Місто дівчат

Розділ шістнадцятий

Цитата з рецензії Брукса Аткінсона на спектакль «Місто дівчат» у газеті «Нью-Йорк Таймс» від 30 листопада 1940 року:

Прем’єра викликáла страх і суперечки.

Дядько Біллі подбав про глядачів — запросив давніх друзяк і пустодзвонів, колумністів і колишніх коханих, рекламних агентів, критиків і газетярів, яких знав особисто або завдяки їхній репутації. (А він знав усіх.) Тітка Пеґ та Олів були страшенно проти цієї ідеї — Я не впевнена, чи ми готові до такого, — сказала тітка Пеґ голосом жінки, яка панікує, бо щойно дізналася, що її чоловік запросив на вечерю свого начальника й очікує, що вона за годину-дві зготує бездоганну вечерю.

— Значить, треба підготуватися, — відповів дядько Біллі. — Через тиждень прем’єра.

— Я не хочу бачити в цьому театрі критиків, — мовила Олів. — Терпіти їх не можу. Вони такі черстві.

— Ти хоч трохи віриш у наш спектакль, Олів? — запитав дядько Біллі. — Він тобі подобається взагалі?

— Ні, — відповіла вона. — Тільки деякі місця.

— Не можу не спитати, хоч і пошкодую: і що ж це за місця?

Олів задумалась.

— Увертюра, у принципі, непогана.

Дядько Біллі закотив очі на лоба.

— Одна біда з тобою, Олів.

Тоді він обернувся до тітки Пеґ.

— Ми повинні ризикнути, люба. Нехай про нас дізнаються люди. Я не хочу, щоб на прем’єрі єдиною важливою персоною в залі був я.

— Дай нам хоч тиждень, щоб попідтягувати хвости, — попросила тітка Пеґ.

— Яка різниця, Пеґсі? Якщо наш спектакль — бомба, то він нею лишиться і через тиждень, з хвостами чи без. Пропоную відразу перевірити, змарнували ми час і гроші чи ні У залі мусять сидіти серйозні люди, інакше нічого з того не вийде. Ми маємо подбати про те, щоб їм сподобалася вистава і щоб вони порадили своїм друзям прийти й подивитися її. Так воно працює. Олів не дає мені ні копійки на рекламу, отож треба самим зчинити трохи галасу. Що скоріше ми розпродамо всі квитки, то скоріше Олів перестане витріщатися на мене як на вбивцю. А як ми можемо продати всі квитки, якщо люди не знають, що ми взагалі тут є?

— Мені здається, що то негарно: запрошувати друзів попрацювати — і чекати, що вони задарма забезпечать тобі рекламу, — сказала Олів.

— Тоді як ти збираєшся повідомити людей про наш спектакль? Може, хочеш, щоб я начепив на себе афішу і стовбичив з нею на розі?

Судячи з виразу лиця Олів, вона була явно не проти.

— Основне, щоб на афіші не було написано «Кінець близько», — зауважила тітка Пеґ, яка, схоже, не сумнівалася, що кінець таки настане.

— Агов, Пеґсі, — сказав дядько Біллі, — куди поділася твоя впевненість? Є ще порох у порохівницях. Ти й сама це добре знаєш. І знаєш, що спектакль удасться. Ти ж це нюхом чуєш, як і я.

Однак тітка Пеґ не заспокоїлася.

— Ти вже стільки разів казав мені, що я щось там нюхом чую. Але переважно я чула хіба те, що згубила гаманця.

— Скоро я зроблю так, що твій гаманець тріщатиме від грошей, леді, — сказав дядько Біллі. — От побачиш.

Джером Гейвуд Браун для видання «НьюЙорк Пост»:

Останні кілька днів перед прем’єрою дядько Біллі не просто витрачав гроші, а сипав ними наліво й направо. Він привів двох норвезьких масажисток для танцюристів і танцюристок та головних акторів з акторками. (Тітка Пеґ вирячила очі, побачивши рахунок, але дядько Біллі сказав: «У Голлівуді завжди так роблять, коли зірки на нервах. Вони тоді відразу заспокоюються».)

