Місто дівчат

Розділ тридцятий

Звісно, що я закохалася у твого батька, Анджело.

Закохалася, хоч це було цілковите безглуздя. Ми були такі різні, як ніч і день. Але, може, якраз у такому місці — у глибокій ущелині, що пролягає між двома протилежностями — кохання проростає найкраще.

Я була жінкою, яка все життя прожила серед комфорту й привілеїв, і мені завжди щастило пурхати в цьому світі У найкривавіше століття в історії людства я анітрохи не постраждала, якщо не враховувати дрібних клопотів, які накликала на свою голову через власну необережність. (Щаслива та людина, чиї проблеми — справа тільки її рук.) Я працювала з ранку до вечора, це правда, але ж так працювала більшість людей, а моя робота — шити гарні сукенки для гарних дівчат — давалася мені відносно легко. Крім того, я була вільнодумною, розкутою шанувальницею чуттєвих розваг, і пошук тілесних насолод був однією з рушійних сил у моєму житті А тоді з’явився Френк.

Він був такий тяжкий — я маю на увазі тяжкий за своєю натурою. Життя його із самого малку було нелегке. Він нічого не робив просто так, необдумано чи легковажно.

Френк народився у бідній родині мігрантів. Він не міг дозволити собі помилок. Він був ревним католиком, поліцейським і ветераном, який пройшов заради своєї батьківщини через пекло. У його темпераменті не було ні краплі чуттєвості. Так, він терпіти не міг, щоб до нього торкалися, але річ не тільки в цьому. Його взагалі не тягнуло до насолод.

Він носив тільки практичний одяг. Їв, аби лиш наситити тіло. Ні з ким не спілкувався, не розважався, жодного разу не був у театрі. Не пив. Не танцював. Не курив. Ніколи ні з ким не бився. Був ощадливим та відповідальним. Не жартував, нікого не дразнив, не блазнював. Завжди казав лише правду.

І звісно, він був одружений. Вірний своїй дружині чоловік, який мав чарівну доньку, котру назвав на честь Божих янголів.

Ну як у нормальному, раціональному світі могло статися так, що такий серйозний чоловік, як Френк Ґрекко, перетнувся з такою вертихвісткою, як я? Що звело нас разом?

Нас нічого не поєднувало, хіба те, що ми обоє знали мого брата Волтера, який лякав і принижував нас обох. Ну і ще та дуже сумна історія, єдина спільна, що в нас була. Далекого 1941 року ми провели разом один жахливий день — день, який завдав нам сорому й душевних шрамів.

Як так сталося, що через той день — двадцять років по тому — ми закохалися одне в одного?

Не знаю.

Знаю тільки те, що ми не живемо в нормальному, раціональному світі, Анджело.

Ось що відбулося далі. Патрульний Френк Ґрекко зателефонував мені за кілька днів після нашої першої зустрічі й запитав, чи не хочу я ще раз із ним прогулятися.

Дзвінок пролунав у нашому ательє досить пізно: далеко по дев’ятій вечора. Я аж здригнулась, коли почула, як задзвонив телефон. Я щойно закінчила дещо дошивати і ще не встигла піти додому. Почувалась дуже млявою і сонною.

Я планувала піти нагору, подивитись трохи телевізор разом із Марджорі й Натаном, а тоді лягти спати. Спочатку я не хотіла піднімати слухавку. Але врешті відповіла й почула голос Френка, який запрошував мене на прогулянку.

— Коли? Зараз? — перепитала я. — Ти хочеш зараз іти гуляти?

— Якщо ти не проти. Я не можу знайти собі сьогодні місця. Я все одно збирався пройтись і подумав, що, може, ти захочеш скласти мені компанію.

Щось у його словах заінтригувало мене й зворушило.

У таку пізню годину мені постійно дзвонили різні чоловіки, але не для того, аби запросити на прогулянку.

— Добре, — відповіла я. — Чому б і ні.

— Я підійду через двадцять хвилин. Не братиму машину, прийду пішки.

Тієї ночі ми дійшли аж до Іст-Рівер — через деякі квартали, які в той час, до речі, вважалися не зовсім безпечними, — а потім рушили далі занедбаною набережною аж до Бруклінського моста. Тоді перейшли на другий бік. Надворі було холодно, але вітер не віяв і ми рухалися, тому не замерзли. На небі світив молодик і де-не-де виднілися зірки.

Тієї ночі ми розповіли одне одному все про себе.

Тієї ночі я дізналася, що Френк став патрульним якраз через те, що не міг сидіти на місці. Патрулювати вулиці пішки по вісім годин на день було саме тим, чого він потребував, щоб, за його словами, не вилізти із власної шкіри. Ось чому він постійно брав собі додаткові зміни й завжди погоджувався замінити колег, які просили про вихідний. Якщо йому щастило дістати подвійну зміну, він ходив шістнадцять годин поспіль. Тільки тоді він достатньо втомлювався і міг проспати цілу ніч аж до ранку. Щоразу, як йому пропонували підвищення в органах, він відмовлявся. Підвищення означало роботу за письмовим столом, а він би не впорався з нею.

Він сказав мені: «Патрульний — це єдина професія, крім двірника, яка мені підходить».

Однак ця професія зовсім не відповідала його інтелектуальним здібностям. Твій батько, Анджело, був дуже розумний чоловік. Не впевнена, чи ти про це знаєш, бо він був ще й дуже скромний. І при цьому ледь не геній. Так, його батьки були неписьменні й не особливо про нього дбали, бо мали цілу купу дітей, але він був математиком-вундеркіндом. Малий Френк, напевно, виглядав так само, як тисяча інших дітлахів із парафії Пресвятого серця — діти портових робітників і мулярів, які виросли й теж стали портовими робітниками і мулярами, — але він був іншим. Френк мав винятковий розум.

Монахині одразу розпізнали, що він особливий. Його рідні батько з матір’ю вважали, що школа — це даремна трата часу (мовляв, нащо вчитися, якщо можна працювати?) і так вірили в забобони, що коли таки відправили його до школи, накинули йому на шию в’язку часнику, щоб той проганяв злих духів. У школі Френк засяяв. Ірландські монахині, які його навчали — хай які відсторонені, строгі й налаштовані проти італійських дітей, — не могли не помітити, яка в того хлопчиська розумна голова. Вони перевели його у старший клас, давали йому додаткові завдання й чудувалися, як він спритно рахує. Він у всьому був найкращий.

Френка охоче прийняли до Бруклінської технічної старшої школи. Він закінчив її на відмінно. Потім два роки студіював літакобудування в коледжі «Купер Юніон», а тоді записався у військове училище й пішов служити на флот. Навіщо той йому здався? Його цікавили літаки, він їх вивчав — кожен би подумав, що він мріяв стати пілотом. Але Френк пішов на флот, бо йому хотілось побачити океан.

Подумай тільки, Анджело. Уяви собі, що ти дитя Брукліну — району, майже зусібіч оточеного океаном, — і ростеш із мрією той океан побачити. Френк ніколи його не бачив.

Принаймні не так, як треба. Френк бачив у Брукліні хіба брудні вулиці, орендовані будинки — і ще запльовані пристані кварталу Ред Гук, де його батько працював у загоні портових вантажників. Але він плекав романтичні мрії про кораблі й героїв-моряків. Тому кинув коледж і записався на флот, точно так само, як мій брат — задовго до того, як оголосили війну.

— Ото дурницю я впоров, — сказав він мені тієї ночі. — Якщо так хотілося побачити океан, треба було просто піти на Коні-Айленд. А я й не знав, що до нього як рукою подати.

Він планував повернутися після війни в коледж, закінчити навчання і знайти хорошу роботу. Але потім їхній корабель атакували і він мало не згорів живцем. З його слів я зрозуміла, що фізичний біль здавався дрібницею порівняно з усім іншим. Коли він лежав у військово-морському шпиталі у Перл-Гарбор, з опіками третього ступеня на половині тіла, йому вручили постанову військового суду.

Капітан Ґерес, капітан авіаносця «Франклін», віддав під трибунал усіх вояків, які в день атаки опинилися у воді. Він заявив, нібито вони — попри його безпосередній наказ — дезертирували. І тих чоловіків — не одного з яких, як і Френка, просто знесло вогнем з корабля у воду — звинуватили у боягузтві. Ось що Френк ніяк не міг пережити. Клеймо «боягуза» пекло його сильніше за вогонь. І хоч керівництво флоту врешті закрило справу, розпізнавши її справжню суть (спробу некомпетентного капітана перевести увагу з численних помилок, які він накоїв того дня, на невинних вояків), психологічної шкоди вже було завдано. Френк знав, що багато військових, які лишилися під час нападу на палубі корабля, все одно вважали тих, що опинилися у воді, дезертирами.

Іншим воякам, які вижили, вручили медалі за мужність. Загиблих оголосили героями. А от хлопців, які впали у воду, вилетівши на борт, охоплені полум’ям, обізвали боягузами.

Сором допікав йому все життя.

Після війни він повернувся додому у Бруклін. Але через поранення і травму (в той час такий стан називали «нервово-психічною патологією» і ніяк його не лікували) життя його повністю змінилося. Про те, щоб повернутися в коледж, не могло бути й мови.

Він більше не міг сидіти в аудиторіях. Френк спробував закінчити навчання, але йому цілий час доводилось вибігати надвір і глибоко дихати. («Я не можу бути в приміщенні, де багато людей», — пояснив він.) Та й навіть якби він здобув диплом, яку б роботу міг знайти? У конторі він не міг працювати. Наради він би не висидів. Він ледве витримував до кінця розмову телефоном, бо груди розривало від хвилювання й страху.

Ну як я — зі своїм легким, комфортним життям — могла зрозуміти такий біль?

Ніяк.

Зате я могла слухати.

Я розповідаю тобі все це, Анджело, бо пообіцяла собі, що все розповім. А ще через те, що я майже впевнена в тому, що Френк ніколи тобі про це не розказував.

Твій батько пишався тобою і любив тебе. Але він не хотів, щоб ти знала подробиці його життя. Він соромився того, що його шкільні успіхи не привели ні до чого більшого. Йому було ніяково працювати за фахом, який геть не відповідав його розумовим здібностям. Він страшенно шкодував, що так і не закінчив коледж. А його психологічний стан постійно ставив його у незручне становище. Він ненавидів себе за те, що не міг всидіти на місці, проспати цілу ніч до ранку, дозволити, аби його торкалися, чи мати нормальну роботу.

Він приховував усе це від тебе, бо хотів, щоб ти вибудувала власне життя, не затьмарене його гнітючою історією. Він сприймав тебе як чисте, незаплямоване створіння. І вважав за краще триматися трохи осторонь, щоб на тебе не падала його тінь. Принаймні так він мені казав — і я не маю причин йому не вірити. Він не хотів, щоб ти пізнала його, Анджело, бо йому не хотілось, щоб його життя зашкодило твоєму життю.

Я часто намагалася уявити, як воно — мати батька, який так сильно любив тебе і при цьому навмисно тримався подалі від твого щоденного життя. Коли я запитала його, чи тобі хочеться від нього більше уваги, він сказав, що, мабуть, так — хочеться. Але він не хотів занадто зближуватися з тобою, аби не псувати тобі життя. Він мав себе за того, хто тільки все псує.

Принаймні так він мені казав.

Він вважав, що буде краще, якщо про тебе піклуватиметься твоя мати.

Наразі я не згадувала про твою матір, Анджело.

Хочу відразу сказати, що тут не йдеться про неповагу — навпаки. Я не знаю, як маю говорити про твою маму чи про шлюб твоїх батьків. І тому обережно добиратиму слова, щоб тебе не образити. При цьому я постараюся нічого не пропустити. Ти заслуговуєш щонайменше на те, аби знати все, що знаю я.

Почну з того, що я ніколи не бачила твоєї матері — навіть на фото, тому знаю про неї тільки те, що розповідав мені Френк. Я вірю, що його розповіді про неї правдиві, бо він сам завжди був правдивий. Утім, правдиво не конче означає достовірно. Я можу тільки припускати, що вона була такою, як усі ми: складною особистістю, яку неможливо описати на основі вражень одного чоловіка.

Цілком можливо, що ти знаєш зовсім іншу жінку, ніж та, про яку розповідав мені твій батько, — ось що я хочу тобі сказати. У такому разі не ображайся, якщо моя історія суперечитиме твоїй.

Я все одно тобі її розповім.

Від Френка я дізналася, що його дружину звали Розелла, що вона мешкала в його кварталі і що її батьки (теж мігранти із Сицилії) тримали продуктову крамничку на вулиці, де виріс Френк. Тобто сім’я Розелли мала вищий статус, ніж родина Френка, бо ті були робітниками.

Я знаю, що коли Френк ходив у восьмий клас, він почав працювати в батьків Розелли посильним. Йому завжди подобались твій дідусь із бабусею, він ними захоплювався.

Вони були лагідніші й культурніші, ніж його родичі. І якраз у тій крамничці він і познайомився з твоєю мамою. Вона була на три роки молодша за нього. Працьовита. Серйозна.

Вони одружилися, коли йому було двадцять, а їй сімнадцять.

Коли я запитала Френка, чи вони з Розеллою кохали одне одного, коли вирішили одружитися, він сказав:

— Усі в нашому районі народжувалися в одному кварталі, виростали в одному кварталі й одружувалися з кимось із того самого кварталу. Я зробив так, як всі. Вона була гарною дівчиною, і мені подобалась її сім’я.

— Але чи ти її кохав? — перепитала я.

— Вона була з тих дівчат, з якими одружуються. Я їй довіряв. Знав, що вона буде добре дбати про нашу сім’ю. За коханням чи за іншими витребеньками ми не гналися.

Вони побралися відразу після нападу на Перл-Гарбор. Як і багато інших пар, із тих же причин, що й усі інші. А тоді — 1942 року, якого ж іще — народилася ти, Анджело.

Я знаю, що в останні роки війни Френк не міг надовго відлучатися, тому він досить довго не бачив вас із Розеллою.

(Флот не міг так просто відправляти хлопців з півдня Тихого океану аж до Брукліну, тож багато вояків роками не бачилися з рідними.) Три Різдва поспіль Френк зустрів на авіаносці. Він писав листи додому, проте Розелла мало коли на них відповідала. Вона не закінчила школи й соромилася свого почерку та граматичних помилок. А що Френкові родичі теж були практично неписьменні, то на авіаносці він був одним із моряків, які не отримували листів.

— Тобі було прикро, що ніхто з домашніх тобі не писав? — запитала я його.

— Я ні на кого не ображався, — відповів він. — Мої були не з тих, що пишуть листи. Хоч Розелла мені й не писала, я все одно знав, що вона не зраджує мене і піклується про Анджелу. Вона ніколи не волочилася з іншими чоловіками.

Мало хто з хлопців на кораблі міг сказати таке про свою дружину.

А потім сталася атака камікадзе і Френк обпалив понад шістдесят відсотків свого тіла. (Він запевняв мене, що інші вояки теж так важко травмувалися, але насправді з такими сильними опіками, як у нього, не вижив більше ніхто. У ті часи, Анджело, люди, в яких шістдесят відсотків тіла були попечені, не виживали. А твоєму батькові це вдалося.) Далі настали довгі місяці болючого одужання у військово-морському шпиталі. Френк повернувся додому аж 1946 року.

Він став іншою людиною. Зламаною. Тобі вже виповнилося чотири, і ти знала свого тата хіба з фотографій. Він розповідав мені, що коли знову побачив тебе за стільки років, ти була така гарна, весела й добра, що він повірити не міг, що ти його донька. Не міг повірити, що з ним могло бути пов’я-зане таке чисте створіння, як ти. Щоправда, ти його трохи боялася. Але не так сильно, як він тебе.

Його дружина теж стала йому чужою. За роки, поки Френка не було, Розелла перетворилася з гарної юної дівчини на матрону — гладку й поважну, завжди вбрану в чорне. Вона була з тих жінок, які щоранку ходять на літургію і цілий день моляться своїм святим. Їй хотілося ще дітей. Але це було неможливо, бо Френк не терпів, коли його торкалися.

Тієї ночі, коли ми дійшли аж до Брукліну, Френк розповів мені:

— Після війни я почав спати на розкладачці в сараї за хатою. Облаштував собі там кімнату, поставив грубку. Я вже роками там ночую. Так ліпше. Нікому не заважаю, коли приходжу чи йду не тоді, як всі люди. Деколи зриваюсь серед ночі від крику, ну й всяке таке. Моїй жінці й дитині не треба того чути. Для мене сон і вся ота забава із засинанням — просто катастрофа. Краще нікого в неї не втягувати.

Він поважав твою маму, Анджело. Я хочу, щоб ти це знала.

Ніколи не сказав про неї кривого слова. Навпаки, він цілковито підтримував те, як вона тебе виховувала, і захоплювався її стійкістю перед численними розчаруваннями в її житті. Вони ніколи не гризлися. Не хапали одне одного за горло. Однак після війни майже перестали розмовляти — говорили хіба про те, що стосувалося родинних справ. Він покладався на її думку в усьому й без жодного заперечення віддавав їй свою платню. Вона перебрала на себе батьківську крамничку й успадкувала будівлю, в якій та містилася.

Казав, що їй добре вдавалося вести свою справу. Він радів, що ти, Анджело, виросла в тій крамничці, щебечучи зі всіма. («Зірочка нашого кварталу» — так він тебе називав.) Він завжди спостерігав за тобою: чи нема яких ознак, що ти перетворишся на чудного відлюдька (яким він себе вважав), але ти здавалася звичайною, товариською дівчинкою. Словом, Френк повністю довіряв твоїй мамі у всьому, що стосувалося тебе. От тільки він цілими днями патрулював вулиці, а ночами блукав містом. А Розелла весь час працювала в крамниці або доглядала за тобою. Вони були одружені хіба на словах.

Френк розповів мені, що якось запропонував їй розлучитися, щоб вона могла знайти собі ліпшого чоловіка. Він не сумнівався, що з його неспроможністю виконувати свої подружні обов’язки їхній шлюб анулюють. Вона була ще молода. Могла б народити з іншим чоловіком ще дітей, як їй завжди хотілося. Проте Розелла нізащо на таке б не пішла, навіть якби католицька церква дозволила їй розлучитись.

— Вона церковніша за саму церкву, — сказав Френк. — Якщо дала клятву, то вже її не порушить. Та й у нашому районі ніхто не розлучається, Вівіан, навіть якщо все зовсім погано. А між нами з Розеллою й поганого нічого не було. Кожне з нас просто жило окремим життям. У нас, у південному Брукліні, твій район — це як твоя сім’я, розумієш? І ту сім’ю неможливо зруйнувати. Моя жінка одружена насправді з нашим районом. Це він про неї дбав, поки я служив. Зараз так само дбає — про Анджелу теж.

— Ну а він тобі подобається взагалі, той район? — запитала я.

Він сумно усміхнувся.

— Це не питання вибору, Вівіан. Я такий, як мій район. І завжди буду його частиною. А з іншого боку, після війни я перестав нею бути. Ти вертаєшся, і всі чекають, що ти будеш тим самим хлопцем, яким був до того, як тебе мало не розшматувало. Колись я захоплювався тим самим, що й усі — бейсбол, кіно, що там ще. Церковні празники на Четвертій вулиці, великі свята. Але то все відійшло. Я більше туди не вписуюсь. І район тут ні в чому не винен. Там живуть хороші люди. Вони хотіли підтримати таких хлопців, як я, що прийшли з війни. Якщо ти маєш «Пурпурове серце», кожен хоче пригостити тебе пивом, віддати тобі честь, дати безплатні квитки на виставу. Але я не в силі зі всім тим впоратися. І з часом люди дали мені спокій. Тепер я почуваюся привидом, коли йду тими вулицями. Але моє місце все одно там. Тóму, хто не звідти, це важко пояснити.

Я запитала його:

— А ти не думав про те, щоб переїхати з Брукліну?

Він відповів:

— Щодня думаю, ось уже двадцятий рік пішов. Але то буде несправедливо щодо Розелли й Анджели. Та й узагалі я не впевнений, чи деінде мені буде ліпше.

Коли тієї ночі ми йшли назад через Бруклінський міст, він сказав мені:

— А ти, Вівіан? Ти так і не вийшла заміж?

— Мало не вийшла. Але мене врятувала війна.

— Тобто?

— На Перл-Гарбор напали, мій хлопець пішов на війну, і ми розірвали заручини.

— Шкода.

— Та ні, нема за чим шкодувати. Він мені не підходив, а я зіпсувала б йому життя. Він був гарним хлопцем і заслуговував на кращу.

— І ти так нікого більше не знайшла?

Я трохи помовчала, намагаючись придумати, що на це відповісти. Врешті вирішила просто сказати правду.

— Знайшла, і то багатьох, Френку. Навіть усіх не порахую.

— Ого.

Запала мовчанка. Я не знала, як він сприйняв почуте.

У такий момент інша жінка стрималась би й нічого більше не казала б. Але в мені засіло щось уперте й спонукало мене пояснити все ясніше.

— Я спала з багатьма чоловіками, ось що я хотіла сказати.

— Та ні, я зрозумів, — відповів він.

— І сподіваюся, що спатиму ще не з одним. Спати з чоловіками — з десятками чоловіків — це більш-менш і є мій стиль життя.

— Ясно, — сказав він. — Розумію.

Він не виглядав збентеженим. Просто замисленим. А от я розхвилювалась, розповівши правду про себе. І чомусь ніяк не могла перестати про це говорити.

— Мені просто хотілось тобі це сказати, — мовила я, — аби ти знав, щó я за жінка. Якщо ми потоваришуємо, я не хочу, щоб ти мене засуджував. Бо якщо ця частина мого життя буде проблемою…

Він раптом зупинився.

— Чому б я мав тебе засуджувати?

— Ну бо подумай, що за цим стоїть, Френку. Згадай, як ми познайомилися.

— Ага, — сказав він. — Он воно що. Можеш цим не перейматися.

— Добре.

— Я не з таких, Вівіан. І ніколи таким не був.

— Дякую. Я просто хотіла бути чесною з тобою.

— Дякую за твій вияв чесності, — мовив він, а я подумала — і досі думаю, — що то була одна з найелегантніших фраз, які я чула.

— Я застара, щоб маскуватися, Френку. І застара, щоб хтось змушував мене соромитися самої себе. Розумієш?

— Розумію.

— Але все одно цікаво, що ти про це думаєш? — запитала я.

Мені самій не вірилося, що я так вчепилася в цю тему.

Але я не могла стриматись. Мене дивувала його незворушність, те, як спокійно він сприйняв мої слова.

— Про те, що ти спиш з різними чоловіками?

— Ага.

Трохи поміркувавши, він сказав:

— Тепер я знаю про світ дещо таке, чого не знав замолоду.

— Що саме?

— Світ неправильний. У дитинстві ти собі думаєш, що все влаштовано так і так. Думаєш, є певні правила. Ну, про те, як воно має бути. Ти стараєшся жити за ними. Але світу начхати на правила і на те, у що ти віриш. Світ не є правильний, Вівіан. І ніколи таким не буде. І ті наші правила нічого не варті. Деколи світ просто стається з тобою, от що я думаю. А люди просто мусять собі якось в ньому жити, наскільки їм це вдається.

— По-моєму, я ніколи не вірила в те, що світ правильний, — сказала я. — Тобто ні, вірила. Але помилялася.

Ми йшли далі. Унизу темна й холодна Іст-Рівер котила свої води до моря, забираючи бруд з цілого міста.

— Можна тебе щось запитати, Вівіан? — озвався Френк за якийсь час.

— Звісно.

— Ти від цього щаслива?

— Від того, що сплю з чоловіками?

— Так.

Я всерйоз задумалась над його питанням. У ньому не прозвучало докору. Гадаю, він щиро намагався мене зрозуміти.

А я, по суті, ніколи про таке не міркувала. Мені не хотілось відповідати абищо.

— Я від цього задоволена, Френку, — врешті відповіла я. — Воно виглядає десь так: усередині мене є темрява, якої ніхто не бачить. Вона завжди там, глибоко й далеко. І коли я сплю з різними чоловіками, я її задовольняю, ту темряву.

— Ага, — сказав Френк. — По-моєму, я розумію, про що ти.

Я ніколи не говорила про себе так відкрито. Ніколи не пробувала описати свій досвід словами. Та все одно я відчувала, що слова тут безсилі. Як пояснити, що, кажучи «темрява», я мала на увазі не «гріх» чи «зло», а лиш те, що в моїй уяві було таке глибочезне, бездонне місце, куди світло реального світу просто не могло долетіти. Досягнути туди міг тільки секс. Те місце всередині мене було чимось таким, що існувало до появи людини на цій землі. Чимось доісторичним. Місцем поза мовою. Туди не могла досягнути мова. Ані мої творчі потуги. Ані трепет чи радість. До цієї схованої частини можна було дістатися тільки під час сексуального акту. І коли чоловік досягав того найтемнішого, потаємного місця всередині мене, я почувалась так, наче опинилася на самому початку себе.

Найцікавіше, що саме в тому темному місці забуття я почувалась найчистішою і найправдивішою.

— Ну а стосовно щастя… — продовжувала я. — Ти питав мене, чи я від того щаслива. Не думаю. Мене ощасливлює інше. Моя робота. Друзі й родина, яку я створила. Нью-Йорк. Коли я йду отак з тобою через міст. А коли я сплю з чоловіками, Френку, я почуваюсь задоволеною. І з часом я зрозуміла, що потребую такого задоволення, інакше стану нещасною. Я не кажу, що це правильно. Я просто кажу, що так воно склалося в моєму житті й уже ніколи не зміниться. І мене це повністю влаштовує. Світ неправильний, як ти кажеш.

Френк кивнув. Він слухав мене й хотів зрозуміти. Міг зрозуміти.

Після ще однієї довгої паузи Френк сказав:

— Ну, тоді я думаю, що тобі пощастило.

— Чому це? — запитала я.

— Бо мало хто знає, як себе вдовольнити.