Місто дівчат

Розділ тридцять другий

Роки збігали, як і завжди.

Тітка Пеґ померла 1969 року від емфіземи легень. Вона до останнього дня курила цигарки. Смерть її була важка. Емфізема — жорстокий кінець. Коли страждаєш від такого болю й дискомфорту, неможливо залишатися собою, але тітка Пеґ щосили старалася лишитися старою Пеґ — бадьорою оптимісткою, яка ні на що не нарікала. Та з часом їй стало тяжко дихати. Бачити, як людина не може вдихнути, — жахливе видовище. Наче дивишся, як хтось помалу тоне. Урешті-решт вона відійшла з миром, і хоч її смерть дуже нас засмутила, так було на краще. Спостерігати, як вона далі мучиться, було б нестерпно.

Я зрозуміла, що смерть старшої людини, життя якої було таким насиченим та ще й завершилось серед найближчих людей, лиш певною мірою можна оплакувати як «трагічну».

Зрештою, прожити життя можна набагато-набагато гірше, та й померти — теж. Тітці Пеґ щастило від самого народження й до самої смерті, і вона розуміла це ліпше за всіх.

(«Ми — везунчики», — любила казати вона.) Та все ж, Анджело, вона була для мене найважливішою людиною і найдужче вплинула на моє життя, тому мені було страшенно прикро її втрачати. Навіть дотепер, через стільки років, я досі вірю, що без Пеґ Б’юелл світ збіднів.

Добрим у її смерті було тільки те, що вона підштовхнула мене нарешті кинути курити. І, напевно, саме завдяки цьому я досі жива.

Ще один щедрий дарунок від тієї жінки з добрим серцем.

Після смерті тітки Пеґ мене турбувало насамперед те, що станеться з Олів. Вона стільки років піклувалася про мою тітку — чим тепер вона заповнюватиме свій час? Але я даремно хвилювалася. Поблизу Саттон-плейс була пресвітеріанська церква, яка завжди потребувала добровольців, і Олів знайшла там заняття для себе: керувала недільною школою, організовувала благодійні заходи й загалом розпоряджалася, що кому робити. З нею все було гаразд.

Натан подорослішав, але знову мало що підріс. Він далі вчився у квакерській школі. Тільки там панувало достатньо лагідне для нього середовище. Ми з Марджорі намагалися знайти для нього якесь захоплення (музика, малювання, театр, література), але він був не з тих, хто чимось захоплюється. Найбільше він цінував відчуття затишку й безпеки.

Тож ми дбали, щоб світ був до нього добрим, сховавши його від усього в нашому спокійному маленькому всесвіті, мов у коконі. Ми ніколи не вимагали від Натана чогось надзвичайного. Тішилися, що він такий, як він є. Інколи ми пишалися вже тим, що він просто пережив ще один день.

Якось Марджорі сказала:

— Не всі народжені для того, щоб нестися цим світом зі списом.

— Це правда, Марджорі, — погодилась я. — Біг зі списом ми залишимо тобі.

Ательє давало нам стабільний дохід навіть після того, як у 1960-х роках суспільство змінилося й усе менше людей одружувалося. Нам пощастило, бо наш заклад ніколи не був «традиційним» весільним салоном, тому коли традиція вийшла з моди, ми залишилися au courant. Ми з самого початку продавали вінтажні сукенки — задовго до того, як слово «вінтаж» увійшло в моду. Тож коли настала епоха контркультури й гіппі почали вдягатися в чудернацький старий одяг, ми втрималися на своєму місці. І навіть знайшли нових клієнток. Чимало багатих «дітей квітів» обрали мене за свою кравчиню. Я шила сукні донькам заможних банкірів — дівчата-гіппі хотіли виглядати у весільній сукенці так, наче виросли відразу дорослими на якомусь сільському лузі, а не народилися на Верхньому Іст-Сайді й вчилися у школі Брірлі. Я обожнювала шістдесяті, Анджело.