Потім він покликав лікаря, щоб той прийшов до «Лілеї» і вколов усім вітаміни. Попросив Бернадетт привести всіх своїх кузин, разом із дітьми, щоб вилизати театр так, аби його було не впізнати. Найняв кількох місцевих чолов’яг, щоб помити зі шланга фасад театру й упевнитися, що кожна жарівка на великій світловій афіші горить на повну.

А ще поміняв фільтри в усіх лампах, які освітлювали сцену.

На останню генеральну репетицію він замовив обід із «Тутс Шор»: ікру, копчену рибу, канапе та інші делікатеси.

Запросив фотографа, щоб той сфотографував для реклами всю трупу в костюмах. Заставив вестибюль пишними букетами орхідей, які, мабуть, коштували дорожче за мій перший семестр у коледжі (і, певно, були розумнішою інвестицією).

Привів косметологиню, манікюрницю й візажистку для Едни та Селії. У день прем’єри він зібрав десяток хлопчаків і безробітних чоловіків із району й найняв їх (за п’ятдесят центів на душу, що було досить доброю платнею, принаймні для малих), щоб ті крутилися біля театру, створюючи враження, ніби там має статися щось надзвичайно цікаве. А найголосніший крикун мав раз у раз вигукувати: «Усі квитки продано! Усі квитки продано!».

Надвечір дядько Біллі влаштував Едні, тітці Пеґ та Олів сюрприз — дав їм подарунки, як він сказав, «на щастя». Едні — тоненький золотий браслет від «Картьє» якраз на її смак. Тітці Пеґ — гарний шкіряний гаманець від «Марк Кросс». («Скоро він тобі знадобиться, Пеґсі, — підморгнув він. — Коли квитки почнуть розлітатися як гарячі пиріжки, твій старий гаманець розлізеться по швах».) А Олів він урочисто підніс коробку, загорнуту в цілу купу подарункового паперу. Коли вона нарешті розгорнула папір і познімала всі бантики, то побачила всередині пляшку джину.

— Спеціально для тебе, — сказав дядько Біллі. — Щоб приглушити смертельну нудьгу, яку наганяє на тебе наш спектакль.

Цитата з рецензії Двайта Міллера для «НьюЙорк ВорлдТелеґрам»:

До театру почали сходитися глядачі, і ми всі — у костюмах, загримовані — з’юрмилися за кулісами, дослухаючись до такого солодкого для наших вух гамору в заповненій залі.

— Ходіть сюди, — сказав дядько Біллі. — Настав ваш час.

Знервовані, збуджені актори й танцюристи збилися в тісне коло навколо дядька Біллі. Я стояла поруч із Ентоні, тримаючи його за руку, горда як ніколи. Він міцно мене поцілував, а тоді випустив мою руку і, переступивши з ноги на ногу, змахнув кілька разів кулаками в повітрі, наче боксер перед поєдинком.

Дядько Біллі витягнув з кишені фляжку, добряче до неї приклався, а тоді передав тітці Пеґ, яка теж нічогенько хильнула.

— Ну що, з промовами у мене не склалося, — сказав дядько Біллі, — бо я не вмію тулити слова докупи і не люблю бути в центрі уваги.

Усі поблажливо засміялися.

— Але хочу вам сказати, хлопці й дівчата, що за такий короткий час і за такі мізерні гроші ви зуміли підготувати цілком достойний спектакль. Б’юсь об заклад, що ні на Бродвеї, ні в Лондоні зараз не йде нічого ліпшого за те, що ви сьогодні покажете людям у залі.

— Навряд чи в Лондоні тепер щось іде, любий, — іронічно зауважила Една. — Хіба, може, спектакль «Скидаю бомби»…

Усі знову засміялися.

