Місто дівчат

Розділ двадцять сьомий

Найбільша іронія долі, звісно ж, у тому, що ні я, ні Марджорі не були заміжні. Керуючи ательє, ми роками потопали у весільних сукнях і допомогли тисячам дівчат підготуватися до вінчання, а от нас самих заміж ніхто не кликав — і ми теж нікого не кликали. Таких, як ми, називали «вічними дружками». Але ж нас і за дружок не запрошували! «Помічниці наречених» — нам пасувала хіба така назва.

Ми обидві були дивачками, от у чому проблема. Принаймні такий ми собі поставили діагноз: надто шалені для шлюбу. (Ми часто жартували, що це буде гаслом для нашого наступного закладу.)

Те, що Марджорі була «з привітом», відразу впадало в око.

Справжня дивачка. І річ не тільки в тім, як вона вдягалася (хоча її вподобання в одежі були відверто чудернацькі).

Ішлося ще й про її зацікавлення. Вона вічно ходила на якісь курси: то східної каліграфії, то дихання — так-так, курси дихання! — у буддистському храмі на Дев’яносто четвертій вулиці. Або вчилася готувати йогурт, так що запах розлітався на цілий будинок. Вона любила авангардне мистецтво й слухала незрозумілу (принаймні для мого вуха) музику з Анд. Записалася на безплатні сеанси гіпнозу, що їх проводили студенти психологічного факультету, і ходила на психоаналіз. Ворожила на картах таро, «Книзі змін» та рунах. Ходила до китайського цілителя, який масажував їй стопи, і безкінечно про це всім розповідала, хоч я сто разів просила її перестати набридати людям зі своїми стопами .

Марджорі постійно сиділа на якійсь новомодній дієті — не так для того, щоб схуднути, як для того, щоб поліпшити своє здоров’я й вийти за рамки звичного досвіду. Одного літа, наскільки я пригадую, вона їла самі лиш консервовані персики, бо вичитала, що вони корисні для дихання. А потім перейшла на паростки квасолі й хлібці з пророщеної пшениці. Дивачку, яка харчується паростками квасолі й хлібцями з пророщеної пшениці, ніхто не хоче брати заміж.

Я теж була дивна. І не соромлюся це визнати.

Скажімо, я мала особливу, химерну манеру вдягатись. Під час війни я так звикла ходити в штанах, що тепер із них не вилазила. Мені подобалося, що в них можна було вільно кататися на велосипеді по місту, але не тільки це: мені взагалі був до вподоби одяг, схожий на чоловічий. Я вважала (і досі вважаю), що для жінки нема ліпшого способу виглядати вишукано й елегантно, як у чоловічому костюмі. Відразу після війни важко було дістати добротні вовняні речі, але я виявила, що якщо купувати хороші вживані костюми — маю на увазі моделі з Севіл-Роу часів 1920-1930-х років, — можна допасувати їх до своєї фігури й вибудувати образ, який надавав схожості із Ґретою Ґарбо (принаймні я так сподівалася).

Мушу зауважити, що після війни жінки так не вдягалися.

Справді, у 1940-х роках жінки носили костюми чоловічого крою. Це вважалося мало не патріотичним. Та щойно війна скінчилася, жіночність узяла реванш. Близько 1947 року Крістіан Діор захопив світ моди своїми непристойно розкішними сукнями у стилі «нью-лук»: вони були приталені, з пишними спідницями, мали м’яку лінію плечей і підкреслювали бюст. «Нью-лук» демонстрував світові, що воєнний дефіцит уже позаду і тепер можна марнувати скільки завгодно шовку й мережива, просто щоб виглядати гарно, жіночно й ошатно. На одну-єдину сукню в стилі «нью-лук» могло піти до двадцяти метрів тканини. Спробуй вибратися у такому з таксі! Я терпіти цього не могла. По-перше, я не мала суперпривабливої фігури для такої сукенки. У штанах і блузках мої довгі ноги, прямокутний тулуб і малі груди завжди виглядали ліпше. Крім того, одяг мусив бути практичний. Я не могла працювати в сукнях такого пишного крою. Майже весь робочий день я проводила на підлозі: колінкувала над ескізами й повзала навколо клієнток під час примірок. Штани й туфлі без підборів давали мені необхідну свободу.