За всіма критеріями, я повинна була ненавидіти той період. У своєму віці я б мала бути набридливою старою каргою, яка оплакує занепад суспільства. Але я ніколи не належала до затятих його прихильниць і тому не обурювалась змінами. Навпаки, я насолоджувалася бунтом, повстанням і можливістю самовираження. І, звісно ж, обожнювала тодішню моду. Гіппі перетворили вулиці нашого міста на цирк — як чудесно! Шалене відчуття свободи й веселощів!

Шістдесяті викликáли в мені гордощі, бо моє товариство до певної міри передбачило всі ці перетворення й заворушення.

Сексуальна революція? Я вже давно в неї занурилася.

Гомосексуальні пари, які мешкали разом як подружжя?

Тітка Пеґ і Олів були тут чи не першими.

Фемінізм і виховання дитини без чоловіка? Марджорі роками несла цю службу.

Нелюбов до конфліктів і прагнення залагоджувати все ненасильницьким шляхом? Що ж, познайомтеся із солоденьким хлопчиком на ім’я Натан Ловцкі! Я спостерігала за всіма культурними заворушеннями й перетвореннями 1960-х років з великим захватом — і скажу тобі ось що.

Мої у всьому були першими.

А 1971 року Френк попросив мене про одну послугу.

Запитав, чи не пошию я для тебе, Анджело, весільну сукню.

Його прохання з багатьох причин заскочило мене зненацька.

По-перше, я щиро здивувалась, почувши, що ти виходиш заміж. Ця новина якось не відповідала тому, щó твій тато завжди розповідав про тебе. Він так пишався тобою, коли ти закінчила магістерку в Бруклінському коледжі й докторські студії — звісно ж, із психології — в Колумбії. («Хіба вона могла вивчати щось інше з такою родинною історією, як наша?» — казав він.) Твій тато дуже втішився, коли дізнався, що ти не збираєшся відкривати власну практику, а працюватимеш у Бельв’ю і щодня матимеш справу з найважчими, найгнітючішими випадками психічних захворювань.

Твоя робота стала твоїм життям, казав він. І всіляко це схвалював. Він радів, що, на відміну від нього, ти не одружилася зовсім молодою. Він знав, що ти не така, як усі, знав, що ти — інтелектуалка. Він страшенно пишався, що ти така розумна. Був у захваті, коли, захистивши докторську, ти почала досліджувати травми, спричинені пригніченими спогадами.

Він розповідав, що ви нарешті знайшли спільну тему для розмов і що деколи він допомагав тобі сортувати дані. Твій батько казав:

— Анджела надто порядна й серйозна для будь-якого з чоловіків, які їй досі траплялися.

І от одного дня він розповів мені, що в тебе з’явився хлопець.

Такого Френк не сподівався. На ту пору тобі виповнилося двадцять дев’ять, і, напевно, він думав, що ти вже ніколи не вийдеш заміж. Мені здається — тільки не смійся, — що він вважав тебе лесбійкою! Але ти познайомилася з хлопцем, який тобі сподобався, і вирішила запросити його в неділю на родинний обід. Виявилося, що твій коханий очолював службу безпеки у Бельв’ю. Він був ветераном, який недавно повернувся із В’єтнаму. Уродженцем району Браунсвілл у Брукліні, який планував далі вивчати право в Міському коледжі Нью-Йорка. Темношкірим чоловіком на ім’я Вінстон.

Те, що ти почала зустрічатися з темношкірим, не засмутило Френка. Зовсім. Сподіваюсь, ти про це знаєш. Він, навпаки, був вражений твоєю впевненістю в собі й тим, що ти наважилася привести Вінстона в південний Бруклін. Він бачив гримаси на лицях сусідів. Йому подобалось спостерігати за тим, як увесь квартал мало не корчився від твого вчинку, і бачити, що чужий осуд не може тебе зупинити. Але основне, що він відчував до Вінстона симпатію й повагу.

— Я радий за неї, — казав він. — Анджела завжди знала, чого хоче, і ніколи не боялась іти своєю дорогою. Вона зробила правильний вибір.