— Дякую, Едно, — мовив дядько Біллі. — Я мало не забув про тебе — добре, що нагадала. Слухайте всі. Якщо на сцені ви розгубитеся чи розхвилюєтеся, дивіться на Едну. З цієї хвилини вона ваша провідниця і ви в найкращих руках. Една — найспокійніша акторка, з якою вам коли-небудь випаде честь виступати на одній сцені. Цю жінку ніщо не може вивести із себе. Нехай її незворушність стане для вас прикладом. Дивіться, яка вона спокійна, і будьте такими самими. Запам’ятайте собі: глядачі можуть пробачити акторам усе, крім хвилювання. Якщо забудете свої репліки, просто кажіть що-небудь — Една щось придумає. Довіртеся їй, бо вона займається цією справою ще з часів «Непереможної армади», правда, Едно?

— По-моєму, ще давніше, — усміхнулася вона.

Една мала неперевершений вигляд у своїй червоній ретро-сукні від «Ланвін», видобутій із контейнера в Ловцкі Я дбайливо допасувала сукню до її фігури. І тепер страшенно пишалася тим, як вдягнула Едну для цієї ролі. Грим її теж був бездоганний. (Хіба могло бути інакше?) Една була собою, тільки в яскравішому, королівському образі. З коротким блискучим чорним волоссям і у прегарній червоній сукенці вона була схожа на китайську лаковану статуетку — довершена, виглянсувана і така ж безцінна.

— І ще одне, перш ніж я передам слово вашій вірній режисерці, — сказав дядько Біллі. — Не забувайте: ці люди зібралися тут не для того, щоб вас зненавидіти. Вони прийшли, бо їм хочеться вас полюбити. За своє життя ми з Пеґ поставили тисячі спектаклів перед різною аудиторією, яка тільки може бути, і тому я знаю, чого хочуть глядачі. Вони хочуть закохатися. Тому ось вам порада від ветерана естради: якщо ви перші в них закохаєтесь, вони не зможуть не відповісти вам взаємністю. Тому йдіть на сцену й щиро любіть свого глядача. Ось що я вам раджу.

Він замовк, витер очі рукою, а тоді продовжив.

— Знаєте, під час Першої світової я перестав вірити в Бога. І ви б теж перестали, якби побачили те, що бачив я. Але часом моя віра вертається до мене, переважно коли я п’яний або на емоціях. Зараз я трохи такий і трохи такий, тому вибачте, але вже як є. Хочу, щоб ми всі схилили голови і помолилися.

Я не повірила власним вухам, але дядько Біллі не жартував.

Ми схилили голови. Ентоні знову взяв мене за руку, і мене аж пройняло від тремтіння — як завжди, коли він виявляв до мене бодай найменшу увагу. Хтось узяв мене за другу руку і легенько її стиснув. Дотик був мені знайомий — Селія.

Напевно, то була найщасливіша хвилина у моєму житті.

— Милостивий Боже, хоч яким ти є, — проказав дядько Біллі, — благослови цих смиренних акторів. Благослови цей нещасний старий театр. Благослови тих нероб, які там сидять, і вчини так, щоб вони нас полюбили. Благослови цю нашу марну затію. Те, щó ми тут сьогодні влаштовуємо, не має ані найменшого значення в цьому жорстокому світі, але ми все одно робимо своє. Нехай то буде щось достойне. Просимо тебе про це, хоч ким ти є і навіть якщо не всі з нас у тебе вірять. Амінь.

— Амінь, — хором відповіли ми.

Дядько Біллі ще раз хильнув із фляжки.

— Хочеш щось додати, Пеґ?

Тітка Пеґ широко усміхнулася. У ту мить вона виглядала років на двадцять, не більше.

— Та просто йдіть на сцену, малята, — сказала вона, — і завдайте їм перцю з маком.

Цитата з рецензії Волтера Вінчелла у часописі «Нью Йорк Дейлі Міррор»:

Една викликала в залі перший сміх.

Дія перша, сцена перша: місіс Калевала чаює зі ще кількома заможними леді. Посеред пустих балачок вона немовби між іншим згадує, що напередодні її чоловіка збив автомобіль.

Усі леді нажахано зойкають, а одна з них питає:

— Важкий, дорогенька?