Тож я відмовилась від модних тенденцій і вдягалась по-своєму, так, як мене навчила Една Паркер Вотсон. І тому стала дивачкою. Не такою, як Марджорі, звичайно, та все ж трохи чудною. Однак я переконалася в тому, що мій однострій — штани з жакетом — чудово пасував для роботи з клієнтками. Коротка стрижка теж мала психологічні переваги.

Мій зумисне нежіночний образ засвідчував молодим нареченим (та їхнім матерям), що я для них у жодному разі не загроза й не суперниця. А це важило, бо я була жінка приваблива, а в моїй професії надмірна привабливість була ні до чого. Не можна затьмарювати собою наречену, навіть коли ти наодинці з нею в кімнаті для примірок. Вибираючи найголовнішу сукню у своєму житті, дівчата не хотіли, щоб у них за спиною стояла сексуальна жінка. Вони прагнули бачити неговірку, стриману кравчиню, з ніг до голови в чорному, готову виконувати всі їхні забаганки. Тому я й стала неговіркою, стриманою кравчинею — і то охоче.

У мене була ще одна дивна риса: я страшенно полюбила свою незалежність. Заміжжя ніколи не було в Америці таким фетишем, як у 1950-х роках, але мене воно просто не цікавило. Хтось би сказав, що я збилася з дороги, а то й узагалі збожеволіла. Однак труднощі воєнних часів додали мені винахідливості й упевненості в собі, а спільна справа з Марджорі — рішучості; тож, мабуть, я просто більше не вірила, що для того, аби досягнути багатьох цілей у житті, мені потрібен був чоловік. (Чесно кажучи, я потребувала його тільки з однією ціллю.)

Виявилося, що жити самій у квартирі над весільним салоном дуже навіть добре. Мені подобалося моє невеличке помешкання з двома мансардними вікнами, мініатюрною спальнею (вікнами на магнолію у провулку за будинком) і кухонькою, яку я власноруч помалювала у вишневий колір.

Разом із власним простором у мене дуже швидко з’явилися дивні звички, як-от струшувати попіл від цигарок у ящик для квітів за кухонним вікном, або вставати посеред ночі, вмикати всі лампи й читати детектив, або снідати холодними спагеті. Мені подобалось м’яко ступати квартирою в домашніх капцях — мої туфлі жодного разу не торкнулися килимка. Подобалося акуратно вишиковувати фрукти на блискучій кухонній стільниці замість кидати їх усі на купу в миску. Якби хтось сказав мені, що до цього милого помешкання вселиться чоловік, я сприйняла б це як вторгнення у мій дім.

Навіть так: мені почало здаватися, що, може, шлюб — не така вже й знахідка для жіноцтва. Обводячи поглядом усіх знайомих жінок, заміжніх понад п’ять чи десять років, я не бачила серед них жодної, чиєму життю я б заздрила. Коли романтичні почуття згасали, вони ніби перетворювалися на вічних служниць. (Одні служили своїм чоловікам охоче, інші ні — але ж служили.)

Чоловіки теж не були на сьомому небі від щастя, відверто кажучи.

Я б не помінялася місцем із жодною з тих жінок.

Ну добре, добре, задля справедливості скажу, що мені ніхто й не пропонував виходити заміж. Принаймні після Джима Ларсена.

Хоча мені здається, що 1957 року я ледве уникнула пропозиції руки й серця від старшого фінансиста, який працював у «Браун Бразерс Гарріман» — приватному банку на Волл-стріт, що потопав у приглушеній таємничості й казковому багатстві. То був храм грошей, а Роджер Олдермен — один із його верховних жреців. Він мав гідроплан, можеш собі уявити? (Навіщо комусь здався гідроплан? Може, він був шпигуном? Чи мав скидати провізію своїм військам на якомусь острові? Сміхота.) Він носив просто божественні костюми, скажу я тобі, а вродливий чоловік у свіжовипрасуваному й добре допасованому костюмі завжди має в собі щось таке, що змушує мене умлівати від бажання.

Словом, я так умлівала від його костюмів, що вмовила себе більш ніж рік зустрічатися з цим чоловіком — попри те, що, зазираючи у своє серце в пошуках ознак кохання до Роджера Олдермена, жодного їх сліду я не знаходила. Раптом одного дня він заговорив про те, в якому будинку ми замешкаємо у Нью-Рошеллі, якщо колись виберемося з того клятого міста. Тоді я нарешті пробудилася. (Я не кажу, нібито з Нью-Рошеллом щось не так. Просто я точно знаю, що не змогла б ні дня прожити там без бажання скрутити собі в’язи своїми ж руками.)