Наскільки я розумію, твоя мати була не така задоволена.

За словами твого батька, Вінстон був єдиною причиною суперечок між ним і Розеллою. Френк завжди дослухався до думки твоєї матері про те, що для тебе найліпше. Але в цьому питанні їхні погляди розійшлися. Не знаю всіх деталей їхнього конфлікту. Та й це неважливо. Урешті-решт твоя мама таки змінила свою думку. Принаймні так мені сказали.

(Але знову-таки, Анджело: перепрошую, якщо я в чомусь помиляюсь. Я розумію, що зараз розповідаю тобі твою ж історію, і мені від цього незручно. Звісно, що ти краще за всіх знаєш, як усе відбувалося. Хоча, може, й ні. Ну бо я не впевнена, чи чула ти сварки своїх батьків. Я просто не хочу пропустити нічого з того, про що ти можеш не знати.) І от ранньої весни 1971 року Френк повідомив, що ти зібралася заміж за Вінстона і що весілля буде скромне, тільки для своїх. І він спитав мене, чи зможу я пошити для тебе сукню.

— Анджела сама цього хоче? — запитала я.

— Вона ще не знає, — відповів він. — Я планую з нею про це побалакати. Хочу попросити, щоб вона прийшла й поговорила з тобою.

— Ти хочеш познайомити мене з Анджелою?

— Я маю тільки одну доньку, Вівіан. І я знаю Анджелу — вона виходитиме заміж тільки один раз. Я хочу, щоб ти пошила для неї сукню. Для мене це дуже важливо. Тому так, я хочу познайомити тебе з Анджелою.

Ти завітала до нашого салону у вівторок вранці. Раненько, бо о дев’ятій вже мала бути на роботі. До входу під’їхала автівка твого батька, і ви вдвох увійшли всередину.

— Анджело, познайомся — це моя давня приятелька Вівіан, про яку я тобі розповідав, — мовив Френк. — Вівіан, це моя донька. Думаю, далі ви вже дасте собі раду.

І він вийшов геть.

Я ще ніколи так не хвилювалась перед зустріччю з клієнткою.

Найгірше те, що я відразу помітила твою неохоту. Ти не просто не мала жодного бажання — ти поводилася страшенно нетерпляче. Я бачила, що ти не можеш зрозуміти, чому твій батько, який ні на хвилину не втручався у твоє життя, чогось наполіг, аби привезти тебе сюди. Я бачила, що тобі не хотілось тут бути. І здогадалась (бо я маю чуття на таке), що ти взагалі не хотіла весільної сукні. Я була готова побитися об заклад, що весільні сукні здавалися тобі надміру сентиментальними, старомодними й принизливими для жінки. Я поставила б мільйон до одного на те, що ти планувала одягнути в день весілля те саме, у чому прийшла того дня: вільну блузку, джинсову спідницю на запáх і туфлі-сабо.

— Приємно познайомитися, докторко Ґрекко, — сказала я.

Маю надію, тобі сподобалось, що я звернулася до тебе саме так. (Пробач, але за весь той час я наслухалась стільки історій про тебе, що аж сама трохи пишалася твоїм званням!) Ти мала бездоганні манери.

— Навзаєм, Вівіан, — відповіла ти, усміхнувшись так тепло, як тільки могла, зважаючи на те, що тобі явно хотілось опинитися де завгодно, аби не тут.

Ти видалась мені надзвичайно ефектною жінкою, Анджело. Ти була не така висока, як твій батько, але мала таку ж виразну зовнішність, як він. Ті самі глибокі карі очі, що дивились допитливо й водночас із підозрою. Твій інтелект мало не відчувався на дотик. Ти мала густі й широкі брови, і мені сподобалось те, що ти, схоже, їх ніколи не вискубувала. А ще ти, як і твій тато, була сповнена невгамовної енергії. (Не такої невгамовної, як він, звичайно, — на щастя! — та все ж це відразу впадало у вічі.)