— Кожен Божий день, — відповідає місіс Калевала.

Настає довга пауза. Леді розгублено витріщаються на неї. Місіс Калевала спокійно розмішує чай, відставивши убік мізинця. А тоді піднімає на них очі й невинно, як дитя, запитує:

— Перепрошую, ви, може, мали на увазі його стан? Та він помер.

Зала заревіла від сміху.

За кулісами дядько Біллі схопив мою тітку за руку і сказав:

— Вони наші, Пеґсі!

Цитата з рецензії Томаса Лессіґа для «Морнінґ Телеґраф»:

Дія перша триває далі: Везунчик Боббі намагається переконати місіс Калевалу віддати в заставу свої дорогоцінності, щоб на отримані гроші заснувати підпільний бар.

— Цей годинник я ніяк не можу продати! — вигукує вона, тримаючи в руці великого золотого годинника на гарному ланцюжку. — Він мені ще за мого чоловіка дістався!

— Добре вторгували, леді, — схвально киває мій коханий.

Една з Ентоні перекидалися дотепами, наче воланчиками під час гри у бадмінтон, і не проґавили жодного удару.

— Але мій батько наказував мені ніколи не брехати, не обманювати й не красти! — каже місіс Калевала.

— Мій теж! — кладе руку на серце Везунчик Боббі. — Честь — то все, що є в чоловіка на всьому білому світі, казав татко, але якщо тобі випав шанс заробити шмат грошей, то можеш обідрати як липку брата і продати у бордель сестру.

— Тільки якщо це порядний бордель, — зауважує місіс Калевала.

— Ми з вами, леді, з одного тіста книш! — каже Везунчик Боббі, і вони затягують дуетом «Ми поганці і засранці» — ох, як тяжко ми відвойовували в Олів право на те, щоб вжити в цій пісні слово «засранці»!

То був мій улюблений момент спектаклю. Посеред цієї сцени Ентоні танцював степ, розпалюючи в залі справжню пожежу. Я й досі бачу, як він по-хижацьки шкірився, коли витанцьовував у світлі прожекторів так, наче хотів пробити діру у сцені. Глядачі — ретельно дібрані вершки нью-йоркської театральної спільноти — тупали ногами в такт музиці, немовби натовп сільських робітників. Мені здавалося, що моє серце от-от розірветься. Вони були в захваті від нього! Я раділа за його успіх, але тієї миті мене десь глибоко штрикнув страх: той хлопець скоро стане зіркою, і я його втрачу.

Коли сцена закінчилася, Ентоні вибіг за куліси у просяклому потом костюмі, схопив мене, притиснув до стіни і впився в мене губами — і я хоч ненадовго, та все ж забула про свої страхи.

— Я найкращий, — проворкотав він. — Ти бачила, крихітко? Я найкращий. Найкращий з усіх!

— Я бачила, я все бачила! Кращого за тебе нема! — вигукнула я, бо саме це кажуть двадцятилітні дівчата своїм хлопцям, коли закохані в них по самі вуха.

(Але буду справедливою до себе й Ентоні: він справді виглядав приголомшливо, чортяка такий.)

Потім Селія станцювала стриптиз — співаючи зі своїм хриплим акцентом дівчини з Бронксу жалібну пісеньку про те, як їй хотілося мати дитину, — і глядачі остаточно влипли. Якимось чудом їй вдавалося виглядати мило й вульгарно водночас, а це ж не так легко. Під кінець танцю глядачі свистіли й улюлюкали, як пияки на дешевому шоу з роздяганням. І за нею умлівали не тільки чоловіки: серед вигуків я чула й жіночі голоси, чесне слово.

Далі настав антракт, сповнений приємної метушні: чоловіки запалювали цигарки у вестибюлі, жінки в атласних сукнях квапилися до вбиральні. Дядько Біллі сказав, щоб я вийшла й походила серед людей і склала думку про їхні враження.

— Я б і сам пішов, — пояснив він, — але більшість із них — мої знайомі. Мене не цікавлять їхні чемні відгуки. Я хочу почути все, як є. Правдиві враження.