Невдовзі після тієї розмови я делікатно припинила наші стосунки.

Утім, коли ми ще були разом, мені подобалося кохатися з Роджером. Наші любощі не були найпалкішими чи найвинахідливішими у світі, але свою роль вони виконували. Мене підносило «вище неба», як ми із Селією колись казали. Мене завжди вражає, Анджело, як легко мені вдається вмовити своє тіло звільнитися й розкритися під час сексу, навіть із чоловіком, якого й близько не назвеш привабливим. А Роджер, звісно, був привабливий. Навіть досить вродливий (деколи мені хочеться бути не такою ласою на вроду, але нічого не вдієш, така я вже є). Проте моє серце через нього не тьохкало. Та все ж тіло моє було вдячне за наші з ним зустрічі. Зрештою, з роками я переконалася, що завжди можу досягнути в ліжку грандіозного фіналу — з будь-ким, не тільки з Роджером Олдерменом. Хоч яким байдужим до чоловіка було моє серце й голова, тіло завжди реагувало на нього з радістю й захватом.

А коли все завершувалось? Мені завжди хотілося, щоб мій коханець ішов додому.

Напевно, на цьому місці варто повернутись трохи назад і пояснити, що після закінчення війни я знову поринула в сексуальні пригоди, і то з чималим запалом. Хоч, розповідаючи про 1950-ті роки, я змальовую себе в образі старої діви, яка мала коротку стрижку, любила носити чоловічий одяг і жила сама, треба відразу сказати: те, що я не хотіла виходити заміж, не означало, що я не хотіла займатися сексом.

До того ж я була ще досить гарна. (Я завжди виглядала фантастично з короткою стрижкою, Анджело. І не збираюся тобі брехати.)

Кажу як є: після війни у мене прокинулася ще сильніша жага до сексу, ніж завжди. Розумієш, я втомилася від того, що його постійно бракувало. Після трьох суворих років важкої праці на військовій корабельні (і, відповідно, трьох нудних років целібату) моє тіло стало не тільки виснажене, а й незадоволене. Після війни в мене з’явилося відчуття, що в нього інше призначення. Я була створена не лише для того, щоб трудитися, спати, а вранці знову ставати до праці, без жодної насолоди чи радості. У житті мали бути не тільки труднощі й страждання.

Отож разом зі світовим миром повернулися мої бажання.

Крім того, виявилось, що з віком я стала вимогливішою, допитливішою й упевненішою. Мені хотілося досліджувати.

Мене інтригувало те, якою різною бувала чоловіча хіть — як цікаво кожен із чоловіків виявляв себе в ліжку. Мені ніколи не набридала глибока близькість, під час якої відразу було видно, хто сором’язливий у постільних забавах, а хто ні. (Підказка: сподіваєшся на одне, а виходить завжди навпаки.) Мене зворушували несподівані звуки, що їх видавали чоловіки у хвилину забуття. Мене цікавили безкінечні варіації їхніх фантазій. Мене дивувало, як коханець міг квапити мене — повний уперед! — а вже за секунду піддатися хвилі ніжності й зніяковіння.

А ще я встановила для себе нові правила поведінки. Точніше, одне правило: я відмовлялася кохатися з одруженими чоловіками. Гадаю, Анджело, мені нема змісту пояснювати тобі чому. (Але якщо таки є, то можу пояснити: після катастрофи з Едною Паркер Вотсон я поклялася, що більше ніколи не завдам шкоди іншій жінці своїми сексуальними втіхами.)

Я не погоджувалася вступати у статеві зносини навіть із чоловіком, який запевняв мене, що якраз розлучається, бо хто його зна, як воно насправді? За своє життя я зустріла чимало чоловіків, які начебто розлучалися, але так і не змогли довести розлучення до кінця. Якось мене запросив на вечерю один чоловік, який за десертом визнав, що одружений, але тут же запевнив, що це не рахується, бо в нього вже четверта дружина, то ж хіба його можна назвати «одруженим»? До певної міри, я його розуміла. Але все одно: ні.

Якщо тобі цікаво, де я знаходила коханців, Анджело, то я скажу тобі, що за всю історію людства жінки, які поводились безтурботно, ніколи не мали труднощів із пошуком чоловіків, які б зайнялися з ними любощами.

