Місто дівчат

Розділ двадцятий

Наступного дня я переховувалася у своїй кімнаті. Чекала, що Селія прийде додому і ми поговоримо про те, що сталося, але вона так і не з’явилася. Я не спала вночі, і мої нерви геть розхиталися. Здавалося, що до мозку хтось причепив тисячі дзвоників, які теленькали всі нараз. Я до смерті боялася наткнутися на когось — насамперед на Едну, — тому не ризикнула вийти на кухню на сніданок чи на обід.

Пополудні я вислизнула з театру, щоб купити газету й прочитати Вінчеллову колонку. Я розгорнула її просто біля кіоску, змагаючись із березневим вітром, який хотів вихопити погані новини з моїх рук.

На сторінці красувалося фото: Артур, Селія і я, в обіймах.

Контури мого лиця були розмиті — важко було сказати напевне, що то я. (У поганому освітленні всі гарненькі брюнетки виглядають однаково.) Зате обличчя Артура й Селії було видно ясно, мов удень. Мабуть, головними тут були вони.

Я голосно ковтнула слину й змусила себе прочитати цей текст.

Цитата з колонки Волтера Вінчелла у газеті «Нью-Йорк Дейлі Міррор», вечірній випуск, 25 березня 1941 року:

«Довгонога жителька Лесбосу».

Без прізвища.

Олів мене порятувала.

Десь близько шостої вечора у двері постукали. Прийшла тітка Пеґ — така ж позеленіла й перестрашена, як я.

Сіла на ліжко, де валявся мій одяг.

— От лайно, — вона вимовила це так, ніби ми справді по вуха сиділи в лайні Ми довго мовчали.

— Що ж, дитинко, напаскудила ти добряче, — врешті сказала вона.

— Пробачте мені.

— Та перестань. Я не збираюся читати тобі моралі. Але проблем тепер маємо повно. Ми з Олів із самого ранку намагаємося розгребти наслідки цієї катастрофи.

— Пробачте, будь ласка, — повторила я.

— Та ж кажу тобі, перестань. Будеш вибачатися перед іншими. Мені твоїх вибачень не треба. Але поговорити нам є про що. По-перше, я хочу повідомити тебе, що Селію звільнено.

Звільнено! Я вперше чула, щоб когось звільняли з «Лілеї».

— Але куди вона піде? — запитала я.

— Піде собі деінде. На ній поставлено крапку. До побачення. Я сказала, щоб прийшла забрати свої речі сьогодні ввечері під час спектаклю. І хочу попросити, щоб тебе не було в кімнаті, коли вона прийде. Зайва метушня мені ні до чого.

Селія нас покидає, а я навіть не зможу попрощатися з нею!

І куди вона взагалі йде? Я точно знала, що в неї не було й копійки за душею. Ні дому. Ні сім’ї. Їй кінець.

— Я не мала іншого виходу, — мовила тітка Пеґ. — Я не збираюся змушувати Едну знову виходити на одну сцену із Селією. А якби я не звільнила ту дівку після того, що вона накоїла, наші актори влаштували б тут придворний переворот. Усі дуже злі. Ми не можемо так ризикувати. Тому я віддала її роль Ґледіс. Та грає трохи гірше, але нічого, впорається. Артура я б теж із радістю звільнила, але Една не дасть. Може, пізніше вона сама його звільнить, але то вже її справа. Мерзотник такий. Але що я можу вдіяти? Вона його кохає.

— То Една ще й сьогодні виступає? — здивувалася я.

— Ну ясно. А чому б їй не виступати? То ж не вона наламала дров.

Я скривилася. Чесно кажучи, я була шокована, почувши, що вона виступатиме. Я думала, що Една десь переховуватиметься — поїде в якийсь санаторій чи принаймні ридатиме за зачиненими дверима. Думала, що спектакль узагалі скасують.

— Вечір їй випаде не з приємних, — сказала тітка Пеґ. — Усі ж читали Вінчелла. Тепер будуть перешіптуватися. Кровожерно на неї витріщатимуться, чекаючи, коли їй підкосяться ноги. Але вона досвідчена акторка, витримає. Ліпше раз пережити і забути — ось як вона налаштована. Шоу має тривати, ну і все таке. Нам пощастило, що вона сильна. Бо якби Една не була така рішуча або не така добра товаришка, то, напевно, пішла б собі геть — і що б ми тоді робили? Добре, що вона вміє не піддаватися, і цього разу теж не піддасться.

Тітка Пеґ запалила цигарку й продовжила:

— А ще я сьогодні мала розмову з твоїм хлопцем, Ентоні. Він хотів усе кинути. Сказав, що йому набридло. Що ми кумаримо його — не знаю, що то означає. І що ти кумариш його найбільше. Я вмовила його лишитися, але нам доведеться більше йому платити, і він висунув ще одну умову: щоб ти перестала «морочити йому голову». Бо ти йому «нападлючила». Казав, що між вами все скінчено. Не хоче більше чути, як ти йому «вичитуєш». Я просто переказую його слова, Віві. По-моєму, я передала всю суть його повідомлення. Не знаю, чи він сьогодні буде в стані добре грати, але скоро побачимо. Олів довго з ним уранці розмовляла, просила його не йти. Ліпше тримайся від нього подалі Вдавай, ніби його нема.

Мене занудило. Селію прогнали. Ентоні більше не хотів зі мною розмовляти. А Една через мене мала виступати перед публікою, яка мріяла побачити, як та впаде на коліна.

Тітка Пеґ сказала:

— Запитаю тебе прямо, Віві. Ти вже давно волочишся з Артуром Вотсоном?

— Я з ним не волочуся. Тільки вчора ввечері. Один-єдиний раз.

Тітка пильно дивилася на мене, немовби визначаючи, правду я кажу чи брешу. Урешті махнула рукою. Може, повірила мені, а може, і ні. Напевно, вирішила, що це й так не має значення. А я не мала сили захищатися. Та й захищати особливо не було що.

— Нащо ти це зробила? — у її голосі було більше подиву, ніж осуду. Коли я відразу не відповіла, вона додала: — Забудь. Причини завжди ті самі.

— Я думала, що Една крутить з Ентоні, — пробелькотіла я.

— Але це неправда. Я знаю Едну і можу запевнити тебе, що це неправда. Вона ніколи на таке не йшла і не піде. Та й навіть якби це була правда, це ж не причина так поводитися, Вівіан.

— Вибачте, будь ласка, — знову сказала я.

— Цю історію передрукують усі бульварні газети, ти ж знаєш. У всіх містах країни. «Вераєті» напише про це. Усі таблоїди в Голлівуді. І в Лондоні теж. До Олів цілий день видзвонювали репортери — просили про коментар. Біля службового входу стовбичать фотографи. Страшна невдача для такої жінки, як Една, — для жінки з такою гідністю.

— Скажіть мені, що я можу зробити. Будь ласка.

— Нічого, — відповіла вона. — Поводитися скромно, тримати рота на замку і сподіватися, що всі тебе пошкодують. Більш нічого. До речі, я чула, що ви з Олів ходили вчора вночі у «Лелеку».

Я кивнула.

— Не хочу, щоб це прозвучало пафосно, Віві, але ж ти розумієш, що Олів врятувала тебе від катастрофи, правда?

— Розумію.

— Можеш собі уявити, що б тобі сказали батьки? У такому середовищі, як ваше? З такою репутацією? І ще й з фотографіями до того всього?

Я прекрасно могла це уявити. Бо вже уявляла.

— Не зовсім справедливо вийшло, Віві. Усі інші муситимуть прийняти удар на себе — і насамперед Една, тоді як тобі все зійшло з рук.

— Я знаю, — сказала я. — Вибачте.

Тітка Пеґ зітхнула.

— Що ж. Олів знову в ролі рятівниці. Я вже збилася з ліку, скільки разів вона порятувала нас, точніше мене, за всі ці роки. Я більше не знаю такої дивовижної й порядної жінки, як вона. Маю надію, ти їй подякувала.

— Подякувала, — відповіла я, хоч і не була в цьому певна.

— Шкода, що я не пішла з вами, Віві. Але я була в поганій формі. Забагато таких ночей останнім часом. Хлебтала джин, як содову. Навіть не пам’ятаю, як дісталася додому. Але скажу прямо: просити Вінчелла за тебе мала я, а не Олів. Зрештою, я ж твоя тітка. Родинний обов’язок. Було б непогано, якби й Біллі допоміг, але Біллі не пхатиме голову в зашморг ради когось. Та він і не мусив. То було моє завдання, і я його провалила. Мені зле від того всього, дитинко. Треба було пильнувати за тобою.

— Ви ні в чому не винні, — сказала я — і я справді так вважала. — Це все моя вина.

— Ну, зараз вже нема чого махати руками. По-моєму, мій запій уже минувся, черговий раз. Кінець завжди однаковий. З’являється Біллі, а за ним веселощі й конфетті. Ми з ним досхочу розважаємося, а потім одного ранку я прокидаюсь і бачу, що поки я валялася непритомна на ліжку, світ перевернувся догори дриґом, а Олів за моєю спиною весь той час намагалася якось розгребти той безлад. Не маю поняття, чому я завжди наступаю на ті самі граблі.

Я не знала, що їй відповісти.

— Що ж, тільки не падай духом, Віві. Як то кажуть, не кінець світу. Знаю, що в такий день у це важко повірити, але це справді не кінець. Буває й гірше. Деякі люди не мають ніг.

— Мене теж звільнено?

Вона засміялася.

— Звільнено звідки? У тебе ж навіть роботи нема!

Вона глянула на годинник і підвелася.

— І ще одне. Една не хоче бачити тебе сьогодні перед спектаклем. Одягнутися їй допоможе Ґледіс. Але опісля Една таки хоче зустрітися. Вона попросила мене передати тобі, щоб ти прийшла в її гримерку.

— О Боже! — мене знову занудило.

— Рано чи пізно тобі доведеться з нею побачитися. Хай і сьогодні — яка різниця? Щебетати вона з тобою не буде — я вже можу тебе попередити. Але вона має повне право дати тобі прочухана, а ти заслуговуєш його дістати. Іди й перепроси її, якщо вона прийме твої вибачення. Зізнайся в тому, що накоїла. Отримай по заслузі. Що скоріше гепнешся носом об землю, то скоріше почнеш відбудовувати своє життя наново. Принаймні зі мною так завжди було. Послухай стару досвідчену жінку.

Я стояла далеко за останнім рядом і дивилася виставу з темного кутка, де й було мені місце.

Якщо того вечора глядачі прийшли до «Лілеї», аби побачити, як Една Паркер Вотсон знервовано метушитиметься на сцені, то на них чекало розчарування. Бо вона й не думала метушитися. Пришпилену до сцени, наче метелик, сліпучо-білим світлом прожектора, її прискіпливо розглядали сотні очей; про неї перешіптувалися, з неї насміхалися — та вона зіграла свою роль так, як і мала зіграти. Жоден її нерв не здригнувся на потіху кровожерливій юрбі. Місіс Калевала в її виконанні була іронічна, чарівна, безтурботна. Ба більше: того вечора Една рухалася сценою ще граційніше й елегантніше, ніж завжди. Вона трималася з бездоганною упевненістю, а вираз її лиця відображав тільки те, як приємно бути зіркою цього легкого, веселого спектаклю.

Решта виконавців явно хвилювалися — робили щось не те, спотикалися на середині речення, але впевнена гра Едни зрештою додала впевненості і їм. Една була гравітаційною силою, яка того вечора втримувала всіх у стані рівноваги.

А що тримало її рівновагу, уявлення не маю.

У першій дії Ентоні грав агресивніше, ніж завжди, — навряд чи це мені привиділося. Він був не так Везунчиком Боббі, як Боббі Лютим Звіром, однак Една і його зуміла приборкати.

Моя подружка Ґледіс, яка перейняла роль Селії і отримала її костюм, прекрасно виглядала і жодного разу не оступилася в танці. Їй бракувало іронічної, млосної манери, якою так прославилася Селія. Та все ж вона добре впоралася зі своїм завданням, а це було головне.

Артур грав жахливо — зрештою, як і завжди. Єдине, що того вечора він ще й виглядав жахливо. Під очима в нього з’явилися зеленувато-сірі кола. Цілий спектакль він тільки те й робив, що витирав піт з потилиці і витріщався на свою дружину жалюгідним поглядом бабія. Навіть не намагався вдавати, нібито він засмучений. Єдиним порятунком стало те, що його роль значно скоротили і йому бракувало часу на сцені, щоб усе зруйнувати.

Того вечора Една внесла у спектакль одну важливу зміну. Виконуючи свою баладу, вона несподівано змінила позу.

Замість спрямувати обличчя й голос до небес, як зазвичай, вона стала просто на край сцени. Една співала безпосередньо для глядачів: дивилася в залу, вибирала з-посеред юрби тих чи тих людей і співала для них — чи радше до них. Вона не зводила з них очей і, виспівуючи своє серце, спонукала їх першими опускати погляд. Ще ніколи її голос не був такий розкішний і зухвалий. («Цього разу я точно пропáду / І залишусь далеко позáду, / Та все ж варто мені закохатись».) Вона співала так, наче кидала виклик глядачам, одному за одним. Так наче питала їх: невже вам ніколи не було боляче? Невже вам ніколи не розбивали серце? Невже ви ніколи не ризикували заради кохання?

До кінця пісні всі плакали, а вона стояла із сухими-сухісінькими очима і приймала овації. За все життя я так і не зустріла сильнішої жінки.

Я постукала у двері гримерки задерев’янілою рукою.

— Заходь, — сказала Една.

Моя голова була немов ватяна. Вуха позакладало. У роті стояв присмак кукурудзяної крупи, змішаний із запахом цигарок. Очі стали сухі й пекли — від недосипання й плачу.

Я вже добу нічого не їла й думати про їжу не могла. На мені була та сама сукенка, в якій я ходила у «Лелеку». Волосся я від ранку не зачісувала. (Не змогла змусити себе подивитися у дзеркало.) Ноги здавалися відокремленими від решти тіла — я не розуміла, як вони могли самі по собі пересуватися. На якусь мить вони відмовились мене слухати. І тоді я силою зіштовхнула своє тіло з місця, наче людина, що стрибає зі скелі в холодні води океану.

Една стояла перед дзеркалом в ореолі яскравого світла.

Стояла невимушено, склавши руки на грудях. Вона чекала на мене. Досі в костюмі — у тій розкішній вечірній сукні, яку я пошила їй для фінальної сцени багато місяців тому. Мерехтливий блакитний шовк і штучні камінчики.

Я стала перед нею, опустивши голову. Я була набагато вища за цю жінку, але в ту хвилину почувалася пацючихою біля її ніг.

— Може, першою щось скажеш? — озвалася Една.

Що ж, я не зовсім готувалася до цієї зустрічі. Але її пропозиція була насправді не пропозицією, а наказом. Тож я розтулила рота — і звідти почали литися рвані, убогі, недоладні речення. Літургія виправдань серед потоку нікчемних вибачень. Благання простити мені. Відчайдушні обіцянки все виправити. А ще багато боягузливих слів і заперечень. («Це був перший і останній раз, Едно!») Мені соромно про це згадувати, але посеред своєї заплутаної промови я процитувала слова Артура Вотсона про те, що його дружина «любить молодих жеребців».

Я сплела в один клубок усі дурниці, які тільки спали мені на думку, а Една жодного разу не урвала моє плетиво і ніяк на нього не відреагувала. Урешті-решт я затнулася, виплюнувши останній кавалок словесного сміття. І знов стояла перед нею мовчки, хвора від її незмигного погляду.

За якийсь час Една підозріло спокійно сказала:

— Ти не розумієш одного, Вівіан: ти не цікава як людина. Гарна, так, але тільки тому, що молода. Твоя краса скоро зів’яне. А от цікавою ти ніколи не будеш. Я кажу тобі про це, бо мені здається, що ти всіляко стараєшся довести, що ти цікава і що твоє життя важливе. Але насправді це не так. Колись я вірила, що в тобі є потенціал стати цікавою особистістю, але я помилилася. Твоя тітка Пеґ — цікава особистість. Олів Томпсон — теж. І я цікава. А ти — ні. Розумієш, про що я?

Я кивнула.

— Знаєш, хто ти, Вівіан? Тип людини. Точніше, тип жінки. І то такий поширений, що аж нудить від нього. Думаєш, я ніколи не стикалася з жінками твого типу? Такі, як ти, вічно крутяться навколо, бавляться у свої нудні, вульгарні, нікчемні забави і завдають усім навколо нудних, вульгарних і нікчемних проблем. Ти належиш до того типу жінок, які не можуть дружити з іншими жінками, бо вічно граються з чужими іграшками. Такі, як ти, вважають себе важливими персонами, бо можуть наробити клопотів і зіпсувати іншим життя. Але такі жінки неважливі й нікому не цікаві.

Я розтулила було рота, щоб виплюнути ще одну пригорщу незв’язного словесного непотребу, але Една підняла руку.

— Ліпше помовч, моя дорогенька, і збережи ту дрібку гідності, яка в тебе ще лишилася.

Мене добило те, що вона промовила це з ледь помітною усмішкою, з крихітним натяком на приязнь.

— Скажу тобі ще дещо, Вівіан. Твоя подружка Селія проводила з тобою стільки часу, бо думала, що ти аристократка, але це не так. А ти проводила стільки часу із Селією, бо думала, що вона зірка, а це теж не так. Їй ніколи не стати зіркою, так само як тобі — аристократкою. Ви обидві — усього лиш пара страшенно посередніх дівчат. Типів дівчат. На світі мільйон таких, як ви.

Я відчула, як моє серце стиснулося у зібгану кульку фольги, розчавлену в її тендітному кулачку.

— Хочеш почути, що тобі варто зробити, аби більше не бути типом, а стати реальною людиною?

Напевно, я кивнула, бо вона продовжила:

— Тоді я тобі скажу: нічого. Хоч як ти намагатимешся стати кимось у житті, тобі не вдасться. Ти завжди будеш ніким, Вівіан. Ти завжди будеш нічого не вартою нікчемою.

Една ніжно усміхнулася.

— А ще, гадаю, не помилюся, коли скажу, що дуже скоро ти поїдеш назад до своїх батьків, — підсумувала вона. — Туди, де тобі й місце. Правда, сонечко?