— А на що саме звертати увагу? — запитала я.

— Якщо говоритимуть про виставу — добре. Якщо про те, де хто припаркував автівку, — погано. Але найперше дивись, чи вони задоволені собою. Якщо глядачам подобається те, що вони бачать на сцені, вони мають до біса гоноровий вигляд. Так ніби то вони написали п’єсу власними руками, засранці такі самозакохані. Йди — і потім розкажеш мені, гонорові вони чи ні.

Я стала проштовхуватися крізь натовп, розглядаючи щасливі порожевілі обличчя довкола. Усі здавалися багатими, ситими і дуже задоволеними. Люди безперестанку теревенили про виставу: про фігуру Селії, про шарм Едни, про танцюристів, про пісні. Переказували одне одному дотепи і знову з них сміялися.

— Я ще ніколи не бачила стільки задоволених собою людей, — повернувшись, доповіла я дядькові Біллі — Ну й прекрасно, — відказав той. — У них є для того збіса добра причина.

Перед початком другої частини він знову звернувся до всієї трупи — цього разу з коротшою промовою.

— Тепер важливо тільки одне: з якими враженнями ваші глядачі підуть додому, — сказав він. — Якщо ви опустите руки посеред другої дії, вони забудуть, що колись ви їм подобалися. Мусите наново заслужити їхню любов. Фінал повинен бути не просто добрим, а незрівнянним. Запалюйте далі, малята!

Дія друга, сцена перша: до маєтку місіс Калевали приходить мер — любитель правопорядку, рішуче налаштований прикрити незаконне казино і бордель, що ними місіс Калевала начебто керує. Він маскується, але Везунчик Боббі здогадується, хто це, і попереджає своїх. Артистки швидко вдягають на свої розшиті блискітками трико костюми покоївок, а круп’є перебираються в кельнерів. Клієнти вдають, начебто завітали до маєтку погуляти в саду, а на гральних столах враз опиняються мереживні скатертини. Містер Герберт у ролі сліпого злодійчука ґречно забирає в мера пальто, а тоді цупить з кишені його гаманець. Місіс Калевала запрошує мера на горнятко чаю на веранді, крадькома ховаючи в ліфі купку гральних фішок.

— Першокласний у вас будинок, місіс Калевала, — каже мер, роззираючись і шукаючи слідів незаконної діяльності. — Усе так по-багатому. Ваші родичі припливли на «Мейфлавері», певно?

— Та ні, що ви, — відповідає Една тоненьким голоском, елегантно обмахуючи себе колодою карт для покеру. — Мої родичі завжди мали власні кораблі.

Коли наприкінці спектаклю Една заспівала свою журливу баладу «Чи не варто мені закохатись», у театрі запала така тиша, неначе там не було ні душі. А коли вона доспівала останню сумну ноту, усі повставали з крісел і голосно зааплодували. Една мусила аж чотири рази вертатися на поклон, перш ніж вистава продовжилася. Про «зупинку шоу» я вже чула не раз, але щойно тоді я зрозуміла, як воно виглядає на практиці. Една Паркер Вотсон у буквальному сенсі зупинила шоу.

Коли настав час грандіозної фінальної сцени «Віднині все в чотири руки», мою увагу відволік той нестерпний Артур Вотсон. Він старався потрапляти у крок з іншими учасниками трупи, але йому виходило кепсько. На щастя, його незграбність начебто не дуже роздратувала глядачів, а музика оркестру приглушила його немелодійний спів. Глядачі плескали й підспівували хору («Гріха і джину жриці, / Заходьте сюди, киці!). Театр «Лілея» яскраво мерехтів відблисками чистої спільної радості. А тоді спектакль завершився.

Акторів в кликали на поклон — раз, другий, третій. Ще і ще. На сцену полетіли букети квітів. Врешті загорілося світло, глядачі позабирали в гардеробі свої пальта і швидко розійшлись.