— Я чула, ви виходите заміж, — сказала я. — Вітаю!

Ти відразу перейшла до справи.

— Я не дуже люблю весілля…

— Прекрасно вас розумію, — відповіла я. — Можете мені не вірити, але я теж від них не в захваті.

— У такому разі дивна у вас робота, — сказала вона, і ми обидві розсміялися.

— Послухайте, Анджело. Ви не мусите тут бути. Я анітрохи не ображусь, якщо ви не захочете шити весільну сукню.

Тут ти, схоже, вирішила трохи відступити від свого — напевно, злякалась, що образила мене.

— Ні, я рада, що прийшла, — відказала ти. — Мій батько дуже цього хотів.

— Так, я знаю, — мовила я. — Ваш батько — мій добрий приятель і найкращий чоловік з усіх, кого я знаю. Але в моїй справі мене не дуже цікавить, що там каже чийсь тато. Чи мама. Мене цікавить тільки думка нареченої.

Коли ти почула слово «наречена», тебе аж пересмикнуло.

З досвіду знаю, що жінок, які виходять заміж, можна поділити всього на два типи: ті, які умлівають від самої лише думки, що от-от стануть нареченими, і ті, яким від цієї думки стає зле, але вони все одно налаштовані на рішучий крок. Я відразу зрозуміла, з якою жінкою мала справу.

— Можна вам щось сказати, Анджело? — запитала я. — І ще — ви не будете проти, якщо ми перейдемо на «ти» і я називатиму вас на ім’я?

Так дивно було вимовляти твоє ім’я, коли ти стояла переді мною, — таке близьке мені ім’я, яке я чула роками!

— Ні, не проти, — відповіла ти.

— Чи можу я припустити, що всі атрибути традиційного весілля здаються тобі осоружними й відразливими?

— Так і є.

— І якби твоя воля, ти просто сходила б у канцелярію округу під час обідньої перерви й підписала б папірець? Або, може, взагалі не давала б шлюбної обіцянки, а підтримувала б собі далі стосунки, не втягуючи в це державу?

Ти усміхнулася. Знову той проблиск інтелекту.

— Ти читаєш мої думки, Вівіан.

— Значить, хтось інший хоче, щоб у тебе була повноцінна весільна церемонія. І хто ж це такий? Твоя мама?

— Вінстон.

— Он як. Твій наречений.

Знову та гримаса. Я невдало вибрала слово.

— Твій партнер. Напевно, так краще казати.

— Дякую, — відповіла ти. — Так, це Вінстон наполягає на церемонії. Хоче, щоб ми стали перед усім світом і, як він каже, оголосили про своє кохання.

— Дуже мило.

— Мабуть. Ні, я справді його кохаю. Але я б залюбки послала когось замість мене, щоб пережив той день.

— Тобі не подобається бути в центрі уваги, — сказала я. — Твій тато мені не раз розповідав.

— Терпіти цього не можу. І білої сукні я теж не хочу вдягати. Смішно якось у моєму віці. Але Вінстон мріє побачити мене в білому.

— Більшість чоловіків про це мріє. У білій сукні є щось таке — ну, крім обридливого натяку на невинність, — що ніби вказує їм: це особливий день. Демонструє чоловікові, що він обраний. З роками я зрозуміла, наскільки це для них важливо — побачити, як наречена йде до них у білій сукенці. Вони відразу почуваються впевненіше. Ти не уявляєш, які деякі чоловіки закомплексовані.

— Цікаво, — сказала ти.

— Я вже всілякого надивилась.

До того часу ти вже трохи розслабилась і почала роззиратися довкола. Підійшла до стійки із взірцями, де купчилися хмари криноліну, атласу й мережива. Зі стражденним виразом взялася перебирати сукенки.

— Анджело, — мовила я, — можу тебе вже попередити: жодна з них тобі не сподобається. Ти такого на себе не вдягнеш.

Ти безсило опустила руки.

— Справді.

