вродливого, не дуже розумного чоловіка. Ти ж сам навчив мене такого правила, Біллі: треба працювати з тим, що є. Як ти любив казати на гастролях? «Якщо в нас є тільки товстунка і драбина, то таку п’єсу — “Про товстунку і драбину” — я й напишу».

— Ти ще досі цього не забула! — здивувався дядько Біллі. — «Про товстунку і драбину» — не така вже й погана назва для п’єси, якщо я справді сам її вигадав.

— Ти справді сам її вигадав. Як завжди.

Дядько Біллі накрив її долоню своєю. Тітка не заперечувала.

— Пеґсі, — сказав він, і те слово — судячи з того, як він його вимовив, — містило в собі не одне десятиліття кохання.

— Вільяме, — сказала вона, і те слово — судячи з того, як вона його вимовила, — так само містило в собі не одне десятиліття кохання. І не одне десятиліття роздратування теж.

— Олів не дуже сердиться, що я тут? — запитав він.

Вона забрала руку.

— Зроби нам одну послугу, Біллі. Перестань вдавати, нібито тебе це турбує. Я люблю тебе, але ненавиджу, коли ти вдаєш, що тобі не байдуже.

— Знаєш, що я тобі скажу? — відповів він. — Мені зовсім не байдуже, хоч багато хто в це й не вірить.