А ми всі, виконавці та помічники, втомлено побрели на порожню сцену і деякий час просто стояли там серед останків того, що тільки-но створили, втративши дар мови від того неймовірного видовища, яке влаштували власноруч.

Цитата з рецензії Ніколса Т. Флінта для видання «НьюЙорк Дейлі Ньюз»:

Решту вечора ми провели в «Сарді», чекаючи, коли з’являться перші рецензії, і напиваючись тим часом до чортиків. Мабуть, не варто й згадувати, що театральна трупа «Лілеї» не звикла чекати на рецензії у «Сарді» — чи в принципі отримувати якісь рецензії, але ж то був незвичайний спектакль.

— Усе залежить від того, що напишуть Аткінсон і Вінчелл, — сказав дядько Біллі. — Якщо нас похвалять і престижні газети, і жовта преса — все, маємо хіт.

— Я навіть не знаю, хто такий той Аткінсон, — визнала Селія.

— Що ж, лялечки, зате після сьогоднішнього вечора він знає, хто такі ви. У цьому можете не сумніватися. Він із вас очей не зводив.

— Він відомий? Має гроші?

— Він газетяр. І грошей у нього нема. Нічого нема, окрім впливу.

Раптом сталося щось дивне. До дядька Біллі підійшла Олів, тримаючи в руках два келихи з мартіні. Вона простягнула йому один. Дядько Біллі здивовано взяв його, та за мить здивувався ще більше, бо Олів підняла свій келих і сказала:

— Ти дуже вміло поставив цю виставу, Вільяме. Дуже вміло.

Той розсміявся.

— Дуже вміло! Та почути таке від тебе — це ж найвища похвала для режисера!

Останньою прийшла Една. Біля службового входу її перехопив натовп шанувальників, які хотіли отримати її автограф. Вона б могла уникнути їх, просто піднявшись нагору до своїх апартаментів і перечекавши, та все ж вирішила потішити людей своєю присутністю. Опісля Една, напевно, швиденько покупалася й переодягнулася, бо до ресторану прийшла охайна й свіжа у дорожезному на вигляд синьому костюмчику, недбало перекинувши через плече горжетку з лисиці (те, що костюмчик дорожезний, розумів тільки той, хто знав, на що дивитися, а я знала). Вона прийшла попідруч із тим її вродливим бовдуром, який мало не спаскудив фінальну сцену своїм жахливим танцем. Він аж світився на лиці, так наче був зіркою прем’єри.

— Една Паркер Вотсон, яку хвалить увесь світ! — вигукнув дядько Біллі, а ми всі радісно його підтримали.

— Не спіши, Біллі, — мовила Една. — Похвали ще поки не чути. Артуре, любий, принеси мені, будь ласка, найхолодніший коктейль, який тут є.

Артур подався шукати бар, а я подумала, чи не забракне йому клепки знайти дорогу назад.

— Ти пошматувала їх усіх на клапті, Едно, — сказала тітка Пеґ.

— Не я, а ви, мої кохані, — відказала Една, дивлячись на дядька Біллі й тітку Пеґ. — Ви — генії і творці. А я звичайна утікачка, вдячна за те, що їй дали роботу.

— Мені до смерті хочеться напитися — і то вже, — сказала тітка Пеґ. — Не можу дочекатися тих рецензій. Як ти можеш бути така спокійна, Едно?

— Ану ж я уже встигла набратися, ти звідки знаєш?

— Сьогодні я буду триматися берега і пильнувати, скільки п’ю, — пообіцяла тітка Пеґ. — Хоча... Ні, не хочу я нічого пильнувати. Вівіан, прошу тебе, побіжи за Артуром і скажи йому, хай принесе утричі більше коктейлів, ніж мав.

«Якщо він уміє множити», — подумала я.

Я рушила до бару. І якраз махала бармену, намагаючись привернути його увагу, коли чоловічий голос промовив:

«Можна вас пригостити, міс?». Я обернулася, кокетливо усміхаючись, і побачила свого брата, Волтера.