Коханців я знаходила всюди, де тільки можна. Але якщо ти хочеш почути деталі, то уточню: найчастіше у барі в готелі «Ґросвенор» на розі П’ятої авеню й Десятої вулиці. «Ґросвенор» завжди мені подобався. Старий, солідний, скромний. Елегантний, але в міру. Коло вікна у барі стояло кілька столиків з білими скатертинами. Я любила приходити туди надвечір, після довгого дня за швейною машинкою, і сидіти за одним з них із книжкою і келихом мартіні. Дев’ять разів з десяти я тільки читала, сьорбала мартіні й відпочивала. Але час від часу кельнер приносив мені напій, яким мене пригощав котрийсь із чоловіків, які сиділи біля шинквасу. А тоді між нами могло щось статися — або ні, залежно від того, як усе розгорталося.

Зазвичай я майже відразу знала, чи хочу я щось мати з тим чи тим джентльменом. І якщо хотіла, то переходила просто до справи. Я ніколи не була з тих жінок, які намагаються обкрутити чоловіка чи вдають із себе скромниць. Та й до того ж, якщо чесно, розмови мене втомлювали. Повоєнний період в Америці був жахливим, Анджело, бо чоловіки страшенно любили вихвалятися. Американці виграли не тільки війну — вони здобули цілий світ і до біса тим пишалися. Й обожнювали про це говорити. Але я навчилася припиняти балаканину, відверто висловлюючи свої бажання. («Ти мені подобаєшся. Ходімо кудись, де ми зможемо побути самі?») Крім того, я любила спостерігати, як на обличчях чоловіків відображалися подив і радість, коли гарна жінка зверталася до них з відвертою пропозицією. У них аж очі загоралися. Мені завжди подобався той момент. Так наче ти привезла до сиротинця подарунки на Різдво.

Бармена у «Ґросвенорі» звали Боббі. Він завжди поводився зі мною дуже люб’язно. Щоразу, коли він бачив, що я виходжу з бару з кимось із гостей готелю — йду до ліфта з чоловіком, з яким познайомилась якусь годину тому, — він тишком схиляв голову над газетою і вдавав, ніби нічого не помічає. Річ у тім, що за елегантною уніформою та професійним вишколом ховався богемний Боббі. Він мешкав у Вілледжі й щоліта на два тижні їздив у Катскільські гори малювати аквареллю й розгулювати наголяса в мистецькому таборі для «натуристів». Тому нема що казати — Боббі був не з тих, хто любить когось осуджувати. А якщо хтось надокучав мені непроханими залицяннями, Боббі втручався й просив джентльмена дати леді спокій. Я обожнювала Боббі й, можливо, колись закрутила б із ним роман, але в ролі мого охоронця я потребувала його більше, ніж у ролі коханця.

Ну а стосовно чоловіків у готельних номерах, то ми переживали спільну пригоду, а потім я зазвичай більше ніколи їх не бачила.

Я воліла покинути їхнє ліжко, перш ніж вони починали розповідати мені про себе те, чого мені не хотілося знати.

Якщо тебе, Анджело, цікавить, чи закохалась я бодай в котрогось із тих джентльменів, то ось тобі моя відповідь: ні. Я мала коханців, але не кохання. Деякі з них стали моїми хлопцями, а серед тих хлопців кілька обраних перейшли у статус друзів (найліпший сценарій з усіх можливих). Проте наші стосунки ніколи не наближалися до того, щó можна було б назвати справжнім коханням. Може, я просто його не шукала. А може, мене від нього Бог милував. Ніщо не здатне перевернути життя догори дриґом так, як справжнє кохання, — принаймні я не раз це бачила.

Утім, деякі чоловіки мені по-справжньому подобалися.

Певний час я крутила роман із молодим — дуже молодим — угорським художником, з яким познайомилася на виставці картин у «Парк-авеню Арморі». Його звали Ботонд, і він був істинним ягнятком. Я привела його до своєї квартири в перший же вечір нашого знайомства, і за мить до того, як ми мали зайнятися сексом, він сказав мені, що йому не потрібний презерватив, бо «ти гарна жінка, і я не сумніваюсь, що ти здорова». Я сіла на ліжку, ввімкнула світло й сказала цьому хлопцю, який годився мені за сина:

— А тепер послухай мене, Ботонде. Так, я дійсно гарна жінка. Але є одна дуже важлива річ, яку ти повинен запам’ятати до кінця життя: якщо жінка готова покликати тебе до свого дому й кохатися з тобою, хоч знає тебе лише годину, значить, це для неї не вперше. Тому завжди — чуєш мене, завжди! — надівай презерватив.

Солоденький Ботонд із його круглими щічками й жахливою стрижкою!

Після нього був Г’ю — спокійний, приязний вдівець, який одного дня завітав до нашого салону разом зі своєю донькою, щоб замовити для неї весільну сукню. Він видався мені таким приємним і привабливим, що коли ми закінчили всі справи, я нишком всунула йому в руку записку зі своїм номером телефону і шепнула: «Дзвоніть мені в будь-який час, коли вам захочеться провести ніч разом».

Він явно засоромився від моїх слів, але мені зовсім не хотілося, аби він вислизнув від мене!

Років через два у моїй квартирі одного суботнього пообіддя пролунав дзвінок. То був Г’ю! Схвильовано затинаючись, він знову представився, а далі, вочевидь, не знав, як продовжити розмову. Усміхнувшись у слухавку, я кинулась йому на допомогу. «Г’ю, — мовила я, — дуже рада вас чути. Вам нема чого соромитись. Я ж казала: у будь-який час. Чому б нам не зустрітися просто зараз?»

Тебе цікавить, чи хтось із тих чоловіків колись закохувався в мене? Що ж, бувало й таке. Але мені завжди вдавалося відмовити їх від цієї думки. Чоловікові, в якого щойно був хороший секс, легко повірити в те, що він закоханий. А я до того часу стала дуже вправною в сексі, Анджело. Практики мені точно не бракувало. (Я колись сказала Марджорі: «У цьому світі я добре вмію дві справи: займатися сексом і шити». А вона на це відповіла: «Що ж, дорогенька, принаймні для заробітку ти вибрала правильну справу».) Коли чоловіки дивилися на мене надто вже розчуленим поглядом, я просто пояснювала їм, що вони закохалися не в мене, а в наші любощі, і після цього вони зазвичай заспокоювалися.

Хочеш спитати, чи опинялася я колись під загрозою на тих нічних побаченнях із незнайомцями? Чесна відповідь може бути тільки одна: так. Проте мене це не зупиняло. Я поводилась якомога обачніше, але, вибираючи коханця, могла керуватись хіба власним чуттям. Іноді я вибирала не того, кого треба. Але це було неминуче. Бувало таке, що за зачиненими дверима все відбувалося грубше й ризикованіше, ніж я воліла б. Не часто, але деколи. У таких випадках я викручувалась як могла, наче досвідчений моряк під час шторму.

Не знаю, як це краще пояснити. Час від часу траплялися неприємні ночі, але я жодного разу не почувалась скривдженою назавжди. Та й небезпека ніколи мене не стримувала.

Я охоче йшла на ризик. Свобода була для мене важливіша за безпеку.

А якщо тобі кортить запитати, чи мучили мене колись докори сумління через нерозбірливість у стосунках, то я відповім так само чесно: ні. Через свою поведінку, яка геть відрізнялася від поведінки інших жінок, я вважала себе дивною, але не зіпсутою.

Так, колись мені справді здавалося, що я зіпсута. Під час «пісних» воєнних років я носила на своїх плечах тягар сорому після інциденту з Едною Паркер Вотсон, а фраза «мала паскудна шльондра» не виходила мені з голови. Та коли війна закінчилась, я поставила на цьому крапку. Напевно, мене спонукала до цього загибель Волтера, бо мені було прикро думати, що брат помер, так і не насолодившись життям. Війна вселила в мене розуміння, що життя небезпечне і скороминуче, тож нема сенсу відмовляти собі в задоволенні чи у пригодах, поки ти ще живеш на цьому світі. Я б могла витратити решту свого життя, намагаючись довести, що я хороша дівчинка, але це було б несправедливо щодо тієї, ким я насправді була. Я вірила в те, що якщо я й не хороша дівчинка, то принаймні хороша людина. Просто такі вже в мене апетити. Тому я перестала відмовляти собі в тому, чого щиро хотіла. І шукала способи подарувати собі насолоду. Від одружених чоловіків я трималася подалі й тому була певна, що нікому не завдаю шкоди.

Хай там як, а в житті кожної жінки настає час, коли їй просто набридає безкінечно соромитися.

І тоді вона вільна стати тією, якою насправді є.