— Послухай. Я зараз не маю нічого, що б тобі личило. Та я й не дозволила б тобі вдягнути котрусь із тих сукенок. Точно не такій дівчині, яка у десять років сама ремонтувала свій велосипед. В одному розумінні, моя дорогенька, я старомодна кравчиня, бо вважаю, що сукня має бути припасована не лише до фігури жінки, а й до її інтелекту. У цьому салоні нема сукні, яка б відповідала твоєму розуму. Але в мене є одна ідея. Ходімо в мою майстерню. Випиймо чаю. Маєш трохи часу?

Я ніколи не запрошувала наречених до своєї майстерні в кінці салону, де завжди панував розгардіяш. Я воліла, щоб клієнтки перебували в гарному, чарівному просторі, що його ми з Марджорі облаштували в передній частині будівлі. Там були кремові стіни, вишукані французькі меблі й рябе сонячне світло, що лилося крізь вітрину. Річ у тім, що мені подобалось підтримувати ілюзію жіночності, в якій кортіло перебувати більшості наречених. Але я бачила, що ти не хотіла жити в ілюзіях. І тому вирішила, що тобі буде затишніше там, де відбувається вся робота. Крім того, я хотіла показати тобі одну книжку, а вона якраз у майстерні й лежала.

Тож ми пішли туди, і я заварила чаю. А тоді принесла альбом із давніми весільними фотографіями, що його Марджорі подарувала мені на Різдво. Я розгорнула на сторінці, на якій було фото француженки 1916 року. Вона була вбрана у просту сукню циліндричної форми без жодної оздоби, яка сягала їй трохи вище за кісточки.

— Я уявляю тебе в якійсь такій сукенці. Зовсім не схожій на традиційну західну весільну сукню. Без усяких там рюш і камінців. Тобі буде в ній зручно, ти зможеш нормально рухатись. Верх схожий на кімоно: ліф пошитий з двох простих шматків тканини, які перехрещуються на грудях, бачиш? До двадцятих років було модно імітувати у весільних моделях японські елементи, особливо у Франції. Мені завжди подобався цей фасон, хоч, по суті, він не складніший за фасон купального халата. Такий елегантний. Більшість людей скаже, що він надто простий, а от мені дуже подобається. Думаю, така сукенка тобі б личила. Висока талія — бачиш? — а тут широкий атласний пояс із бантом з одного боку. Щось типу обі.

— Обі? — тепер ти зацікавилася посправжньому.

— Японський пояс, який надівають на церемонії. Знаєш, як би я зробила? Я пошила б таку сукенку кремово-білого кольору — аби потішити шанувальників традицій, — а на талії пов’язала б тобі справжній японський обі. Золотисто-червоний пояс: щось сміливе і яскраве, аби підкреслити нетрадиційний шлях, який ти для себе обрала. Максимально далеке від того заїждженого «щось позичене, щось блакитне». Я покажу тобі, як зав’язувати обі двома способами. Японки в’яжуть різні вузли залежно від того, чи вони заміжні. Спочатку пов’яжемо так, як для незаміжніх. Потім Вінстон розв’яже пояс, а ти зав’яжеш знову, але вже так, як заміжня жінка. Вийде окрема церемонія. Що скажеш? Звісно, це тобі вирішувати.

— Гм, цікаво, — сказала ти. — Мені подобається така ідея. Навіть дуже. Дякую, Вівіан.

— Я тільки хвилююся, щоб японські елементи не засмутили твого батька. Він же воював на війні. Не знаю. А ти як гадаєш?

— Та ні, не думаю, що це його зачепить. Він, навпаки, оцінить такий крок. Моя сукня ніби почасти відображатиме його особисту історію.

— Цілком можливо, — відповіла я. — Хай там як, а я з ним про це поговорю, щоб не заскочити його зненацька.

У ту хвилину ти розгубилася. Твоє обличчя напружилось.

— Можна тебе щось запитати, Вівіан? — сказала ти.

— Звісно.

— А як ти познайомилася з моїм татом?

Бігме, не знаю, Анджело, що в мене тієї секунди відобразилося на моєму лиці. Напевно, якась суміш провини, страху, смутку й паніки.

— Розумієш, мене це бентежить, бо тато взагалі нікого не знає, — додала ти, побачивши моє зніяковіння. — Він ні з ким не спілкується. Він казав мені, що ти його близька подруга, але я не можу зрозуміти, як і звідки. У нього нема жодних друзів. Навіть давні приятелі з району з ним не розмовляють. А ти взагалі не звідти. І ще й стільки знаєш про мене. Наприклад, те, що я сама ремонтувала свій велосипед, коли мала десять років. Хто тобі про це розповів?

Ти сиділа й чекала на мою відповідь. Я відчувала себе переможеною. Ти була фаховою психологинею, Анджело. Уміла розкладати все по полицях. Щодня мала справу з божевільними і брехунами. Я відчувала, що ти чекатимеш стільки, скільки треба, і відразу здогадаєшся, якщо я спробую тебе обманути.

— Можеш сказати мені правду, Вівіан, — мовила ти.

Вираз твого обличчя не був ворожий, але ти так уп’ялася в мене поглядом, що аж мурашки по шкірі побігли. Але як я могла сказати тобі правду? Я не мала права нічого тобі розповідати, порушувати особисту таємницю твого батька і псувати тобі настрій напередодні весілля. Та і як я могла пояснити наші з Френком стосунки? І чи ти повірила б мені, якби я сказала все як є: що впродовж останніх шести років ми з твоїм батьком проводили разом кілька ночей на тиждень і весь час тільки гуляли й розмовляли?

— Він був другом мого брата, — врешті відповіла я. — Френк і Волтер разом служили під час війни. Разом вчилися у військовому училищі. А потім разом потрапили на авіаносець «Франклін». Мій брат загинув під час того нападу, коли твій батько травмувався.

Усе, що я сказала, було правдою. Усе, крім того, що твій батько і мій брат товаришували. (Так, вони зналися. Але друзями не були.) Поки я говорила, мені на очі набігли сльози.

Не через Волтера. І навіть не через Френка. А через ту всю ситуацію, через те, що я сиділа віч-на-віч із донькою чоловіка, якого кохала, відчувала до неї велику приязнь і не могла нічого їй пояснити. Як уже не раз траплялося в моєму житті, то були сльози через нерозв’язні дилеми, перед якими ми опиняємося.

Твоє лице зм’якло.

— Ох, Вівіан, пробач.

Ти могла поставити мені тоді стільки запитань, але не поставила жодного. Ти бачила, що згадка про мого брата мене засмутила. Напевно, ти була надто співчутлива, щоб заганяти мене в кут. Хай там як, а я дала тобі відповідь — і вона тебе задовольнила. Ти явно здогадувалась, що на цьому історія не закінчується, але з доброти душевної вирішила повірити в моє пояснення або принаймні ні про що більше не розпитувати.

Ти милосердно облишила цю тему, і ми повернулись до розмови про твою весільну сукню.

Сукня вийшла неймовірна.

Я працювала над нею два тижні. Обнишпорила все місто, поки знайшла розкішний давній обі (широкий, довгий, червоного кольору, розшитий золотистими феніксами). Він був шалено дорогий, але другого такого у Нью-Йорку не було. (Не хвилюйся, я не взяла у твого батька грошей за нього!) Сукенку я викроїла з тонкого, але цупкого атласу кремового кольору. На споді підшила комбінацію з бюстгальтером, яка акуратно облягала й підтримувала. Я заборонила своїм помічницям — і навіть Марджорі — торкатися тієї сукні. Кожен стібок, кожен шов був мій, і я схилялася над роботою мало не в молитовній тиші Я знала, що ти терпіти не можеш оздоби, але не змогла стриматись. У місці, де два відрізи тканини схрещувалися біля твого серця, я пришила перлинку з намиста, що колись належало моїй бабці. Невеличкий подарунок, Анджело. Від моєї родини — твоїй.