Я не відразу його впізнала, бо дуже вже дивно було зустріти його у Нью-Йорку — у моєму світі, серед моїх людей.

Крім того, мене збила з пантелику родинна схожість. Ми з ним були подібні як дві краплі води, так що я на мить розгубилася, подумавши, що наткнулася на дзеркало.

Якого милого тут робить Волтер?

— А ти не дуже рада мене бачити, — стримано усміхнувся він.

Я не знала, рада я була чи ні — я страшенно розгубилася.

На думку спадало тільки одне: ну все, я вляпалась. Напевно, батьки пронюхали про мою аморальну поведінку й послали старшого брата, щоб вернув мене на праведний шлях.

Я зиркнула через його плече — чи батьки теж приїхали разом з ним? Бо це означало б остаточний кінець веселощам.

— Та не нервуйся так, Ві, — сказав Волтер. — Я тут сам.

Таке враження, що він прочитав мої думки. Але його слова анітрохи мене не заспокоїли.

— Я ходив на вашу виставу. Мені сподобалося. Ви молодці.

— Але що ти робиш у Нью-Йорку, Волтере? — я похопилась, що в моєї сукенки надто глибоке декольте, а на шиї ще не зійшов синець від поцілунку.

— Я кинув навчання, Ві.

— Ти кинув Прінстон?

— Ага.

— А тато в курсі?

— Так.

Я нічого не розуміла.

Паршивою вівцею в нашій родині була я, а не Волтер.

І що я чула — він покинув Прінстон? Я уявила собі, як Волтер зривається з ланцюга: перекреслює роки чемної поведінки й приїжджає до Нью-Йорка, щоб разом зі мною з головою пірнути в карнавал пиятики, гулянок і шалених танців у «Лелеці». Може, то я спонукала його стати на слизьке?!

— Я записався на флот, — сказав він.

Ох! Могла б і здогадатися.

— Через три тижні починається навчання у військовому училищі. Я проходитиму вишкіл тут, у Нью-Йорку, у Верхньому Вест-Сайді. На Гудзоні стоїть списаний військовий корабель, на якому тепер тренуються. Офіцерів бракує, тому беруть усіх, хто закінчив два курси коледжу. Підготовка триватиме всього три тижні, Ві. Я починаю відразу після Різдва. Як закінчу, буду корабельним курсантом. Навесні вийду в море і попливу туди, куди відправлять.

— А що тато сказав, коли почув, що ти кинув Прінстон? — запитала я.

Мій голос звучав дивно і неприродно. Я досі не могла оговтатися, такою ніяковою була наша зустріч, але щосили старалася підтримати розмову, вдаючи, ніби все було абсолютно нормально, ніби ми з Волтером щотижня балакали в «Сарді».

— Розізлився як чорт, — відповів Волтер. — Але то не його справа. Я вже дорослий і можу сам вирішувати, що робити. Я зателефонував тітці Пеґ і сказав, що їду до міста. Вона сказала, що я можу пожити в неї кілька тижнів, поки почнеться навчання в училищі. Погуляти Нью-Йорком, подивитися на місто.

Волтер житиме в «Лілеї»? З такими виродками, як ми?

— Але ти не мусив записуватися на флот, — бовкнула я.

(На мою думку, Анджело, у моряки йшли тільки діти робітників, яким по-іншому не світило вибитися в люди. По-моєму, колись я навіть чула, як тато казав те саме.)

— Зараз іде війна, Ві, — мовив Волтер. — Рано чи пізно Америка теж вступить у неї.

— Але ж ти не мусиш у неї вступати, — відказала я.

Він глянув на мене здивовано й осудливо водночас.

— Це моя країна, Ві. Ясно, що мушу.

З другого кінця зали почулися радісні вигуки. Газетоноша щойно приніс кілька примірників із ранкового тиражу.

Прилетіли перші хвалебні рецензії А тепер прочитай оце, Анджело. Улюблену цитату я приберегла на сам кінець.

Уривок із рецензії Кіта Ярдлі для газети «Нью-Йорк Сан» від 30 листопада 1940 року: